2. Німецько-Австрійський блок і „українське питання”.

Ще більшу, ніж Німеччина, активність в українській справі вияв­ляла Австро-Угорщина, оскільки Габсбургзька монархія володіла „укра­їнським П’ємонтом” – Східною Галичиною, а деякі політики у Відні плекали надію на приєд­нання за сприятливих обставин і Наддніпрянської України.

У листопаді 1914 р. австрійський міністр закордонних справ Берхтольд зазначав, що „наша головна мета в цій війні полягає у довготривалому ослабленні Росії і тому, на випадок нашої перемоги, ми приступимо до створення незалеж­ної від Росії Української держави”. Маючи це на увазі, Відень підтри­муватиме діяльність створеного у серпні 1914 р. у Львові революціонерами-емігрантами з Наддніпрянщини Союзу Визволення України. В австрійських урядових колах існувало розу­міння того, що майбутня Українська держава повинна бути справді неза­лежною і не керуватися з Відня, бо монархія не витримає прирощення до неї 30 млн. нових українців.

Деталізуючи стратегічні наміри Відня, австрійський консул у Льво­ві Урбас, котрий займався створенням Українського легіону, відзначав, що не в інтересах Австро-Угорщини, аби в результаті післявоєнної си­туації й так уже занадто довгий кордон з Росією ще більше подовжився, особливо беручи до уваги зайняття Австрією російської Польщі. Виріше­ння проблеми полягало б у формуванні незалежної України між Дністром і Дніпром.

Однак без протекторату неросійської сили незалежна Україна не в змозі протистояти Росії або мала б тенденцію перетворитися на радика­льно-соціалістичну республіку (що й сталося в 1918-1919 рр.). Найкращим варіантом був би німецький протекторат над Україною, оскільки німецько-російські суперечності залишалися б у значному обсязі (як і протяжність кордону), соціалістичні тенденції українців потрапляли б під сильний військовий тиск, а німецька торгівля отримувала б широкий і зручний шлях через Чорне море до Азії, в результаті чого встановлювався б лад на Балканах.

Однак для української політики Відня характерною була її прихованність: ставлення до визвольних стремлінь великого європейського на­роду не проголошувалися відкрито. Більш того, незважаючи на вірнопід­дані заяви СВУ та організованої ним спільно з галицькими громадсько-політичними діячами у 1915 р. Загальної Української Ради, австрійський підхід до ідеї незалежності Ук­раїни з ходом війни змінювався з приязного до холодного, а то й во­рожого. Найнеприємнішою несподіванкою, що її отримали українські ор­ганізації від австрійського уряду, був план створення Польського ко­ролівства з включенням до його складу українських земель. Це означа­ло, шо в австрійській політиці українське питання відходило на друге місце, українська політична орієнтація поступово, почала схилятися до Німеччини.

Паралельно протягом 1917 р. стрімко зростало зацікавлення Німе­ччини Україною, і поступово щезав елемент двозначності в українській політиці Берліна. Офіційні німецькі умови миру, датовані 19 серпня 1917 р., відзначали, що, крім визнання, новоствореної Польської держави, Ні­меччина буде обстоювати права на суверенітет України, Фінляндії, Бал­тійських провінцій, Фламандії, Ірландії, Єгипту і Персії. А 25 жовтня 1917 р. на зустрічі канцлера Міхаелса з начальником політичного відділу Голо­вного командування німецької армії ген. Бертенверфером було окреслено загальні контури німецьких планів щодо України. Зважаючи на її виня­тковий економічний потенціал, армія мала підтримувати німецькі промислові інтереси в Україні. Підкреслювалося, що відокремлення Украї­ни від Росії значно послабило б останню в усіх аспектах, відсунуло б її від Балканів та чорноморських проток і забезпечило б для Німеч­чини суходольний шлях через Балакани на Близький Схід. Отже, армія ініціювала нову німецьку політику щодо України, а новий канцлер по­годився з цим без застережень.