Вукові зміни

Звукові зміни поділяються на фонетичні і не фонетичні. Фонетичні пов'язані з діями властивими певній мові фонетичних норм. Не фонетичні зміни звуків не залежать від фонетичних причин.

Фонетичні зміни поділяються на зумовлені і не зумовлені. Зумовлені відбуваються лише при наявності певних фонетичних факторів, що властиві сучасним нормам вимови: 1. дія загальних фонетичних умов, у які потрапляє голосний чи приголосний звук (наголошеність і ненаголошеність, кінець складу) 2. сусідство звуків (звуки змінюють звуки в результаті взаємодії двох звуків - кількісна і якісна редукція, приглушення дзвінких у кінці слів (російська, польська, німецька мови) і асиміляція, дисиміляція, акомодація.

Інші звукові зміни:

• Гаплологія - опушення одного з двох однакових, або подібних складів. Наприклад: березень - березозоль - березоль - березіль

• Дієреза - викладання приголосних, тобто один приголосний випадає. У сполученні трьох приголосних  або у сполученні двох приголосних або між голосним, якщо вони піддавались дисиміляції

• Епентеза - звуки, вставлені у слова. Вставлення приголосних між голосними, вставлення голосного між приголосними, вставлення приголосного між приголосними.

• Протеза - це голосні або приголосні звуки, поставлені на початку слова.

• Метатеза - перестановка суміжних або несуміжних звуків чи складів (суворий - суровий)

• Субституція - зміщення одного звуку іншими у випадках запозичення лексем.

До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.

Редукція голосних (від лат. reductio "відсунення, повернення, відведення назад") - ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання.

Редукція голосних буває кількісною та якісною.

Кількісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр. Так, якщо порівняти звучання голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у другому слові є слабшим та коротшим, а в третьому - ще слабшим і коротшим, але його тембр, зумовлений формою резонатора при високому піднесенні задньої частини язика і витягненими вперед заокругленими губами, залишається незмінним.

Якісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість.

Оглушення дзвінких приголосних. У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Такий процес спостерігається в російській, білоруській, польській, німецькій, туркменській та інших мовах: рос. дед [д'зт], дуб[дуп], друг [друк];

білор. горад [гбрат], захад [захат], воз [вос]; польськ. kulig [kulik] "катання на санках", krcg [krek] "хребець", krew [kref] "кров"; нім. Bund [bunt] "союз", Zug [zuk] "поїзд", Hand [hant] "рука", Rad [rat] "колесо".

Для української та англійської мов цей процес не характерний. Виняток становлять деякі західноукраїнські говірки, в яких дзвінкі приголосні оглушуються, але це суперечить нормам літературної мови.

Протеза (від rp. prothesis "додання, приєднання'') - поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови.

Наприклад: ocmpuu - гострий, улиця - вулиця. Найчастіше приєднуються приголосні [г], [в], [j]: Анна - Ганна, рос. усеница - гусеница; она - вона, оспа - віспа, рос. отчина - вотчина "маєток від батька"; азъ - fl[ja], аблуко - яблуко [іаблуко] (див. нім. Apfel), агнець - ягня [іагн'а], білор. он - єн [іон], она - яна [іана]. Зрідка протетичним є [л]: ледве (пор. рос. едва).

Акомодація (від лат. accomodatio "пристосування") - зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.

При вимові звуків органи мовлення настроюються на наступний звук і таким чином відбувається накладання екскурсії наступного звука на рекурсію попереднього. Це добре відчутно, коли порівняти вимову голосних у таких парах слів, як дар і доза, той і тон. У слові доза відбувається огублення звука [д], а в слові тон - крім огублення [т], звук [о] під впливом звука [н] набуває носового відтінку.

Акомодація може бути двобічною: лягти [л'агтй], батько [бат* ко], няня [н'ан'а]. Таким чином, в українській мові маємо чотири [а] - [а], [а], [а], [а]. На акомодації приголосних голосними ґрунтується перехід [ґ], [к], [х] у [ж], [ч], [ш] і [з], [ц], [с] перед голосними переднього ряду в праслов'янській мові (нога - ножь-ка - нозЬ, рука - ручька - руцЬ, муха - мушька - мусь), а на акомодації голосних приголосними - перехід [е] в [о] після стверділих шиплячих у давньоукраїнській мові (пшено -> пшоно, жена -" жона, четири -" чотири).

