VI. Зміни в правовому становищі запорізької січі

Після приєднання України до Московської держави Запорізька Січ стала грати роль опозиційного центру. Сю­ди сходилися ті, хто був незадоволений політикою геть манів. Проте на Запоріжжі не було стійкої орієнтації, його політичні орієнтири весь час змінюються. Договір з Мо­сквою не всіх задовольнив, навпаки, він викликав протест тієї частини козацтва, що ставилася вороже до політики Москви і розуміла небезпеку цього союзу для України. Тому напрямки пошуку нових союзників коливаються від зв'язків з Кримом та Туреччиною до союзу з Швецією. Ма­ючи свою незалежну політику, Січ активно впливала й на формування та функціювання державного устрою всієї України.

За Андрусовським перемир'ям між Москвою та Поль­щею Запоріжжя формально підпорядковувалося двом дер­жавам — Росії і Речі Посполитій. Насправді ж запоріжці не визнавали цього протекторату. Ситуація не змінилася і після підписання "вічного миру" Москви з Польщею у 1686 році, коли Польща відмовилась від своїх прав на Запоріж­жя. Москва вимушена була визнати право Запорізької Січі на самоврядування та на прийняття втікачів.

Під протекторатом Московської держави (який носив чисто економічний характер) Запорізька Січ проводила незалежну політику. Характерним було те, що в Запоріжжі збереглися давні традиції суспільно-політичного ладу. Найвищим органом влади та управління залишалася Вій­ськова рада, право в збираннях якої мали всі козаки. Го­ловним виконавчим органом був Кіш на чолі з кошовим отаманом. До складу кошової старшини входили писар, суддя, осавул, обозний і хорунжий.

Політика царського уряду та гетьманського правління щодо Запорізької Січі зводилася до цілкового підпорядку­вання її владі останніх.

Перехід Мазепи і кошового отамана Гордієнка на бік Карла XII царський уряд використав як привід для лікві­дації Запорізької Січі. 14 травня 1709 року російські вій­ська зайняли Січ, зруйнували січові укріплення, вивезли артилерію та військовий скарб. Частина запоріжців віді йшла на південь і заснувала Січ на р. Кам'янка (на тери­торії нинішньої Херсонської області). Царські війська ви­тіснили запоріжців і звідціля. У 1711 році з дозволу кримського хана частина запоріжців заснувала Олешків-ську Січ (нині м. Цюрупінск). В результаті січове козацтво стало відірваним від українського народу. Невдовзі Петро І дозволив козакам повернутися на місця їхнього колиш­нього проживання. У 1744 році запоріжцям було дозволено заснувати Нову Січ на р. Підпільній (поблизу нинішнього с. Покровське Нікопольського району). Нова Січ стала центром Запорізького війська, місцем перебування військо­вої старшини. Функція контролю над Запоріжжям покла­далася царським урядом на київського генерал-губернато­ра. У 1753 році вийшов царський указ про заборону ви­борів кошового отамана та старшин на Січі. Царський уряд переходить до рішучих дій щодо обмеження тут само­врядування. Автономне існування запорізького козацтва в соціально-економічному та політичному плані дедалі більше ставало явищем несумісним з російським абсолю­тизмом.

Після завершення російсько-турецької війни 1769—1774 років Запоріжжя втратило своє значення як стратегічний форпост проти татарської та кримської агресії.

У травні 1775 року російські війська на чолі з угорським генералом Текелі вдерлися на Січ. З серпня 1775 року Катерина П підписала маніфест про ліквідацію Запорізь­кої Січі. Заборонялася навіть назва "запорізький козак". Територія Січі була приєднана до Новоросійської губернії. Закінчився третій, один із найбільш славних етапів розвит­ку українського козацтва.

По-різному складалася доля запорізького козацтва після 1775 року. Значну його частину царський уряд відніс до розряду військових поселенців. Близько 5 тис. запоріжців відійшли в межі турецьких володінь за Дунай і створили там Задунайську Січ (на місці теперішнього м. Вилкове Одеської області). Пізніше турецький уряд переселив ко­заків на правий берег Дунаю,

