Тема 1.2. Соціологія особистості, сім’ї та молоді. Етносоціологія та соціологія нації.

Ключові поняття і категорії, якими повинен володіти студент на семінарському занятті: девіантна поведінка, індивід, інтеріоризація, потреби, рольовий набір, соціалізація, соціальний престиж, спрямованість особистості, статус здобутий, соціальні типи особистості, цінності, адаптація, соціальна агенти соціалізації, інтереси, особистість, рольовий конфлікт, санкції, соціальна роль, соціальний статус, статус приписаний, структура особистості, ціннісні, орієнтації, молодь, молодіжна культура, молодіжна політика, молодіжна державна політика, молодіжні соціальні проблеми, соціологія молоді, сім'я, шлюб, соціологія сім'ї, форми сім'ї, моногамія, полігамія, нуклеарна (проста) сім'я, розширена (складна) сім'я, життєвий цикл сім’ї, сім'я як соціальний інститут, сім'я як мала (первинна) соціальна група, сімейна політика, етносоціологія, націократія, функцції етносоціології , етнос, український народ, етногенез, національність, націогенез, плем’я, національна політика,

Питання, які розглядаються на семінарському занятті:

1.Соціологія молоді.

2.Соціологія сім’ї

3.Етносоціоологія і соціологія нації.

Література:

1. Піча В. М. Предмет, структура, функції соціології. -Львів, 1994.

2. Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навч. посів. - К., 1999.

3. Попова І. М. Соціологія. Пропедевтичний курс. -К..1996.

4. Рущенко І.П. Соціологія: Курс лекцій. -X., 1996.

5. Смелзер Н. Социология. Пер. сангл. - М., 1994.

6. Соціологія: Підручник /За ред. В.Г. Городяненка. - 2-ге вид., перероб,доп.-К.,2002.

7. Соціологія: терміни, поняття, персонали. Навчальний словник - довідник/ За заг.ред. В.М. Пічі. -К.; Львів, 2002.

8. Соціологія: Підручник /За ред. В.М. Пічі. -Львів, 2004.

9.Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. 1996.- Книга 2,3.

Лекція 5. Тема 1.3. Соціологія праці і управління. Соціологія політики і культури.

Питання, які розглядаються на лекції

1.3.1.Соціологія праці і управління.

1.3.2.Соціологія політики.

1.3.3.Соціологія культури.

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

Знати предметну сферу соціології праці; місце соціології праці в системі наук про працю; основні теоретичні концепції і підходи у соціології праці; категорії і методи соціології праці; зміст основних функцій соціології праці; специфіку соціально-трудових відносин за умов ринкової трансформації, включаючи процеси трудової мотивації і стимулювання праці, міграції, функціонування виробничих систем та інститутів; стратегії трудової поведінки і професійної кар'єри; специфіку виробничих груп і організацій; сутність і основні механізми соціального управління трудовою діяльністю; об'єкти і предмети економічної соціології; соціальні і економічні закони; соціально-економічні закономірності; соціально-економічні відносини і проблеми; організацію конкретних соціологічних досліджень і реалізацію к результатів; передовий вітчизняний і світовий досвід соціально-економічних досліджень, зміст поняття "культура"; співвідношення понять "культура" і "суспільство"; основні складники культури; основні види (форми) культури, суть та особливості соціології політики, основні категорії соціології політики; поняття "політичний суб'єкт", його види; сутність понять "політика", "держава", "громадянське суспільство", "влада" та інші базові поняття; основні складові соціології політики.

Вміти розкрити суть теоретичних знань щодо сутності соціально-трудових відно­син і механізмів, що впливають на розвиток продуктивних (ресурсних) сил суспільства; провести аналіз соціально-трудових процесів та відносин в умовах ринко­вих трансформацій соціологічними методами; пояснити суть трудових відносин, що мають місце у виробничих групах та організаціях; охарактеризувати зв'язки соціології праці з іншими науками про працю (праксеологію. соціологією менеджменту, економікою праці тощо); проводити обстеження і аналіз об'єктів економічної соціології; проводити теоретичний аналіз проблем і узагальнення результатів їх вирішення; організувати соціально-економічні дослідження;

розробляти програму, методи технологію соціально-економічних досліджень; професійно володіти методами і технологією дослідження (опитування, спосте­реження, експеримент, контент-аналіз), соціальною діагностикою, моделюванням та проектуванням соціальних процесів; застосовувати методи обробки, аналізу і узагальнення соціальної інформації; виконувати практичні функції у соціологічних службах; вести педагогічну роботу з соціології; реалізувати результати досліджень економічної соціології, розрізняти поняття "культура" і "цивілізація"; визначати предмет "соціології культури"; аналізувати наявні в Україні субкультури, аналізувати предмет, об'єкт соціології політики, її співвідношення з іншими науками; аналізувати специфіку основних політичних суб'єктів; характеризувати політичну сферу як простір, у межах якого здійснюється політика; розкривати сутність політичної влади, політичних партій та рухів, політичної системи, політичної соціалізації, держави та ін.

Короткий зміст матеріалу

1.3.1. Першою комплексною теорією, яка пояснювала суть і структуру економіки та її взаємодію з іншими сферами сус­пільного життя, була теорія економічного лібералізму анг­лійського вченого А.Сміта (1723-1790), в якій він дав все­бічний аналіз капіталізму як економічної підсистеми суспіль­ства. На його думку, основним джерелом суспільного ба­гатства є індивідуальне прагнення до добробуту, а також властиве кожному індивіду бажання досягти якомога вищого становища в суспільстві. Соціальний вміст має і теорія вартості Сміта: джерелом вартості товару є всезагальна праця, яка передбачає соці­альну рівність виробників. Праці Д.Рікардо (1772-1823), відомого англійського еко­номіста, ще більш спеціалізовані щодо економічної діяль­ності. Він був автором теорії трудової вартості. Але й Рікардо аналізував взаємозв'язок економіки із соціальною сферою. Відомою є виявлена ним закономірність про пряму залежність величини заробітної платні від ступеня нагрома­дження капіталу. Саме в цьому положенні міститься умова гармонії інтересів праці і капіталу, зростання соціальних результатів капіталістичного виробництва. Англійський учений Т.Мальтус (1766-1834) звернув увагу на взаємозв'язок між виробництвом і динамікою народона­селення. Суть сформульованого ним закону така: зростан­ня народонаселення відбувається у геометричній, а життє­вих засобів і благ - в арифметичній прогресіях. Це призво­дить до перевищення чисельністю населення вироблених життєвих благ, тому завжди є багаті і бідні.

Другий етап розвитку наукових уявлень про економічну сферу та її зв'язок зі сферою соціальною пов'язаний з ви­никненням якісно нової ситуації у взаємодії між капіталіс­тичною економікою та суспільством. Ці процеси описані у працях К.Маркса, який першим здій­снив спробу соціологічної перебудови теоретичної еконо­міки. Маркс вбачав дію всезагального закону суспільного життя: еконо­мічна, трудова діяльність є основоположною для людини, формує її суть і соціальну природу. Однак форми організа­ції економічної діяльності за капіталізму прямо впливають на відчуження людини від її власної суті, від результатів праці і самої праці. Маркс уперше застосував системний аналіз до суспільства: будь-яке суспільство належить до певної суспільно-еконо­мічної формації, де всі підсистеми (економіка, політика, куль­турне життя і т. ін.) взаємодіють одна з одною і розвиваються на основі економічного базису. Але й позаекономічні види діяльності також відіграють активну роль: коли еконо­мічний базис не відповідає соціальній надбудові, він революційним чином перетворюється.

Нові економічні і соціальні реалії відкрито і про­аналізовано у працях М.Вебера та Е.Дюркгейма В них економічна сфера й економічні відносини розглянуті з позицій загальної соціологічної теорії. Це зумовило виникнен­ня третього етапу в розвитку наукових уявлень про еконо­міку з погляду соціології. Вебер здійснив дослідження раціональних та ірраціональ­них мотивів поведінки людини в економічній діяльності і роз­крив взаємозв'язок етики протестантизму з типами трудової поведінки. Якщо, наприклад, католицька релігія того часу закликала до відмови від мирського, «світського» життя задля звернення до життя духовного, засуджуючи такі види економічної діяльності, як гендлярство, лихварство, нагро­мадження капіталу, то протестантизм заохочував новий вид аскетичної поведінки у трудовій діяльності. Е.Дюркгейм у творі «Про розподіл суспільної праці» (1893) дослідив вплив економічного процесу розподілу праці на соціальний стан суспільства. На відміну від економічного трактування розподілу праці він запропонував його опис як соціального процесу, що відіграв провідну роль в інтеграції суспільства. На думку Дюркгейма, розвинуте суспільство за­сноване на «органічній солідарності», яка викликана саме розподілом праці. Цим Дюркгейм підкреслює, що економіч­на система не лише породжує соціальні конфлікти, о й здатна творити інтеграцію. Соціальні протиріччя, викликані анемічністю відповідних відносин (наприклад, соціальні протиріччя праці і капіталу), пояснюються відсутністю на перших етапах розвитку капіталізму належних організацій­них форм їх взаємовідносин, які виникають згодом і їх за­кріплює відповідне законодавство. Економічний процес роз­поділу праці не лише призводить до соціальних наслідків, а й сам зумовлений соціальним станом суспільства. Його при­чина — у збільшенні моральної і фізичної щільності суспіль­ства, у зміні його сегментарної структури.

