СУЛМ

1.Завдання курсу - поглибити знання про сучасну українську літературну мову (її звуковий і лексичний склад, словотвірну систему і граматичну будову), допомогти грунтовно опанувати її правописні норми.

Вивчаючи курс, студенти набувають теоретичних знань, удосконалюють володіння мовними нормами, зміцнюють навички стилістичної вправності, необхідні для вільного послугування мовою в усіх сферах життя і життєдіяльності.

Курс складається зі вступу і таких розділів: 1) фонетика і фонологія (вчення про звукову систему мови); 2) графіка і орфографія (вчення про передачу звуків на письмі та правила написання слів і їх частин); 3) лексикологія і фразеологія (вчення про словниковий склад мови і стійкі мовні звороти); 4) морфеміка і словотвір (розділ мовознавства, що вивчає будову слова, похідні слова та способи їх творення); 5) граматика (вчення про граматичну будову мови) - морфологія (вчення про частини мови, граматичні форми слів і словозміну) і синтаксис (вчення про синтаксичні одиниці, що вживаються у мові); 6) пунктуація (вчення про систему розділових знаків, їх типи та правила вживання). Усі слов’янські мови генетично споріднені, бо мають спільне дже­рело — праслов’янську (спільнослов’янську) мову і виникли на ос­нові її діалектних відгалужень. Основний словниковий фонд кожної слов’янської мови становлять спільнослов’янські слова, які виникли ще в період мовноетнічної єдності слов’ян і називають частини люд­ського тіла (око, ніс, брова, голова, рука), до основного словникового фонду належать назви на позначення знарядь праці: плуг, борона, мо­лот; явищ природи: вітер, вода, сонце), рослин та тварин: кінь, коро­ва, вовк, лев, риба, орел, пшениця, дуб, овес; дій та процесів: жити, хо­дити, косити, спати; назв спорідненості: мати, син, брат, сестра; ознак предметів, явищ: білий, червоний; чисел: один, два, чотири, п’ять, десять; особові займенники (я, ми, ти, ви) та ін. Маючи багато спільного із східнослов’янськими мовами, україн­ська мова відрізняється від них цілим рядом фонетичних та морфо­логічних ознак.

З-поміж фонетичних відмінностей слід відзначити:

1. тверду вимову приголосних перед голосними | и ]: жити, риба, син, зима та |е| (колись пом’якшував попередні приголосні): сере­да, береза, серце, верба;

1. чергування |о|, |е| (у відкритих складах) з |і] (у закритих складах): ніч — ночі, віл — вола, хід — ходу, рік — року;

2. вживання голосного |і] на місці давнього звука [*] (ять): л-ьто — л/то;

3. тверду вимову губних (б, п, в, м, ф), шиплячих (ж, ч, ш, щ) та р (у кінці складу): кров, ніч, дівчата, секретар, повірте та ін.

З-поміж морфологічних відмінностей слід виділити такі:

1. інфінітиви на -ти: косити, летіти, ходити, сидіти.,

1. збереження давніх закінчень орудного відмінка -ою, -ею: межею, душею, жінкою, людиною;

2. закінчення -ові, -еві у давальному відмінку однини іменників чо­ловічого роду: волові, господареві, свекрові, котові;

3. форми майбутнього складеного часу на -му: писатиму,, малюва­тиму та інші.

Наявність в українській мові значної кількості фонетичних і мор­фологічних відмінностей від інших слов’янських мов свідчить про самостійний шлях її розвитку як окремої мови впродовж надзвичай­но тривалого часу.

Сьогодні всі слов’янські мови — високорозвинені мови. Найбіль­ше слов’ян розмовляють східнослов’янськими мовами, зокрема ро­сійською — понад 100 мільйонів, українською — понад 44 мільйони, білоруською — понад 10 мільйонів. Південнослов’янськими і захід­нослов’янськими мовами розмовляють близько 60 мільйонів осіб.

