Слову як основній одиниці мови властиві такі ознаки:

• фонетична оформленість;

• наявність одного чи кількох лексичних значень;

• номінативність (слово виконує в мові функцію називання);

• граматична оформленість;

• видільність у мовленнєвому потоці;

• вільна відтворюваність у процесі мовлення (слова існують у готовому вигляді, їх не потрібно заново створювати);

• відносна вільність по­зиції в реченні;

• власний єдиний наголос (за винятком складних слів, які мають основний і побічний наголоси: багатозначний, приладобудування, сивоголовий тощо; од­носкладові прийменники, сполучники і частки в поєднанні з іншими словами власного наголосу не мають: по дорозі; не ти, а ми; він і вона і под.);

• структурна цілісність (непроникність одного слова в інше, за винятком деяких заперечних та неозначених займенників у непрямих від­мінках із прийменниками: дехто - де з ким, ніщо - ні на чому, хтозна-який -хтозна в якому і под.);

• пере­важне вживання в сполученнях слів у межах речення.

Однією з найважливіших характеристик слова є його лексичне значення, або лексична семантика (від гр.semantikos - який має значення), – реальний, конкретно-індивідуальний зміст, тобто те, що слово називає. Напри­клад, лексичне значення слова веселка таке: «Дугоподібна смуга, яка з’являється в атмосфері внаслідок заломлення сонячних променів у краплинах дощу, води».

Слово, як одиниця лексичного рівня мови, становить собою єдність:

а) матеріальної форми вираження (послідовність звуків або графічне зображення);

б) значення, закріпленого у суспільній комунікативній практиці;

в) предмета позамовної дійсності, який цим словом іменується.

Знакову природу слова виражає семантичний трикутник, у якому

1) предмет позамовної дійсності;

2)форма вираження;

3) значення

Компоненти даної структури мають термінологічні назви:

1) Предмет дійсності – денотат (лат.denotare - позначати)

референт ( лат. refer - відсилати до чого-небудь)

Денотат – це клас відповідних предметів, який ми виділяємо за найбільш загальними критеріальними ознаками. У зв”язку з денотатом виділяють загальну предметну віднесеність словесного знака, в основі якої – уявлення про клас предметів.

У конкретній ситуації значення слова актуалізується, ми називаємо реальний конкретний предмет. У таких випадках словесний знак набуває конкретної предметної віднесеності. Реальний вияв денотата, конкретний предмет називається референтом.

3) Значення словесного знака називається сигніфікатом. Трактування цього терміна мовознавцями, філософами, психологами досить протирічне, оскільки значення формується і фіксується у свідомості людини, тобто є не матеріальною, а ідеальною сутністю.

Значення словесного знака – відношення, засноване на взаємозв”язку між матеріальним вираженням знака і мисленнєвим відображенням у свідомості людей явищ дійсності.

Значення слова – це результат зв”язку мови і мислення. слово є засобом маніфестації таких важливих форм мислення як ПОНЯТТЯ та УЯВЛЕННЯ. Поняття є вищим етапом пізнання, на якому відбувається відхід мисленнєвої конструкції від реального явища, охопленого процесом мислення. Мисленнєвий аналог класу однорідних явищ, йменованих словом, як компонент його значення і називається сигніфікатом (десигнатом).

Функціонування кожного поняття грунтується на нерозривній єдності властивих йому змісту й обсягу. Зміст становлять ті ознаки, які залишаються незмінними при переході від одного предмета до іншого в межах класу або класів.

Сукупність же тих предметів, які за наявністю відповідних ознак об”єднуються у межах класу, становить обсяг поняття. Їм відповідають терміни: зміст – інтенсіонал; обсяг – екстенсіонал.

Існує два принципи з”ясування значення слова:

• загальномовний, побудований на рівні побутового поняття;

• науковий, в основі якого – термінологічне тлумачення.

2. Форма вираження називається формативом. Проблема взаємозв”язку ДЕНОТАТА і ФОРМАТИВА (предмета і його назви) – давня лінгвістична і філософська проблема. Розповсюджена теорія, за якою мовні знаки є довільними, конвенціональними (лицо, обличчя, face). Назва (форматив) не перебуває у внутрішньому природному зв”язку з природою предмета. Для усвідомлення природи словесного знака дуже важливе значення має мотивація, під якою розуміють вибір ознаки, властивості або якої-небудь іншої характеристики денотата як підстави для його номінації. У багатьох випадках цей аспект взаємозв”язку між означаючим і позначуваним нівельований з синхронного погляду і може бути з”ясований лише шляхом етимологічного аналізу.

Номінація денотата може бути:

• немотивованою (вода);

• мотивованою (подорожник);

Словесні знаки поділяються на два класи з погляду їх денотативної і референтної функції.

1. За здатністю позначати предмети, явища, ознаки об”єктивної дійсності виділяють власне номінативні знаки (імена).

2. З погляду формально-граматичної кваліфікації до знаків-імен, крім традиційно виділюваних іменників, прикметників і числівників, належать дієслова і прислівники.

І. Номінативні знаки (імена) поділяються на:

1.Загальні імена (апелятиви)

• предметні (відро);

• ознакові (зелений, іти, швидкість).

2. Власні (Київ).

3. Квантитативні (6 дерев, 2 подруги).

ІІ. Специфіка другого класу у тому, що належні до нього підкласи словесних знаків позбавлені номінативної функції. Вони не називають, а лише заміщають назви предметів і явищ, вказують на них, виступають засобом зв”язку між номінативними знаками в комунікативному процесі або використовуються у функції увиразнення, актуалізації цього процесу. У складі неномінативних знаків виділяють:

1. Заміщувально-вказівні (займенники, займенникові прислівники).

2.Граматично-реляційні (прийменники і сполучники).

3. Актуалізуючі (неформотворчі частки).

Лексема (від грец. λέξις — слово, мовний зворот) — слово як самостійна смислова одиниця, що розглядається в мовознавстві в усій сукупності своїх форм і значень.

11 Лекси́чне зна́чення — історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним явищем дійсності, зв'язок певного звучання з певним поняттям, волевиявленням.

Лексичне значення є продуктом мисленнєвої діяльності людини. Ядром лексичного значення є концептуальне значення (мисленнєве відображення певного явища дійсності, поняття). Наприклад, слово «обличчя» — передня частина голови людини. Також існує конотативне значення, тобто емоційні, експресивні, стилістичні «додатки» до основного значення. Наприклад, слова морда, пика, фізіономія.

Говорячи про значення слова, необхідно мати на увазі, що слово загалом вступає в три типи відношень: предметний (слово-предмет), поняттєвий (слово-поняття), лінгвальний (слово-слово).