Четвертий етап, суттю якого є визначення та інституціоналізація економічної соціології у західному науковому світі, пов'язаний з іменами Т.Парсонса і Н.Смелзера. В його межах уперше здійснено обґрунтування спеціального пред­мету досліджень цієї науки, розроблено її історію. Але ос­новним результатом нового концептуального підходу Парсонса і Смелзера до проблем економічної соціології є структурно-функціональний аналіз. Згідно з його принципа­ми, економіка є однією з підсистем соціальної системи за­галом, яка виконує функцію адаптації суспільства до довкіл­ля. Сама ж економіка також поділяється на підсистеми: ви­робництво, капіталовкладення, природні і людські ресурси, підприємництво (останнє виконує центральну функцію інте­грації).

Після Другої світової війни західна соціологічна думка ак­тивно розробляє ще одну концепцію, а саме індустріаль­ного і постіндустріального суспільства. Серед її авторів Р.Арон, У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Д.Белл. Основна ідея цієї концепції полягає у тому, що сучасний стан еко­номічної системи докорінно відрізняється від традиційного капіталістичного стану:

• змінюється основна форма власності (з приватної на акціонерну, коли капіталісти вже не є окремими влас­никами; через придбання акцій підприємств навіть прос­тий робітник може стати співвласником; отже, відбува­ється свого роду «розпорошення власності»);

• функція власності відокремлюється від функції влади (управління економічними процесами переходить до рук адміністративної та науково-технічної еліт);

• економіка змінює свою структуру (від товарного вироб­ництва до виробництва послуг; нині в розвинутих про­мислових країнах у безпосередньому виробництві зай­нято лише близько 15% працездатного населення, реш­та працює у сфері послуг, комунікації тощо).

Отже, у розвитку економічної соціології у західній науковій думці можна вирізнити чотири етапи:

• 1 етап (1776-1820) представлений іменами А.Сміта, Д.Рікардо, Р.Мольтуса;

• II етап (1820-1893) — переважно теорією К.Маркса;

• III етап (1893-1956) — ученнями М.Вебера і Е.Дюркгейма;

• IV етап (з 1956 р. до сьогодення) — вченнями Т.Парсонса, Н.Смелзера, Р.Арона, У.Ростоу, Дж.Гелбрейта, Д.Белла та їхніх послідовників.

Прикладна галузь соціології виникає на поч.30-х років XIX ст. на основі концепції раннього наукового менеджмен­ту (від англ. management — управління), засновником якої вважають відомого американського інженера-дослідника й організатора виробництва Ф.Тейлора (1856-1915). Наукові методи праці згідно з системою Тейлора могли бу­ти вироблені на основі спостереження за діями найбільш кваліфікованих робітників; усі трудові операції і дії були поділені на простіші елементи і вимірювали за допомогою хронометражу або фотографії робочого дня. У ході такого спостереження виявляли й виключали з трудового процесу всі нераціональні, некорисні і помилкові рухи робітника, точно визначали час, необхідний для тієї чи іншої операції або на відпочинок тощо. Було стандартизовано також ін­струменти, якими або за допомогою яких працювали робіт­ники. Запровадження системи Тейлора на американських підпри­ємствах на поч. XX ст. стало причиною, швидкого зростання інтенсивності праці, підвищення її продуктивності, а отже, і зростання прибутків власників підприємств. Водночас прак­тичне застосування цієї системи означало поширення експлуатації найманої робочої сили, ставлення до робітників як до придатків машин, перетворення їх на «дресированих мавп». Тому не дивно, що під тиском опору робітників, а також внаслідок бурхливого розвитку науки й техніки у пе­редвоєнні та післявоєнні роки ця система була змушена по­ступитися місцем новим системам і концепціям як у вироб­ничій практиці, так і в соціологічній науці.

У соціології праці й управління розроблена доктрина «люд­ських відносин», одним з авторів якої був уже згадуваний у попередніх темах Е.Мейо (1880-1949). Підставою для неї а стали результати хоторнських експериментів, що їх здійсню­вали вчені Гарвардського університету під керівництвом Мейо протягом 5 років на підприємствах фірми «Вестерн електрик»; вони охопили понад 20 тис. робітників. Висновки були такі:.

• зростання продуктивності праці може бути досягнуте незалежно від стану її матеріально-речових умов;

• успіх трудової діяльності більше залежить від соціально-психологічних чинників (людських взаємин), ніж від мате­ріально-речових умов;

• гармонізовані людські взаємини всередині виробничих груп і між робітниками та адміністрацією є запорукою ефективності праці;

• людське ставлення керівників до підлеглих, демократичне вирішення питань за участю обидвох сторін, урахування адміністрацією думки робітників зумовлює зміцнення по­чуттів власної значущості та групової солідарності пра­цівників, допомагає уникати конфліктів і встановлювати сприятливий соціально-психологічний клімат у трудовому колективі.

В сучасній західній соціології праці й управління здійсню­ються активні спроби поєднання двох концепцій (Тейлора і Мейо), оскільки вважається, що кожна з них має свої раціональні зерна. З такими інтеграційними ідеями виступа­ють насамперед американські соціологи Р.Лікерт, Д.Мак-Грегор, Р.Мак-Муррі та ін. В 1960-1970 рр. широке розповсюдження дістає теорія «збагачення праці» американського вченого Ф.Херцберга, яка своє «друге дихан­ня» здобула у 1980-х рр., модифікувавшись у концепцію «гуманізації праці». Херцберг усі спонуки до праці поділив на яві групи:

• зовнішні стосовно до праці фактори (методи управління персоналом, стиль керівництво та його компетентність, умови праці, соціально-психологічний клімат, грошові винагороди тощо);

• внутрішні чинники (зміст праці, усвідомлення своїх досяг­нень, визнання їх іншими людьми, прагнення до просу­вання «нагору», почуття відповідальності, самореалізація праці та ін.). Зовнішні фактори можуть лише забезпечити нормальний плин роботи, зняти невдоволення працею; вони є коротко­терміновими і лише тимчасово забезпечують трудовий про­цес. Справжніми стимулами є чинники другої групи, а отже, треба стимулювати працю через саму працю, збагачуючи її зміст, соціальне визнання та престиж. Трудову діяльність робітника слід урізноманітнити, зменшити її регламентацію, передати працівникові частину контрольно-управлінських функцій, удосконалювати організацію праці.

Нині в західній соціології праці і управління дедалі більше розповсюджуються основні положення концепції Херцберга, доповнені вимогами заміни традиційних форм організації праці і створення на виробництві більш людських умов пра­ці; вважається, що праця повинна давати задоволення, бо людина, що дістає радість від своєї роботи, краще працює і не потребує жорсткого контролю; унаслідок того виникає ефект самоуправління.

Адаптація виробнича - процес утворення і розвитку взаємних зв'язків та відносин працівника з усіма сферами виробничої організації (підприємства}. Мета цього процесу, з одного боку, - створення умов для всебічного розвиту особистості, з іншого, - забезпечення ефективності реалізації підприємством своїх виробничих функцій.

В основі адаптаційного процесу лежить обмін інформацією і взаємне по­годження вимог

Атестація кадрів - процедура оцінки результатів діяльності праців­ників за певний проміжок часу (як правило, проводиться раз в 3-5 років). Ате­стація кадрів ставить дві мети: по-перше, дати рекомендації щодо подаль­шого використання працівника в колективі; по-друге, вказати йому на недо­ліки в роботі і визначити шляхи їх усунення.

Управлінська практика нараховує десятки різних форм і способів атес­тації спеціалістів.

Безробіття - соціально-економічне явище, яке виявляється в невикори­станні частини працездатного населення в суспільному виробництві. Виділя­ють такі типи безробіття: фрикційне, структурне, циклічне.

Відбір професійний - добір людей для професійного навчання або для виконання певної трудової діяльності. Його мета - досягнення найбільшої відповідності професії (реальної діяльності) і індивідуально-психологічних якостей людини, що забезпечує високу надійність, ефективність і якість праці.

Дисципліна праці - чітке дотримання встановленого порядку робо­ти, що виражається в підпорядкуванні єдиному режиму діяльності і загаль­ному керівництву, в узгодженості спільних, дій. Дисципліна праці передбачає дотримання встановленого регламенту тру­дової діяльності, режиму змінності, перерв у роботі тощо (власне трудова дисципліна), дотримання технічних і технологічних інструкцій (технологічна дисципліна), дотримання правил охорони праці, строків виконання робіт та ін. (виробнича дисципліна).