Отже, акомодація може бути консонантною і вокалічною, прогресивною (попередній звук упливає на наступний) і регресивною (наступний звук упливає на попередній).

Асиміляція (відлат. assimilatio "уподібнення") - артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.

Наприклад, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і уподібнює його собі, тобто одзвінчує його: [бород'ба].

Асиміляція характерна для багатьох мов: рос. лодка [лоткъ], травка [трафкъ]; лат. scrіbo "пишу" - scriptus "написании", rego "правило" - rectus "правильний"; англ. üoicea [voist], what's [wots], doef^she [daj/i]. В англійській мові іменникове закінчення множини і дієслівне закінчення третьої особи теперішнього часу (Present indefinit) -s після дзвінких приголосних звучить, як [z], а після глухих, як [в]: dogs [aogz] "собаки", birds [bdiaz] "птахи", reads [ri:dz] "читає", cats [kaets] "коти", cups [слрз] "чашки", works [wd:ks] "працює".

Приголосні звуки можуть асимілюватися за дзвінкістю/глухістю (усі ви ще на ведені приклади), за місцем і способом творення (безжурний [бе"журниі ], рос. сушить [шыт'] ), за м'якістю/твердістю (цвіт [ц'в'іт], (nie [с'п'іу], слід [с'л'ід], гість [г'іс'т']. Тут зубні [з] і [с] асимілюються з піднебінними [ж] і [ш], а тверді [ц] і [с] уподібнюються з м'якими [в*], [п'], [л'], [т*].

Асиміляція від акомодації відрізняється тим, що, по-перше, при асиміляції взаємодіють однорідні звуки (приголосний і приголосний або голосний і голосний), а, по-друге, асимілюватися можуть не тільки сусідні звуки, але й звуки, які знаходяться на відстані один від одного.

Розрізняють декілька різновидів асиміляції:

1) за результатами - повну і неповну (часткову);

2) за спрямуванням - прогресивну і регресивну;

3) за розташуванням звуків, які взаємодіють, - контактну (суміжну) і дистанційну (несуміжну).

Повна асиміляція - асиміляція, за якої звуки уподібнюються повністю, тобто стають абсолютно однаковими. Наприклад: знан]а -" [знан'а], сільЬ -" [cfjf'y], безжалісний [бе"ж ал'ісциі ], рос. отдых [одых], еыеший [вышьц]; нім. Zimoer ~"Zimmer "кімната"; англ. doefshe [dajji]; татар, урманлар -" урманнар "ліси".

Неповна (часткова) асиміляція - асиміляція, за якої звуки наближаються за ознаками, але повністю не збігаються. Наприклад: просьба [проз'ба], боротьба [бород'ба]. Тут під упливом дзвінких [б] і [д] одзвінчуються [с'] і [т'], але не стають звуками [б] і [д].

Прогресивна асиміляція - асиміляція, за якої попередній звук упливає на наступний (стрілка, яка вказує на вплив зводів, спрямована вперед): англ. volcea [voist], нім. Zimoer -> Zimmer, татар, и мои л эр -" имэннэр "дуби"; польськ. trieb a [tfeba], trzy [tjy] (буквосполучення г г позначає дзвінкий звук, близький до українського [ж]: ггесг "річ" читається як жеч). Прогресивної асиміляції в сучасній українській мові немає, хоч колись вона мала місце: знан]а -" знання, пчела -" бджола, Ганця -" Гандзя.

Регресивна асиміляція - асиміляція за якої наступний звук впливає на попередній: молотьба [молод'ба], рос. лавка [лафкъ], англ. newspaper ['nju;s,peip3].

Контактна (суміжна) асиміляція - асиміляція, за якої взаємодіють сусідні звуки (всі вищенаведені приклади).