Є три типи лексичних значень слів: номінативне (первин­не й похідне), фразеологічне й контекстуальне. Первинне номінативне значення — значення, якого набуло слово водночас із його появою. Воно є основою для виник­нення та існування всіх інших значень слова. Первинне номі­нативне значення слова досить стійке. Виникнувши на певно­му етапі розвитку мови, воно протягом тривалого часу збері­гається майже незмінним. Особливо це стосується загальновживаної лексики. Наприклад, такі слова, як мати, батько, син, око, рука, сонце, дощ, сніг, дерево, квіти, теплий, широкий, синій, думати, іти, я, ти та багато інших, означають тепер те саме, шо й колись, у давні часи. Нове значення слова спочатку сприймається як побічне, невластиве йому. Але з часом люди звикають до такого зна­чення, і воно в їхньому сприйманні стає таким само номіна­тивним, притаманним цьому слову, властивим йому й поза контекстом, як і його первинне значення. Лише у фразеологізмах у сучасній українській мові ваються такі слова, як, наприклад, байдики (бити байдики), облизень (піймати облизня), лизень (лизень злизав), відкош (дати відкоша), лігма (лігма лежати) тощо. Поза такими словосполученнями ці слова втрачають будь-яке лексичне значення. Іноді слово, не обмежене у своєму вживанні, одного із зна­чень набуває лише в стійкому, фразеологічному словосполу­ченні. Так, слово теплий має значення «вигідний» тільки У фразеологізмі тепле місце; слово похилий має значення «дуже старий» лише в словосполученні похилий вік; слово віmep має значення «дурість» тільки у вислові вітер у голові. Разом із тим слово в реченні може поєднуватися з іншими словами без урахування зв'язків, що існують між предмета­ми і явищами в об'єктивній дійсності. Тоді воно набуває невластивого йому значення, яке сприймається лише в пев­ному контексті: теплий передзвін заводів (М. Рильський), море сміху (С. Васильченко), клубок болю (М. Стельмах), п'я­но гойдали головами соняшники (Ю. Му шкетик), / вродиться така шарманка (Григорій Тютюнник). Таке значення слова називається контекстуальним. Контекстуального значення найчастіше набуває слово, вжите переносно для емоційної — позитивної чи негативної — характеристики особи, предме­та, явища.

Багатозна́чність сло́ва — наявність у одного і того ж слова різних значень відповідно до різних контекстів, коли слово може переосмислюватись.  Багатозначні сло­ва можуть мати кілька значень, одне з яких пряме (первинне), а інші

—  (за подібністю) — переносні (вторинні).

Розрізняють такі типи переносних значень: метафору, метонімію і синекдоху. Метафора (від грец. тешркога — перенесення) — це тип переносного вживання слова, що грунтується на подібності тих або інших ознак. Найчастіше відбуваються метафоричні перенесення ознак, властивостей предметів на істоти і навпаки. Метонімія (від грец. теЮпітіа — перейменування) — це перенесення назви з одного класу предметів або назви одного предмета на інший, які межують, пере­ бувають між собою в органічному зв’язку. Може переноситися: 1) назва приміщення — на людей у ньому: Інститут святкує своє сторіччя (П. Воронько); 2) назва матеріалу — на виріб з нього: Весь стіл заставлено сріблом (тобто посудом зі срібла); 3) назва дії — на результат: зупинка (сама дія і місце, де зупиняються); 4) предмет, що вивчається, — на галузь науки: анатомія і фізіологія; 5) назва заходу — на її учасників: Конференція прийняла звернення; 6) назва емоційного стану — на його причину: Жах!; 7) ім’я автора — на його продукцію: Вивчаємо Шевченка; 8) назва об’єкта — на препарат: пігулки від голови; 9) назва предмета — на те, що в ньому міститься: — Ось, випий склянку, освіжись; 10) назва ознаки, властивості — на її носія: Сам народний бас, що сидів попереду, теж вибіг на сцену, трохи поспівав… (Ю. Яновський). Синекдоха (від грец. ьпеМоске — співпереймання) — це тип перенесення назви частини на назву цілого і навпаки.

12 Омонімія як лексико-семантичне явище характеризується тим, що для позначення абсолютно різних предметів позамовної дійсності використовується один і той же форматив, тобто матеріальне вираження словесного знака

13 Сино́німи (від грецького συνόνυμος /synonymos/ — однойменний) — це слова, які мають близьке, або тотожне значення, але відрізняються звучанням. 1. Абсолютні синоніми (інколи їх називають ще безвідносними) – слова, що однаковісінькі за лексичним значенням, інколи мають незначні відмінності. Наприклад, сферою вживання. Так «оплески» і «аплодисменти» означають: «Плескання в долоні на знак вітання кого-небудь або схвалення». Проте перше слово більш характерне для побуту, а друге для документів. Часто абсолютні синоніми утворюються від запозичення іншомовних слів. Наприклад «азбука» - старослов'янське, «абетка» - українське, а «алфавіт» - іншомовне.

2. Семантичні (ідеографічні, логічні) синоніми відрізняються одне від одного лише відтінками лексичного значення. Емоційно-експресивно вони приблизно однакові. Наприклад, слово «успіх» має цілу низку синонімів: досягнення, удача, здобуток, перемога, талан, щастя, звершення, поступ, тріумф, рекорд. Кожне з цих слів має своє значення, яке не повністю співпадає зі значенням інших слів синонімічного ряду. Успіх - позитивний наслідок роботи, справи, змагання. Рекорд – найвищий наслідок у якійсь роботі. Тріумф – блискучий публічний успіх.

3. Стилістичні синоніми мають виразно різне експресивне забарвлення і належать до конкретних стилів, обмежені тією чи іншою сферою вживання. Наприклад слово «лице» має нейтральне забарвлення і вживається без обмежень, а застаріле «лик» характерне для поетичної мови, тоді як виразно вульгарне «твар» несе негативний відтінок.

4. Контекстуальні синоніми – цікаве явище в мові, адже зближення за значенням відбувається лише в певному мовленнєвому контексті. Наприклад, не є на перший погляд синонімами слова «високий» і «багатий», однак, коли говориться про урожай, то можна їх взаємно замінювати.

