Література

1. Піча В. М. Предмет, структура, функції соціології. -Львів, 1994.

2. Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навч. посів. - К., 1999.

3. Попова І. М. Соціологія. Пропедевтичний курс. -К..1996.

4. Рущенко І.П. Соціологія: Курс лекцій. -X., 1996.

5. Смелзер Н. Социология. Пер. сангл. - М., 1994.

6. Соціологія: Підручник /За ред. В.Г. Городяненка. - 2-ге вид., перероб, доп.-К.,2002.

7. Соціологія: терміни, поняття, персонали. Навчальний словник - довідник/ За заг.ред. В.М. Пічі. -К.; Львів, 2002.

8. Соціологія: Підручник /За ред. В.М. Пічі. -Львів, 2004.

Питання, що виносяться на самостійне вивчення:

1.1.3.Виникнення і становлення соціології як самостійної науки.

1.1.4.Класична соціологія. Після вивчення питань Ви повинні.

Знати: основні чинники, які обумовили появу нового напрямку наукового знан­ня - соціології; основні соціологічні погляди О.Конта, Г.Спенсера, соціологічного позитивізму, соціологічного психологізму, органістичної школи, соціального дарвінізму, географічної школи, расово-антропологічної, психологічного еволюціонізму, психології натовпу, інстинктивізму, вчення К.Маркса, Е Дюркгейма, М.Вебера, та інших представників соціології;

Вміти: пояснити роль О.Конта і Г.Спенсера, Т.Бокля, Л.Гупловича, Ж.Артура де Гобіно, Л.Уорда, Г.Лєбона, У.Мак-Дугала, К.Маркса, Е.Дюргейма, М.Вебера, Г.Зіммеля, Ф.Тьонніса у становленні та розвитку соціології ; порівнювати і аналізувати вчення соціологічного позитивізму, соціологічного психологізму, класичної соціології, прирівнювати їхні вчення до сучасного розвитку суспільств.

Короткий зміст питань, які виносяться на самостійне вивчення.

1.1.3. Попередній етап розвитку філософської і соціологічної думки в Європі обумовив і теоретично, і методологічно появу нового наукового напряму, зо­середженому на вивченні взаємодії людини і суспільства, тобто на соціальних відносинах. Потреба в такому науковому напрямі була актуальною і для соці­альної практики. Відповіддю на ці соціальні запити стали праці Огюста Конта (1798 - 1857 pp.) - французького мислителя, якого вважають батьком соціології. Як вже згадувалося, він запропонував термін "соціологія " і вперше викорис­тав його у 1824 р. в своїх листах. Соціологія, яка є вершиною наук, за Контом, повинна розвиватись як аналіз соціальної динамі­ки і соціальної статики. Соціальна динаміка покликана розглядати загальні за­кони соціального розвитку, тоді як соціальна статика повинна зосередитись на "анатомії суспільства " і взаємодії його складових елементів. Конт досліджував соціальну роль соціальних інститутів (таких як сім'я, власність, держава) в підтриманні цілісності соціального порядку. Основні праці Конта: шеститомна праця "Курс позитивної філософії" (1830-1842 pp.) і чотиритомна праця "Систе­ма позитивної політики" (1851-1854 pp.). До яскравої плеяди різнобічних дослідників відносять і англійського філосо­фа і соціолога Герберта Спенсера (1820 - 1903 pp.) Він одержав технічну освіту і потім довгі роки займався науками: біологією, психологією, соціологією, ети­кою і т. д. Спенсер заснував органічний напрямок в соціології. Основу соціо­логічних поглядів Спенсера склав метод аналогії між біологічним організмом, його еволюцією і соціальним, надорганічним організмом і його еволюцією. Цей метод грунтувався на тому, що і там і там відбувається перехід від простого до складного. На думку Спенсера, соціальний організм складається з трьох ос­новних систем: регулятивної, виробляючої засоби для життя і розподільчої. Джерелом класових відмінностей вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами. Головним для Спенсера було вив­чення не суспільства в цілому, а його структурних одиниць, їх функцій та взає­мозв'язку. Висунувши на перший план вивчення структури суспільства і функцій його структурних елементів, Спенсер заклав основи структурно-функціонального напрямку в соціології, сприяв виникненню функціоналізму, однак, лише частина його наукової спадщини актуальна для сучасної соціо­логії. Головна його праця - «Основи соціології» (1896 p.), в якій він робить висновок: перемагас те суспільство, в якому більша кількість людей пристосо­вується до промислової праці, але при цьому владні структури поважають особисті потреби та інтереси. Найбільш впливовою парадигмою соціології доби ЇЇ становлення як само­стійної науки стає парадигма позитивізму, який оголосив єдиним джерелом пізнання соціальні науки або їх сукупність і відкинув філософію як особливу галузь наукового знання. Слід зауважити, що на різних етапах концептуальної еволюції позитивізму на перший план виступали то натуралістичні принципи пізнання (так було в XIX ст.), то емпіричні, які широко представлені в неопозитивізмі XX ст. При цьому можна виділити в позитивізмі два етапи:

