Проблема співвідношення знання та віри в середньовічній філософії.

У середньовічної філософії питання співвідношення віри і знання було основною гносеологічною проблемою. Християни розмірковували так, що вся істина дана Богом в Святому Письмі. Проте, Писання вимагає правильного прочитання. Отже, неминуче виникає запитання - яке прочитання вважати правильним ?

Дискусії з питання прочитання Письма вперше виникають не суто філософські, а як результат розбіжності інтерпретації текстів Письма в працях Отців Церкви. Аби вирішити цю проблему був потрібен відповідний інструментарій. Тому використовуються граматика, риторика і діалектика. Отже, відбувається звернення віри до знання.

Використання знання для справи віри передбачало б і звернення до християнства людей невіруючих. Їм була потрібна аргументація. Причому аргументація, яка спирається на розум, його раціональні принципи. Саме через такі принципи і було знайдено в платонівській і Арістотелевій філософії. «Полемізуючи з євреями, можна використати Старий заповіт. У поєдинку з єретиками можна апелювати до всієї Біблії. На що спертися в суперечках з язичниками, як не на розум?»1

Схоласти Середньовіччя, досліджуючи проблему співвідношення ще віри і знання, активно використовують роботи давньогрецьких філософів.

Аквінский знаходив гармонію і єдність між вірою і знанням. По Аквінскому, віра удосконалює розум, теологія удосконалює філософію, філософія служить теології. Але якщо в Святого Фоми віра веде у себе знання, те в Бонавентури розум вбачає лише те, що висвітлює віра.

Дунс Скот виступав за розмежування віри і знання, філософії і теології. З погляду Оккама володіння людського розуму і володіння віри не перетинаються і будуть розділені вічно. Оккам заявляє, що неможливо шукати логічну й раціональну основу у тому, що дано вірою в Откровенні. Філософія у Оккама вже є служницею теології. Як, втім, і теологія для нього є вже не наукою, а якимось комплексом положень, пов'язаних між собою вірою.

Певна послідовність, у якій викладено вище позиції схоластів не означають те, що їх погляди зміняли одне одного. У період Еразма в теології знаходять своє місце всі перелічені вище напрями схоластичної думки.

Філософська система Томи Аквінського.

Видатним мислителем Середніх віків був Тома Аквінський (1221–1274 pp.). У центрі проблем, які він прагнув вирішити, були проблеми співвідношення релігії і філософії, віри та знання. У 1323 р. Папським престолом Фома був проголошений "святим", а його система стає офіційною філософською доктриною римсько-католицької церкви. З другої половини XIX ст. вчення Фоми Аквінського стає основою неотомізму.

Центральною в філософії Фоми Аквінського є категорія буття, під яким розуміється все, що є, і все, що може бути. Це – реальне буття, таке, яким воно дається людині в її відчуттях. Зрозуміло, відчуття здатні вводити в оману, але ми їх коригуємо розумом.

За Фомою, речі мають змінюватись, але суще не змінюється, воно просто набуває інших форм. Наприклад, вода, стає парою або льодом. Речі і процеси чітко визначені в певний момент, хоча кожен з них може ще чимось стати. Тому під повнотою буття слід розуміти також і те, чим річ може стати, тобто її можливість. Речі постійно змінюються, а це означає, що вони не повні. Однак всі речі – це частина чогось повного, цілого, якоїсь граничної повноти буття. Така гранична повнота буття є Бог.

Бог – кінечна реальність, його сили знаходяться в постійній дії. Бог створив світ, але Фома допускав думку про те, що світ – без початку і без кінця. При цьому Бог, за Фомою, може створити і безпочаткове, і безкінечне в часі і просторі, оскільки він сам – поза простором і часом і створив все із нічого.

Фома Аквінський прагнув поставити філософію на службу релігії. Основна його ідея – підкорення істини розуму істині одкровення. Розум і віра не виключають, а допомагають одне одному в прагненні душі людини до пізнання істини – Христа і його вчення. Істина одна, але до неї є два шляхи: шлях віри, шлях розуму. Отже, в цілому, за Фомою, розум і наука, які спираються на факти природи, не суперечать церкві й вірі, а теологія не заміняє філософію і науку. Філософія – преамбула віри.

Антропоцентризм як філософська парадигма.

Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала люди­на, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмеж­ність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.

Геліоцентризм і вчення про нескінченність світу.

Геліоцентри́зм або Геліоцентри́чна систе́ма сві́ту (від грец. ηλιος «сонце» і лат. centrum «осереддя, центр») — вчення в астрономії і філософії, яке ставить Сонце в центр Всесвіту, а навколо нього (точніше, навколо спільного центра мас всієї його системи) обертаються усі тіла. в т.ч. планети і зокрема Земля. Протилежне вчення - геоцентризм.Окремі висловлювання на користь цієї системи містяться у давньогрецького мислителя Аристарха Самоського, середньовічного французького природознавця Орезма, німецького філософа-кардинала пізнього Середньовіччя Миколи Кузанського та інших.