Гіпонімія (від грец. Ьурб - внизу, знизу, під і бпута - ім'я) - тип парадигматичних відносин у лексиці, що лежить в основі її ієрархічної організації: протиставлення лексичних одиниць, що співвідносяться з поняттями, обсяги яких брало перетинаються, напр. слово з вужчим смисловим змістом (гіпонім; см.) протиставлено слову з більш широким смисловим змістом (гіперонімом, або суперордінате)

14 Як лексико-семантичне явище антонімія ґрунтується на спільних ознаках, прихованих у самому характері людського мислення (асоціації за контрастом у психології, контрарність понять у логіці та ін.). Антонімія має парадоксальну природу: з одного боку, значення лексичних одиниць ґрунтуються на абсолютній протилежності, а з другого - це найтісніші семантичні зближення в лексиці, доконечною умовою яких є співвідносність протиставлюваних слів.

15 Словниковий склад української мови об’єднує дві генетично різнопланові групи лексичних одиниць: споконвічно українські слова, слова, запозичені з інших мов. До споконвічно української лексики належать успадковані найдавніші індоєвропейські слова, спільні для багатьох індоєвропейських мов (санскриту, грецької, латинської, германських, романських, слов'янських та ін.): мати, брат, порося, осика, ніч, колесо, вісь, десять; праслов'янські слова, спільні для всіх або більшості слов'янських мов: чоловік, плітка, комар, жук, тісто, гріх, стид, кара, писати, кислий; і власне українські слова, утворені безпосередньо тією частиною слов'янської людності, яка сформувала українську націю: громада, власність, пампушки, деруни, капелюх, віжки, молотарка, смородина, порічки, виховання, мрія, поступ, іспит. Мова збагачується не лише завдяки розвиткові багатозначності слів і постійному творенню нових лексем, а й за рахунок запозичень. Запозичення полягає в засвоєнні слів однієї мови іншою. Серед запозичень розрізняють: - власне запозичення - слова, у яких процес фонетичного й граматичного пристосування ще не завершився: бюро, журі, ательє, джентельмен, бухгалтер; такі слова мають невластиві українській мові сполучення звуків, форми; - кальки - поморфемні переклади слів: півзахисник (полузащитник), літописець (chronographos), хмарочос (skyscraper); - запозичення значень - українське слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник: наприклад, політичні поняття правий, лівий запозичені з французької мови - droit, gauche: у часи французької буржуазної революції в Конвенті помірковані жирондисти сиділи праворуч, а прихильники радикальних дій монтаньяри - ліворуч; - словотвірні запозичення - використання іншомовних морфем: наприклад, грецьий елемент теле- "далеко" увійшов до таких українських слів, як телебачення, телезв'язок, телепередача та ін.; - засвоєння - слова, що вже повністю фонетично й граматично пристосувалися до української мови: дріт, колір, папір - у них, як і в незапозичених, відбувається чергування приголосних; колишнє французьке слово пальто відмінюється, як і будь-яке українське: пальта, у пальті і т.д.; не відчуваємо іншомовного походження в запозичених словах левада, лиман, базар, кавун; - варваризми - слова з особливо виразними ознаками іншомовності; наприклад, ол райт, о'кей - з англійської; мерсі, тет-а- тет - з французької; - екзотизми - слова для позначення екзотичних, незвичайних реалій, для яких у мові немає назв: кімоно, чалм, сакля, аул, меджліс. Слова, запозичені з інших мов, не завжди пристововані до фонетичних законів української мови. Вони навіть пишуться за іншими правилами, ніж українські. Тому для правопису важливо вміти розрізняти запозичені й незапозичені слова: а) майже всі слова, які починаються на а, е, і більшість на і - іншомовного походження: абітурієнт, аеродром, евакуація, експеримент, ідеологія, історія; б) іншомовного походження є слова, що мають звук ф: фабрика, факультет, фарфор (винятки: Фастів, форкати); в) в іншомовних словах бувають збіги голосних: біографія, ваучер, гіацинт; в українських - вони можливі лише на межі значущих частин слова, найчастіше префікса й кореня:виорати, заозерний, наодинці, самоочисний тощо; г) іншомовним словам властиві важкі для вимови збіги приголосних: бургомістр, демонстрант, комлпект, матч, тембр; ґ) в іншомовних словах не чергуються о, е з і та немає випадних о, е, як в українських: бетон - бетону (порів. дзвін - дзвону); ваніль - ванілі (порів. сіль - солі), катер - катера (порів.вітер - вітру); д) в іншомовних словах рідко виділяються префікси й суфікси, а корінь може мати три та більше складів (на відміну від українських слів, у яких корені одно-, рідше двоскладові): вітамін, гіпотеза, дисципліна, температура; якщо ж і виділяються префікси й суфікси, то вони відмінні від споконвічних українських: а-соціація, ди-соціація; екс-потр, ім-потр; демонстр-ант, демонстр-ація, арбітр-аж; е) частина іншомовних слів із кінцевим голосним не відмінюється: амплуа, комюніке, шосе, журі, таксі. Свідоме прагнення не допускати запозичень у мову й позбуватися їх називається пуризмом (від лат. purus "чистий"). Якщо є дві назви - українська й іншомовна, то перевагу слід надавати українській. Вона завжди зрозуміліша, милозвучна, легше запам'ятовується. Наприклад, краще сказати вихідний, ніж уїкенд; образ, ніж імідж; нестача, ніж дефіцит; чинник,ніж фактор; відшкодування, ніж компенсація; торгівля, ніж маркетинг; відповідник, ніж еквівалент тощо.

Власне українська лексика – це слова, які виникли в українській мові надзвичайно давно, з появою тих понять, які вони позначають. До споконвічної лексики належать слова, що позначають лічбу, назви місяців, дії, частини тіла, спорідненість, членів сім’ї, психічні стани, якості людини, предмети, продукти, тварин тощо. Ось деякі із власне українських слів:

Мама, батько, білий, бог (пан), боятися, брат,

вересень, весілля, вівторок, відьма, вісім, внук, вогонь, вода, володіти, вулиця,

два, двері, двір, день, десять, джерело, дзеркало, дивитися, дід, дім, добрий, дочка, друг, дух, душа,

жало, жаль, жати, жити, жито, жувати,

завтра, заєць, заздрити, закон, залізо, залоза, заповідати, звір, звук, зелений, земля, зерно, зима, злий, злодій, злочин, знак, знати, золото, зріти, зуб, зять,

ім’я, іти, їзда, їсти, їхати,

квітень, кров, лазити, липень, листопад, лице, лівий, лід, любити, лютий,

мати (дієслово), мати (мама), місяць, молодий, море, мудрий, м’ясо,

нагорода, надія, намагатися, наука, небо, неділя, ненавидіти, нести, нива, ніж, ніс, ніч, нога,

обід, образ, овоч, один, озеро, око, орати, особа, острів,

павук, палець, пам’ять, писати, пити, плакати, плече, правда, птах, пшениця, п’ятнадцять, п’ятниця, п’ять,

рана, ребро, рід, ровесник, рука, рух, ряд,

сало, свекор, свідок, святий середа, серпень, серце, син, сирота, сіль, сім’я, слава, слово, сльоза, сніг, сон, сонце, старий, сто, сторона, сусід,

тато, твердий, творити, терпіти, тиждень, тисяча, товстий, тонкий,

убогий, урожай, утроба,

хвоя, хитрий, холод,

цілий, ціна,

черствий, чорний, чотири, чудо,

шия, щастя, щебетати, щедрий, щока,

юний, яблуко, язик, ягня, ягода, ядро.

