Література:

1. Піча В. М. Предмет, структура, функції соціології. -Львів, 1994.

2. Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навч. посів. - К., 1999.

3. Попова І. М. Соціологія. Пропедевтичний курс. -К..1996.

4. Рущенко І.П. Соціологія: Курс лекцій. -X., 1996.

5. Смелзер Н. Социология. Пер. сангл. - М., 1994.

6. Соціологія: Підручник /За ред. В.Г. Городяненка. - 2-ге вид., перероб,доп.-К.,2002.

7. Соціологія: терміни, поняття, персонали. Навчальний словник - довідник/ За заг.ред. В.М. Пічі. -К.; Львів, 2002.

8. Соціологія: Підручник /За ред. В.М. Пічі. -Львів, 2004.

9.Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. 1996.- Книга 2,3.

Лекція 3. Тема 1.2. Соціологія особистості, сім’ї та молоді. Етносоціологія та соціологія нації.

Питання, які розглядаються на лекції:

1.2.1.Особливості соціологічного аналізу особистості.

1.2.2.Соціалізація особистості.

1.2.3.Соціальні регулятори діяльності та проблеми девіантної поведінки.

1.2.4.Тенденції взаємодії людини і суспільства.

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

Знати специфіку соціологічного підходу до вивчення особистості; (основні соціологічні концепції особистості та її структуру; соціологічний зміст понять "соціальний статус" і "соціальна роль"; компоненти, етапи, основні підходи до визначення сутності соціалізації.

Вміти розкрити сутність соціологічної теорії особистості та її проблематику; охарактеризувати основні соціальні типи особистості та їхні характерні риси; розкрити суть основних тенденцій взаємодії людини і суспільства у сучасних умовах.

Короткий зміст матеріалу

1.2.1.Специфіка соціологічного підходу до вив­чення людини полягає у з'ясуванні, в першу чергу, того в людині, що безпосередньо пов'язане із соціальним життям, включеністю людини у систему соціальних відносин, — тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соці­альних характеристик.

В історії соціологічної думки число концепцій, де б соціаль­не життя людини виводилось просто з біологічних чинників і закономірностей, було незначним і обмежувалось соціаль­ним дарвінізмом та расово-антропологічним напрямком. Нині ідеї такого гатунку можна знайти в соціобіології, що розвивається зусиллями Е.Уілсона, Р.Тріверса, Ч.Ламсдена та небагатьох інших. Вони вважають, що людина є типовим представником тваринного світу, а її поведінка має ряд усталених рис, спільних для всього класу приматів. З одного боку, представники цього напрямку твердять, що поведінка тварин у багатьох випадках носить соціальний характер. З другого, ними обстоюється теза про біологічну (генетичну) основу соціальної поведінки людей. Більше того, генетична основа людини відіграє певну роль як в індивіду­альній, так і у деяких формах групової поведінки. Людина генетично запрограмована; в її історичному розвитку відбувається взаємодія специфічних людських генів з виникаючи­ми культурними формами. Очевидно, деякі слушні моменти у критиці соціобіологами теорії і практики марксизму по відношенню до людини справді існують. В часи існування СРСР особистість розуміли виключно через твердження Маркса «головне в людині не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість» і кроїли за мірками саме соціальності: вона проголошува­лась безпосереднім відбитком суспільних відносин. Основ­ними положеннями концепції особистості у ті часи були такі: хочеш судити про конкретного індивіда — вникай у його соціальне становище; який спосіб життя — така й особистість; змінюються суспільні умови — автоматично змінюється й людина; особистість можна ліпити, формувати відповідно до основоположних принципів комунізму.

Наступним критерієм можна вважати співвідношення раціонального та ірраціонального у трактуванні особистості. Віра у всемогутність людського розуму і інтелекту (раціо) є центральною у позитивістській концепції О.Конта. На його думку, соціальний прогрес взагалі є продуктом розумового розвитку і діяльності людини; соціальний поступ залежить від його інтелектуальної основи. Пізніше М.Вебер розви­ває ідею зростаючої раціональності суспільного життя, від­штовхуючись від переконання у переході від афективної і традиційної діяльності особистості до ціннісно- та цілераціонольної її поведінки.

