Література

1. Піча В. М. Предмет, структура, функції соціології. -Львів, 1994.

2. Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навч. посів. - К., 1999.

3. Попова І. М. Соціологія. Пропедевтичний курс. -К..1996.

4. Рущенко І.П. Соціологія: Курс лекцій. -X., 1996.

5. Смелзер Н. Социология. Пер. сангл. - М., 1994.

6. Соціологія: Підручник /За ред. В.Г. Городяненка. - 2-ге вид., перероб,

доп.-К.,2002.

7. Соціологія: терміни, поняття, персонали. Навчальний словник - довідник/ За заг.ред. В.М. Пічі. -К.; Львів, 2002.

8. Соціологія: Підручник /За ред. В.М. Пічі. -Львів, 2004.

Короткий зміст питань, які виносяться на самостійне вивчення.

1. 1.7. Протосоціологія

1.1.8. Майбутнє соціології.

Після вивчення питань Ви повинні.

Знати: витоки соціальних вчень Ст..Греції, Ст..Риму, Середньовіччя, нового часу. Характеризувати вчення Аристотеля, Платона, Аврелія Августина, Томи Аквінського, Т.Кампанелли, Т.Мора, Н.Макіавеллі, Т.Гоббса, Шпрля Луї Монтьеск’є. Розкривати основні тези розвитку майбутньої соціології.

Вміти: пояснити роль античних , середньовічних, нового часу вчень у становленні та розвитку соціології ; порівнювати і аналізувати вчення протосоціологічного періоду та порівнювати їх із сучасними соціологічними вченнями.

1.1.7. Протосоціологія - увесь доконтівський період розвитку соціального знання, підготовчий період для соціології як аналітичної науки. Найдавнішими позанауковими формами відображення та пояснення людсь­кого буття були міфологія та епос. У процесі соціально-історичного прогресу виникає філософія як первісне санкрстичне знання, поступово відбувається становлення математики і природ­ничих наук. Елементи механіки, астрономії, математики розвивалися через практичні потреби суспільства у зв'язку з розвитком землеробства, зрошення, будівництвом складських споруд, зростанням ролі міст, суднобудування та судноплавства, військової справи тощо. Серед інших причин появи математики і математичних знань були і потреби соціального характеру: облік худоби, за­міри кількості зерна, вина, олії, відстані, часу тощо. Для пізнання соціальних процесів античного суспільства Греції та Риму має значення розповідна історія - історіографія, яка розвивається паралельно з філософією. Найпершим пам'ятником історичної науки є знаменита робота ви­датного вченого, "батька історії" Геродота "Історія", яка започатковує інтен­сивний розвиток науки про суспільство. У розвитку історичного пізнання важливу роль відіграє творчість видатних представників історичної науки античної Греції Фукідіда, Ксенофонта, Полібія, Плутарха, давньоримського історика Корнелія Таціта та ін.

Заслуга представників історичної науки Стародавнього світу полягає ось в чому:

• вони поставили питання про соціальний факт, використання аналізу до­кументів, методів спостерження, опитування, вивчення фактів та умов, що де­формують процес достовірного відображення соціальних явищ і спотворюють результати пізнання:

• вони заклали перші принципи систематизації та класифікації емпіричного матеріалу, їх відбору й узагальнення тощо.

Мислителі античного світу (Демокріт, Платон, Арістотель та ін.) не розгля­дали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними закона­ми. Для них суспільство виступало як об'єкт, а не суб'єкт. Тому суспільне жит­тя, історія мислились як компонент космічного буття і його похідна частина. Звідси і намагання філософів розглядати суспільство, державу, індивідів у кон­тексті загального цілого. Історична думка також ще не піднеслася до такого рівня аналізу, вона провінціально сприймала світ через призму свого етносу. Проте антична культура та наука створили могутній потенціал для подальшо­го розвитку пізнання природи і суспільства. Вона заклала основи європейської цивілізації, від яких беруть свій початок сучасні науки - право, політика, мис­тецтво, філософія, соціологія та ін.

Якщо соціальні парадигми рабовласницького суспільства відбивали за­лежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум, доля, жорсткий детермінізм, то соціальна парадигма середньовіччя включала в себе кілька нових приницпів:

• у світоглядному плані космологічний фаталізм змінюється християнським провіденціалізмом;

• у соціально-історичному та політичному аспектах відбувається пере­орієнтація світогляду з демоса, поліса, як суб'єкта, на особистість, як творчу силу в системі соціальних відносин;

• поєднання християнського провіденціалізму із земним суб'єктивізмом уособилося в новому вченні про свободу індивідуального вибору і особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею.