ндоєвропейські слова становлять важливий шар української лексики. Вони називають: предмети і явища (небо, сонце, вечір, озеро, вода),’ тварин, рослини, про- 2 4 дукти (вівця, вовк, верба, сіль, мед); родинні зв’язки (тато, батько, мати); частини тіла (око, рука, зуб, серце, кров); числа (л ‘ять, тисяча, сто); якості (жовтий, босий, довгий); дії (брати, везти, веліти). 2. Праслов’янська лексика утворилася, коли слов’яни жили спільним життям. Спільнослов’янські слова позначають назви: людей, тварин, птахів (чоловік, жінка, голуб, ведмідь); житла, одягу, взуття, прикрас (вікно, дзеркало, шуба); їжі (пиріг, молоко, сало); предметів і явищ природи (вітер, роса, осінь, серп, плуг); абстрактних понять (правда, гнів, скорбота); обрядів (Купала, молода). 3. Спільносхіднослов’янські (або давньоруські) слова виникли в період, коли із слов’янської мовної єдності виділилася група східних слов’ян (ГУ-УІ ст.). Спіль­ носхіднослов’янських слів в українській мові дуже багато: щока, кулак, племінник, дядько; білка, кішка, собака; ківш, кочерга, горня; зозуля, жайворонок; щавель, хвощ, молочай; ярина, сіножать та ін. 4. Власне українські слова виникли на українському мовному грунті після розпаду давньоруської єдності слов’ян і утворення трьох народів — українського, білоруського і російського. Це такі слова, як: вареники, сніданок, галушки, паляниця, борщ, корж; смуга, вибалок; мрія; козачок, козацтво; баритися, очолити, линути; кремезний, розкішний, чарівний.

16 Через російську мову проникає значна кількість термінів, створених на базі західноєвро­пейських мов: військових (арсенал, бомба, капітан, міна, пістолет), морських (бот, гавань, порт), суспільно-політичних і адміністратив­них (акт, декларація, контора)^.

Останнім часом шляхом точного перекладу слів або калькуван­ням з російської мови прийшло багато термінів із різних галузей су­спільного житія: избиратель — виборець, ечетчик — лічильник, отлич­ник — відмінник та інші.

З білоруської мови засвоєно такі слова, як Бадьорий, дьоготь.

Є в українській мові й слова, запозичені із західнослов’янських мов. Найбільшого впливу вона зазнала з боку польської мови, внаслідок того, що між українським і польським народами протягом всієї історії існують тісні взаємозв’язки. Польські запозичення належать переважно до побутової лексики, деякі слова означають адміністративні й господарські назви і т. д.: Бурмистер, гайдук, гарцювати, дишло, жупан, кий, краков’як, мазурка, містечко, стьожка, урядник, цимбали, шулер, білизна, кепський, повидло, ковадло.

З мов інших слов’янських народів до української лексики ввійшли лише окремі слова (Табір, влада – З чеської) і то найчастіше на означення назв понять, властивих цим народам: задруга (серб.), Тесняки (болг.) тощо.

У Х ст. в зв’язку з охрещенням Київської Русі старослов’янська мова була запозичена і східними слов’янами. У деяких жанрах, головним чином у церковно-релігійній літературі, вона вживалася протягом ряду століть, а тому цілком природно, що давньоруська мова засвоїла від неї ряд лексичних елементів, які збагатили її словниковий склад і потім, в тій чи іншій мірі були успадковані всіма сучасними східнослов’янськими мовами, в тому числі і українською. Старослов’янською мовою, якій була властива певна літературна організованість, складалися самобутні твори, ще більше нею перекладалися книги різноманітного змісту з грецьких оригіналів. У старослов’янській мові були поширені слова для називання багатьох понять, насамперед абстрактних, для яких ще не існувало відповідників у живих давньоруських говорах. Такі слова й запозичувалися у давньоруську мову в першу чергу. Проте серед старослов’янізмів є й побутові назви, що поширилися внаслідок занесення на Русь ще невідомих предметів побуту.

Східнослов’янські мови засвоювали з книжних джерел деякі лексичні елементи старослов’янського походження і пізніше, тобто тоді, коли давньоруська мова вже не існувала.

Старослов’янізми характеризуються деякими фонетичними і граматичними особливостями південнослов’янського походження, найголовніші з них такі:

1) неповноголосні звукосполучення -Ра-, — ла-, — ре-, — ле-Відповідно до східнослов’янських повноголосних -оро-, — оло-, — ере-: Здравствувати, здрастуй, здравиця, мракобісся, храм, прах, враг, вражий, Лісоград; область, глава, гласність, благословити, облачати, златоверхий, сладострасний, властолюбивий; древко, древесина, древесний, представити; Млечна путь (однак є подібні

