Розділ 1 теоретичні основи дослідження сучасної електронної танцювальної музики

1.1. Історичний аспект розвитку електронної танцювальної музики кінця XX – початку XXI століть

Електронна музика – це широкий музичний жанр, що означає музику, створену з використанням електронних музичних інструментів і технологій (найчастіше за допомогою спеціальних комп’ютерних програм). Хоча перші електронні інструменти з’явилися ще на початку XX століття. Електронна музика, як самостійний жанр, сформувалась у другій половині XX століття – початку XXI століття і включає сьогодні в свій широкий жанрово-стильовий спектр десятки різновидів.

Електронна музика оперує звуками, які утворюються при використанні електронних технологій і електромеханічних музичних інструментів. Прикладами електромеханічних музичних інструментів можуть служити телармоніум, орган, хаммонда і електрогітара. Чистий електронний звук отримують, застосовуючи такі інструменти як терменвокс, синтезатор і комп’ютер [87].

Електронна музика перш асоціювалася тільки з західної академічною музикою, але це змінилося з появою доступних за ціною електронних синтезаторів в кінці 60-х. Синтезатори, завдяки своїй помірній вартості, стали доступні не тільки великим студіям звукозапису, але також і широкій публіці. Це змінило образ популярної музики – синтезатори стали використовувати багато рок- і поп-артистів. З цього моменту електронна музика стала звичною частиною популярної культури. Сьогодні електронна музика включає в себе велику кількість різних стилів від експериментальної академічної музики до популярної електронної танцювальної музики.

Танцювальна музика – музика, спеціально написана для акомпанементу танцям. Вона може являти собою окрему музичну роботу або бути частиною музичного аранжування. Танцювальна музика поділяється на живу танцювальну музику та електронну.

У 1970-і рр. з’явився жанр «Диско», що являв собою танцювальну поп-музику, назва якого походить від дискотек, для яких вона записувалася і виконувалася. У 1980-х роках стала розвиватися електронна клубна музика, яка писалася спеціально для масових дискотек – рейвів [96; 98].

Витоки електронної музики. Ера електронної музики тісно пов’язана і в певному сенсі є продовженням ери звукозапису. Перший електронний інструмент – музичний телеграф, винайшов Еліша Грей в 1876 році. Наступне десятиліття принесло кілька подібних винаходів, однак початково вони сприймалися, як курйози і не отримували визнання.

В 1907 році Ферруччо Бузоні опублікував есе «Нарис нової музичної естетики», в якому спрогнозував розвиток електромузичних інструментів і їх вплив на становлення нових напрямків сучасної музики. Цьому співзвучна нова ідеологія авангардної музики, найліпше висловлена в маніфесті італійського поета Ф. Марінетті «Музиці Футуриста», яку проголосили у 1912 році. В маніфесті зазначалось: «Метою є створення музики робочих мас, великих фабрик, залізниць, трансатлантичних лайнерів, автомобілів і літаків, яка поєднає музичний тематизм з епохою машин і переможної електроенергії» [87].

З самого початку свого становлення і розвитку електронна музика увійшла до найбільш авангардних течій мистецтва ХХ століття. Перший концерт «футуристичної музики» («Art of Noises») відбувся в 1914 році в Мілані. 12 червня 1926 року в Нью Йорку відбулася перша радіотрансляція першого поліфонічного електроінструменту Піанорад. Твори з класичного репертуару грав Ральф Крістман. В 1919 році російський винахідник Лев Термен сконструював терменвокс.

В Парижі в 1928 році було презентовано електромузичний інструмент динафон. На концерті було зіграно два твори, які були спеціально написані для динафону. Нині відомими є характерні варіації для шести динафонів Ernesta Fromaigeata та балет «Металеві рози» Артура Онеґґера [92].

В 1929 році заснована перша студія електронної музики Studiogesellschaft für Elektroakustische Musik в Дармштадті (Німеччина), в якій використовувались інструменти, сконструйовані Jörga Megera, серед яких – електрофон [73].