Дистанційна (несуміжна) асиміляція - асиміляція звуків на відстані. Наприклад: сочевиця чечевиця, желізо -> залізо (пор. рос. железо).

Дисиміляція (від лат. Dissimilatio"розподібнення") - розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.

Дисиміляція по суті зводиться до заміни в слові одного з двох однакових або подібних звуків менш подібним. Це протилежний асиміляції процес.

исиміляція, як і асиміляція, може бути прогресивною (срібро -> срібло; рос фе в pap ь -" февраль, регресивною (рицар -"лицар, рос. что ->[што], нім. Bibel "біблія" -" Fibel "буквар"); контактною (легкий [ле"хки[], рос. скучно [скушнъ]); дистанційною(велблюд -^верблюд,рос. просторічне коридор -" колидор, icn. arbor -> albor "дерево", фр. тарре -> nappe "обрус").

3 ФОНОЛОГІЯ (від грец. φωνή — звук, голос і λόγος — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає звукиз погляду їхнього функціонування у мові. Термін виник на поч. 20 ст., хоч фонол. дослідження здійснювалися уже в ост. десятиліття 19 ст. У Росії основоположником Ф. був І. Бодуен де Куртене, велика роль у формуванні заг. теорії Ф. належить Л. Щербі. В укр. мовознавстві дослідження у цій ділянці починаються з 20-х pp. у працях з укр. мови та діалектології О. Синявського, Є. Тимченка, О. Курило та ін. Ф. безпосередньо пов’язана з фонетикою, яка вивчає звукові засоби мови з фізіол. та акуст. погляду. Отже, об’єкт дослідження в обох випадках той самий — звук людської мови, відмінні тільки аспекти його вивчення.

Осн. одиницею Ф. є фонема. Поняття фонеми і звука як явища фізичного у Ф. не ототожнюється. Фонема виступає у мовній системі як одиниця, що узагальнює певну, реально існуючу множинність звуків і становить обов’язкову категорію мови як сусп. явища, тоді як звук належить до категорії мовленнєвого акту, будучи найменшим елементом мовного потоку, що варіюється у різних позиціях слова, набуває різних особливостей у різних мовців та специф. рис у різних його стиліст. спрямуваннях. Форма існування мови виступає у її звук. вираженні. Тому й розгляд її фонем. складу в Ф. грунтується на фіз. та артикуляц.-акуст. характеристиках мовних звуків. Виділяються та протиставляються, напр., фонеми голосні й приголосні, дзвінкі й глухі, палаталізовані й непалаталізовані та ін. Найголовнішою особливістю кожної фонеми є її диференц. ознаки, що пізнаються на основі протиставлення ін. фонемам, і лише ці ознаки забезпечують їй можливість виконувати функцію розрізнення слів і морфем. Серед них виділяють ознаки постійні і змінні, в одних умовах усі вони передаються повністю, а в інших частково або й зовсім втрачаються, напр., фонема к — приголосна, задньоязикова, непалаталізована, глуха, в слові кут зберігає усі свої диференц. ознаки, а в слові вокзал [воґзал] у позиції перед дзвінким приголосним втрачає ознаку глухості; у слові кіт [к’іт] у позиції перед голосним перед, ряду і втрачає ознаку непалаталізованості й реалізується у приголосному напівпалаталізованому к’ і т. д. Отже, в мовленні фонеми реалізуються у різних звук. варіантах, або алофонах, один з яких є основним, коли всі диференц. ознаки фонеми зберігаються, а інші — додаткові, коли деякі з таких ознак втрачаються. Звукові відмінності ще не становлять фонем, фонематичними вони стають лише тоді, коли виконують у мові належні фонемам функції.

Фонема (від грец. phonema «звук, голос») — мінімальна одиниця звукової

будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих

одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний

компонент, а через них — і для розпізнання та розрізнення слів.

4 Фонетична транскрипція - графічна фіксація всіх мовних звуків, що реально вимовляються у потоці мовлення (точний запис звуків). Вона грунтується на таких вимогах:

1) кожна літера позначає один і той самий звук;

2) кожен звук позначається завжди тією самою літерою.