Такі засвоєння простежуються здавна. Це передусім грецизми, лати- нізми, тюркізми, германізми. Серед грецизмів: • чимало релігійних термінів ( ангел, єпископ, патріарх, ікона, лам па­ да, монастир, монах, паламар, ла­ дан, панахида ); • терміни науки й мистецтва (грама­ тика, історія, філософія, педаго­ гіка, бібліотека, театр, драма, по­ ема, хор, епос, сцена); • політико-економічна термінологія (ідемократ, електрика); • власні імена: А ндрій, Василь, Олександр, Георгій, Кат ерина, Оксана. Грецизми розпізнаються: • за звуками а, е, ф на початку слова (автобіографія, еврика, фаза ); • за поєднанням приголосних кс, пс, мп, мв ( синтаксис, психологія); • за кореневими морфемами авто (грец. «сам»), аеро (грец. «повіт­ ря»), агро (грец. «поле»), гео (грец. «земля»), біо (грец. «життя»), гідро (грец. «вода»), філ (грец. «друг, Частина грецьких слів в українську мову ввійшла ще до прийняття християнства внаслідок безпосередніх контактів між носіями обох мов. Греки, як відомо, довгий час мали свої поселення в Північному Причорномор’ї, в Криму, торгували з русичами. Тоді було запозичено такі слова, яккорабель, парус, левада, лиман, палата, вапно, корал, канат, миска, кедр, вишня, огірок, лавр, мак, м’ята, мигдаль, кит, крокодил. Набагато більше грецьких слів прийшло до нас через старослов’янську мову після прийняття християнства: ангел, архангел, апостол, Біблія, Євангелія, вівтар, ікона, ладан, монах, монастир, паламар, псалом, ідол. Тоді ж було запозичено й багато грецьких імен, наприклад: Андрій(мужній), Анатолій (східний), Арсен (сміливий), Василь (царський), Геннадій (благородний), Катерина (чиста), Ірина (спокій), Олена (сонячна),Оксана (гостинна), Олександр (захисник людей), Галина (тиша).  Третя хвиля грецизмів спостерігається у зв’язку з вивченням в українських школах в ХVІ ― ХVІІ ст. грецької мови. У цей час в українську мову входять в основному шкільні терміни: граматика, логіка, історія, математика, філософія, лексика, морфологія, синтаксис, бібліотека, драма, театр, хор. Пізніші запозичення з грецької мови пов’язані з розвитком різних галузей науки, з політичним життям: біологія, бактерія, мікроб, гормони, азот, барій, бром, гелій, йод, галактика, клімат, паралель, полюс, гіпотенуза, катет, призма, теорема, дифтонг, фонема, морфема, схема, фантазія, автономія, економія, анархізм. Крім того, з грецької мови запозичено чимало словотвірних елементів: авто-, анти-, мікро-, макро-, аеро-, хроно-, фото-, топо-, сферо-, агро-, архі-, ізо-, пан-, -філ, -фоб. Для грецизмів характерні початкові голосні а, е, і, приголосний ф, звукосполучення кс, суфікси -ік(а), ад(а), -ид(а), -ід(а) тощо: архів, автор,економія, етика, ідея, фантазія, лексика, психіка, панахида, піраміда, олімпіада. Латинські слова стали проникати в українську мову в Х ― ХІ ст.: кесар, коляда, фортуна. Основна маса латинізмів приходить в українську мову, починаючи з ХV ― ХVІ ст., коли в школах України стали вивчати латину. Уже в той час в українських писемних пам’ятках зафіксовано латинізми аматор, арешт, артикул, гонор, гумор, герб, календар, конституція, матеріал, окуляри, оренда, термін, фальш та ін. Тепер терміни, утворені на основі латинської мови, вживаються в усіх ділянках науки, техніки, політики, культури й мистецтва: абітурієнт, студент, інститут, університет, факультет, декан, аудиторія, лекція (освітня лексика); суфікс, префікс, інфінітив (мовознавчі терміни); синус, косинус, квадрат, куб, конус, біном, радіус, плюс, мінус (математичні терміни); вірус, імунітет, інстинкт, ін’єкція, рецепт (медичні терміни);апаратура, генератор, індуктор, конденсатор, інструмент (технічні терміни); адвокат, нотаріус, прокурор, юрист (юридичні терміни);документ, резолюція, інструкція, циркуляр, директор, секретар (адміністративно-ділова лексика); нація, цивілізація, адміністрація, демонстрація, делегат, депутат, республіка, імперія, диктатура, конгрес, еміграція, конкуренція, ультиматум, прогрес (суспільно-політична лексика); література, фабула, класика, декламація, аплікація, капела, варіація, фуга (лексика з різних галузей мистецтва). З латинської мови в українську ввійшло ряд імен, наприклад: Валерій (здоровий), Віктор (переможець), Віталій (життєвий), Максим(найбільший), Павло (малий), Роман (римлянин), Вікторія (перемога), Маргарита (перлина), Марина (морська), Наталія (рідна). Для латинізмів характерні префікси де-, екс-, ім-, ін-, ре-, суфікси -альн(ий), -ат, -аці(я), -ент, -тор, -тур(а), -ум, -ус: депресія, експозиція,імпонувати, інкубатор, інтервал, реконструкція; універсальний, концентрат, інформація, інцидент, диктор, диктатура, мінімум, казус, радіус. 5. Запозичення з тюркських мов Слова з тюркських мов до української проникали ще в найдавніші часи. Більшість із тих народів, з якими наші предки в давнину вели боротьбу, торгували й просто контактували, ― авари, хозари, булгари, печеніги, половці, татари, ― тюркомовні. Запозичення з тюркських мов відбувалися переважно усним шляхом. Тому ці слова здебільшого не сприймаються тепер як чужі. Це переважно: 1) назви, пов’язані з військовою справою: отаман, осавул, гайдамака, гайдук, яничар, орда, аркан, кинджал, бунчук, кайдани, каторга; 2) назви побутових речей: диван, тапчан, казан, чавун, таз, кочерга, батіг, чубук, халат, шапка, башлик, бурка, каптан, ковпак, капшук, парча, килим, балик, шашлик, ковбаса, могорич, сарай, шатро, балаган, базар; 3) назви тварин, птахів, риб, комах і пов’язаних з ними понять: баран, кабан, бугай, борсук, ішак, байбак, беркут, чайка, баклан, сазан, судак, сарана, тарган, отара, табун, каракуль; 4) назви рослин і плодів: гарбуз, кавун, кизил, айва, алича; 5) назви масті коней: гнідий, буланий, карий. Однією з основних ознак тюркізмів є поєднання в слові голосних однакового ряду: барабан, балаган, кабала, папаха, сургуч, бунчук, тютюн, Саксагань, Самара. Про тюркське походження слів свідчать також кінцівки -лик, -ук, -ак, -ан, -ун: башлик, ярлик, борсук, судак, тапчан, табун,Кагарлик, Ташлик, Токмак, Кундук, Курган. 6. Запозичення із західноєвропейських мов Запозичення з німецької мови почалося ще з тих часів, коли готи (давні германські племена) займали південь сучасної України понад Чорним морем (ІІІ ― ІV ст.). Проте переважна більшість запозичень з німецької мови припадає на ХVІ ― ХVІІІ ст., чому сприяло переселення євреїв з Німеччини в Україну. Помітну роль у цьому відіграло також запровадження в українських містах Магдебурзького права. Потім посередником у запозиченні німецьких слів стала російська мова. Серед запозичених з німецької мови слів є чимало складних без сполучного голосного: бутерброд, ландшафт, бухгалтер, камертон, циферблат.У них бувають звукосполучення шт на початку слова та ей, ай після приголосного: штамп, штанга, штаб, штраф, клейстер, шлейф, портвейн, шайба, майстер. Французькі слова проникають в українську мову, починаючи з ХVІІ ст. ― не тільки через польську, пізніше через російську мову, а й завдяки українським студентам, які вчилися чи мандрували в ті часи поза кордонами. А в другій половині ХVІІІ ― ХІХ ст. цьому сприяло поширення політичних ідей, мистецтва, культури, батьківщиною яких була Франція.  Для запозичених з французької мови слів властиві звукосполучення уа (буржуазія, амплуа, кулуари, експлуатація, тротуар, вуаль), пом’якшення губних та к перед у (бюро, гравюра, капюшон, фюзеляж, кюрі, кювет), звукосполучення ам, ан перед приголосними (асамблея, тампон, пансіон, авантюра, жанр), суфікси -аж, -ант, -анс, -ер, -йон (екіпаж, фураж, інтендант, реверанс, режисер, шофер, батальйон, компаньйон), незмінювані іменники з кінцевими наголошеними голосними -е, -і, -о (пенсне, турне, резюме, журі, жалюзі, метро, шапіто). Запозичення з англійської мови відбуваються головним чином у ХІХ ― ХХ ст. Особливо побільшало їх останнім часом, коли англійська мова стала не тільки мовою міжнародного спілкування, а й основним засобом здобуття наукової та іншої інформації. Для запозичень з англійської мови властиві звук дж, звукосполучення ай, ей, суфікс -инг (-інг): бюджет, джентльмен, комбайн, тролейбус, мітинг, тюбінг, демпінг. Запозичення з італійської мови беруть початок у ХVІІ ― ХVІІІ ст. Запозичені слова в основному стосуються музики: адажіо, акорд, алегро, альт, бас, сопрано, тенор, апасіоната, арія, баркарола, дует, унісон, імпровізація, інтермецо, кантата, соната, квартет, квінтет, композитор, консерваторія, концерт, віолончель, мандоліна, піаніно.