Задоволення працею - емоційно-оцінне ставлення працівника, трудово­го колективу до виконуваної роботи або умов, в яких вона здійснюється. Взаємозв'язок задоволення працею з рівнем продуктивності, якістю праці та трудовою дисципліною найчастіше опосередкований характером і змістом праці, стажем роботи працівників на даному підприємстві, престижем дано­го виду_ праці тощо. Задоволення працею розглядається як один з основних по­казників соціально-економічного клімату в трудовому колективі.

Зміст праці - соціально-економічна категорія, що відображає розподіл функцій (виконавчих, реєстрації та контролю, спостереження та ін.) на робочому місці і визначається сукупністю виконуваних виробничих операцій. Зміст праці - це функціональні особливості конкретного виду трудової діяльності, зумовлені предметами та засобами праці, формою організації ви­робничого процесу. З урахуванням змісту праці виділяють такі її види: праця розумова та фізична, організаторська та виконавча, творча та репродук­тивна, складна та проста. Зміст праці - один із ключових чинників, які визна­чають напрям розвитку трудових навиків людини, її ставлення до праці та задоволення працею.

Кваліфікація - набір ознак, що характеризують професійний рівень працівника. Кваліфікація передбачає наявність у нього певної освіти (теоре­тичної підготовки), практичного досвіду і трудових навиків.

Клімат соціально-психологічний - домінуючий і відносно стійкий психічний настрій колективу, в якому об'єднуються настрої людей, їх душевні переживання, ставлення один до одного, роботи і оточуючих подій.

Фактори, що формують соціально-психологічний клімат, умовно можна розділити на фактори макро- і мікросередовища. Фактори макросередовища діють нарівні суспільства в цілому (науково-технічнареволюція, загальний рівень культури, освіти, добробуту людей і т.д.). Фактори мікросередовища діють на рівні конкретних виробничих організацій, трудових колективів. До них відносять: техніко-технологічні (умови праці, форми організації спільної діяльності людей на виробництві і т. д.), соціально-економічні (оплата праці, забезпечення житлом, умовами відпочинку і дозвілля і т.д.), організаційно-правові (регламентація функціональних обов'язків, делегування повноважень, контроль за роботою підлеглих і т.д.), соціально-психологічні (міжособистісні відносини по вертикалі і горизонталі, задоволення працею, конф­лікти, сумісність і спрацьованість людей і т.д.) фактори.

Колектив трудовий - відносно стійке об'єднання людей, яке спрямо­вує свої зусилля на розв'язання виробничих задач, має спільну мету і керуєть­ся у своїх діях загальновизнаними нормами трудової поведінки. Поняття трудового колективу використовується для позначення, з одно­го боку, соціального інституту (наприклад, підприємства), з іншого, - об­'єднання людей, включених у трудову діяльність. Дуже часто для позначення трудового колективу використовують поняття "виробнича група" у кон­тексті розгляду проблематики трудових і емоційних відносин в межах малої групи.

За рівнем об'єднання працівників виділяють основний, виробничий (вто­ринний) і первинний (контактний) трудові колективи. Основний колектив - це колектив підприємства в цілому. Це підприємство інтегрує в собі усіх працівників і є вищим рівнем їх об'єднання. Вторинний виробничий колектив - проміжна ланка об'єднання праців­ників у межах цехів, відділів, дільниць. В основі такого об'єднання лежать особливості технологічного процесу.

Первинний, контактний колектив - підрозділ, який офіційно неподіль­ний, але володіє організаційною самостійністю (бригада, бюро, сектор, лабо­раторія).

Консультування професійне (від лат. вид занять, - нарада) - надання допомоги конкретній людині у виборі сфери діяльності або професії з урахуванням її схильності, інтересів, мотивів і сформованих здібностей, а також потреб суспільства. Дає змогу ознайомитися з особливостями професії, її перспективами, потребами у кадрах, з вимогами, що їх ставить професія перед людиною, її психічним і психологічним станом, з медичними і фізіологічними показаннями і протипоказаннями до професії. Професійне консультування ведуть психоло­ги, педагоги, медики, соціологи, які мають відповідні знання і кваліфікацію.

Контроль соціальний - спосіб регулювання суспільної життєдіяль­ності, який через прийняті в суспільстві норми й цінності забезпечує впоряд­коване функціонування всіх його компонентів. Основною функцією соціального контролю є постійне відтворення панів­них, в суспільстві соціальних (політичних, економічних, правових, виробничих) відносин і структур. В залежності від того, хто здійснює соціальний конт­роль, розрізняють адміністративний, груповий соціальний контроль, конт­роль громадських організацій, самоконтроль.

Адміністративний соціальний контроль здійснюється зі сторони управ­лінського апарату підприємства, який наділений відповідними повноважен­нями. Цей контроль спирається на законодавчі акти, що регулюють відносини у сфері праці, на нормативно-правові документи, в яких чітко зафіксовані засоби впливу на працівників. У свою чергу, діяльність адміністрації регу­люється вищим рівнем соціального контролю - державним.

Груповий соціальний контроль здійснюється з боку трудового колекти­ву або окремих груп з метою впливу на поведінку працівників. Має дві основні різновидності: офіційний контроль (наприклад, збори трудового колективу, виробничі наради і т.п.) і неофіційний контроль, який виражається в спон­танних реакціях членів колективу стосовно один одного.

Контроль громадських організацій реалізує свої функції через діяльність профспілкових організацій, груп народного контролю, різного роду комісій, що створюються на добровільних засадах.

Самоконтроль - це внутрішній контроль, пов'язаний з інтерналізацією (засвоєнням) працівником прийнятих в колективі і суспільстві цінностей і норм поведінки. Самоконтроль базується на почуттях обов'язку, відповідаль­ності, професійної честі.

Культура праці - термін, який відображає культуроформуючий вплив праці на людину. Характеризує ті техніко-технологічні та соціальні нор­мативи, які зумовлені сучасними досягненнями техніки, технології та орган­ізації праці і ставлять відповідні вимоги до людини як виконавця виробничих функцій та особистості. Свій зовнішній вияв культура праці знаходить у вмінні працівника ефек­тивно організувати своє робоче місце і робочий час, знайти доцільні прийоми та операції для досягнення максимально корисних результатів у праці та здо­буття вищої як ості виробленої продукції.

Методи керівництва - сукупність управлінських прийомів, які вико­ристовує керівник у процесі управління трудовим колективом. Виділяють три групи методів керівництва. Так, адміністративні мето­ди полягають у застосуванні таких форм діяльності, які породжують адмі­ністративно-правові відносини й грунтуються на можливості примусу. Суть економічних методів - створювати в трудових колективах такі умо­ви, за яких вибір бажаної та необхідної для керівника поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинників, стимулів. Соціально-психо­логічні методи керівництва полягають у створенні в колективі умов, за яких вибір необхідної та бажаної поведінки відбувається під впливом соціально-психологічного клімату, що склався, авторитету керівника, системи ціннісних орієнтацій членів колективу та ряду інших чинників. Упорядковане, залежно від особливостей окремого керівника, використання метод, керівництва становить стиль керівництва.

Мотивація праці— спонукання до активної трудової діяльності, побудоване на задоволенні важливих для людини потреб. Наприклад, отриманії матеріальної винагороди за свою працю, прагнення соціальних контактів, самореалізації, професійних досягнень тощо.

Мотив - це усвідомлена і актуалізована потреба. В мотивах відображуються не тільки індивідуальні потреби, але й потреби суспільства. Протягом життя у кожної людини формується певна система мотивів, одні яких стають домінуючими, інші - підпорядкованими. Таку систему називають мотиваційною сферою. У конкретній праці система мотивів "замі, кається " на певну мету, яка формує зміст виконуваної діяльності.

Організація праці - система форм та методів раціонального поєднанні та використання робочої сили, працівників та засобів виробництва, яка спрямована на досягнення максимальної ефективності виробництва при мінімум витрат. Це заходи щодо раціоналізації структури управління колективом, форм поділу та кооперації праці, впровадження нових методів та прийомів праці, поліпшення умов праці, підготовки й підвищення рівня кваліфікації тощо.

Орієнтація професійна (профорієнтація) - комплекс заходів, яки,

повинен допомогти молоді, зробити усвідомлений вибір професії. Професій на робота включає ознайомлення із світом професій, зустрічі з цікавим, людьми, екскурсії на виробництво або у навчальні заклади, лекційну пропаганду даної професії тощо.

