1. Предмет, завдання та значення курсу історії держави і права зарубіжних країн.

2. Виникнення і розвиток держави в Стародавньому Єгипті.

3. Суспільний устрій Стародавнього Єгипту.

4. Державний лад Стародавнього Єгипту, суд, збройні сили.

5. Право Стародавнього Єгипту.

6. Утворення і розвиток Вавилонської держави.

7. Суспільний устрій у Стародавньому Вавилоні.

8. Державний устрій Вавилонської держави.

9. Закони царя Хаммурапі.

10. Ассирія.

11. Виникнення і розвиток держави в Стародавній Індії.

12. Особливості суспільного ладу Стародавньої Індії.

13. Державний устрій Стародавньої Індії, суд, збройні сили.

14. Закони Ману.

15. Державний лад і суспільний устрій держави Шань (Інь) у Стародавньому Китаї.

16. Держава Чжоу у Стародавньому Китаї.

17. Виникнення і розвиток держав Цінь і Хань у Стародавньому Китаї.

18. Основні риси права Стародавнього Китаю.

19. Зародження держави в Стародавніх Афінах. Реформи Тезея.

20. Реформи Солона та реформи Клісфена в Стародавніх Афінах.

21. Суспільний лад та державний устрій в Стародавніх Афінах.

22. Основні риси права Стародавніх Афін.

23. Спарта.

24. Виникнення держави у Стародавньому Римі. Реформа Сервія Туллія.

25. Суспільний та державний лад Римської республіки. Криза республіки.

26. Причини падіння республіки. Диктатура Цезаря.

27. Суспільний і державний лад Риму у період принципату.

28. Домінат. Реформи Діоклетіана та Костянтина.

29. Римське право ранньої республіки. Закони ХІІ Таблиць.

30. Класичне римське право. Пізня республіка і принципат.

31. Історія виникнення податків в країнах Стародавнього світу.

32. Види податків в країнах Стародавнього світу.

33. Податкові органи в країнах Стародавнього світу.

34. Відповідальність за ухилення від сплати податків в країнах Стародавнього світу.

35. Особливості виникнення держави у франків.

36. Суспільний та державний лад франкської держави.

37. Джерела та характерні риси права франкської держави.

38. Розвиток феодальних відносин у Франції. Період феодальної роздробленості.

39. Станово-представницька монархія у феодальній Франції.

40. Абсолютна монархія у Франції.

41. Джерела та характерні риси права феодальної Франції.

42. Утворення англосаксонських держав.

43. Феодальна монархія в Англії після Норманське завоювання (ХІ - ХІІ ст.).

44. Утворення станово-представницької монархії в Англії (ХІІI - ХV ст.).

45. Велика Хартія вольностей 1215р.

46. Абсолютна монархія в Англії.

47. Характерні особливості джерел англійського феодального права.

48. Утворення і розвиток феодальної держави в Німеччині в Х-ХІІ ст.

49. Виникнення та особливості станово-представницької монархії в Німеччині в ХІІI - ХV ст.

50. Становлення князівського абсолютизму в Німеччині.

51. Особливості феодального права в Німеччині.

52. Утворення Арабського Халіфату.

53. Суспільний та державний лад Халіфату.

54. Джерела та основні риси мусульманського права.

55. Передумови, етапи та особливості англійської буржуазної революції.

56. Розвиток конституційної монархії й парламенту в Англії в ХVII-XIX ст.

57. Державний устрій Англії наприкінці XIX - на початку XX ст.

58. Основні джерела та особливості англійського буржуазного права.

59. Заснування та соціально-економічний розвиток північноамериканських колоній.

60. Війна колоній за незалежність і утворення США. Декларація незалежності США 1776 р.

61. Створення конфедерації.

62. Конституція США 1787 року. Білль про права (1791 р.).

63. Розвиток США у XIX ст.

64. Буржуазна революція у Франції 1789-1794 рр. Декларація прав людини.

65. Варенська криза 1791 року і знищення монархії.

66. Якобінська диктатура. Конституція 1793 р.

67. Контрреволюційний переворот 9-го термідора (2 липня) 1794 р. Директорія.

68. Консульство й імперія.

69. Основні риси права буржуазної Франції.

70. Віденський конгрес та його наслідки.

71. Революція 1848 р. Прусська монархія. Конституція Прусії 1850 р.

72. Північно-німецький союз. Утворення Німецької імперії.