Натомість В.Парето у соціальній дії та поведінці особис­тості вбачає перевагу нелогічних вчинків, які виступають в його концепції результатом не свідомих міркувань, а чут­тєвого стану людини, продуктом ірраціонального (від лат. іrrationalis — нерозумний) психічного процесу. Він називає основу таких нелогічних дій «резидуями» (від лат. residue — залишок, осад, що залишається після фільтрації), щоб під­креслити їх остаточну ірраціональну природу, непідвладну логіко-експериментальному мисленню. Отже, у питанні спів­відношення почуттів і розуму Парето без вагань віддає пріоритет почуттям особистості, які, на його думку, є істин­ними рушійними силами історії. Ідеологічним теоріям, док­тринам, віруванням, що складають фундамент дій логічних, Парето дає назву «деривації», що у лінгвістиці означає утворення похідних слів. Тим самим він підкреслює, що деривації є вторинними і похідними від ірраціональних резидуїв і своєю позірною логічністю лише маскують незмінну і незбагненну природу людських вчинків.

Близьким за духом до концепції Парето є інстинктивізм як одна з течій соціологічного психологізму, а також соціоло­гія фройдизму. На думку З.Фройда (1856-1939), початком і основою життя індивіда, в тому числі і соціального, є ін­стинкти, ваблення і бажання, першопочатково притаманні організму людини. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох одвічних сил — Ероса (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, інстинкт самозбереження) і Танатоса (інстинкт смерті, інстинкт агресії, інстинкт руйнування). Саме вони є основними рушіями прогресу, суттєво впливаючи і навіть визначаючи діяльність різних соціальних груп, наро­дів і держав. Фрейду належить структурна теорія особистості, згідно з якою особистість є суперечливою єдністю трьох взаємоді­ючих сфер: «Воно», «Я» і «Над-Я». Центральна сфера осо­бистості — «Воно»; це вмістилище несвідомих ірраціональ­них реакцій та імпульсів. В ньому йде постійна безкомпро­місна боротьба Ероса й Танатоса, яка постачає життєву енергію для всіх інших сфер особистості, будучи їх рушієм. Друга сфера — «Я» — до певної міри являє собою розум­ність й розсудливість, організоване начало особистості, здатне частково контролювати сліпі ірраціональні імпульси і приводити їх у відповідність до вимог зовнішнього світу. Третя сфера особистості — «Над-Я» — трактується Фрейдом як продукт культури, що складається з комплексу совіс­ті, моральних рис і норм соціальної поведінки, які продукує суспільство. Всі три сфери особистості знаходяться у постій­ній взаємодії, взаємозумовлюючи одно одну. Отже, Фрейдом розробляється одна з можливих спроб пояснення осо­бистості з акцентом на тих внутрішніх підвалинах духовного життя, які до нього рідко ставали предметом уваги соціоло­гів. Його заслугою є вироблення нового погляду на особис­тість як на істоту багатовимірну, динамічну й суперечливу, в якій поєднуються свідоме і несвідоме, розумове та ірраціо­нальне. Тому сучасний неофройдизм, особливо погляди Е.Фромма (1902-1980), має велику притягальну силу, звертаючись до витоків людських страстей та потаємних мотивів людської поведінки. Фромм, на відміну від Фройда, вважає людину одвічна соціальною істотою, тому для нього ключова проблема — не розкриття механізму задоволення окремих інстинктів, а відношення індивіда до світу і собі подібних.

У сучасній соціологічній думці виробляється помірковане ставлення до співвідношення раціонального то ірраціональ­ного у соціальному житті особистості, яке уникає однобіч­ності та абсолютизації тої чи іншої складової. Нині в соціо­логії починає переважати синтезований підхід до оцінки цих двох сторін внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки. Наприкінці XX ст. все більш очевидним стають як криза «голої» раціональності людини соціальної, так і неможливість зведення соціальних характеристик особистості лише до її ірраціональних проявів. Особистість в усій її пов­ноті, в сукупності раціональних та чуттєвих сутнісних власти­востей все більше стає основою соціологічного розуміння і дослідження.