• перший етап або ранній позитивізм охоплює період 30-х pp. XIX ст. до по­чатку XX ст. Він пов'язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера та багатьох їх послідовників. Це, зокрема, представники географічної, расово-антропологіч­ної, біоорганічної та соціал-дарвіністської шкіл соціології, а також так званих соціологів-механіцистів. Так, прихильники географічного детермінізму у соціо­логії (Ф. Ратцель, К. Ріттер, Ю. Челен, Е. Хантінгтон та ін.) зосереджують увагу на вивченні впливу різних чинників навколишнього середовища (рельє­фу, клімату, ландшафтів, географічного розташування та ін.) на культуру і суспільне життя. Теоретики расово-антропологічного напряму (А. Гобіно, X. С. Чемберлен, Ж. Де Ляпуж, О. Аммон) прагнуть виявити зв'язок між соці­альною поведінкою людей та їх біологічною спадковістю. Найбільш повно органіцистські ідеї Конта і Спенсера знайшли своє втілення у працях соціо­логів біоорганіцистської школи - А. Шеффле, Р. Вормса, А. Фуль'є, А. Бспінаса та ін., які при поясненні суспільних явищ вдавалися до прямих уподіблень їх біо­логічним явищам і процесам (концепції суспільного організму, суспільного тіла, суспільної тканини тощо). Значного поширення у соціології кінця минулого сторіччя набули ідеї соціального дарвінізму, їх активно відстоювали У. Бержгот, Л. Гумплович, Г. Ратценхофер, А. Смолл, У. Самнер. Суспільні явища ці мис­лителі розглядали насамперед під кутом зору боротьби за існування між різними спільнотами. Соціальне життя у такому випадку виявлялось не чим іншим, як безперервною низкою конфліктів між етносами, націями, класами.

• другий етап в розвитку позитивізму починається приблизно з 20-х pp. ХХст. і продовжується до даного часу. Цей період представлений різними шко­лами і напрямками соціології. Цей етап можна назвати етапом інституціоналізації соціології, перетворення її в академічну дисципліну, яка здобула визнання і авторитет в науковому середовищі.