Плинність кадрів - соціально-економічний процес зміни особистого складу працівників протягом певного фіксованого терміну під впливом різного рад) економічних, організаційно-правових, соціально-психологічних та інших чинників До плинності кадрів відносяться усі звільнення за власним бажанням, ) зв'язку з призовом в армію, хворобою, а також звільнення за порушення тру­дової дисципліни. Якщо плинність кадрів складає стихійний, неорганізова­ний процес, це веде до великих втрат робочого часу, негативно позначаєть­ся на виконанні виробничих завдань соціологічних служб.

Професія (від лат. - офіційно встановлене заняття, спе­ціальність) - сталий і відносно широкий вид трудової діяльності, що перед­бачає сукупність відповідних теоретичних знань, практичного досвіду і тру­дових навичок.

Професіограма - опис соціально-економічних, виробничих, санітар­но-гігієнічних, психологічних та інших особливостей професії. Містить чітке визначення вимог до працівника: це знання, необхідні для виконання тієї чи іншої діяльності, перелік необхідних вмінь і навиків, бажані психо­фізіологічні якості виконавця, професійні і медичні протипоказання. Важливе місце в професіограмі посідають вказівки на економічне значення професії, соціологічні і соціально-психологічні характеристики (втому числі-особливості міжособистісних відносин у трудовому колективі, соціальний престиж професії), гігієнічні характеристики умов праці з виділенням так зва­них профшкідливостей. Важливою частиною професіограми є психограма - комплекс вимог, що висуваються професією до психіки людини.

Служба соціального розвитку - структурний підрозділ підприємст­ва, до якого входять фахівці з соціології, психології, профорієнтації тощо. Структуру, чисельність та підлеглість служби затверджує керівник відповідно до кількості працівників підприємства, існуючих соціальних проблем та фінансових можливостей. Основні завдання служби: виявлення та використання соціальних резервів, які в сучасних економічних умовах сприятимуть зростанню продуктивності праці, інтенсифікації виробництва; вивчення соціально-психологічних проблем, що виникають у відносинах між працівниками; організація роботи з управлі­ння соціальним розвитком трудового колективу, участь у розробці економіч­них і технічних проектів, забезпечення їхньої соціальної спрямованості.

Стиль керівництва - це звична поведінка керівника по відношенню до підлеглих. Стиль керівництва визначається і як відносно стійка система методів, способів і прийомів впливу керівника на підлеглих з метою реалізації його відповідних управлінських функцій. Формується під впливом численних об'єктивних та суб'єктивних чинників і характеризує індивідуальність керівника, Що ж до видів стилю керівництва, то їх можна зобразити у вигляді шкапи, на одному полюсі якої так званий демократичний стиль (керівник уникає нав'язування своїх рішень підлеглим, радиться з ними, обговорює різні варіанти рішень та ін.), на другому - авторитарний (характеризується максимальним зосередженням ініціативи в руках керівника, прагненням його всіляко контро­лювати підлеглих), а в проміжку - різні поєднання того й іншого.

Стимулювання праці - спонукання людей до праці, підвищення тру­дової ініціативи, зацікавленості в результатах роботи індивіда чи колекти­ву, а також заохочення прагнення до вдосконалення професійної майстерності, ефективного використання засобів праці, оновлення технологічних і організа­ційних форм виробництва. Стимулювання праці здійснюється за допомогою економічних (заробітна плата, премії, податок, кредит, процент за кредит) і соціальних (моральних) важелів.

Трудові переміщення - процес, що зумовлює зміни положення праців­ників у системі суспільного поділу праці. Основні види трудових, переміщень: професійно кваліфікаційні; територіальні; галузеві (міжгалузеві), внутрішньоорганізаційні переміщення. Професійно кваліфікаційні переміщення характеризують зміни позицій працівника в посадовій, кваліфікаційній ієрархії. Територіальні переміщення відбуваються мім: економічними районами, населеними пунктами, виконуючи функцію перерозподілу працездатного населення. Галузеві переміщення, з од­ного боку, сприяють перебудові галузевої структури виробництва, з іншо­го, можуть викликати явища незбалансованості в розвитку промисловості. Внутрішньоорганізаційні переміщення здійснюються міме підрозділами (це­хами) всередині підрозділів.

Трудова поведінка - становить систему пов'язаних між собою вчинків і дій, які люди здійснюють у виробничій сфері під впливом особистих і групо­вих інтересів задля задоволення своїх потреб. За типами і формами трудо­ва поведінка поділяється на функціональну, економічну, організаційну, цив­ільну, інноваційну, деструктивну тощо.

Умови праці - сукупність особливостей знарядь і предметів праці, стану виробничого середовища та організації праці, які суттєво вплива­ють на стан здоров'я, настрій та працездатність людей. Виділяють такі чинники, що визначають стан умов праці: рівень механ­ізації та автоматизації виробничих процесів, інтенсивність праці; фізико-хімічні особливості виробничого процесу (хімічний склад повітряного сере­довища, вібрація, контакти з токсичними речовинами тощо; кліматичні умови і температура, повітряний тиск, вологість та ін.; біологічні у мови), контакти з тваринами, рослинами .

Особливу роль серед умов праці відіграють естетичні елементи виробни­чого середовища (кольорове оформлення виробничих приміщень, функціональ­на музика, а також різні характеристики організації праці: тривалість ро­бочого дня, тижня, змінність, кількість перерв тощо. Окрім того, у соціологи праці виділяють нормальні та шкідливі умови праці.

Характер праці - категорія, яка характеризує соціально-економічну природу трудового процесу, суспільну форму його організації, спосіб взає­модії людей у процесі праці. Відображає степінь розвинутості виробничих відносин, спосіб поєднан­ня працівників із засобами праці.

Ефективність - це результативність управління, яка одержана при виконанні відповідних умов, які створюються особливостями ресурсів. Еконо­мічна ефективність управління є функція двох змінних: затрат на утримання апарату управління і результатів управлінської діяльності об'єкта.

Соціологія у правління - це галузь загальної соціології, яка вивчає зако­номірності, форми та методи цілеспрямованого впливу на соціальні відно­сини, структури і процеси суспільства, спільнот, особистостей.

Теорія соціологи управління - це сукупність наукових положень, знань, ідей, гіпотез, концепцій, які пояснюють /роблять умовиводи про явища в суспільстві.

Методологія теорії у правління - це сукупність методологічних прин­ципів і методів дослідження, які застосовуються в соціології управління.

Об'єкт соціології управління - це реальна система управління сус­пільством, спільнотою та їх структурними елементами, дійсність, що існує поза свідомістю людини.

Предмет соціології управління - це те, на що спрямована пізнаваль­на, творча, практична діяльність, тобто що досліджується.

Управлінські відносини - це зв'язки елементів у соціально-економічній системі, що є об'єктом вивчення теорії управління, зв'язки людей у процесі їх спільної діяльності.

Система управління - це відповідне утворення, основними елемента­ми якого є люди і зв'язки. Система управління об'єднує структуру і функції і поділяється на керуючу і керовану підсистеми.

Організаційні структури - це організаційна характеристика побу­дови управління відповідною ланкою суспільства.

Процес управління - це функціонування системи управління або реаліза­ція системою функцій управління. Під процесом управління розуміється сутність операцій, які групуються у блоки інформації, ситуацій і прийняття рішень.

Методи управління - становлять способи і прийоми впливу керуючої підсистеми на керовані. Основними методами вважаються економічні, орга­нізаційно-розпорядчі і соціально-психологічні.

Технічні засоби управління - це пристрої, засоби, призначені для механі­зації управлінської праці. Вони включають комп'ютери, засоби зв'язку і оргтехніки.

Управлінська праця - це доцільна діяльність управлінського персона­лу, яка включає працю керівника, спеціаліста, і технічного виконавця.

Інформація - це сукупність відомостей (даних) про стан, функціонуван­ня і розвиток об 'єкта управління. Виступає як предмет і продукт управлінсь­кої праці та існує у відповідних носіях.

Ситуація - це положення, стан об'єкта на конкретний момент. Під си­туацією розуміється сукупність умов та обставин, що створюють певне ста­новище, викликають взаємини між: колективами і системами управління.

Рішення - це система дій, спрямована на здійснення керуючого впливу за відповідним організаційним планом.

Економічна соціологія - це галузь загальної соціології, що вивчає соціально-економічні процеси і явища, має свій об'єкт і предмет дослідження, повними об'єктами є соціальна і економічна сфери.

Теорія економічної соціології - це система наукових положень, ідей, гіпотез і концепцій, що грунтується на вивченні дій економічних і соціальних законів, закономірностей і принципів, а також: на понятійному апараті, щодо соціально-економічних відносин та соціально-економічних процесів.

Методологія економічної соціологи це вчення про методи, мето­дологічні принципи і технологію дослідження. Науково обгрунтовані і соціаль­на апробовані установки для організації і регуляції дослідницької роботи.

Об'єкти економічної соціології - це суспільство, спільноти, колек­тиви різних організаційних форм економічної і соціальної сфер, де проводить­ся дослідження.