17 До складу загальновживаної лексики належать слова, використовувані всіма носіями літературної мови. Ця лексика завжди поповнюється новими словами. На відміну від загальновживаної спеціальній лексиці властиві обмежувальні ознаки, зумовлювані функціонуванням відповідних слів:  1) у різних сферах професійної діяльності людей;  2) на територіях поширення української мови, які становлять окремі діалектні ареали; 3) у мовленні груп людей, які формуються за різними ознаками соціального плану. До діалектної лексики належать слова, вживання яких властиве територіальним діалектам української мови. Це, як правило, назви предметів домашнього вжитку, об’єкти рослинного і тваринного світу, продукти сільськогосподарського виробництва, народних промислів і ремесел, об’єктів природи, понять, пов’язаних з народними віруваннями, звичаями, обрядами, медициною, народною педагогікою, морально-етичними нормами тощо. Наприклад: дерга – груба, без оздоблення запаска; жур – кисла страва з вівсяного борошна, когут – півень. До термінологічної лексики належать слова і словосполучення, використовувані для точного визначення понять, які становлять специфіку найрізноманітніших галузей науки і техніки: відмінок – граматична категорія імені, що виражає його синтаксичні відношення до інших слів у реченні; атом – найдрібніша частинка хімічного елемента, яка утворює з атомами того ж елемента або атомами інших елементів більш складні хімічні комплекси – молекули. До власне професійної лексики належать слова, вживані групами осіб на позначення предметів і понять, які безпосередньо пов’язані з їх професійною діяльністю або родом занять. Наприклад, учительська професійна лексика: «вікно», крейда, дошка, указка, зошити, журнал, табель, оцінка, таблиця, двійка, учень, клас, дзвоник тощо. Жаргонізми – слова, вживані у мовленні групи людей, об’єднаних спільністю інтересів, занять, професійною діяльністю, соціальним станом. Так, звичайними для спілкування у студентському середовищі є такі слова, як хвіст – академічна заборгованість (залік або іспит), плавати – відповідати на запитання, не маючи належних знань, шпора – шпаргалка,зарубіжка – зарубіжна література, пара – двійка тощо.   Арготизми – лексика, що характеризує мовлення людей, які свідомо прагнуть зробити свою мову «таємною», незрозумілою для інших. З відповідною метою вживаються спеціально створені або деформовані слова, які мають прямі відповідники в загальновживаній лексиці. Термін сленг запозичений з англійської мови, у якій має загальне значення «неформальна мова». Перша письмова згадка слова датована 1756 р. і супроводжується таким поясненням: «сленг – мова низького або вульгарного типу». Уся лексика поділяється на нормативну і ненормативну.  Нормативною є літературна мова, загальновживані слова, професіоналізми, термінологія тощо. До ненормативної лексики належать варваризми, жаргонізми, арготизми, сленг та ін.

18. розрізняють активно вживану лексику і пасивну.

	До активно вживаноїлексики належать не лише загальновживані слова без помітної застарілості чи новизни, а й терміни, професіоналізми, які мовець вживає, розуміє і розпізнає. Однак цей показник значною мірою залежить від загального культурно-освітнього і духовного рівня мовців, їхніх зацікавлень тощо. Тому слід розрізняти поняття активно вживана лексика й активний запас слів окремих носіїв мови.

	До пасивної лексики належать застарілі слова (історизмита архаїзми) і нові слова, що ще не набули у мовізагальновживаного характеру, — неологізми.

	У складі застарілих слів виразну групу становлять історизми — слова, які вийшли з активного вжитку в сучасній українській мові у зв’язку з тими змінами, які відбулися в суспільно-політичному, економічному, духовно-ідеологічному, культурно-освітньому житті українського народу.

	До історизмів належать, зокрема, такі основні тематичні групи назв: назви для позначення класового розшарування суспільства:боярин, дворянин, князь, поміщик, кріпак, смерд, челядь; назви не існуючих у наш час установ і організацій та назви адміністративних посад: слобода, волость, земство, ратуша, гетьман,гетьманщина, війт, воєвода, староста, курінь, курінний, підскарбій, обозний, сотня, городовий, соцький, кошовий, магістрат; назви старовинної зброї, амуніції та військових регалій: пістоль, рогатина, колчан, булава, бунчук, лук, таран, лати, пернач,шолом, праща; назви старовинних монет, грошових одиниць: гривеник, четвертак, копа, півкопи, осьмак, червінець, шаг, шеляг, карбованець, купон; назви старовинних одиниць виміру і ваги: аршин, ківш, чисниця, корець, око, волока, корх, сажень, лікоть, фунт, пуд, пасмо, десятина, полуланок, гарнець; назви знарядь праці, що вийшли з ужитку в сучасному господарюванні: мотика, било, рало, борона, плуг, соха, макогін, ступа,драч, кайло, чепіга; застарілі назви професій: машталір, чинбар, кушнір, бондар, чумак, кожум’яка, ключник, дігтяр, мечник, лавник, писар; назви одягу, взуття, прикрас: кобеняк, очіпок, плахта, жупан,свита, сіряк, сап’янці, гривна, пектораль, джерга; назви податків: колодне, гребельне, комірне, колон, осадне, шляхове, подушне, осип.