Українська мова — мова великого народу, яка може стати однією із світових мов. За кількістю тих, хто розмовляє нею, вона посідає 15—20-е місцеусвіті. Українська мова — надзвичайно багата. її слов­никовий запас нараховує близько 500 тисяч лексем»⁵, вона є однією із наймелодійніших мов світу (друге місце після італійської). Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Спільно з російською і білоруською мовами вона входить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи мов (до західнослов'янської підгрупи входять словацька, чеська, польська, кашубська, верхньо- і нижньолужицька мови (Німеччина), до південнослов'янської- словенська, македонська, болгарська, сербська, хорватська і старослов'янська мови). Історію української мови починають від праслов’янської (спільнослов'янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років. Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей. Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська (або церковнослов’янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм (одних з перших слов’янських культурних діячів). Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов’янська мова довгий час виконувала функції писемної мови. З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала сучасною літературною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський, а основоположником – Т.Шевченко. В основі сучасної літературної мови лежить система полтавсько-наддніпрянських говірок. ісля прийняття християнства (988 рік) на території Київської Русі були відомі два типи письма – кирилиця (від імені Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов’янського “глагол”, що означає “слово”). Глаголиця вважається давнішим письмом, але досі не існує єдиної думки щодо її походження. Азбука глаголиці складалася з 39 літер, які мали дуже складне накреслення у вигляді кружечків і петельок, з'єднаних між собою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах. Кирилиця — цілком оригінальна система слов'янської писемності, яка є складною творчою переробкою грецького алфавіту. Азбука кирилиці складалася з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов'янських. Графіка кириличної азбуки була близькою грецькому та візантійському алфавітові. Такі накреслення літер у подальшому стали графічною основою сучасної української, російської, білоруської, болгарської, сербської та македонської писемності. Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки: б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ; 10 — голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м’яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа ( ‘ ) — по два [ й + е ] , [ й + у ] , [ й + а ] — має, юнак, в’янути; літера ї завжди позначає два звуки [ й + і ] — їжа, з’їзд ; літера й перед о позначає приголосний [ j ] — його, а в інших позиціях — нескладовий голосний [ і ] — йду, гай; літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м’якості приголосного звука (кінь, льон). Літера г позначає фарингальний [ h ] (голова), а ґ — задньоязиковий проривний приголосний [ g ] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків [шч] — щука. Літери українського алфавіту за формою бувають великі й малі, а за різновидом — друковані й писані. Сучасна українська мова є мовою флективною: для граматичної зв’язності служить закінчення слова, тому мова вирізняється розгалуженою системою закінчень. Функція суфіксів і префіксів – уточнювати зміст кореня, носія основного лексичного значення.

Іменник характеризуються сімома відмінками, один з яких – кличний – відрізняє українське відмінювання від аналогічної системи інших східнослов’янських мов. Дієслово української мови існує в чотирьох часах: окрім минулого, теперішнього та майбутнього, використовується давноминулий час (для вираження дії, яка відбулася в минулому, але раніше від дії, вираженої звичайним минулим часом).

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов’янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов’янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов’янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов – давньогрецької, латини і старослов’янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів, які часто вводилися без адаптування до вимог граматичної системи. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Але загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих. Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність, приступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова та його форма, словосполука й будь-яке речення. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства. На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки. Розрізняють такі структурно-мовні типи норм:

орфоепічні норми (вимова);

Наприклад: [молод'ба́]

акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос);

Наприклад: вихо́дити- ви́ходити

лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

орфографічні норми (написання слів);

пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

Художній стиль - це мова художньої літератури, "особливий спосіб мислення, створення мовної картини світу"⁴.

Основне призначення стилю - різнобічний вплив на думки і почуття людей за допомоги художніх образів.