73. Конституція 1871 р.

74. Характерні риси права буржуазної Німеччини.

75. Централізація державної влади США в ХХ ст. Новий курс президента Ф.Д. Рузвельта.

76. Зміни в Конституції США в Новітньому періоді.

77. Партійна система США Новітнього періоду та її вплив на формування державних органів.

78. Адміністративно-територіальний поділ і органи управління на місцях у США.

79. Судові та правоохоронні органи США Новітнього періоду.

80. Характеристика основних джерел і галузей права США Новітнього періоду.

81. Податкова система США.

82. Революція в Німеччині 1918 р. та її наслідки.

83. Встановлення фашистської диктатури в Німеччині.

84. Характеристика права фашистської Німеччини.

85. Крах фашистської диктатури. Проголошення ФРН.

86. Проголошення НДР. Об’єднання Німеччини.

87. Судові та правоохоронні органи Німеччини.

88. Податкова система Німеччини.

89. Падіння Третьої республіки у Франції.

90. Державний устрій та політичний режим Четвертої республіки у Франції.

91. Державний устрій та політичний режим П`ятої республіки у Франції.

92. Основні джерела та риси права Франції Новітнього періоду.

93. Судові та правоохоронні органи Франції.

94. Податкова система Франції.

95. Розвиток Великобританії між двома світовими війнами.

96. Криза Британської колоніальної імперії після першої та другої світових воєн.

97. Державний устрій Великої Британії.

98. Основні джерела та риси права Великобританії Новітнього періоду.

1. Предмет і завдання курсу історії держави і права за-рубіжних країн Історія держави і права, дотримуючись принципу хронології, вивчає структуру, компетенцію, функції органів дер-жави, а також розвиток головних галузей права. Ця дисциплі-на вивчає право як єдине ціле, державно-правові інститути і правове становище населення у конкретних умовах окремих держав. У літературі є й інші визначення історії держави і права як науки та навчальної дисципліни. У цьому курсі розглядаються організація влади, державний устрій і становище в ньому особистості, а також пер-вісні основи юриспруденції деяких держав давнини; прослідковується зв’язок права з іншими соціальними нормами, їх вплив на юридичний побут давніх цивілізацій. Знання полі-тичних систем, законів минулого підносить правову культуру, розвиває правосвідомість, дає можливість краще зрозуміти значення державно-правових інститутів у житті суспільства. Та-ким чином, завданням курсу історії держави і права зарубіж-них країн є: – загальна підготовка студентів у питаннях держави і пра-ва, вироблення в них особливого юридичного мислення, не-обхідного для засвоєння та застосування права; – створення необхідних передумов для найкращого засвоєння таких дисциплін, як теорія держави і права, історія політичних вчень, державне та міжнародне право, а також інших юридичних дисциплін, включаючи цивільне, криміна-льне право і процес; – сприяння формуванню наукового підходу до процесів, які відбуваються в іншій країні і в усьому світі; – розвиток вміння вірно і гуманно оцінювати поведінку людей, які за своїм волевиявленням або випадково стали об’єктом чи суб’єктом державно-правової діяльності. Важливість вивчення історії держави і права прослідко-вується в працях відомого польського історика права акаде-міка Ю. Бардаха, який справедливо критикував тих студентів, які, вступивши на юридичні факультети з причин "легкості навчання" ігнорують історію держави і права, вимагаючи ви-кладання тільки спеціальних юридичних предметів. Ці студенти не турбуються про свою культуру, їх мало хвилює те, що історія держави і права не тільки не відділена від позитивного права, але є найкращою передумовою його засвоєння і розу-міння.

2.Виникнення і розвиток держави в Єгипті

В Єгипті раніше ніж в інших країнах утворилось класове рабовласницьке суспільство і вперше в світі виникла держава. До її утворення населення Єгипту проживало окремими громадами. Громади об’єднувались в області (номи). На ру-бежі ІV-ІІІ тис.до н.е. в Єгипті існувало 40 номів, на чолі яких стояли правителі – номархи. Спочатку номи об’єдналися в дві самостійні держави: Верхній Єгипет і Нижній Єгипет. У період Раннього царства (XXX-XXVІІІ ст. до н.е.) фараон Нармер (менес) об’єднує Верхній і Нижній Єгипет в єдину державу.

Історія стародавньої єгипетської держави поділяється на декілька періодів: Раннє, Стародавнє, Середнє, Нове і Пізнє царство.