Історизми можуть знову входити до активного словника як назви відроджених у нових умовах реалій, а також з набуттям нового значення чи з наданням слову стилістичного забарвлення. Наприклад, поширеним у давньоукраїнській мові було слово гривна для позначення грошової одиниці та нашийної прикраси. Упродовж наступних періодів у розвитку української мови це слово в обох значеннях функціонувало вже як застаріле, оскільки існували інші грошові одиниці (пор. червонець, карбованець). У сучасній літературній мові розрізнення значень позначено орфографічно (відповідно: гривня і гривна). У значенні грошової одиниці слово гривнястало активно вживаним, а гривна так і залишилося словом пасивного вжитку.

На відміну від історизмів, архаїзмипозначають предмети в широкому розумінні, явища, ознаки, дії, процеси, які існують у різних сферах стосунків і відносин, між людьми, у побуті, духовно-матеріальній культурі сучасного суспільства, однак мають інші назви, а отже, виступають як синонімічні відповідники останніх. У їхньому складі можна виділити кілька груп:

• власне лексичні, що мають сучасні синонімічні назви для позначення відповідних понять: брань «битва», ланіти «щоки»,перст«палець», галити «радіти», правотар «адвокат», атрамент «чорнило», глагол «слово», глаголити, ректи «говорити» тощо;

• лексико-фонетичні,що відрізняються від сучасних назв фонетичним вираженням: пашпорт «паспорт», вражий «ворожий», глава«голова», длань «долоня», брань «боротьба», прах «порох», піїт «поет», вольний «вільний», се «це», сей «цей», яко «як» тощо;

• лексико-словотвірні, що відрізняються від сучасних назв словотвірними елементами: возсіяти «засяяти», велій «великий», вої«воїни», імати, йняти «мати», небеса «небо», тілеса «тіла», словеса «слова», предстати «постати» тощо;

• лексико-семантичні, що поряд із активно вживаними в сучасній українській мові значеннями мають і застарілі значення: небіж«син брата або сестри, племінник» є активно вживаним, а в значенні «бідолаха, сердешний, неборак» — архаїзм; живіт «частина тіла людини» і архаїзоване значення — «життя» тощо.

Від загальновживаних слів архаїзми відрізняються не лише формальним звуковим складом, а й стилістичним забарвленням. Тому їх використовують у сучасних книжних стилях, передусім у художньому і конфесійному, з яскраво вираженою стилістичною настановою як засіб для створення колориту певної епохи, стилізації мови персонажів, їх соціальної характеристики тощо.

До пасивної лексики належать і нові слова, що не стали здобутком якнайширших кіл носіїв літературної мови, — неологізми. Їх поява в мові зумовлена потребою назвати все те, що досі не мало власного найменування у мові, або надати існуючим словам незвичного, оригінального характеру, нерідко зі стилістичною метою увиразнити щось, надати відтінку застарілості чи осучаснити, надати новоствореним словам емоційно-експресивного забарвлення тощо. Виникнення неологізмів зумовлюється, таким чином, різними потребами життя і розвитку суспільства. Потреба у нових словах особливо відчутна в період національного відродження, коли зростає роль свідомого, цілеспрямованого творення слів на народнорозмовній основі, і передусім це помітно в науковій термінології. Колись новотворами в українській термінології були, наприклад, терміни на позначення усіх частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник, сполучник, частка, вигук. Нині це вже загальновживані терміни.

Неологізми бувають загальнонародні (загальновживані) й індивідуально-авторські (оказіоналізми).

	Слова-неологізми, які утворено від питомо українських або давно засвоєних запозичених коренів за допомогою властивих українській мові словотвірних засобів, з часом поповнюють загальномовний словник, а отже, набувають ознакзагальновживаних слів. Саме тому слова сприймаються як нові доти, доки вони повністю не засвоїлися як активно використовувані та не набули загальновживаного характеру. На початку XX ст., наприклад, неологізмами були такі тепер загальновживані слова, як внутрішній, зовнішній, народний, представник, винахідник, перекладач, дописувач, пізнання, незалежність, письменниця, звіт, стосунок, поступовий, чинник, мрія та ін.

Але не всі неологізми з часом уходять до активного загальномовного словника. Виняток становлять більшість індивідуально-авторських новотворів, які називають оказіоналізмами і які створені для певного контексту як виразні стилістичні засоби. Наприклад: Бджолиність золота гуде... Лугів роздолище безкрає Буяє цвітом (А. Малишко). Слова бджолиність та роздолище є оказіоналізмами, і хоч вони утворені за продуктивною в українській мові словотвірною моделлю, проте їх не фіксують загальномовні словники. Проте всі ці новотвори відіграють неабияку стилістичну роль у художньому стилі, передусім у поетичному мовленні. Ефективність їх уживання визначається умінням автора знайти незвичні поєднання коренів відомих слів з афіксами, майстерно вжити їх з іншими словами у певному контексті, надавши йому незвичного стилістичного характеру за рахунок новотворів.