Ці уявлення про світ істотно вплинули на процес переростання рабовлас­ницьких відносин у феодальні, бо в своїй основі він визначався не стільки еко­номічними, скільки ідеологічними чинниками - християнством, яке з 325 р. ста­ло державною релігією ще рабовласницької Римської імперії.

Раннє середньовіччя, представлене таким мислителем, як Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354-430 pp.), характеризується спробою створити в хри­стиянській літературі загальнолюдську концепцію філософії історії, що спи­рається на принцип розвитку людства на релігійних засадах. В основу вчення Августина про розвиток історії людства покладене релігійне розуміння історії, так званий провіденціалізм, який розглядає історію як прояв волі Божої, згідно з якою здійснюється заздалегідь передбачена Божественна програма спасіння людини і світу.

Найпоширеним світоглядом XIII ст. було вчення Фоми Аквінського (1225 -1274 pp.). У своїх працях він писав не лише про філософію, але й про економі­ку, право, державу і суспільство, тобто про всі соціальні інститути, які його утворюють. Його вчення було визнано єдино істинним світоглядом католи­цизму і таким проголошується й по цей день.

Гуманізм епохи Відродження мав яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами, потребами, цінностями. Він утверджував думки про гармонію душі і тіла, про красу і радість земного життя всупереч християнській моралі, що пропагувала ницість людини та її земного життя.

Важливо зазначити, що в XVI-XVII ст. паралельно з індивідуалістичними концепціями зароджується розуміння значення суспільної власності та колекти­вістських засад у соціальному житті і критикуються порядки, засновані на осо­бистому інтересі, приватній власності і породжуваній ними соціальній неспра­ведливості. З'являються концепції утопічного соціалізму, в основі яких лежать комунітарні принципи організації суспільства, основоположниками яких були англієць Т. Мор (1478-1535 pp.) та італієць Т. Кампанелла (1568-1639 pp.). У своїх творах вони проповідують ідеї соціальної рівності, братерства і взаємо­допомоги, можливих

Щодо європейської науки пізнього середньовіччя, то поряд з традиційними проблемами буття поступово формуються концепції соціальної філософії, дер­жавного і приватного права, переглядаються релігійні доктрини походження сус­пільства та людини. Така переорієнтація зумовлювалася потребами молодої буржуазії в своїй ідеології і державності для захисту власних інтересів. Ці проблеми чітко ставляться в творчості видатних ідеологів нового класу - італійсько­го мислителя Нікколо Макіавеллі (1469-1527 pp.), французького соціолога ЖаІІа Бодена (1530-1596 pp.), голландського політика Гуго Греція (1538-1645 pp.) та ін.

Слід наголосити, що на порозі Нового часу видатні мислителі, які належали до різних культурних ареалів, вдавалися до спроби викласти свої соціальні по­гляди у систематичному вигляді. Велику цінність мас написаний у XIV ст. арабським мислителем і державним діячем Іб Халдуном «Історичний прологомсн», де подана свого роду енциклопедія соціального життя арабського світу.

Натуралізм перетворюється в домінуючий принцип науки, в тому числі і науки про людину. Його панування в усіх галу­зях знання було пов'язане з виключенням надприродного і чудесного.

В суспільному знанні натуралізм орієнтував дослідників на виявлення при­родничих та біологічних детермінант соціального, на пошуки споконвічної "природи людини" і т. п., що знайшло відображення насамперед у таких відо­мих концепціях, як теорія "природної людини ", "природного права ", "природної етики" та ін. Відомими теоретиками з цих питань були представники анг­лійської філософії та соціології Томас Гоббс (1588-1679 pp.) і Джон Локк (1632-1704 pp.). їх концепції походження суспільства можна розцінювати як соціо­логічні теорії, хоча соціології як науки на той час ще не існувало.

Яскравими представниками європейської соціальної науки XVIII ст. були французький просвітитель, соціолог Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 pp.) та французький просвітитель, філософ, теоретик мистецтва, соціолог Жан Жак

Руссо (1712- 1778 pp.). Ш. Л. Монтеск'є, автора "Перських листів" (1721 p.), "Розвідки про причи­ни величі і падіння римлян" (1734 p.), "Духу законів" (1748 p.), всупереч поши­реної традиції вважати основоположником соціології О. Конта, є досить вагомі підстави називати першим соціологом Нового часу. Дійсно, Монтеск'є не вису­вав ідею про соціологію як окрему науку в суспільствознавстві, але він заклав новий напрям в останньому, який у XIX ст. одержав назву географічної школи

в соціології. Про соціологічну теорію суспільства Монтеск'є ми дізнаємося з його праці "Дух законів", над якою він працював майже 20 років. Тут критикується тео­логічне розуміння історії Августина та Фоми Аквінського, обґрунтовується об'єктивний характер законів розвитку природи та людської історії, підкрес­люється взаємозв'язок між природним і соціальним.