Історія Раннього царства відома погано. Єгипетська держава цього періоду ще нагадує древній і доволі примітив-ний племінний союз. На чолі держави стояв цар, його оточу-вав багатолюдний двір, що складався з великої кількості при-дворних.

Стародавнє царство (XXVІІІ – XXІV ст. до н. е.)

Період Стародавнього царства – це час виникнення в Єгипті першої централізованої рабовласницької держави. Але під кінець Стародавнього царства влада фараонів почала слабнути, посилювалась влада номархів. Стародавнє царство роз-падається.

Середнє царство (кінець ІІІ тис.до н.е. – 1600 р. до н.е.)

Початок Середнього царства характеризується майже необмеженою владою номархів. Фараони в період розквіту Середнього царства постійно намагались об’єднати державу і зміцнити центральну владуНове царство (XVІ – XІІ ст. до н.е.)

З поразки і вигнання гіксосів починається період Нового царства.

Внаслідок війн територія Єгипту збільшується, і він стає величезною державою. Багаточисельні війни сприяли розвит-ку рабства. Рабами володіли навіть люди з низьким суспіль-ним становищем – пастухи, ремісники та ін.

Підвищується роль жерців, які стають майже незалеж-ними від центральної влади.

Пізнє царство (VІІ – VІ ст. до н.е.)

У цей час ще сильніше про-явився поділ суспільства на вільних і рабів.

Привілейованим станом, поряд із жерцями, стають вої-ни. Військову опору фараонів складали іноземні найманці.

У 525 р. до н.е. війська перського царя Камбіза у битві під Пелузіумі розбили єгипетські війська і завоювали Єгипет.

3.Суспільний устрій і його еволюція в Єгипті

Рабовласницький устрій у господарському житті Єгипту мав більше значення, ніж в інших стародавньосхідних деспо-тіях. Раби працювали в царських і храмових господарствах, маєтках великих чиновників, були домашньою челяддю.

Панівним класом стародавньоєгипетського суспільства були рабовласницька знать і жерці. Становище знатної люди-ни визначалось трьома умовами: давністю роду, величиною землеволодіння, посадою, яку вона займала.

У період Стародавнього царства, незважаючи на значне посилення централізації, номова аристократія зберігає та зміцнює привілеї. Свої володіння вони називають батьківськими, тобто спадковими, і, таким чином, незалежними від волі дер-жави. Спадковими стають також титули і посади, які займали предки (особливо посада номарха).

У період Нового царства положення аристократії зміню-ється: вона змушена була примиритись з деспотичним пану-ванням фараона і його адміністрації з однієї сторони, і з вису-ванням жерців – з іншої. Становище жерців у період Нового царства заслуговує на особливу увагу. Храми і жерці стають власниками величезних багатств – землі і коштовностей. У період Пізнього царства привілейованим станом, поряд із жерцями, стали воїни.

З XІV ст. до н.е. в Єгипті соціальне становище вільних осіб визначалось родом занять. Такий поділ мав ознаки кас-тової системи. Жерці, лікарі належали до вищої касти. Вони відрізнялися від інших зовнішнім виглядом. Жерці не носили головних уборів, голили голову, використовували косметику. Знать наслідувала їх приклад.

Воїни-ополченці, які отримували за службу земельні на-діли, також об’єднувались в окрему касту. Свої касти мали кондитери, птахолови. У касті знедолених перебували ті, хто займався бальзамуванням трупів, виготовленням мумій. Основна маса сільського населення була вільною, про-живала в селах і представляла собою сільську громаду.

Сільська громада виникає разом із розпадом роду. Від родових порядків у громаді зберігається колективна власність на землю: купувати, продавати, міняти її можна тільки за зго-дою всіх членів громади.

За своїм характером сільська громада - це перехідна форма від колективної власності на землю до індивідуального господарства. Але в умовах Стародавнього Сходу сільська гро-мада збереглась і після того, як виникло класове суспільство. Це пояснювалось тим, що землеробство було можливим тіль-ки за умови зрошування земель. При наявних знаряддях праці спорудження і підтримка в належному стані зрошуваних сис-тем була під силу тільки великим колективам. Колективним було як спорудження, так і використання каналів. У цьому головна причина того, що сільська громада не загинула, що, не змінюючись, зберігалась протягом тисячоліть.