19 Значній частині слів не властиве закріплення за яким-небудь стилем. Вони утворюють розряд міжстильової лексики, вживаної у зв’язку з невираженістю, або нейтральністю, експресивно-оцінних значень у всіх стилях. Цьому розрядові протиставляється стилістично забарвлена лексика, вживання якої становить одну з найважливіших ознак того або іншого функціонального стилю. Стилістично нейтральна лексика переважає з кількісного погляду у словниковому складі української мови. Утворює семантичну і структурну основу усних і писемних текстів. Ядро стилістично нейтральної лексики утворюють слова, що виступають назвами явищ природи (вода, вітер, сніг), рослин і тварин (дуб, корова, кінь), осіб за родинною спорідненістю (батько, мати, дочка, син), осіб за професійною або службовою приналежністю (учитель, артист), найрізноманітніших предметів побутового середовища (ніж, стіл, костюм), ознак (білий, червоний), дій, процесів, станів (ходити, ремонтувати), просторових і часових понять (день, ніч, декада), кількісних відношень (десять, багато) тощо. Найважливіша ознака міжстильової лексики полягає в тому, що вона зрозуміла для кожного, хто володіє сучасною літературною мовою. Стилістично забарвлена лексика належить до різних стилів української мови, а також до таких форм функціонування її, як усне і писемне мовлення. Лексика усного мовлення. Основу усної форми мовлення становить розмовно-побутовий функціональний стиль. Йому властиві такі типові ознаки, як невимушеність, спонтанність спілкування без попередньої підготовки, чітко виявлена ситуативна зумовленість, що випливає насамперед з так званих рольових характеристик учасників спілкування, переважно діалогічна форма обміну інформацією, використання слів з виразними експресивно-оцінними позитивними і негативними значеннями, вживання розмовних варіантів лексичних одиниць, що мають інші літературні відповідники: мама, ненька, матінка, мамуня; малий, малесенький, манюній. Експресивно-оцінна лексика розмовно-побутового стилю містить у своєму складі стилістично знижені, так звані просторічні слова, які часто перебувають за межами літературно-нормативного усного мовлення: невмивака, паруб’яга, базікало, жбухнути, заїхати, вліпити тощо. Експресивна розмовно-побутова лексика виконує важливу стилістичну роль у текстах художньої літератури, де вона служить засобом відтворення особливостей живого мовлення, а через них – характеристики персонажів. Лексика писемного мовлення. Писемним мовленням послуговуються офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, художній і конфесійний стилі. Лексика офіційно-ділового стилю. Офіційно-діловий стиль має кілька різновидів: канцелярсько-діловий, державного управління, юридичний, дипломатичний тощо.  До найсуттєвіших ознак цього стилю належить точність, конкретність, лаконічність, неприпустимість експресивно-оцінних нашарувань у значеннях слів, вживаних тільки в прямих значеннях, максимальна стандартизація, спеціальна термінологія.  Офіційно-ділова лексика вживається в різного типу ділових паперах, законах, постановах і розпорядженнях, кодексах, договорах і угодах, нотах тощо: акт, наказ, протокол, інструкція, довідка, посвідчення, заява, ратифікація тощо. Лексика наукового стилю. Відповідний функціональний стиль виконує насамперед інформативну функцію, основу якої становить різногалузева термінологія. Крім того, виділяється так звана загальнонаукова абстрактна лексика, представлена словами типу абсолютний, абстракція, тип, видозміна, порівняння, розвиток, висновок, причина, наслідок тощо. Науковий стиль – стиль наукових праць, мета яких нагромаджувати знання, досвід у галузі науки, техніки, встановлювати закономірності розвитку явищ, процесів.  Характеризується вживанням термінів та розкриттям їхнього змісту, специфічною побудовою тексту, в якому переважають логічні, причиново-наслідкові відношення між конструкціями.  Лексика публіцистичного стилю. На відміну від інформативних офіційно-ділового і наукового (функція повідомлення) публіцистичний стиль розрахований на здійснення впливу, чому безпосередньо підпорядковується політична загостреність, підкреслене ідеологічне спрямування відповідних текстів.  Публіцистична лексика дуже різнопланова за своїм складом: боротьба, авангард, гуманізм, ідеал, парламент, депутат, неподоланний, трибун, добробут, з’їзд тощо. Публіцистичний стиль використовується в газетах, журналах, це стиль засобів масової інформації. Лексика художнього стилю. Художній стиль – той, що реалізує естетичний вплив мови через конкретно-чуттєвий зміст художніх образів. Комунікативна, інформативно-пізнавальна функції мови підпорядковуються в художньому стилі естетичній функції. В ньому використовуються художні засоби всіх інших функціональних стилів; значну роль відіграють індивідуально-авторські засоби мовної виразності, переносно-образне вживання слів, експресивні одиниці всіх мовних рівнів, що забезпечують емоційно-образний вплив на читача:зеленавий, падлюка, науково-дослідний. Лексика конфесійного стилю. Конфесійний стиль покликаний забезпечити спілкування людей у релігійній сфері. Це мова Святого письма, молитов, казань, проповідей тощо. Цей стиль має канони, стильові домінанти, вибирає із синонімічних рядів національної мови одиниці піднесеного урочистого звучання: благословенний, раб Божий, Отець Небесний, ірмос, прокимен тощо.

20 Фразеологія - це розділ мовознавства, що вивчає фразеологічну систему мови. Предметом фразеології є вивчення типологічних ознак фразеологізмів, дослідження природи і їх сутності, закономірностей функціонування.

Фразеологізмом (фразеологічною одиницею) називається "лексико-граматична єдність двох і більше компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення чи речення, яка, маючи цілісне значення, відтворюється у мовленні за традицією, автоматично".¹¹ Наприклад: байдики бити (ледарювати); показати, де раки зимують (провчити, покарати); лебедина пісня (останній вияв таланту); стати на ноги (одужати).

разеологізми об'єднуються в єдину систему одиниць на основі таких типологічних ознак:

1) семантична цілісність (неподільність) компонентів фразеологізму (значення фразеологічної одиниці не може бути витлумачене на основі значень тих слів, які входять до неї);

2) стабільність компонентного складу, усталеність порядку слів;

3) автоматичність відтворення фразеологізму в мовленні;

4) кількакомпонентний склад;

5) можуть вступати в синонімічні й антонімічні відношення: теревені правити - ляси точити -дурниці молотити; хоч греблю гати - кіт наплакав;

6) характеризуються образністю.

У реченні фразеологізми завжди виступають одним членом. Найчастіше ними послуговуються у розмовному та художньому стилях мовлення. Вони надають мовленню виразності, влучності та емоційності.

Фразеологізми, що вживаються в сучасній українській мові, різні за походженням і часом виникнення. Різними були і залишаються їхні джерела.

Переважна більшість фразеологізмів походить з усної народної творчості. Це передусім прислів'я, приказки, примовки на зразок: Аби вмів робити, навчишся жити; Набрид гірше гіркої редьки. З народними звичаями пов'язані фразеологізми типу замовляти зуби, дати гарбуза, виносити сміття з хати.

Чимало влучних висловів з мовлення людей різних спеціальностей стали фразеологізмами внаслідок образного переосмислення: грати першу скрипку, з іншої опери (з мовлення артистів); куди голка туди й нитка (з мовлення шевців); де тонко, там і рветься (з мовлення ткачів); на ловця і звір біжить (з мовлення мисливців) тощо.

Фразеологізмами стали вислови античних часів (ахіллесова п ята, альфа і омега, берегти як зіницю ока, авгієві стайні). До фразеологізмів належать також вислови з церковної літератури (випити чашу до дна, блудний син, стати притчею во язицех).

Фразеологія збагачується за рахунок влучних висловів визначних державних, політичних, наукових діячів та письменників: Бути чи