Наступним критерієм побудови типології соціологічних вчень про особистість може виступати переважання індивідуаль­ного чи колективного, суспільного начал в людині. До числа концепцій, які надають першість індивіду та його інди­відуалістичним началам, належать концепції символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології. В них на перший план висуваються думки про зумовленість соціаль­них реалій світом індивідуальних прагнень і бажань, втілено­му у взаємодії обопільних суб'єктів або у духовних взаємо­зв'язках особистостей. Коли ж акцентується на першості і вищості колективних уяв­лень, то мусимо пригадати засадничі положення соціологіч­ної концепції Е.Дюркгейма Згідно з нею, індивідуальний світ особистості визначається колективною свідомістю (уяв­леннями), які виступають в іпостасі суспільства-Бога — формоутворюючого і формостверджуючого начала. Тут індиві­дуальність особистості виступає похідною від надіндивідуальних колективних духовних феноменів, будучи цілковито залежною і вторинною у порівнянні з останніми.

Ще одним критерієм виступає аналіз особистості переваж­но з позицій дослідження свідомості або поведінки (діяль­ності). До соціологічних концепцій, де особистість та її суть з'ясовуються, насамперед, крізь призму соціально зумовле­них свідомості або позасвідомого, належать вже згадувані символічний інтеракціонізм, феноменологічні концепції, інстинктивізм включно з фрейдистською соціологією. Коли ж йдеться про соціальну зумовленість поведінки і вчинків осо­бистості, з'ясування причин і мотивів соціальної діяльності людини, тоді доцільно звернутися до соціологічних концеп­цій біхевіоризму. Цей термін походить від англ. Ьеhavіог — поведінка і буквально означає соціологічну науку про по­ведінку. Основний сенс біхевіоризму полягає у визнанні єдиного і універсального механізму пояснення соціальної поведінки через формулу: «стимул — реакція». На думку представників цієї течії в соціології, соціальну поведінку особистості можна збагнути лише завдяки знанню фізіоло­гічних особливостей умовних рефлексів. Основний постулат біхевіоризму вміщено у вимозі описувати й аналізувати ли­ше те в людині, що безпосередньо споглядається, а отже, її вчинки. Принциповим засадничим положенням біхевіоризму є також переконання у неможливості безпосереднього спостереження і соціологічного дослідження свідомості і тим більше позасвідомого. Натомість соціальна поведінка осо­бистості надається фіксації і спостереженню; через неї і лише завдяки їй соціологія здатна з'ясувати спонукальні чинники людської активності і діяльності. Поведінка людини (і перш за все соціальні дії) є сукупністю спостережуваних реакцій на сукупність дослідно фіксованих стимулів.

Таким чином, різноманітні соціологічні тлумачення суті, зміс­ту і якісних характеристик особистості полягають у пошуку відповідей на такі основні питання:

• що є визначальним для особистості: її біологічні чи соці­альні характеристики?

• що найбільш адекватно визначає особистість: раціо­нальні чи ірраціональні начала?

• що становить стрижень особистості: її індивідуальні не­повторні особливості чи набір соціальних норм і ціннос­тей суспільства?

• що найкраще репрезентує особистість: її свідомість чи її поведінка?

Разом з тим в історії соціологічної думки представлені кон­цепції, в яких містяться не так загальносвітоглядні, як конкретносоціологічні спроби аналізу і тлумачення особистості у її зв'язку з складними соціальними реаліями. Недарма са­ме вони нині визначають обличчя сучасної соціології особистості, намагаючись уникнути спрощених контраверсій і протиставлень, прагнучи до вироблення певних синтезова­них соціологічних компендіумів.

Це перш за все стосується розмаїття соціологічних концеп­цій і теорій соціальних ролей. Раніше вже згадувалось, що саме через поняття соціальної ролі багато соціологів вва­жали за можливе з'ясувати механізми входження особис­тості у соціальне життя. Основними поняттями в межах ро­льових теорій особистості виступають соціальний статус і соціальна роль. З'ясування місця і ролі особистості в системі соціальних спіль­нот, на думку О.Якуби, можливе через розкриття поняття «соціальний статус». Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов'язана з приналежністю до певної соціальної групи чи спільноти, аналізом її соціальних ролей та якістю і ступенем їх виконання. Соціальний статус охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, характер реально вико­нуваної праці, посаду, матеріальне становище, політичний вплив, партійну і профспілкову приналежність, ділові стосунки, національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки, — тобто все те, що Р.Мертон називає «статусним набором». В соціології вирізняються соціальні статуси при­власнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність), і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне станови­ще, партійна заангажованість, входження до певної громад­ської організації, профспілки, тощо).