Предмети економічної соціології - це соціально-економічні відно­сини, процеси і явища, на які спрямовуються вивчення та дослідження, а та­кож різні проблеми.

Соціально-економічні відносини - це зв'язки, зумовлені власністю, бізнесом, ринком, підприємливістю, керівництвом та іншою діяльністю.

Соціально-економічні процеси - це послідовна зміна стану, функці­онування і розвитку об'єктів, перебігу явищ і дій у соціальній та економічній сферах.

Соціально-економічні фактори - це причини і задіяні умови, які пов'язані з діяльністю об'єктів. До основних відносяться людський фактор, фактор часу, інформаційний та науковий.

Соціально-економічні проблеми - це завдання або питання, для ви­рішення яких немає відповідного матеріального, фінансового, технічного і трудового забезпечення.

Потреба - це речі, ідеї, необхідність для життєдіяльності людини. По­діляються на біологічні, соціальні, матеріальні, духовні, етичні, естетичні та Інші. Потреби виступають предметом економічної соціології.

Інтереси - це особлива увага до чогось чи до когось. Пов'язані із задоволенням потреб і стають мотивами діяльності.

Ціль - це бажаний результат діяльності. Вона грунтується на інтересах і потребах. Служить для постановки завдань. Вивчається і досліджується економічною соціологією.

Праця - це доцільна діяльність. Вона зумовлюється відповідними потре­бами. Поділяється на просту фізичну і творчу. Важливий предмет економіч­ної соціології.

Професія - це спеціальний вид діяльності, який грунтується на сукуп­ності теоретичних знань, умінь і досвіду, а також відповідних навичок. Еконо­мічна соціологія приділяє значну увагу вибору і формуванню професій.

Кваліфікація - це рівень підготовки фахівця до відповідної діяльності та якісна оцінка його професійних здібностей. Економічна соціологія вивчає підвищення кваліфікації у розрізі спеціальностей і професій.

Спеціальність - це сукупність знань, умінь і навичок, які набуті під час спеціальної підготовки і нагромадження відповідного досвіду. Під спеціаль­ністю розуміється окрема галузь науки і освіти. Економічна соціологія вивчає утворення спеціальностей у соціальній та економічній сферах.

Спосіб життя — це вид життєдіяльності індивіда чи спільноти, зу­мовлений соціально-економічними умовами, матеріальними і духовними цінно­стями, рівнем культури, світоглядом, ідеєю та ментальністю.

Економічна культура - це сукупність цінностей і норм, які є регулято­рами економічної поведінки. Економічна культура включає професійні знання, навички, символи і досвід. Вона розглядається також: як спосіб взаємодії еко­номічної свідомості і економічного мислення. Займає особливе місце в еко­номічній соціології.

Економічна поведінка - це сукупність вчинків і дій, пов'язаних з еконо­мічною діяльністю, економічною свідомістю і мисленням, а також: з потреба­ми, інтересами і ціляти.

Економічна Сфера - це цілісна підсистема суспільства, що охоплює виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ і послуг, необ­хідних для життєдіяльності людей. Вона тісно взаємопов'язана із соціальною сферою, а також з політикою та іншими сферами. Виступає об'єктом еконо­мічної соціології.

Соціальна Сфера - це одна з підсистем суспільства (поряд з економіч­ною, політичною і духовною), яка охоплює потреби, інтереси і цілі, пов'язані з послугами і допомогою. Вона характеризується галузевим і територіальним розрізом. Безпосередньо взаємодіє з економічною і політичною сферами і є основним об'єктом економічної соціології.

Інституціоналізація економічної соціології - це форма органі­зації і управління суспільним життям. Основними інститутами визнано інсти­тут сім "і, релігії, освіти, науки, культури, політики і охорони здоров'я. Вони об'єднують людей для виконання відповідних функцій, які включають сукупність норм і ролей, статусів, системи регулювання і контролю.

Соціально-економічна інформація - це сукупність відомостей і даних про соціально-економічні процеси і явища. Вона виступає предметом і продуктом дослідження, грунтується на відповідних носіях. Цінність інфор­мації визначається достовірністю, надійністю і часом.

Соціально-економічні цінності - це речі, предмети, матеріальні і духовні блага, які мають значення для суспільства, спільноти та індивідів. Цінності виступають компонентом культури і соціальної регуляції. Вони фор­мують ціннісні орієнтації.

Функції економічної соціології - це види соціально-економічних досліджень, які інформують, прогнозують, оцінюють і контролюють функці­онування і розвиток соціально-економічних об'єктів.

Аналітична функція економічної соціології - це діяльність, по­будована на економічному і соціологічному аналізах, що полягає у декомпозиції соціально-економічних проблем і завдань, результати вирішення їх син­тезуються у загальний результат.

Завдання економічної соціології - це наперед визначені види і обся­ги конкретних соціологічних досліджень, які передбачено провести на відпо­відних об'єктах.

Соціальний механізм -- це сукупність важелів, дій, вчинків та відно­син, завдяки яким здійснюється соціальний процес, пов'язаний з виробницт­вом, розподілом, обміном і споживанням, послугами і допомогою.

Емпіричні дослідження економічної соціології це наукове дослідження, яке спирається на експеримент, спостереження і безпосеред­ньо спрямоване на об'єкт економічної соціології. Використовуються для підтвердження або заперечення теоретичних положень.

Теоретичні дослідження економічної соціології - це логічна конструкція, побудована на теоретичному аналізі і узагальненні відповідних висновків.

1.3.2. Культура - рівень оволодіння людиною чи суспільством досягнутими цивілізаційними цінностями, їх наявність та створення нових цінностей; ступінь людського в людині.

Цивілізація - стадія розвитку людства, яка слідує після дикості і вар­варства (Л. Морган); це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування в усіх його сферах.

Варварство - одна з історичних стадій розвитку людства, що прийшла на зміну дикості і передує цивілізації: антигуманні та антикультурні дії та вчинки.

Готика - художньо-естетичний стиль у мистецтві середньовічної Європи, сформований на основі міської та лицарської культури.

Відродження (Ренесанс) - соціальний та духовний рух у Європі XIV - XVI ст., спрямований на відродження античної культури.

Декаденство - занепадницькі тенденції в мистецтві, що грунтують­ся на песимізмі й містиці.

Масова культура (презирливе „маскульт») - низькопробні твори літератури та мистецтва, особливо естрадної творчості, розраховані на найпоширеніший попит і збут (одним з прикладів може бути „ СВ-шоу з Беркою Сердючкою»).

Міфологія - спосіб духовно-практичного освоєння світу на первісній стадії суспільного розвитку, форма суспільного самоусвідомлення через су­купність міфів; вчення про міфи.

Модернізм - світоглядно-мистецький напрям XX ст., що грунтується на запереченні методів, зразків і норм класичного мистецтва.

"Культурна революція " - спрямовані певними політичними колами Китаю на початку 60-х років XX ст. варварські дії молоді по знищенню існуючої науки і культури, які вважались "буржуазними ".

Національна культура - культура певної нації і в цілому суспіль­ства (українського, польського, американського, французького та ін.)

Негритюд - світоглядно-культурна течія XX ст., що пропагує ідею самобутності та расової винятковості негритянської культури.

Прекрасне - категорія естетики, що відображає явища, які мають вищу естетичну цінність і ставлення до яких має безкорисливий характер.

Творчість - продуктивна діяльність, що здатна породжувати щось якісно нове у матеріальній і духовній сферах.

Соціологія культури - розділ соціологи, що досліджує сутність і значення культури в житті людини і суспільства.

Культура поведінки - поведінка людини чи груп людей у відповід­ності з існуючими нормами і правилами моралі, релігії, звичаїв і т. ін.

Субкультура - система цінностей, установок, способів поведінки і життєвих спише певної соціальної групи.

Елітарна культура - форма культури, яка включає вишукане мис­тецтво, музику, літературу, і призначена для вищих прошарків населення.

Нормативна культура - сукупність культурних зразків, які вказу­ють на стандарти правильної поведінки, дозволяють або забороняють певні соціальні дії.

Культурна дифузія - розповсюдження особливостей, якостей однієї культури на інші культури.

Культурні універсали - риси, притаманні всім культурам.

Культурна соціалізація - процес засвоєння культурних цінностей, способу життя і стилю поведінки.

Контркультура - субкультура тих груп, поведінка яких лише відрізняється від домінуючих зразків, але є зухвалою.

