Українське питання напередодні й під час першої світової війни

1. Україна в геополітичних концепціях провідних держав світу наприкінці хіх - на початку хх ст.

Відомий шведський аналітик і політолог-міжнародник Рудольф Челлен (1864-1922 рр.), аналізуючи 1915 р. у праці „Політичні проблеми світової війни” причини, що призвели до її спалаху, та можливі наслідки цієї катаст­рофи, прийшов до висновку: саме замасковане панславістською пропаган­дистською демагогією бажання приєднати західноукраїнські землі було причиною вступу Росії у війну. „Ми маємо всі підстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивів світової війни”. Від того ж, який баланс сил і конфігурація кордонів сформується в резуль­таті війни у Східній Європі, Р.Челлен узалежнював на тривалий час долю всієї Європи.

Унаочнюючи на карті розташування втягнутих у конфлікт сил, хви­лястою лінією від гирла Вісли до Трієста Р.Челлен позначив території, на які „в ім’я раси” зазіхає Росія. Іншою лінією, що відокремлює Ро­сію від Прибалтійських країн, білоруських та українських земель, він окреслив бажану „в ім’я культури” та Європи конфігурацію західного кордону Росії. Тому вчений рішуче підтримав проект політичних пере­влаштувань видатного німецького філософа Едварда фон Гартмана (1842-1906 рр.).

Ще в 1889 р. у праці „Два десятиріччя німецької політи­ки та сучасна світова ситуація” Е.Гартман, продовжуючи лінію Ж.-Ж.Руссо, А.Вікенселя, Франтішека Духінського, Анрі Мартена та інших, проводить чітку межу між приналежною східному світові Росією та загарбаними нею народами Східної Європи, в т.ч. українцями. Останні, на його дум­ку, є складовою частиною західної цивілізації, а в ієрархії культур­ного й господарчого розвитку займають значно вищу сходинку, ніж ро­сіяни.

Далі Е.Гартман попереджав, що землі, населені східноєвропейськими націями Російської імперії, є для неї лише „міцний аванпост для стра­тегічних операцій на Заході”. Загарбані ж Росією народи є „дійсні со­юзники середньоєвропейського мирного союзу по той бік російського кор­дону”. Тому справа захисту європейської культури та цивілізації потребує перегляду політичної карти Східної Європи та заснування неза­лежних Польщі, Балтійського королівства (Естляндія, Ліфляндія, Кур­ляндія) і „Дніпровської держави” або „Королівства Київського” з при­єднанням Фінляндії до Швеції, а Бесарабії - до Румунії.

Швеція та Балтійське королівство отримали б з боку Німеччини, а Україна та Румунія - з боку Австрії – „гарантії своєї безпеки проти Росії” шляхом „вступу з відповідними державами в оборонний та на­ступальний союз”. Це не завдало б шкоди Росії, оскільки „уможливило б справжнє існування російської національної держави”.

Ідеї Е.Гартмана знайшли своє логічне продовження в концепції „Се­редньої Європи”, з якою напередодні Першої світової війни виступило широке коло відомих німецьких учених, політиків та підприємців. Його речник - теолог і політик Фрідріх Науманн (1860-1919 рр.) - у книзі з од­нойменною назвою, яка побачила світ у 1915 р., та низці статей стве­рджував, що східноєвропейські народи (естонці, литовці, поляки, чехи, українці) ще надто слабкі для самостійного існування, за умов здійс­нення російських зовнішньополітичних планів їх титанічні зусилля ос­танніх десятиріч будуть зведені нанівець. Тому розбудова державності цими народами залежатиме від сприяння або, навпаки, протидії з боку Росії чи Німеччини. Німеччина покликана всіляко сприяти створенню со­юзу держав середньоєвропейських народів з центром у Празі.

„Жодна держава, що увійде до цієї наддержави,- писав Ф.Науманн, - не позбудеться державної самостійності... Натомість, в інтересах усіх учасників, щоб не повстали нестримні плани переплавлення. Іншими сло­вами, під титулом Середньої Європи створюється не нова держава, про­те створюється союз існуючих”. Тоді ж за створення німецько-слов’яно-південносхідноєвропейської федерації, важливе місце в якій мала по­сісти незалежна Україна, виступав і всесвітньо відомий німецький со­ціолог Макс Вебер (1864-1820 рр.).

Однак в силу низки об’єктивних причин (ситуація на фронтах Першої сві­тової війни, ріст націоналістичних настроїв у німецькому суспільстві та ін.) погляди „середньоєвропейців” не були в повному обсязі покла­дені в основу „східної” політики кайзерівської Німеччини. Реально во­на формувалася в трьох центрах:

1) Пангерманський союз і Партія батьківщини ставили за мету роз­бити Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід, а існу­вання незалежної України розглядалося виключно в межах німецької екс­пансії на Схід, колонізації Галичини і Чорноморського узбережжя.

2) журналістсько-академічна група Пауля Рорбаха виступала за унезалеження неросійських народів Російської імперії, а Україна по­тенційно розглядалася головним форпостом у Східній Європі проти екс­пансії Росії на Захід.

3) група проф. Отто Герша розвивала політичний напрям О.Бісмарка і виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою.

Оточення кайзера Вільгельма ІІ (1859-1941 рр.) і командування збройних сил лавірували між по­глядами Пангерманського союзу і групи О.Герша, канцлер Т.Бетман-Гольвег і МЗС схилялися до рекомендацій групи П.Рорбаха. На початку війни у мемо­рандумі до посла Гогенлое у Відні канцлер згадував про наміри Німеч­чини викликати повстання в Україні та створити з неї, Конгресової Польщі, Прибалтики і Кавказу буферні держави.

Своєрідною відповіддю на проект „Середньої Європи” Ф.Науманна стала концепція „Нової Європи” відомого вченого-славіста з Великої Бри­танії Р.Сетон-Вотсона. У заснованому ним спільно з майбутнім першим президентом Чехословаччини Томашем Масариком (1850-1937 рр.) у жо­втні 1916 р. журналі „Нова Європа” Р.Сетон-Вотсон обстоював потребу створення незалежних України, Польщі, Литви та інших держав, що від­повідало б довготривалим інтересам Європи. Подібно Р.Челлену він вва­жав, що українське питання було однією з причин Першої світової вій­ни, а перебіг її подій довів, що надалі ігнорувати цю проблему немо­жливо. Витоки російсько-українського конфлікту Сетон-Вотсон вбачав у Переяславсько-Московській угоді 1654 р., адже „неможливо уявити собі більшо­го контрасту політичних світоглядів, ніж той, що існував між цими двома сторонами”.