1.2.2.Особистість - інтегральна (цілісна) сукупність соціальних власти­востей людини, що формуються та видозмінюються протягом усього життя людини у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників й розвитку та активної взаємодії з соціальним середовищем.

Соціалізація - складний і тривалий процес включення індивіда до сис­теми соціальних зв 'язків та відносин, його активної взаємодії з оточенням, у результаті якої індивід засвоює зразки поведінки, соціальні норми і цінності.

необхідні для його успішної життєдіяльності у даному суспільстві.

Адаптація соціальна - це процес пристосування індивіда до умов життєдіяльності, до рольових функцій та норм поведінки, до форм соціаль­ної взаємодії, котрі склалися у спільноті, до складу якої індивід інтегрується.

Інтеріоризація - процес включення соціальних норм і цінностей до внут­рішнього світу людини, тобто заміна зовнішніх санкцій самоконтролем, пе­рехід кількісно накопичених індивідом норм, засвоєних ним цінностей у нову якість, що виявляється у зміні поведінки людини під впливом змін у структурі особистості.

Соціальний статус — становище індивіда у суспільстві відповідно до його віку, статі, походження, освіти, власності, сімейного стану тощо

Статус аскриптивний (приписаний) - складова соціального статусу, що формується незалежно від волі, бажання та зусиль самого інди­віда (стать, раса, успадкований титул тощо).

Статус здобутий - складова соціального статусу, що формується завдяки волі та зусиллям самого індивіда (освіта, кваліфікація, професія, по­чесне звання тощо).

Особистий статус - становище індивіда у маючій (первинній) групі, яке обумовлюється ставленням до нього оточення.

Соціальний престиж - співвідносна оцінка, яку дає суспільство ста­тусу особи або соціальної групи.

Соціальна роль - це певні способи поведінки індивіда (або групи), що відповідають прийнятим у суспільстві нормам та здійснюються відповідно до соціального статусу індивіда (групи).

Рольовий набір — це вся сукупність соціальних ролей, що виконується однією людиною.

Рольовий конфлікт - внутрішнє протиріччя, що виникає внаслідок несумісності рольових вимог стосовно прийнятих індивідом ролей, що вико­нуються ним одночасно. Неспівпадіння уявлень індивіда про прийняту ним соц­іальну роль з рольовими вимогами оточення є причиною між; особистіших конфліктів.

Соціальні норми - сукупність зобов 'язуючих принципів, правил, ета­лонів, вимог, встановлених суспільством, соціальними спільнотами чи уповно­важеними соціальними суб'єктами для регулювання соціальних відносин, діяль­ності та поведінки соціальних су б 'єктів на всіх рівнях та в усіх сферах жит­тєдіяльності.

Санкція - засіб регулювання спільнотою поведінки своїх членів, зметаю стимулювання бажаної поведінки і припинення небажаної, для забезпечення впорядкованості, внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя

Девіантна поведінка - поведінка індивіда, що відхиляється від прий­нятих у суспільстві ціннісно-нормативних стандартів.

Потреби - внутрішній психологічний стан людини, відчуття нестачі чогось. Цей стан регулює активність, стимулює діяльність, спрямовану на здобуття того, чого не вистачає.

Інтереси - це конкретна форма усвідомленої потреби, реальна причина діяльності особистості, спрямованої на задоволення цієї потреби.

Цінності особистості - це відносно стійке та соціальна обумовлене ставлення особистості до об'єктів духовного та матеріального світу, уяв­лення людини про найбільш значущі, важливі цілі життя та діяльності, а також: засоби їх досягнення.

Соціальний тип особистості - певний фіксований набір соціаль­них властивостей людини, що виявляється у Ті свідомості та поведінці.