Поняття культури є надзвичайно широким, бо культурне охоплює соціальне в усіх його формах і на протязі усієї історії існування людства. За свідченням німецького лінгвіс­та І.Нідермана, термін «культура» як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін зустріча­ється тільки у словосполученнях, означаючи функцію чогось: сultura juris (вироблення правил поведінки), сultura scientiae (здобуття знань, досвіду), сultura literarum (удосконалення мови) і т.п. У більшості лінгвістів не викликає сумніву те, що своїм походженням слово «культура» (лат. сultura — обро­біток, виховання, освіта, розвиток, шанування) зобов'язане латинським словам соlo, соlere (зрощувати, обробляти зем­лю, займатися землеробством). Сultus — це землеробська праця (звідси — agri сultura ). Отже, здавна під культурою розумілись всі ті зміни в оточуючому середовищі, які відбу­вались під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами. Але з XVIII ст. термін «культура» почав застосовуватись по відношенню до людей та їх творчої діяльності: він дістав узагальнююче значення і ним стали називати все створене людиною. При такому підході культуру можна розглядати як створену людиною «другу природу», надбудовану над пер­шою, «природною природою», як увесь створений люди­ною світ. Це знаряддя праці, соціальні форми життя, звичаї, взірці, норми, соціальна регульована поведінка, соціальний контроль тощо. Якщо все те, що створене людиною і відрізняє її від тварин, і складає суспільство, то навіщо вживати якесь додаткове поняття? На думку О.Якуби, суспільство і культура в дійс­ності — це не тотожні поняття, бо вони співвідносяться як характеристики цілого і його якісних властивостей. Тому ми погоджуємося з визначенням культури, яке дає цей відомий харківський соціолог: поняття культури означає якісну ха­рактеристику суспільства, виражає міру його прогресу, рівень і міру досягнень у значенні панування над силами природи і своїми власними соціальними зв'язками та відно­синами. У найбільш загальному розумінні цього слова культура — це системна інтегративна якість суспільства, втілен­ня досягнень в його розвитку.

Соціологічний підхід до вивчення культури має свою специ­фіку, яка полягає у дослідженні не поодиноких, а всіх мож­ливих форм зв'язків культурного і соціального. В соціології розрізняють культуру в широкому значенні цього слова як соціальний механізм взаємодії особистості і соціальної спільноти з середовищем проживання (сукупність засобів, форм, взірців та орієнтирів, що генетично не наслідуються, виробляються людьми в процесі спільного життя та забез­печують передання досвіду і розвиток перетворюючої діяль­ності) і у вузькому розумінні (система цінностей, переко­нань, зразків і норм поведінки, притаманних певній соці­альній групі, спільноті і людству в цілому).

Культура розглядається в соціології як складне динамічне утворення, що має соціальну природу і знаходить вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєн­ня, збереження і розповсюдження матеріальних предметів і духовних феноменів. На думку харківських соціологів, нині фіксуються три основні сфери прояву людської культури:

• ставлення людей до природи (передбачає гармонію зв'язків між людиною і природою);

• ставлення до інших людей (має на меті оптимізацію міжособистісних, міжетнічних, міждержавних відносин, ство­рення культурного клімату взаємовідносин в колективі, сім'ї, в побуті);

• ставлення людини до самої себе (скероване на самопі­знання, самовиховання, самовдосконалення, самороз­виток).

Соціологія культури має свою розгалужену систему понять і категорій. Дослідниками перш за все розробляються пи­тання про складові культури або її основні елементи. До них звичайно відносять поняття і уявлення, зразки поведін­ки, цінності і норми; в окремих випадках до них додають мову, ідеологію та інші складники.

Переважна більшість соціологів вважає стрижнем і ядром культури систему цінностей і норм. У.Гуденау, якого цитує Смелзер, підкреслює, що цінності — це загальноприйняті переконання щодо цілей, до яких людина повинна прагнути. Вони складають основу моральних прин­ципів. Наприклад, в християнській моралі — це Декалог, Де­сять заповідей, що передбачають збереження людського життя («не вбивай»), подружню вірність («не чини перелю­бу»), повагу до батьків («шануй свого батька і матір свою») тощо. Гуденау акцентує на тому, що різні культури можуть нада­вати перевагу різним цінностям (героїзму на полі бою, ху­дожній творчості, аскетизму), і кожний суспільний устрій вста­новлює, що є цінністю, а що нею не являється. Російські соціологи у визначенні цінностей підкреслюють не лише наявність в системі цінностей певних переконань з приводу мети життя, але й думок про основні шляхи і засо­би, що ведуть до досягнення цих цілей. Іншими словами, для них соціальні цінності відповідають на питання, як ставитись до того, що вже є або має бути.

Вітчизняні соціологи акцентують на тому, що цінності висту­пають узагальненням емпіричного досвіду людства і мають свою градацію і типологію. Серед цінностей вони виділяють:

• смисложиттєві (уявлення про добро і зло, щастя, ціль і сенс життя; приклад — калокагатія у стародавніх греків як єдність добра і краси);

• вітальні (від лат. vitalis — життєвий; це цінності життя, здоров'я, особистої безпеки, добробуту, сім'ї; цінності освіти, кваліфікації, правопорядку і..т.ін.);

• цінності суспільного визнання і покликання (любов до праці, соціальне становище, служіння громаді і людям);

• цінності міжособистісного спілкування (чесність, безкорисливість, доброзичливість);

• демократичні цінності (права людини на загал, свобода совісті, слова, переконань, вірування, свобода політич­ного вибору, національний суверенітет);

• партикулярні цінності (прив'язаність до малої батьківщи­ни, сім'ї, віра в Бога, стремління до Абсолюту).

Соціальні норми є похідними від цінностей і грунтуються на них. Під соціальними нормами розуміються правила пове­дінки, очікування і стандарти, які регулюють поведінку лю­дей, суспільне життя у відповідності з цінностями певної куль­тури і зміцнюють стабільність і єдність суспільства. О.Якуба визначає норми як такі, що відбивають загальні вимоги суспільство, конкретних соціальних спільнот до поведінки їх членів. Це волевияв, що дає змогу здійснювати соціальний контроль і дає зразок поведінки. Додержання цих норм забезпечується в суспільстві звичайно шляхом застосування соціальних заохочень і соціальних покарань (або позитивни­ми і негативними санкціями].

Норми поділяються на правові і моральні. Правові норми проявляються у вигляді закону або іншого державного чи адміністративного акту, містять чіткі диспозиції, що визнача­ють умови застосування певної юридичної норми, а також санкції, здійснювані відповідними органами. Дотримання моральних норм забезпечується силою громадської думки, морального обов'язку людини. Крім того, соціальні норми можуть опиратись не лише на юридичні і моральні акти і уявлення, але й на звичаї і традиції.

Отже, цінності пов'язані з культурною орієнтацією людської діяльності, а норми — з соціальною орієнтацією суспільст­ва. Соціальні норми відповідають не на питання про став­лення до явищ і процесів соціальної дійсності (як цінності), а на питання про те, що і як з ними робити. Якщо соціальні цінності визначають загальну, стратегічну регуляцію пове­дінки людей, то соціальні норми — конкретні установки що­до цієї поведінки, її взірці або зразки.

Соціокультурні зразки поведінки закріплені в обрядах, звичаях і традиціях. Обряди — це сукупність символічних сте­реотипних колективних дій, що втілюють в собі ті чи інші соціальні ідеї, уявлення, норми і цінності і викликають певні колективні почуття. Звичаї являють собою форми регуляції діяльності і відносин людей, які відтворюються у певному суспільстві, соціальній спільноті і групі і є звичними для їх членів. Звичаї — це неписані правила поведінки. Традиції функціонують в усіх соціальних системах, будучи необхід­ною умовою їх життєдіяльності, і є елементами соціокультурної спадщини, які передаються з покоління в покоління.

Соціокультурні уявлення — це регулятиви, що формуються на особистісному рівні на основі повсякденного досвіду; це первинні орієнтації в просторі культури суспільства, соці­альної спільноти або групи. Кожне конкретне суспільство має свої специфічні уявлення про те, що є корисним, доз­воленим, важливим, а що — шкідливим, забороненим і не­важливим; яких традицій і звичаїв дотримуватись, о яких ні; які зразки поведінки варті визнання, а які мають бути відкиненими. Поняття створюються на базі уявлень і містяться передусім у мові, завдяки ним стає можливим впорядкувати досвід людей. Поняття — це думки, ідеї, знання, що відо­бражають в узагальненій формі предмети і явища дійсності через фіксацію їх ознак (наприклад, форму, колір, смок предметів оточуючого світу). Мова — це форма накопичен­ня, збереження і передання людського досвіду, система понять, наділених певним значенням. Люди засвоюють ці , значення в процесі виховання і навчання, що дозволяє їм розуміти сенс сказаного і написаного.