Для запису фонетичною транскрипцією послуговуються українською абеткою, але без літер я, ю, є, ї, щ та ь, що не позначає звука. Крім того, у фонетичній транскрипції використовують додаткові надрядкові, підрядкові знаки:

1) наголошеність голосного позначається вертикальною рисочкою справа біля літери, що позначає наголошений голосний - [']: [о^%с'ін'] - осінь;

2) м'якість приголосного - скісною рисочкою справа наліво над літерою з правого боку [^: [л'он] -льон;

3) напівпом'якшеність - апострофом у тому самому місці, що й м'якість - [']: [б'іілка] - білка;

4) подовжені приголосні звуки позначаються однією літерою, після якої ставиться двокрапка: [с'Рл': у] - сіллю;

5) звука [дж], [д$], [дз ] позначаються двома літерами, об'єднаними в одну дужкою зверху [да], [ДЗк];

6) нескладотвірний характер голосних позначають дужкою над літерами ї, у, що виникають на початку слова: [учо^%ра] - вчора, в середині слова після голосного: [шоук] - шовк чи в кінці слова після голосного: [гаї] - гай, [ходи'у]-ходив;

7) наближеність одного звука до іншого (нечітка вимова ненаголошених) позначається двома літерами: [є¹¹], [и⁸], [0^у]: [се^ило] - село, [жи^ст ':а^%] - життя, [зсУзу'л 'а] - зозуля;

8) паузи між словами позначаються вертикальною рискою, а більші, зокрема між реченнями - двома (у записах не вживаються розділові знаки);

9) текст, записаний фонетичною транскрипцією, береться в квадратні дужки.

Фонематична транскрипція — спосіб запису живого мовлення з метою переда­ вання тільки фонемного складу слів без відтінків, зумовлених різними фонетичними умовами, називається фонематичною транскрипцією, наприклад: /т’ін’.уі Ік’іл’к’іст’І. У фонематичній транскрипції використовується значно менша кількість знаків, ніж у фонетичній. Фонематична транскрипція досить близька до орфографічного запису. В ній ви­ користовується значно менша кількість додаткових знаків. Знаки для позначення фонем: Голосні: /а/, /о/, /у/, /е/, /и/, /іі. Приголосні: /б/, /пі, /м/, /в/, Іф/, Ід/, /Э7, ІтІ, ІтІ, /з/, /з7, /с/, /с7, /ц/, /ц’/, /5з/, /8зІ, /л/, /л7, /р/, /р’/у /ні, /н7, /ж/у /ч/, /ш/, /іїж/, Ійіу /і/, /к/, /х/, /г/. Діакритичні знаки, що використовуються у фонематичній транскрипції вертикальна риска (акут) — [ 1 ] — над голосним позначає головний наголос: /думатиІ; скісна риска — [ ' ] — після приголосного — м’якість приголосного: /ден7;

5 Чергування звуків — постійна і закономірна зміна їх у коренях і афіксах етимологічно споріднених слів та форм. Наприклад: стіл — столи, нести — носити, плести — заплітати, могти —помагати.

В українській мові розрізняють два види чергувань: позиційне (фонетичне) й історичне(фонетично не зумовлене).

1. Позиційне —це чергування, яке відбувається залежно від позиції звука в слові і зумовлюється фонетичними законами сучасної мови. Наприклад: лити —ли [е] ла; ле [и] ла. Тут звукове чергування: и — и [е] — е [и].

2. Історичне — це чергування, успадковане із спільнослов'янської та давньоруської мов.

Інші виникли в період формування фонетичної системи Української мови. Більшість чергувань голосних належить до історичних:

а) чергування о — а: могти — помагати, горіти — згарище, схопити — хапати;

б) чергування е — і: плести — заплітати, летіти — літати, мести — замітати;

в) чергування о — е — и з нулем звука: беру — брати, день —дня, ставок — ставка, дзвінок — дзвінка;

г) чергування і — а: сідати — садити;

д) чергування и — і: бити — бій, бий — бійка;

е) чергування о, е — і: столи — стіл, семи — сім, печі — піч.