Царський уряд відчув втрату запорізького війська, коли готувався до чергової війни з Туреччиною. Тому у 1784 році він утворив із запоріжців, які залишилися на території Російської імперії, Бузьке козацьке військо. В ньому була запроваджена запорізька номенклатура посад, поділ на курені тощо. Однак курені як військово-адміністративні одиниці існували недовго. За царювання Олександра І у куренях залишили тільки місцеве (сільське) самоуправлін­ня, підпорядковане вищій військовій адміністрації. В роки російсько-турецької війни 1787—1791 років Чорноморське козацьке військо налічувало більше 15 тис. козаків. У 1792 році, після закінчення війни і закріплення Росії на Чорно­му морі, Чорноморське козацьке військо було переселене на так звану Чорноморську прикордонну смугу, що прохо­дила правим берегом Кубані. У 90-х роках XVIII ст. на Кубані проживало 25 тис. козаків українського походжен­ня. Незабаром сюди переселилася частина козаків Заду­найської Січі. На Кубань інтенсивно потягнулися пересе­ленці з Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній. Було засновано 40 курінних селищ з військово-адмініст­ративним центром у м. Катеринодарі (нині Краснодар). Отже, маємо всі підстави говорити про українську колоні­зацію цих земель.

В роки російсько-турецької війни 1828—1829 років ко­заки Задунайської Січі перейшли на бік російської армії, за що турецький уряд жорстоко розправився з Задунай­ською Січчю: її було знищено. Закінчився четвертий етап існування українського козацтва.

Залишки задунайців царський уряд поселив на Азов­ському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке військо. Українське козацтво вступило в п'ятий історич­ний етап свого існування.

ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОГО УСТРОЮ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ

На середину XVIII ст. значна частина південних україн­ських степів була заселена українцями. Поступово тут складається відповідна система адміністративно-терито­ріального управління. Причорноморська смуга степів все ще перебувала у складі Кримського ханства під владою Ту­реччини.

У другій половині XVIII ст. царський уряд вживає за­ходів для залучення іноземців, зокрема сербів, болгар, німців, для освоєння південних українських земель. Цей процес було започатковано указом від 24 грудня 1751 року "О принятии в подданство сербов, желающих поселиться в России и служить особьіми полками". Через деякий час тут появляються нові територіальні утворення: Нова Сер­бія (1752 р.), Слав'яносербія (1753 р.), Новослобідський ко­зацький полк (1754 р.). В адміністративному відношенні ці одиниці поділялися на полки.

Реорганізація політичного устрою південних земель почалася у 1764 році. Указом царя від 22 березня Нова Сербія і Новослобідський козацький полк були перетворені у Новоросійську губернію. Управління губернією склада­лося із двох департаментів — військового і цивільного.

Адміністративно-територіальний устрій Новоросійської губернії формувався за загальноросіиським зразком, хоча враховувалися і попередні традиції військово-територіаль­ного козацького устрою. Спочатку Новоросійська губернія складалась із двох провінцій — Єлисаветградської та Кате­ринославської і одного повіту — Бахмутського. З 1765 року губернським містом став Кременчук.

З 1775 року все Північне Причорномор'я поділялося на дві губернії — Новоросійську і Азовську.

Приєднання Криму в 1783 році привело до змін політич­ного ладу цього краю. На землях колишнього Кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сімферополі.

Більшість населення Криму в силу історичних та релі­гійних традицій схилялася до підданства Османській імпе­рії і тому залишала Крим і переселялася до Туреччини. Це в свою чергу спричинило до масового переселення в Таврійську область українських та російських селян. Крім них сюди переселяються греки, німці, румуни.

Указом від ЗО березня 1783 року із Азовської та Новоро­сійської губерній було утворене Катеринославське наміс­ництво.

Другий і третій поділи Польщі послужили підставок для перегляду адміністративно-територіального устрою Ро­сійської імперії. У січні 1795 року було утворено Вознесен-ську губернію, яка в листопаді того ж року стала намісни­цтвом.

Відповідно до указу Павла І від 12 грудня 1796 року "Про новий поділ держави на губернії" намісництва були ліквідовані. Замість Катеринославського і Вознесенського намісництва та Таврійської області була вдруге утворена Новоросійська губернія. Ця губернія проіснувала до 1802 року, коли вся територія Південної України була поді­лена на три губернії — Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. — Херсонська) і Таврійську. В останній чверті XVIII ст. на Півдні України були засновані нові міста: Катеринослав (нині Дніпропетровськ (1787 р.)), Херсон (1788 р.), Миколаїв (1789 р.), Одеса (1794 р.) та ін.

Отже, політичний лад Півдня України складався відпо­відно до загальноросійської політики по уніфікації місце­вого управління. Провідну роль в освоєнні Півдня Украї­ни відіграв український народ.