3. Завдання і місце в системі наук про дитину.

   За загальною традицією вікова психологія досліджує психічний та особистісний розвиток людини від її народження до останніх днів життя у глибокій старості.

З огляду на це в її загальній структурі виокремлюють:

- психологію дитинства, до якої входять психологія новонародженого, немовляти, раннього дитинства, дошкільного періоду, молодшого школяра, підлітка, юнака,

- психологію дорослості — психологію дорослої людини,

- геронтопсихологію — психологію старості.

Зважаючи на те що основи психічного життя особистості формуються в пренатальному (утробному дородовому) періоді її існування, цілком логічним є виокремлення і

• психології пренатального періоду.    Як навчальний курс вікова психологія охоплює такі теми: вікова психологія як галузь психологічної науки; виникнення і розвиток вікової психології; теоретичні основи вікової психології; початок людського життя; психічний і особистісний розвиток дитини від народження до вступу в школу; психологія молодшого школяра; психологія підлітка; психологія ранньої і зрілої юності; рання дорослість; зрілий дорослий вік; старість.    Вікова психологія реалізує всі властиві психологічній науці функції.

• Теоретико-пізнавальна функція вікової психології передбачає пізнання психічної реальності, її структури, механізмів розвитку та функціонування з позиції інтересів дитини, дорослої і старої людини, а також з'ясування закономірностей і чинників вікового розвитку.

• Прогностична функція реалізується у формуванні психологічних прогнозів щодо співвідношення вікового та індивідуального розвитку.

• Зміст прикладної функції полягає у з'ясуванні на основі теоретичного та емпіричного аналізів закономірностей становлення психічної реальності, виробленні практичних рекомендацій щодо врахування особливостей вікового розвитку.    Завданнями вікової психології є дослідження особливостей розвитку особистості на кожному її віковому етапі, надання відповідних рекомендацій щодо попередження спричинених віковими кризами психологічних проблем, а також конкретної психологічної допомоги.    На перших порах становлення вікової психології завдання її полягало у нагромадженні фактів і систематизації їх за часовим принципом. Цьому завданню відповідала стратегія спостереження. Та вже тоді дослідники намагалися зрозуміти рушійні сили розвитку, однак для цього вони ще не мали об'єктивних можливостей. Стратегія спостереження сприяла нагромадженню різноманітних фактів. Необхідно було їх систематизувати, виокремити етапи і стадії розвитку особистості, з'ясувати його основні тенденції і загальні закономірності, зрозуміти причини та механізми.    Для розв'язання цих завдань психологи використали стратегію констатуючого експерименту, який дає змогу встановити наявність чи відсутність явища, що вивчається, за певних контрольованих умов, з'ясувати його кількісні характеристики і зробити якісний опис. Обидві стратегії (спостереження і констатуючий експеримент) широко застосовувалися передусім у психології дитинства. Але їх обмеженість ставала очевидною, вони не давали змоги зрозуміти рушійні сили психічного розвитку людини, оскільки не впливали на цей процес, обмежуючись пасивним його вивченням.    Значну продуктивність виявила стратегія формування психічних процесів із заданими властивостями, активного втручання в них. Започаткував її Л. Виготський, назвавши експериментально-генетичним методом, який дає змогу виявити якісні особливості розвитку вищих психічних функцій. Те, що стратегія формування психічних процесів забезпечує досягнення очікуваних результатів, відкриває шлях до пізнання причин розвитку, свідчить, що критерієм їх з'ясування може слугувати успішність формуючого експерименту.    Найголовнішим завданням вікової психології є створення фундаментальної концепції вікового розвитку особистості в нових соціально-економічних умовах. У сучасній Україні особливо актуальним є вивчення вікових аспектів проблеми психологічного забезпечення національного, патріотичного, духовного виховання особистості, адаптації до умов плюралістичного, інформаційного суспільства, ринкової економіки тощо.

Не менш важливим є зосередження зусиль вікової психології на розв'язанні таких теоретичних і практичних завдань: — вивчення особливостей розвитку людини на етапах ранньої та зрілої дорослості (Я-концепції, системи життєдіяльності, особливостей інтересів та інтелекту, проблем і криз розвитку тощо); — розвиток психічно здорової особистості та дослідження особливостей відхилень у психічному здоров'ї людини; — дослідження психології старих людей та особливостей їхньої життєдіяльності; — розвиток обдарованих дітей (їхніх здібностей, особистісних якостей, окремих психічних функцій); — з'ясування індивідуальних відмінностей дітей, відкриття їхніх творчих здібностей; — дослідження сенситивних періодів у розвитку особистості та окремих психічних функцій; — створення психологічних умов для забезпечення саморозвитку; — вивчення відхилень у психічному та особистісному розвитку; — дослідження взаємин дітей і дорослих; — з'ясування особливостей впливу масової культури та засобів масової інформації на психічний та особистісний розвиток дітей; — забезпечення психологічних умов розвитку цілісної та гармонійної особистості дитини, підлітка та юнака.    Зростаючий інтерес до особистості, реалізації нею своїх прав і можливостей у сучасному суспільстві орієнтує вікову психологію і на вивчення ображеної особистості у різні періоди життя, причин, які породжують такий стан, а також на надання відповідної психолого-педагогічної допомоги. Розв'язання будь-якого практичного завдання потребує ефективної, ґрунтовної теорії, що актуалізує проблему її оновлення.    Отже, сучасна вікова психологія структурно та функціонально спрямована на розв'язання важливих теоретичних і практичних завдань, на формулювання загальної концепції вікового розвитку людини, пізнання його особливостей на кожному віковому етапі загалом і в контексті суспільного процесу.