1.2.3. Як суб'єкт соціальних відносин особистість характеризується соціальною активністю, здатністю впливати на оточення, змінюючи його і себе. Причому активна діяльність особистості лише тоді є продуктивною, коли вона узгоджується з культурними надбаннями суспільства, коли її поведінка взаємозв'язана з оточуючими і має соціальний характер. Соціальна поведінка - це дії людини стосовно суспільства, інших людей, до оточуючої природи і речей. Діяльність і поведінка особистості детермінується, тобто обумовлюється, обмежується не лише внутрішнім механізмом мотивації, взаємодії потреб, інтересів, цінностей особистості. Ззовні на поведінку людини впливають існуючі у суспільстві норми. Соціальна норма - це типовий зразок дії, еталон поведінки, що приписується індивіду, який діє у певній ситуації. Виходячи із власної системи цінностей та у межах соціальних норм, що ззовні регулюють поведінку людини, вона визначає спрямованість своїх дій, свою активність. Соціальні норми як регулятори соціальної взаємодії існують об'єктивно стосовно людини. У процесі соціалізації особистості соціальні норми інтеріоризуються в елементи системи саморегуляції поведінки, формують рівень культури особистості. Водночас, далеко не всі нормативні вимоги соціального оточення і далеко не для всіх людей соціальні норми стають регуляторами поведінки. Тобто суспільство намагається врегулювати поведінку своїх членів, але зробити це у повній мірі не вдається.

За своїм характером соціальна поведінка, соціальна поведінка може бути найрізноманітнішою: альтруїстичною або егоїстичною, законослухняною або протизаконною, серйозною або легковажною, коректною або грубою і т.д.

Унаслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою -поведінкою, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно-нормативних стандартів. Один з засновників теорії структурного функціоналізму американський соціолог Р. Мертон розробив класифікацію девіантної поведінки, основною причиною якої він вважав розрив між цілями суспільства та соціально прийнятними засобами досягнення цих цілей. Більшість членів суспільства визнають пануючі у ньому норми і цінності, прагнуть реалізувати їх легальними, тими, що схвалюються суспільством, рекомендуються засобами.

Основні види девіантної поведінки (за Р. Мертоном)

Конформізм - повне прийняття цілей суспільства і способів їх досягнення

Інноваційна - людина визнає цілі суспільства, але намагається реалізувати їх новими, нетрадиційними засобами (рекет, крадіжки, зловживання тощо)

Ритуалізм - людина не визнає суспільні цілі та цінності, однак дотримується прийнятих "правил гри", діє у відповідності до суспільних уявлень про припустимі засоби досягнення цілей

Ескейпізм (ретритизм)- відхід, втеча людини від соціальної дійсності, людиною не визнаються ні цілі, ні засоби їх досягнення (анархія, наркоманія, бродяжництво та ін.)

Бунт, заколот - відкидаючи суспільні цінності, цілі та засоби їх реалізації, людина активно їм протидіє, прагне замінити їх новими (тероризм, радикалізм та ін.). Поширення алкоголізму та наркоманії пов'язують з неспроможністю деяких членів суспільства адаптуватися до вимог соціального середовища, бажанням сховатися від життєвих негараздів. Крайньою формою втечі від реалій життя є самогубство (суїцид). Суспільство намагається всіляко протидіяти негативним проявам девіантної поведінки, здійснювати її профілактику. Головною альтернативою цим негативним явищам є розвиток соціальної творчості, удосконалення форм і засобів виховання особистості.

1.2.4. Формування особистості відбувається у конкретних соціальних умовах. Духовний і технологічний стан суспільства визначають ступінь гармонійності, всебічність розвитку особистості: з одного боку, особистість — це комплекс суспільних відносин, властивостей, що сформувався на вимогу оточення; з другого, людина - це активний суб'єкт, який змінює відносини у суспільстві. Більшість дослідників вважають стан сучасного суспільства кризовим, а взаємодію між суспільством та особистістю - проблемною. Сучасне суспільство в процесі своєї еволюції поступово втрачає можливості регулювання взаємодії соціальних систем, мобілізаційного впливу на них унаслідок їх дроблення, функціонального розшарування, ослаблення взаємозв'язків між окремими системами життєдіяльності суспільства -господарством, політикою, наукою, ідеологією.

Німецький соціолог Н.Лукман, досліджуючи це явище автономізації різних сфер суспільного життя, вказував на небезпеку втрати людиною своєї соціальної ідентичності - національної, державної, професійної. Як вже підкреслювалося, ідентифікація особистості (самоусвідомлення своєї приналежності до певних соціальних спільнот) є єдиним способом інтеграції людини до системи соціальних зв'язків та відносин. Руйнування механізмів самоідентифікації обумовлює атомізацію ("розпорошення") суспільства, воно втрачає свої національно-державні обриси, перетворюючись у глобальне світове співтовариство.