Більша частина членів громади володіла невеликими на-ділами. Вони часто розорювались і втрачали наділи, потрап-ляючи в залежність.

В епоху Нового царства більша частина єгипетських се-лян працювала на державних і храмових землях. Питання зрошення вирішував центральний уряд. Більшу частину вро-жаю у селян забирали. З розповсюдженням системи примусо-вої праці все більше стирається різниця в становищі рабів і вільних працівників. Як і вільні селяни, маси рабів працюва-ли в державних господарствах, іноді раби наділялись землею. Основну масу рабів постачали війни, але чимало їх вийшло з числа розорених селян.

4.Державный лад Стародав Єгипту, суд військо. В усі періоди історії Стародавнього Єгипту вся влада зосереджувалась у руках фараона. Успадкування престолу відбувалось у межах однієї і тієї ж правлячої династії (від батька до старшого сина). Законним вважався тільки той фараон, який народився від шлюбу між принцом і принцесою правлячої династії. Тому цариці майже завжди були рідними сестрами своїх чоловіків. Влада фараона була необмеженою і здійснювалась через чиновників. Центральне управління країною здійснював візир (араб-ська назва, стародавньоєгипетська – джаті). Один із візирів Стародавнього царства визначав свої обов’язки: “видавати закони, розмежовувати земельні наділи, вершити суд і здійс-нювати вищі поліцейські функції”. Особливо наголошується на тому, що візир був головою шести судових палат. Крім візира, джерела називають головним скарбником (“завідуючий всім, що дає небо, земля і повітря”); начальника робіт, обов’язком якого був нагляд за зрошувальними систе-мами, завідуючого “будинком зброї”. Головному скарбникові підкорялись два скарбники царя, які завідували каменоломнями та мідними рудниками.Існував розгалужений бюрократичний чиновницький апарат, що вів облік усього державного господарства, стягу-вав податі, управляв царськими угіддями і складами, завіду-вав поліцією та судом. Особливе місце в системі державного механізму займали жерці. Їх функції не обмежувались релігійними справами. Вони проповідували святість, вічність влади фараона. Будь-який протест проти деспотизму влади розцінювавс як тяж-кий проступок проти релігії. Чиновники і жерці належали до касти знаті. Вони звіль-нялися від державних повинностей.Місцеве управління зосереджувалося в руках номарха і його чиновників. У період Нового царства судова влада здійснюється особливими колегіями - кенбетами: центральною, що складалась з 30 членів, окружними, міськими. Крім державних, були храмові суди. Судочинство у цивільних і кримінальних справах було однаковим. Кримінальні, як і цивільні справи, порушувались за скаргою потерпілого, якому дозволялось підтримувати звинувачення. Він же мав вказувати і міру покарання. Судочинство велось у письмовій формі. Своє рішення суддя не вмотивовував. Він просто мовчки прикладав до лоба особи, що виграла процес, зображення істини, яке він носив на шиї. Суддя вважався жерцем богині Істини, але це не за-важало суддям брати взятки, що було звичайним явищем не тільки в суді, а й в інших державних установах. Доказами у судовому процесі були: свідчення і клятва свідків, скаржника, огляд місця подій, тортури. Військове відомство в Єгипті очолював начальник “бу-динку зброї”. Він підкорявся лише фараону. Армія складалась з ополченців, з часом її замінило постійне військо професіо-налів. Воїни проживали в окремих поселеннях, мали земельні наділи, які під час військових походів обробляли раби. Гвар-дія фараона перебувала в привілейованому становищі, особ-ливо в епоху Нового царстваУ період військових походів та експедицій армію очолював сам фараон. Місцеві правителі в особі номархів і головні збирачі податків мали свої поліцей-ські підрозділи. Поліцейські службовці були наглядачами під час громадських робіт, переслідували кримінальних злочин-ців, виконували обов’язки катів. Окрім охорони громадського порядку, військово-поліцейські частини допомагали владі стягувати податки, проводити мобілізацію населення на будівництво іригаційних споруд, пірамід, храмів. Армія була головним каральним органом під час придушення повстань.