Аналізуючи побутові, культурні, моральні, політичні та інші особливості життєдіяльності багатьох народів у різних кліматичних зонах землі, Монтеск'с дійшов висновку, що в основі всіх відмінностей лежать природничі фактори. Він аналізує вплив клімату на виробничу діяльність людей, політичну організа­цію суспільства, принципи державного правління, на духовність, натуру і зви­чаї народу, розглядає проблеми торгівлі, грошей.

На початку XIX ст. філософія історії втрачає своє домінуюче становище в розвитку суспільного знання. Паралельно з нею відбувається становлення но­вих галузей і напрямів у розвитку суспільної науки. Помітним кроком вперед у розвитку пізнання суспільства та його закономірностей був поступ в еконо­мічних знаннях. У XVII ст. з'являється нова наука, названа класичною політич­ною економією. Одним з перших ї представників, який показав, що не грошова політика, а виробництво є основою економічної і політичної могутності дер­жави, був англійський учений Уільям Петті (1623-1687 pp.). У праці "Політична арифметика" (1683 р.) він вбачає джерело багатства не в грошовому обігу, а у виробництві. У. Петті, А. Сміт (1723-1790 pp.), Д. Рікардо (1772-1823 pp.) запо­чаткували основи теорії трудової вартості, розкрили деякі закони капіталі­стичного виробництва, показали, що вартість товару створюється працею ви­робника. Це було нове слово в науці про суспільство та його економіку.

Вперше в історії науки поряд з економічними закономірностями виявля­ються соціальні. Наука досліджує масові соціальні факти, між якими матема­тично точно констатуються постійні взаємозалежності і зв'язки. Математика знаходить широке прикладне застосування у сфері соціальних досліджень, які стали основою формування таких нових галузей соціального знання, як де­мографія та соціальна статистика. До речі, вперше поняття "статистика" вжито в лекціях німецького вченого Германа Конрінга (1606-1682 pp.), в яких розгля­даються матеріали про склад населення, економічні ресурси держави тощо;

Наприкінці XVIII ст. широкого розголосу набирає штучно сконструйоване вчення англійського економіста і священика Томаса Мальтуса (1766-1834 pp.). Воно є своєрідним синтезом теорії, в якій переплелися елементи тогочасних уявлень з політекономії, демографії та географічного детермінізму. Ідеї Маль­туса про постійно зростаючі диспропорції між процесами зростання населення та засобами існування людини, зниження родючості землі, зростання населення в геометричній, а засобів існування, необхідних для фізичного прожиття людей, в арифметичній прогресії, що нібито призводить до "абсолютного перенаселен­ня ", та інші пізніше були дещо скориговані і доповнені дослідниками в США, Англії, Франції та інших країнах і існують під назвою неомальтузіанство.

Важливе місце в європейській суспільно-політичній думці займали соціо­логічні ідеї консерватизму, лібералізму й утопічного соціалізму. Соціальні мис­лителі першої половини XIX ст. прагнуть у тій чи іншій формі осмислити ре­зультати революційної ломки старого суспільного ладу й оцінити той суспіль­ний лад, який прийшов на зміну феодальному. Проблеми "революційної демок­ратії", "індустріалізму" і "капіталізму" виступають ключовими для всіх без ви­нятку визначних мислителів даного періоду. З деякими спрощеннями найці­кавіші думки з цього приводу можна згрупувати за трьома напрямами.

Помітне місце займає французький мислитель Клод Анрі де Рувруа Сен-Сімон (1760-1825 pp.), вчитель і попередник О. Конта, якого іноді називають "хрещеним батьком соціології". Він не тільки накреслив основні контури проекту "позитивної" реорганізації наукового знання, реалізувати який випало на долю Конта, а й висловив ряд глибоких ідей щодо природного устрою західноєвропейських країн післяреволюційної доби. Сен-сімонівська концепція "індустріального суспільства " побудована на принципі протистав­лення трудящих класів і класів "непрацюючих". З розвитком індустрії, як пе­редбачав Сен-Сімон, має зростати значення організаційно-управлінського фактору в суспільному житті. Ідеалом суспільного устрою він вважав стан, коли влада над людьми поступиться місцем владі над речами.

Спеціалісти зазначають, що консервативні, ліберальні та соціалістичні на­прями в соціальній думці кінця XVIII - початку XIX ст. ще не можна віднести до соціології в повному значенні цього слова, насамперед внаслідок їх відвер­то "неакадемічного" характеру і чітко вираженої політичної тенденційності. Од­нак їх представники порушують чимало проблем, які пізніше потрапляють у

коло інтересів соціології. Це, насамперед, питання про соціальну природу і функції демократичних інститутів, специфіку ринкових відносин, форми ре­організації суспільних відносин, питання наукової організації та управління соціальною сферою.