Як свідчать результати соціологічних досліджень, у результаті розширення комунікаційних можливостей, розвитку інформатизації усіх сфер суспільного життя досить багато людей в різних країнах світу вже не відчувають своєї національної приналежності, не солідаризуються з такими соціальними спільнотами як нація, держава, релігійна конфесія, покоління тощо. Це стає причиною порушення соціальної рівноваги у суспільстві, оскільки воно не забезпечує дотримання основного принципу своєї єдності, інтегрованості -консенсусу, суспільної згоди стосовно основних цінностей.

На кожному етапі свого розвитку суспільство висуває певні вимоги до розвитку особистості, реалізація яких дозволяє людині успішно інтегруватися до соціального середовища. Скажімо, сьогодні ця успішність обумовлюється комунікативними властивостями людини, її комп'ютерною грамотністю, знанням іноземних мов тощо. Технічна і технологічна модернізація виробництва спричинилася до зміни характеру праці, що вимагає від працівника високого рівня фаховості, компетентності, творчості, самодіяльності. Якщо у доіндустріальному суспільстві положення людини у системі соціальних зв'язків та відносин визначалось аскриптивними ознаками статусу-віком, статтю, етнічною приналежністю, походженням, родоводом, спадщиною, то у сучасному суспільстві соціальний статус визначається переважно результатами професійної діяльності людини, її особистісними досягненнями.

Однак, із суспільної точки зору найбільш важливими властивостями особистості є:

- її здатність узгоджувати власні цілі діяльності із суспільними, відповідальність за власні вчинки, за наслідки своєї діяльності;

- здатність до аналізу та адекватної оцінки суспільних явищ, самокритичність, загальний рівень культури, освіченість.

У сучасному світі, насиченому різноманітними конфліктами, для ефективної суспільної взаємодії усе більш важливими стають такі властивості особистості, як взаємна довіра, толерантність, визнання і повага до чужих цінностей, звичаїв, традицій, вірувань, гуманізм та духовність.

Украй важливого значення набуває формування розвинутої екологічної свідомості особистості, оскільки людство сьогодні переживає вирішальний момент своєї історії - воно практично вичерпало наявні природні ресурси і увійшло в епоху планетарної кризи усіх сфер життєдіяльності, котра може завершитись глобальною катастрофою.

Усвідомлення глобальних проблем сучасної цивілізації та загроз, що виникли для людства на початку третього тисячоліття, призвело до постановки на порядок денний світового співтовариства питання щодо переходу на шлях сталого розвитку, що задовольняє потреби сучасності без створення небезпеки для існування наступних поколінь. Сучасне українське суспільство переживає період системної трансформації - реформуються економіка і політика, глибокі зміни відбуваються у духовному житті народу. Успіх процесу державотворення залежить від рівня консолідованості суспільства, здатності усіх його членів об'єднати зусилля для досягнення спільної мети - побудови економічно розвинутої, демократичної, правової держави - рівноправного члена світового співтовариства. Визначена новою стратегією економічного та соціального розвитку України орієнтація на інноваційно-технологічну модель розвитку підносить роль людського фактору - головного носія і суб'єкта інноваційних перетворень. За цих умов формування особистості, зорієнтованої на особисту причетність до реформування, суспільну солідарність, особисту відповідальність за те, що відбувається у нашому суспільстві, набуває вирішального для побудови нового суспільства значення.

Література

1. Піча В. М. Предмет, структура, функції соціології. -Львів, 1994.

2. Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навч. посів. - К., 1999.

3. Попова І. М. Соціологія. Пропедевтичний курс. -К..1996.

4. Рущенко І.П. Соціологія: Курс лекцій. -X., 1996.

5. Смелзер Н. Социология. Пер. сангл. - М., 1994.

6. Соціологія: Підручник /За ред. В.Г. Городяненка. - 2-ге вид., перероб, доп.-К.,2002.

7. Соціологія: терміни, поняття, персонали. Навчальний словник - довідник/ За заг.ред. В.М. Пічі. -К.; Львів, 2002.

8. Соціологія: Підручник /За ред. В.М. Пічі. -Львів, 2004.

Питання, які виносяться на самостійне вивчення