У 1932 році на радіовиставці в Берліні виступав електронний оркестр під керівництвом Heinrich Hertz, даючи по десять концертів щоденно. Кожен з виступів супроводжувала лекція професора Gustawa Leithausera. До складу оркестру входили: 2 Терменвокси, Траутоніум, Гелертіон, електророяль, електропіаніно, електроскрипка та електрична віолончель [92].

У 1939 році Джон Кейдж створив Imaginary Landscape #1, який вважається першою композицією, в яких було використано попередньо записані немузичні звуки (відтворювані з двох грамофонів) [86].

Необхідно зауважити, що новим етапом розвитку електронних інструментів стали 1940-ві роки ХХ століття. Новітнє обладнання звукозапису намагаються використати для пошуків нових музичних форм, побудованих на перетворених звуках музичних інструментів або немузичних звуків. Цей напрямок пошуків дав початок так званій конкретній музиці. Піонером нового напрямку став французький композитор П’єр Шеффер. Іншим напрямком була власне електронна музика, творці якої працювали над штучною електронною генерацією звуку, його перетвореннями та організацією в цілісні музичні твори. Першою значною композицією цього напрямку електронної музики стали твори Карлгайнца Штокгаузена (який раніше працював в напрямку конкретної музики) в 1953–1954 роках – Studie I та Studie II. В 1950 році синтезатор RCA MkII був переданий до музичного центру Princeton Electronic навколо якого гуртуються композитори (Otto Luening, Vladimir Ussachevsky, Milton Babbit та інші) авангардних електронних композицій.

В тому ж році італійський композитор Лучано Беріо відкриває студію електронної музики в Мілані. Через рік подібна студія з’являється в RTF, а в 1952 – в Кельні. В 1957 році створена студія при Польському Радіо в Варшаві.

У 1958 році на Всесвітній виставці у Брюсселі Едґар Варез та архітектор Ле Корбюзьє (автор ідеї візуальної акустики) демонстрували свій грандіозний проект – «Електронну поему». Світлові ефекти, фотознімки, конструкція з ідеальною внутрішньою акустикою, величезна кількість гучномовців для кращої просторової організації звучання твору і найточнішого втілення задуму. Це одна з найперших спроб новітніми засобами виразності втілити глибинні, загальнолюдські проблеми.

В 1959–1969 роках німецьким музикантам (Мауріціо Кагель, Bengt Hambreus Miko Kelemen, Josef Riedl) відкрили доступ до електромузичної студії Сіменса, початково створеної для прикладної музики.

В 1957 р. радянським інженером Є. В. Мурзіним був сконструйований фотооптичний синтезатор АНС. З 1967 по 1971 рр. в Москві була відкрита спеціалізована Експериментальна студія електронної музики, в якій працювали композитори Альфред Шнітке, Софія Губайдуліна, Едісон Денисов та інші.

Одночасно, з розвитком комп’ютерних технологій винаходять алгоритми, що дозволяють створювати музики на комп’ютері. Щоправда більшості комп’ютерним композиціям крім технічної коректності бракувало витонченості. Найбільших успіхів в цьому напрямку вдалося досягти Янісу Ксенакісу.

Найвидатнішими творцями електронної музики з часів її початку до 70-х років були: Едґар Варез, Олів’є Мессіан, Даріус Мійо, Артур Онеґґер, Яніс Ксенакіс, Карлгайнц Штокгаузен, Джон Кейдж, Луїджі Ноно та інші.

З початком 70-х років електронна музика входить до масової культури. Записана в 1971 році Hot Butter’ом версія твору Popcorn стає першим сінгловим хітом в історії електронної музики. В 1974 році ансамбль Tangerine Dream видає альбом Phaedra, перший в сфері електронної музики відомий широкій публіці настільки, щоб потрапити до переліку хітів. В 1976 році стає популярним альбом Oxygène Жан Мішель Жарра. Інші альбоми цього напрямку, які здобули міжнародний успіх – Autobahn (1974) i Die Mensch-Maschine (1978) групи Kraftwerk.

В середині 70-х формуються перші електронні течії авангардного напрямку. В 1975–1978 роках Брайан Іно в своїй діяльності і записах визначає та просуває поняття ембієнт на окреслення музики, що імітує або відтворює природні оточуючі звуки. В тому ж році група англійських виконавців продовжує дану тенденцію (Genesis P-Orridge, групи Throbbing Gristle, Cabaret Voltaire). Також починають використовувати синтезатори та семплери для створення агресивних, провокаційних звукових масивів, започаткувавши течію «індастріал» [92].