Н.Смелзер відводить мові особливе значення у системі куль­тури. Всі елементи культури можуть бути висловлені в мові. Смелзер підкреслює, що мова — явище соціальне, нею не­можливо оволодіти поза соціальною взаємодією, без спіл­кування з іншими людьми. Мова бере участь також у про­цесі надбання і організації досвіду людей, вона виробляє загальноприйняті значення. Спільна мова підтримує згурто­ваність суспільства і соціальних спільнот, сприяє формуван­ню почуття групової єдності, групової ідентичності. Але мо­ва здатна і розділяти людей. Смелзер наводить приклад Канади, де мова є головним символом антагонізму між англо- і франкомовним населенням. Тому мова може стати важливою політичною проблемою: згадаймо наміри франкомовної провінції Квебек відмежуватися від Канади і утво­рити самостійну державу. У 1996 р. прихильникам такого розв'язання проблеми цілісності Канади не вистачило лише одного відсотка голосів людей, що брали участь у рефе­рендумі. Мовна ситуація в Україні також виступає важливим чинником політичного життя і тісно пов'язана із наявними типами субкультури — російськомовною та україномовною.

Ми розглянули найважливіші елементи культури в їх гори­зонтальному місцерозташуванні і змістовному наповненні. Разом з тим можна здійснити вертикальний аналіз соціокультурного середовища, звертаючи увагу насамперед на певні форми культури. Реалізація цього другого аспекту аналізу дає можливість вирізнити у внутрішній структурі культури такі її форми: .

• загальнолюдська культура (у сенсі культури, виробленої людством протягом всієї історії його існування і опертої на загальнолюдські цінності істини, добра, краси, справедливості тощо);

• суперкультура (у значенні культури, створеної конкрет­ним суспільством, яка передається з покоління в покоління);

• субкультура (в розумінні культури як сукупності переко­нань, цінностей, норм, зразків поведінки, характерних для певної соціальної спільноти; приклад — національні, професійні субкультури, субкультура організацій тощо);

• контркультура (у сенсі культурної моделі певної групи, яка протистоїть або знаходиться у конфронтації до па­нівної суперкультури та субкультур просуспільних спіль­нот. Смелзер наводить приклад відомої контркультури в західному суспільстві — богеми, а в ній — стиль життя і поведінки хіппі. Для їх культури характерним є прагнення до самовияву, бажання жити сьогоднішнім днем, вимога цілковитої свободи, любов до екзотики. Це входить у конфлікт з такими цінностями панівної західної культури, як самодисципліна і самообмеження, копітка праця з метою досягнення успіху і т.ін.);

• девіантна культура (як різновид субкультури; притаманна групам з соціальна відхиленою поведінкою; приклад —стиль життя і антисоціальна поведінка груп наркоманів, сатаністів тощо); • особистісно культура (мається на увазі культура кон­кретного індивіда).

Завданням соціологів є дослідження співвідношення всіх цих форм культури, протиріч між ними і домінуючою в суспіль­стві культурою, з'ясування їх оцінки різними соціальними групами. Для них важливо визначити, чи змішуються ці фор­ми, чи співіснують і терпляче ставляться одна до одної, а чи, можливо, мають місце культурні конфлікти. Конфлікти у цій площині найчастіше виникають тоді, коли цінності контркультури або девіантної культури вступають у суперечність з панівною суперкультурою чи субкультурами соціальних спільнот. Водночас не можна заперечувати, що конфлікти в галузі культури мають певне позитивне значення, сприяючи появі нових, адекватних часу, культурних взірців, які посту­пово просякають домінуючу в суспільстві культуру і зумов­люють (до певної міри) її прогрес.

У процесі порівняння різних культурних форм може утво­ритися дві тенденції. Перша з них — це судження про інші культури з позицій вищості своєї власної культури; така тенденція дістала назву етноцентризм, що буквально озна­чає розміщення певної етнічної, національної культури в центрі соціокультурного простору. Американці, наприклад, вважають «правильним» і єдино можливим лише західний спосіб життя, а відмінний від нього — дивним або навіть варварським. Друга тенденція носить назву культурний ре­лятивізм. її суть полягає в переконанні, що культуру можна зрозуміти лише на основі аналізу її власних цінностей. Вперше сформульована Г.Самнером, ця теза згодом зна­ходить продовження у працях Р.Бенедикт вона вважає, що кожну культуру можна зрозуміти пише у її власному контексті та у цілісності всіх її складових елементів. Вітчиз­няні соціологи, уникаючи цих крайнощів, зазначають, що в дійсності оцінка різновидів культур неможлива без порів­няльного аналізу, без врахування, з одного боку, універ­сальних елементів культури, а з другого — величезного розмаїття етнонаціональних культур. У багатьох сучасних підручниках з соціології наводяться підрахунки американ­ського вченого Дж.Мердока, який виділив більше 60 культурних універсалій. До них він відносить спорт, прикра­си тіла, спільну працю, танок, освіту, поховальні ритуали, звичаї робити подарунки, гостинність, інцест (заборону кровозмішування між близькими родичами), дотепи і жарти, мову, релігійні обряди, виготовлення знарядь праці тощо. Але для різних культур можуть бути характерними різні види спорту, прикрас і т.ін. Наприклад, американські жінки образяться, якщо ви подаруєте їм непарну (як це прийнято у нас) кількість квіток; в їхньому суспільстві прийнято дарувати парну кількість — дюжину (тобто 12 квіток) або півдю­жини, але завжди парне число.

Ще один аспект аналізу розмаїття культурних форм дозво­ляє помітити у більшості європейських суспільств на початку XX ст. дві домінуючі форми: високу {або елітарну) і народну (або фольклорну). Як зазначає Н.Смелзер, висока культура включала в себе класичні музику, живопис, літературу, створені фахівцями високого класу для найбільш заможних верств суспільство (еліти). Народна культура, до якої входи­ли казки, фольклор, пісні і міфи, належало бідним. Але з появою засобів масової інформації (радіо, масових друко­ваних видань, телебачення) відбулося стирання меж між високою та народною культурами, внаслідок чого виникла масова культура, не пов'язана з регіональними, релігійними або класовими субкультурами. Культура стає масовою, ко­ли її продукти стандартизують і розповсюджують серед ши­рокої публіки. І вітчизняні, і зарубіжні соціологи наголошу­ють на тому, що масова культура, пов'язана з уніфікацією і стандартизацією духовного начала в особистості, в суспіль­стві, є поверхневою і у меншій мірі збагачує духовно, ніж найкращі взірці високої культури. Один з західних дослідни­ків Л.Лоувенталь вважає, що ця обставина, між іншими, не сприяє створенню умов для більш повної реалізації осо­бистості в американському суспільстві. Харківський соціолог О.Якуба, погоджуючись на загал з таким розумінням ма­сової культури, разом з тим виважено зазначає, що нега­тивні характеристики масової культури не виключають висо­кого рівня окремих її проявів.

Закінчуючи аналіз основних понять і категорій соціології культури, вкажемо на соціальні функції культури. Найбільш дослідженими з них є:

• пізнавальна (дослідження в галузі культури дають можли­вість адекватно судити про суспільство в цілому, його спільноти, групи і людину-особистість зокрема);

• функція соціальної пом'яті або передання соціальної спадщини (культура зберігає, передає і вдосконалює людський досвід);

• освітньо-виховна (саме культура робить людину люди­ною в процесі соціалізації, за допомогою навчання і виховання, шляхом соціальної трансляції набутого людст­вом досвіду від старших поколінь до молодших; разом з тим набута і засвоєна культура є базою для творчої іноваційної діяльності);

• регулятивна (цінності, ідеали, норми і зразки поведінки певної культури в ході соціалізації стають частиною са­мосвідомості особистості, формують і регулюють її пове­дінку);

• комунікативна (від лат. соmmunicatіо — шлях сполучення, форма зв'язку, акт спілкування; саме культура виступає одним з найбільш розповсюджених і ефективних засобів спілкування людей, дозволяє їм краще пізнати і зрозумі­ти один одного);

• інтегративна і дезінтегративно (з одного боку, культура здатна згуртовувати людей, забезпечувати цілісність співтовариства; з другого — вона має властивість поді­ляти людей, протиставляти їх один одному, іншим спіль­нотам, оскільки вони належать до різних субкультур).

Київський вчений О.Семашко акцентує на тому, що в Україні склалась нова соціокультурна ситуація, що поро­джує нову соціокультурну реальність посттоталітарного суспільства. Нові відносини дедалі активніше просякають сто­сунки між людьми у сфері культури і знаходять прояв:

• у зміні соціальної орієнтації та ідеалів, новому соціаль­ному виборі;

• в переоцінці цінностей і формуванні їх нової ієрархії;

• в акценті на цінності особистості по всьому полю соціума і культури;

• у зростанні ступенів свободи, багатоманітності та стро­катості напрямів духовного життя як однієї з умов понов­лення самодостатнього розвитку культури;

• у знятті «жорсткого» ієрархічного управління сферою культури і зростанні самостійності розвитку культури в регіонах країни;

• у формуванні нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею;

• у формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури та мистецтва, нових сма­ків і уподобань, у появі нових елементів способу життя;.