5. Основні риси єгипетського права Джерелом права в Стародавньому Єгипті спочатку був звичай. З розвитком держави активнішою стає законодавча діяльність фараонів. За легендою, перші закони в Єгипті були написані Меном, засновником першої династії фараонівПраво власності. В Єгипті існувало декілька видів земельних володінь – державні, храмові, приватні і общинні. Доволі рано виникло велике землеволодіння в особі храмових господарств і царських вельмож. Вони могли здійснювати різні угоди з землею (дарувати, продавати, передавати у спадщи-ну). У селі розвиток приватної власності йшов дуже повільно. Стримуючим фактором тут виступала громада. Але є дані про те, що вже в період Стародавнього царства общинні землі пе-реходять з рук у руки. Зобов’язальне право. Стародавньоєгипетське право зна-ло ряд договорів, серед яких: договір позики, найму, купівлі-продажу, оренди землі, схову, товариства. Враховуючи особливу цінність землі, в Єгипті існував особливий порядок її переходу з рук у руки. Він передбачав здійснення трьох актів: перший полягав у досягненні згоди між продавцем та покупцем про предмет договору і прове-денні платежу; другий акт носив релігійний характер і поля-гав у дачі продавцем клятви, що підтверджувала договір; тре-тій акт був введенням покупця у володіння, що вело до пере-ходу права власності на землю. Поступово другий акт пере-став здійснюватись. Формалізм у розпорядженні нерухомою власністю – ха-рактерна риса юриспруденції багатьох країн Стародавнього Сходу. Шлюбно-сімейне право. Шлюб оформлявся на підставі договору від імені чоловіка і дружини. Договір визначав пра-вове становище майна, яке принесла дружина як посаг. Воно залишалось її власністю, допускалась і передача дружині всього майна сім’ї. В Єгипті доволі довго існували пережитки матріархату, що призводило до досить високого становища жінки в сім’ї. З часом, зі зміцненням прав чоловіка, він стає главою сім’ї, і жінка, незважаючи на її доволі високе стано-вище, втрачає попередню рівноправність. Розлучення було можливе для обох сторін. Якщо розлучення починалося за ініціативою чоловіка, дружині поверталася частина посагу і частина майна, нажитого спільно. Дружині належала частина посагу й у тому випадку, якщо вона залишала чоловіка із власної волі. Шлюби між кровними родичами заборонялися. Проте фараони могли одружуватися на своїх сестрах і навіть дочках. Один із суддів того часу сказав: “Жоден закон не дозволяє шлюби із сестрами, але закон дозволяє робити фараону все, що він хоче”. Невірність чоловіка не каралася, йому дозволялося мати наложниць. Невірність дружини каралася смертю. Дружина, яка обманювала свого чоловіка, спалювалася, зазначається в одному з давніх написів. Одруження, величина посагу, народження дитини, смерть фіксувалися в “будинку життя” – центрі ділового жит-тя, своєрідному університеті. Під час такого акту були присутні свідки. Спадкове право. Єгипетське право знало спадкування за законом і заповітом. Спадкоємцями за законом були як сини, так і дочки, які успадковували майно порівну. Заповіт могли скласти як чоловік, так і дружина. Кримінальне право. Єгипетському праву було відомо доволі широке коло діянь, що визнавались злочинами. Най-більш тяжкими вважалися посягання на державний і суспіль-ний устрій (зрада, змова, повстання проти фараона, розголо-шення державної таємниці). У таких випадках, поряд із зло-чинцем, відповідальність несли і члени його сім’ї. Суворо ка-рались злочини релігійного характеру (вбивство священних тварин, чаклунство). Злочинами проти особи вважалось вбивство, особливо суворо каралось вбивство батьків, тяжким злочином вважалось відхилення від встановлених правил лікування у випад-ку смерті хворого. До злочинів проти честі і гідності належала подружня невірність, зґвалтування. У випадку шлюбної зради дружині відрізали ніс, а її партнера кастрували. Така ж кара застосовувалась і до ґвалтівника. Дуже розповсюдженим покаранням була смертна кара. Крім того, застосовувались і інші покарання: відрізання носа, побиття палицями, тюремне ув’язнення, обернення в рабство, грошові штрафи. Суворі по-карання мали за мету устрашіння. Вид покарання залежав від суспільного становища зло-чинця і тяжкості скоєного. За крадіжку храмового майна штраф стягувався у 100-кратному розмірі від вартості вкраденого. Звичайна крадіжка у жителів компенсувалась у 2-3-кратному розмірі. Потерпілий у місті міг звернутися до ватажка злодійської касти. У цьому випадку за повернення речі власник платив грабіжнику чет-верту частину її вартості.