У той же час традиційні електронні техніки адаптуються до андеграундової танцювальної музики. Народжується техніка семплування, що передбачає художній монтаж та відтворення фрагментів здійснених попередньо записів гри інших виконавців – інструменталістів. В жанрі даб, що розвивався на Ямайці, отримані в такий спосіб звуки складають суцільну ритмічну основу композицій. Народжений в США хіп-хоп, використовує для творення ритмічного шару склеювані разом або закільцьовані короткі барабанні фрагменти.

Під кінець 70-х років в рамках рок-напрямку «Нова хвиля», починають з’являтися перші альбоми електронної популярної музики. До найзначніших творців цього напрямку належать DEVO, Ultravox, Gary Numan, Japan, Yellow Magic Orchestra, a також експерементатори Kraftwerk. Можливості електорніки відкривають також музиканти, що працюють в жанрі диско. Найкращий з них – Giorgio Moroder «I Feel Love», виконана Donnę Summer, вважається першою композицією в стилі техно.

В той же час, електронна музика продовжує розвиватись як академічне мистецтво. В числі міст Європи над вивченням електронного звуку працюють потужні інститути, такі як Elektronmusikstudion (Стокгольм, з 1964), STEIM (Амстердам, з 1969), IRCAM (Париж, з 1970).

На межі 1970-х – 80-х років наступає стрімкий розвиток технологій в галузі електроінструментів. З’являються перші масово вироблені секвенцери, а пізніше – програмувачі барабанів. В 1983 році впроваджується стандарт MIDI. Розвиток мікрокомп’ютерів на початку 1980-х років уможливив їх використання як програмних синтезаторів і секвенцерів.

З появою 80-х років електронне звучання назавжди закріплюється в популярній музиці. Представники таких напрямків, як електропоп, new romantic, синті-поп i італо-диско створює цілу низку хітів, а їх музика стане пізніше символом того десятиліття. Розвиток таких напрямків як техно, хауз спочатку в Чікаго, а потім і по всій Європі, відкриває епоху популярності танцювальної електронної музики. Основною відмінною рисою електронної танцювальної музики стає використання ритмів, значно швидших і точніших, ніж можуть бути виконані на традиційних ударних інструментах. Переважно така музика розраховувалася для танцювальних клубів, а людина, що вмикала такого роду музику на танцмайданчиках отримала назву Ді-джея. Серед найвідоміших авторів танцювальної електронної музики – Tiesto, Paul van Dyk, BT, Paul Oakenfold, Armin van Buuren і Above and Beyond

На початку 1990-х років танцювальна електронна музика остаточно затверджується як провідний напрямок («мейнстрім»). Крім того, розвиваються нові течії, оперті на поєднанні традиційних напрямків популярної музики з електронною( ню-джа, Індастріал-метал тощо).

В XXI столітті (2000–2014 рр.) електронна музика являє собою один з музикальних жанрів, що найдинамічніше розвивається. Посприяла цьому процесу доступність створення музики. Адже за допомогою комп’ютера та бюджетного звукової карти можна створити досить якісну електронну композицію. В цей час діджеї поступово починають переходити на своїх концертах від звичних вінілових платівок на компакт-диски та електронні носії. На початку 2000-х років з’являється такий жанр, як Дабстеп. Популярними стають Драм-енд-бейс, Джангл, Євроденс, Євротранс, Електро-хауз, Транс, Мінімал. Перше десятиліття нашого століття можна охарактеризувати, як тотальне змішування та еволюцію жанрів електронної музики. Наразі дуже важко знайти чистий Драм-енд-бейс чи Апліфтинг транс, однією з найвідоміших подібних мутацій є Траус – поєднання трансу і хаусу. Клубну музику можна часто зустріти в композиціях сучасних поп- та хіп-хоп виконавців. Паралельно з глобалізацією стилю розвивається також так званий «андеграунд», який намагається наслідувати принцип чистоти жанрів.