• у складанні нових відносин між учасниками культурного життя (в художньому житті між митцем, публікою, крити­кою та громадськістю);

• в зміні статусу, а відповідно й ролі і функцій національ­ної культури, яка стає одним з визначальних факторів прогресу суспільства, розвитку його державності;

• у зміні соціального статусу релігії, релігізації багатьох верств населення і клерикалізації деяких з них, зростан­ні її впливу на мораль суспільства.

Ці нові відносини дають підстави сподіватись, що культура України дістане потужні імпульси свого вільного безпере­шкодного розвитку у власній незалежній державі і зможе невдовзі посісти гідне місце в сім'ї світових культур.

1.3.3. Соціологія політики - це галузь соціологічного знання, яка вивчає взаємозв'язки між суспільством і державою, суспільством і політичними інсти­тутами, досліджує соціальні механізми влади, механізми впливів у суспільстві.

Предмет соціології політики - це соціальні механізми влади і впливів у суспільстві на різних етапах його розвитку та функціонування.

Об'єкти соціології політики - це події, процеси, суб'єкти політич­ної сфери.

Політичний суб'єкт - категорія соціології політики, яка включає окре­мих індивідів (напр.., особа бере участь у виборах, входить до об'єднання грома­дян), соціальна спільнота (напр., нація), соціальний інститут (напр., армія).

Політика - вид людської діяльності, пов'язаний із боротьбою за владу та її здійсненням. Єдиного визначення політики немає. Ще Платан під політикою розумів мистецтво, здатність жити в умовах поліса, що ставить людину у певні поведінкові рамки. М. Вебер твердив, що політика це прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах; він розріз­няв політику у широкому та вузькому розумінні: у широкому -~ це політичні відносини, пов'язані з управлінням окремими сферами людського життя, у вузькому - керівництво політичною організацією, передовсім державою. Д.Істон розглядає політику як реалізований владою розподіл цінностей, а П.Меркл твердив, що у своїх найкращих проявах політика - це шляхетне прагнення до справедливості та розумного порядку, а у найгірших - це ко­рислива жадоба влади, слави, багатства. Політика виникла з необхідності підпорядкувати індивідуальні та групові інтереси інтересові усезагальному, який полягає у збереженні цілісності та єдності розшарованого суспільства. Цей особливий вид людської діяльності покликаний з'ясовувати як довготри­валі, так і поточні інтереси різних соціальних груп.

Політична сфера - це всі явища політичного характеру, простір, де протікають політичні процеси.

Влада - це право і реальна можливість здійснювати свою волю, нав'язуючи її іншим людям. За словами Б. Рассела, влада є таким же ж фундаментальним понят­тям в суспільних науках, а поняття енергія - у фізиці. Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування відлітних інтересів. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для уз­годження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримки життєз­датності та збереження цілісності суспільства.

Об'єднання громадян - добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів громадян з метою спільної реалізації прав та свобод. Види об'єднань громадян: масові та елітарні; місцеві, загальнодержавні, міждержавні, міжнародні; легальні та нелегальні та ін.

Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об­'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми сусп­ільного розвитку, що мас своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Політична система - це цілісна інтегрована сукупність політич­них суб'єктів, структур і відносин, що відображає інтереси всіх політич­них і соціальних сил суспільства.

Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства внаслідок його подіну на класи та появи держави. У структуру політичної системи входять такі компоненти, як: політичні відносини, політичні прин­ципи та норми, політична організація суспільства, політична свідомість, політична культура та ін.

Соціологія держави - це складова соціології політики, яка вивчає генезис і функції держави, її типи, форми, функції та структуру апарату держави.

Держава - це організація політичної влади домінуючої частини насе­лення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і без­пеку суспільства, здійснює управління загально соціальними справами.

Н. Смелзер визначає державу як частину суспільства, яка володіє вла­дою, силою й авторитетом, потрібним для розподілу ресурсів і засобів, які підтримують певну соціальну систему. Т.Парсонс вважає, що суспільство і держава цивілізують та морально удосконалюють людську натуру, що політичне життя є швидше процесом координації, аніж боротьбою між класами за контроль над ресурсами.

Політична соціалізація - це процес входження людини в політику; це сукупність процесів становлення політичної свідомості і поведінки особи, прий­няття й виконання певних політичних ролей, прояв політичної активності. Політична соціалізація є процесом, за допомогою якого людина залучаєть­ся до певних політичних цінностей, включає їх у свій внутрішній світ, фор­мує політичну свідомість і культуру, об'єктивно та суб'єктивно готуєть­ся до політичної діяльності. Агентами, інститутами політичної соціалі­зації виступають сім'я, школа, державні органи, політичні партії, гро­мадські організації, засоби масової інформації тощо.

Якщо мова йде про ставлення до існуючого політичного устрою, то з цієї точки зору можна вирізнити:

• консервативні політичні рухи (які прагнуть зберегти існу­ючий стан речей);

• реформаторські (які стоять на позиціях збереження пев­ного політичного устрою, але вважають за потрібне вдосконалити його);

• революційні (які відкидають існуючий лад і мають намір замінити його іншим);

• контрреволюційні (які скеровані проти певного політич­ного ладу, що встановився внаслідок перемоги револю­ційних або реформаторських рухів, і мають на меті за­мінити його попереднім устроєм).

Якщо критерієм є ступінь і форма організації політичних ру­хів, то соціологічному аналізу піддаються стихійні, слабоорганізовані політичні рухи, рухи з високим ступенем органі­зації. Найбільш розповсюдженою нині формою останніх є політичні партії. Є.Вятр пропонує свою класифікацію політичних партій.

1.В залежності від класового характеру вони поділяються на:

1.1. класові (робітничі, селянські, буржуазні, поміщицькі, дрібнобуржуазні тощо);

1.2. міжкласові (буржуазно-поміщицькі);

1.3. партії класоподібних груп (складаються з представників певних прошарків і груп).

2. В залежності від типу організаційної побудовані — на:

2.1. кадрові (виражають інтереси та ідеї правлячого класу і опираються на існуючі соціально-політичні структури; їх кінцева мета — перемога на виборах за допомогою впливових політичних осіб — нотаблів);

2.2. масові (формуються на грунті певного світогляду і звертаються до великих соціальних груп, релігії, ідеології).

3. За місцем, які партії займають у системі влади, — на:

3.1. легальні;

3.2. нелегальні.

4. В залежності від домінуючої ідеології — на:

4.1. ідейно-політичні (революційні, реформістські, кон­сервативні, реакційні);

4.2. прагматичні (скеровані на вибори);

4.3. харизматично-вождистські (наприклад, фашистські; цей різновид, виходячи з веберівського розуміння вождистськоі харизми, вводить до наукового обігу французький соціолог М.Дюверже).

Безперечно, запропонована Є.Вятром типологія політич­них партій дещо застаріла, хоча основні її пункти зберіга­ють своє значення і дотепер. В сучасних умовах до пере­лічених партій дослідники цієї проблеми додають нові різ­новиди. Наприклад, вже згадуваний французький вчений М.Дюверже обґрунтовує поділ партій на парламентсько-електоральні і непарламентські. Для партій першого типу завоювання місць у парламентських асамблеях є сутністю життя, причиною існування і вищою метою. Для непарламентських партій, очевидно, парламентська і виборча діяль­ність не є головними цілями, — вони існують заради досяг­нення інших політичних, культурницьких, соціально-еконо­мічних цілей.

Залежно від статусу в політичній системі партії поділяються на урядові (і до того ж консервативні, бо прагнуть зберегти владу у своїх руках) і опозиційні (або радикальні, бо праг­нуть усунути правлячі партії від влади).

Функціональний критерій зумовлює поділ на партії «індиві­дуального представництва» (які концентрують свою діяльність на доборі кандидатів на виборчі посади) та «соціаль­ної інтеграції» (метою яких є згуртування довкола своїх га­сел різнорідних верств населення).

Відмінності в організаційній побудові дозволяють виділити так звані децентралізовані (наприклад, консервативні і лі­беральні в Західній Європі і США), централізовані (наприк­лад, соціалістичні партії континентальної Європи) і строго централізовані (комуністичні і фашистські) партії.

Література

1. Піча В. М. Предмет, структура, функції соціології. -Львів, 1994.

2. Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навч. посів. - К., 1999.

3. Попова І. М. Соціологія. Пропедевтичний курс. -К..1996.

4. Смелзер Н. Социология. Пер. сангл. - М., 1994.

5. Соціологія: Підручник /За ред. В.Г. Городяненка. - 2-ге вид., перероб, доп.-К.,2002.

6. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник - довідник/ За заг.ред. В.М. Пічі. -К.; Львів, 2002.

7. Соціологія: Підручник /За ред. В.М. Пічі. -Львів, 2004.

.8.Черниш Н. Етносоціологія і соціологія нації // Н. Черниш. Соціологія: Курс лекцій. 2 вид. Львів, 1998.

9. Шаповал М. Загальна соціологія. - К.,1994.