Головними ознаками художнього стилю є емоційність, образність, експресивність. На лексичному рівні в ньому вживається все словникове багатство української мови: слова з найрізноманітнішим лексичним значенням, різні за походженням. Художньо-літературне мовлення багате на епітети, метафори, порівняння, повтори, перифрази, антитези, гіперболи та інші зображувальні засоби. З певною художньою метою можуть уживатися діалектна та професійна лексика, фразеологізми. Художній стиль послуговується різними типами речень за будовою, метою висловлювання, за відношенням змісту речення до дійсності.

Художній стиль реалізується в таких жанрах: трагедія, комедія, драма, водевіль, роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка, епіграма.

Науковий стиль - функціональний різновид літературної мови, що обслуговує сферу і потреби науки.

Основне призначення стилю - повідомлення про результати наукових досліджень.

Головними ознаками наукового стилю є широке використання науково-термінологічної лексики та слів з абстрактним значенням, іншомовного походження. Показовим є членування тексту на розділи, підрозділи, параграфи, введення формул, таблиць, діаграм. Лексичні, текстові одиниці репрезентують точність, логічність, узагальненість, аргументацію висловлених положень.

Розрізняють власне науковий стиль та науково-популярний, якому властива доступність викладу наукової інформації, розрахованої на широкого користувача.

Науковий стиль реалізується в таких жанрах: дисертація, монографія, стаття, підручник, лекція, відгук, анотація, рецензія.

Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів, що використовуються в офіційному спілкуванні між установами, приватною особою й установою і регулюють їх ділові взаємини.

Основне призначення стилю - регулювання офіційно-ділових стосунків.

Головні ознаки офіційно-ділового стилю: наявність реквізитів, що мають певну черговість, однозначність формулювань, точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість висловлювання, наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів, широке вживання готових словесних конструкцій (у зв 'язку з, відповідно до, з метою, згідно з). Лексика стилю здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику. Синтаксис стилю характеризується вживанням речень різної будови з прямим порядком слів; запроваджується поділ тексту на пункти, підпункти.

Офіційно-діловий стиль реалізується в таких жанрах: закон, кодекс, устав, наказ, оголошення, доручення, розписка, протокол, акт, інструкція, лист, список, перелік, накладна тощо.

Публіцистичний стиль - це функціональний різновид літературної мови, яким послуговуються в засобах масової інформації (газетах, часописах, періодичних громадсько-пропагандистських виданнях).

Основне призначення стилю - обговорення, відстоювання і пропаганда важливих суспільно-політичних ідей, формування відповідної громадської думки, сприяння суспільному розвитку.

Головні ознаки публіцистичного стилю: популярний, чіткий виклад, орієнтовний на швидке сприймання повідомлень, на стислість і зрозумілість інформації, використання суспільно-політичної лексики: державність, громадянин, поступ, єдність, національна ідея, актуальність тощо. Типовими є емоційно забарвлені слова, риторичні запитання, повтори, фразеологічні одиниці, що зумовлюють емоційний вплив слова. Тон мовлення пристрасний, оцінний.

Публіцистичний стиль реалізується в таких жанрах: виступ, нарис, публіцистична стаття, памфлет, фейлетон, дискусія, репортаж.

Конфесійний стиль - стильовий різновид української мови, що обслуговує релігійні потреби суспільства.

Основне призначення стилю - вплив на душевні переживання людини.

Гшовні ознаки конфесійного стилю: вживання слів для найменування Бога та явищ потойбічного світу {Божий син, Святий дух, Спаситель, Царство Боже, рай, вічне життя, сатана тощо), стосунків людини до Бога (молитися, воскресіння, заповіді, покаяння, грішні, праведні), мова багата на епітети, порівняння, метафори, слова з переносним значенням. Для підкреслення урочистості використовуються речення ЗІ зворотним порядком слів, поширені повтори слів.

Конфесійний стиль репрезентується в таких жанрах: Біблія, житія, апокрифи, проповіді, послання, молитви, тлумачення Святого Письма.

Розмовний стиль обслуговує офіційне й неофіційне спілкування людей, їх побутові потреби.