Справжнім творцем геліоцентричної картини світу є Микола Коперник, який на початку XVI ст. у своїй праці «Про обертання небесних сфер» (лат. De revolutionibus orbium coelestium) математично обґрунтував ідею про рух Землі та інших планет навколо Сонця, визначив послідовність розташування планет, обчислив їх відносну віддаленість від Сонця тощо. Коперниканськая революція не зводилася до простої перестановки передбачуваного центру світу, до заміни центрального положення Землі центральним положенням Сонця. Зрозуміло, геліоцентризм давав іншу картину рухів небесних світил; він дозволяв значно спростити схему небесних рухів, привести її у більшу відповідність з розрахунками, дати, нарешті, такий опис рухів, яке найкращим чином узгоджувалося б з даними астрономічних спостережень. Але головне при цьому полягало у створенні об'єктивно справжньої картини рухів планет, що і стало каменем спотикання для визнання коперніканства з боку теології. Остання була готова погодитися з теорією Коперника як математичної фікцією, що полегшує розрахунки, але ні в якому разі не претендує на істинність нової картини світу . У число тих небесних тіл, які здатні "круговий рух", виявилася включеною Земля. Тим самим виникала необхідність перегляду деяких з істотних положень схоластичної філософії. Ставилося під сумнів, перш за все, поділ світу на "тлінні" земну субстанцію, що складається з чотирьох "елементів" стихій, і протистоїть їй небесну, нетлінну, яка не знає змін, вічне "п'яту сутність", з якої складаються небесні сфери і тіла. Скасовувалося фізичне, а, отже, і теологічне протиставлення "землі" і "неба": Земля розглядалася в якості одного з небесних тіл, закони руху виявлялися єдиними для Землі та інших планет. Земля не протистоїть у системі світобудови Коперніка планет і зірок, а утворює з ними єдину Всесвіт . Новим виявилося і ставлення до руху. Якщо по своїй фізичній природі Земля в старій системі світу являла "нижчу" щабель, то своєю нерухомістю вона забезпечила за собою значення центру світу. При цьому спокій шанувався вищим станом у порівнянні з рухом: середньовічна картина світу принципово статична. Зробивши рух долею Землі, Коперник не тільки "підняв" її до небес, а й показав, що саме рух є нормальним станом усіх планет. Корінного перегляду піддавався і питання про причини і характер руху небесних тіл. Коперник пояснює рух небесних тіл їхньої сферичної, кулястою формою, тобто їх природою. Завдяки цьому відпадає потреба у зовнішніх двигунах ("інтелігенція" схоластичної філософії, "ангелів" схоластичної теології), і бог виявляється творцем і творцем "світового механізму", не втручається в його подальше функціонування. Тим самим не тільки в космологію, а й у філософську картину світу вводився принцип саморуху тел. Геліоцентричний космос Коперника кінцевий, обмежений сферою фіксованих зірок, але він виявляється незмірно більшим - у дві тисячі разів більшим, ніж припускали колишні астрономи, і не випадково в книзі "Про обертання небесних сфер" зустрічається уподібнення світу нескінченності: "Небо невимірний велике в порівнянні з Землею, і представляє нескінченно велику величину; за оцінкою наших почуттів Земля по відношенню до неба, як крапка до тіла, а за величиною як кінцеве до нескінченного ". Залишаючи питання про нескінченність Всесвіту відкритим, великий польський астроном показав, що в рамках нової структури світобудови немає потреби в обмежуючій світ сфері фіксованих зірок . Руйнування ієрархічної системи світобудови стало найголовнішим світоглядним результатом коперніканства. Саме навколо нової космології йтимуть головні ідеологічні битви XVI - початку XVII ст. Справжній сенс революції - не тільки у природознавстві, але й у філософії, яку здійснила книга Миколи Коперника, розкриє в своїй творчості Джордано Бруно.

Вчення Коперника мало велике значення у розвитку природознавства, його ідеї були розвинуті в подальшому у працях Джордано Бруно, Галілео Галілея, Й. Кеплера, І. Ньютона та інших. Зокрема, Коперниківську систему було поточнено: Сонце розташоване у центрі не всього Всесвіту, а лише Сонячної системи.

Боротьба вчених за перемогу геліоцентризму, на противагу ідеї геоцентризму в панівній за Середньовіччя теології означала прогрес науки Нового часу в цілому, зумовила її подальший розвиток.