1.1.4. Значна роль у визначенні предметної галузі соціологічної науки, її подаль­ший розвиток належить таким мислителям, як Е. Дюркгейм, М. Вебер, Дж. Мід, В. Парето. Французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917 pp.) одержав широке виз­нання як один із засновників сучасної соціології, який сприяв визначенню предмета і встановленню автономії соціології, яку викладав в університеті Бордо і в Сорбонні. В своєму соціологічному аналізі Дюркгейм використовував колективістський підхід. Він заперечував, що утилітарна версія індивідуалізму може забезпечити основу побудови стабільного суспільства. Стверджував також, що соціологічний ме­тод повинен мати справу з соціальними фактами. В своїй першій великій праці "Суспільний поділ праці" (1893 р.) Дюркгейм, заперечуючи Спенсеру, стверджу­вав, що невірно розуміти соціальний порядок в індустріальних суспільствах як результат договору між індивідами, що керуються лише власними інтереса­ми. Досягнення власного інтересу веде лише до соціальної нестабільності, що проявляється в різних формах девіантності, і в першу чергу в самогубствах. Дюркгейм проводив різницю між формами соціального порядку в примітивних (традиційних) і сучасних суспільствах. Механічна солідарність в примітивних суспільствах була заснована на спільних переконаннях і консенсусі, які прояв­лялись в межах колективної совісті. З процесами індустріалізації, урбанізації і ускладнення суспільств все більший поділ праці руйнує механічну со­лідарність і моральну інтеграцію, роблячи, таким чином, проблематичним соціальний порядок. При написанні своїх праць Дюркгейм добре усвідомлював те, що індустріальні суспільства пов'язані з багатьма конфліктами. Вважав, що в розвинутих суспільствах повинна з'явитись нова форма соціального поряд­ку, заснована на органічній солідарності. Дюркгейм вважав галуззю соціології дос­лідження соціальних фактів, а не індивідів. Говорив, що суспільства мають свої релігії, які не можна звести лише до дій і мотивів індивідів, і що індивіди фор­муються і обмежуються соціальним середовищем ("Правила соціологічного метода", 1895 p.). В "Самогубстві" (1897 р.) Дюркгейм пояснив, яким чином на рішення здійснити самогубство мають вплив різні форми соціальної солідар­ності в різних соціальних ситуаціях. Базуючись на вивченні статистики само­губств в різних суспільствах і різних групах в межах цих суспільств, Дюркгейм виявив чотири види самогубств: егоїстичні, анемічні, фаталістичні, альтруїстичні. В своїх працях з питань політики Дюркгейм виражав стурбованість в зв'язку з небезпекою для суспільства, яка йде від індивідів, які не відчувають, що соціальні норми є значимі для них, тобто тих, які знаходяться в стані аномії. Відомими також є його праці "Примітивна класифікація" (у співавт. з М.Моссом 1903 p.), "Елементарні форми релігійного життя" (1912 p.).

З іменем німецького соціолога, соціального філософа і історика Макса Ве­бера (1864 - 1920 pp.) пов'язано перш за все виникнення розуміючої соціології і теорії соціальної дії. Викладав у Фрайбургському (1893-1896 pp.), Гейдель­берзькому (1896-1898 pp., 1902-1919 pp.) і Мюнхенському (1919-1920 pp.) уні­верситетах. Вебера часто називають засновником сучасної соціології через на­ступне:

1) запропонував чіткий системний підхід до понятійного апарату соціоло­гічного аналізу;

2) послідовно відстоював ідею соціальної науки, яка повинна приділяти увагу проблемам пояснення соціальної дії;

3) глибоко і тонко підмітив основні характеристики сучасної індустріальної цивілізації у великій кількості різноманітних галузей;

4) під час емпіричних досліджень сучасного суспільства він визначив ряд ключових питань, які набули значення центральних в соціологічних дискусіях;

5) його власне життя є переконливим прикладом відношення до соціології як до покликання.

М. Вебер зробив значний внесок в соціальну науку в таких галузях: 1) філо­софія соціальної науки; 2) раціоналізація; 3) вчення про роль протестанської етики; 4) відношення вченого до Маркса і марксизму; 5) аналіз сили політики стосовно німецького суспільства. Соціологія, на його думку, повинна прагну­ти до розуміння суті дії, виходячи з якої вона може просуватись в напрямку формування моделей або ідеальних типів дії на основі порівняльних досліджень. Соціологічні поняття, такі, як "бюрократія", повинні мати такий же аналітич­ний статус, що і поняття економічні, такі, як "вільна конкуренція". Соціологія не виступає лише суб'єктивною інтерпретацією дії тому, що соціологи керу­ються певними нормами свого співтовариства (такими, як "ціннісна нейт­ральність"), а отримані ними дані повинні бути відкриті для наукового аналізу і критики. Під раціоналізацією Вебер розуміє процес, в ході якого кожна галузь людських відносин стає об'єктом розрахунків і управління. Вебер зробив також внесок в порівняльну соціологію релігії, соціологію міста, соціологію музики, еко­номічну соціологію, соціологію права, аналіз стародавніх цивілізацій. Сьогодні український читач має змогу читати рідною мовою найвідомішу веберівську працю "Протестанська етика і дух капіталізму" (1905 p.). Вебер є також ав­тор таких праць: «Об'єктивність» (1904 p.), «Про категорії розуміючої соціо­логії» (1913 p.), «Господарська етика світових релігій» (1916- 1919 pp.), «Політи­ка як професія» (1919 p.), «Господарство і суспільство» (1921 р.) та ін.