Основне призначення стилю - обмін інформацією, думками, враженнями, прохання чи надання допомоги, виховний вплив.

Головні ознаки розмовного стилю: широке використання побутової лексики, фразеологізмів, емоційно забарвлених і просторічних слів, звертань, вставних слів і словосполучень, неповних речень. Для розмовно-побутового мовлення характерне порушення літературних норм: уживання русизмів, вульгаризмів, жаргонізмів, неправильна вимова слів.

Епістолярний стиль - це стиль приватного листування. Основне призначення стилю - поінформувати адресата про щось,

викликати в нього певні почуття, які б відповідали емоційному настроєві автора.

Головні ознаки епістолярного стилю: широке використання форм ввічливості, звертань у формі кличного відмінка, наявність початкової, прикінцевої та прощальної фраз, стереотипних словесних формул висловлення побажання, вітання, співчуття; невимушеність у доборі лексичних одиниць.

До епістолярного стилю зараховують не тільки листи видатних письменників, громадських і культурних діячів, учених, а й щоденники, записки, мемуари.

ТЕРИТОРІАЛЬНІ ДІАЛЕКТИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Місцеві (територіальні) діалекти як нижчі форми загальнонародної мови – це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і не розвинулися до рівня мови народності чи нації. Залишки колишніх територіальних діалектів за доби капіталізму влилися в систему національної мови, зазнаючи поступової нівеляції (пригнічення) під впливом української літературної мови, основу якої склали центрально-наддніпрянські говори. Однак, незважаючи на процес значної нівеляції говіркових рис, територіальні діалекти відзначаються великою стійкістю. У сучасній українській мові виділяють три основні групи діалектів: північну, південно-західну та південно-східну.

1. Північні діалекти. Територія північних діалектів віддалена від південних умовною лінією, що йде на північ від Володимир-Волинського: Здолбунове – Житомир – Біла Церква – Корсунь-Шевченківський – Канів – Лубни і на захід від Сум до Суджі. На північ від зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок до південно-західних і південно-східних діалектів.

Найголовніші особливості північних діалектів такі. Фонетичні: а) наявність дифтонгів [уо], [уе], [уи], [уі] на місці давнього о в історично нових складах (вуол, вуел, вуил, вуїл) або монофтонга [у], [у], [и] (вул,кут, нус, мист замість віл, кіт, ніс, міст); б) наявність на місці давнього е в нових закритих складах та на місці ь дифтонга [іе] (піеч, шіест, діед, ліес) або дифтонга [e] (печ, стена, мешок); в) збереження дзвінкої вимови приголосних у кінці слів і перед гліхим приголосним (дуб, колодез, казка); г) ствердіння [р] у кінці слова та в деяких інших позиціях (базар, зора, вечерат); д) тверда вимова [ц] (хлопец, серца); е) наявність звукосполучень [гі], [кі], [хі] проти літературних [ги], [ки], [хи] (стожкі, ложкі, тонкі палец, сухі лист). Морфологічні: а) закінчення іменників ІІ відміни чоловічого (середнього) роду в давальному відмінку -у без розрізнення назв осіб (брату, коню, ведру); б) закінчення прикметників чоловічого роду називного відмінка однини без –й (ї), тобто стягненої форми (молоди, дебели, осенн’і) і навпаки; в) уживається нестягнена форма прикметників (займенників) жіночого роду називного і знахідного відмінків однини та називного множини [малаjа, малуjу, маjа, муjу, поуниjі, нашиjі]; г) в інфінітиві переважає суфікс –т’-, рідко вживаються форми на –ти [робит’, брат’, пуіти’]. Лексичні: наявні обласні (вузьколокальні) слова: кияхи (кукурудза), вилка (рогач), вихолка (гойдалка), утва (качки), валка (череда) та ін. До північних діалектів належать східнополіські, середньополіські та західнополіські говори, що різняться окремими рисами.