Місце вікової психології в системі психологічних наук

   Вікова психологія має справу з такими особливими одиницями аналізу, як вік і період розвитку. Це означає, що її науковим предметом є не самі психічні явища, а їх розвиток, вікова динаміка, вона інтегрує психологічні знання, які стосуються різних рівнів і компонентів психічного розвитку людини. Формувалася вона поступово: спершу виникла дитяча психологія, пізніше — шкільна психологія, потім — психогеронтологія, далі — акмеологія (вивчає особистість на етапі її зрілості, у найкращу пору її розвитку). Наприкінці XX ст. почала розвиватися психологія пренатального періоду.    У цьому процесі нагромаджувалися й узагальнювалися знання з окремих розділів вікової психології, зосереджених на розгляді певного періоду онтогенетичного (індивідуального) розвитку як відносно самостійного циклу.    Особливо тісно пов'язана вікова психологія з генетичною психологією (психологією розвитку) — галуззю психології, що вивчає зумовлені спадковістю психічні процеси і властивості особистості, особливості психічного руху, що проявляються у почуттях, відчуттях, уявленнях, а також специфіку процесів, результатом яких є думка. Аналізуючи становлення психічних процесів, генетична психологія може опиратися на результати досліджень з дітьми чи дорослими, але самі діти (дорослі) не є предметом вивчення генетичної психології.    Тісний зв'язок існує між віковою і загальною психологією, яка вивчає загальнопсихологічні закономірності, визначає теоретичні засади і принципи психологічної науки, її понятійний і категоріальний апарат, систематизує та узагальнює емпіричний матеріал психологічних досліджень. Майже всі видатні вчені, які переймалися проблемами загальної психології, збагачували своїми знаннями і вікову психологію. Та якщо загальна психологія виявляє закономірності функціонування і розвитку психічних процесів, станів і властивостей, то вікова психологія вивчає зумовлену віком динаміку співвідношення між ними.    Вікова психологія активно взаємодіє з педагогічною психологією, зосередженою на вивченні психологічних закономірностей навчання і виховання, умов, чинників і механізмів ефективного навчання та виховання. Ця взаємодія зумовлена неможливістю розглядати навчання і виховання відірвано від віку школяра, без врахування досягнутого ним рівня розвитку. Виявляючи структурні зміни, новоутворення, що виникають з віком дитини в її психічній діяльності та особистості, можна зробити висновки про роль навчання і виховання. Спираючись на дані вікової психології, зважаючи на вікові можливості особистості, педагогічна психологія формує методи навчання і виховання. Наукове обґрунтування мети, змісту навчання і виховання, педагогічних методів і технологій не може обійтися без урахування знань про вікові особливості дітей, підлітків і юнаків.    Формування, становлення, розвиток особистості дитини, юнака, дорослої людини відбуваються у колективі ровесників, у малих групах (сім'я, клас, студентська група, виробничий колектив), тому для вікової психології важливе значення має її зв'язок із соціальною психологією — наукою про взаємозв'язок, взаємозалежність, взаємовпливи соціального і психічного на рівні індивіда і спільноти. Дошкільник, молодший школяр, підліток і юнак у всіх видах діяльності формуються як особистість, тільки будучи включеними у життя соціальних груп, у суспільні відносини та міжособистісні стосунки, виконуючи в них певні ролі і функції. Дані та висновки соціальної психології необхідні для з'ясування особливостей соціалізації (засвоєння і відтворення індивідом соціального досвіду, які відбуваються у спілкуванні та діяльності) індивіда як носія певних суспільних відносин на різних стадіях його вікового розвитку.    Важливою проблемою вікової психології є вдосконалення професійної діяльності та спілкування спеціалістів. Саме в аспекті професіоналізму спілкування та взаємодія мають безпосередній вихід на соціальну психологію, адже проблема соціально-психологічного розвитку безпосередньо пов'язана з проблемою психології спілкування, а професійна діяльність як чинник розвитку дорослої людини невід'ємна від спілкування.    Активно співпрацює вікова психологія з диференційною психологією, яка вивчає психічні відмінності між окремими індивідами і групами. Зумовлене це тим, що на кожному етапі розвитку вікові особливості людської психіки виявляються в єдності з їх індивідуальною варіативністю. Як стверджував українсько-російський психолог Сергій Рубінштейн (1889—1960), реальний психічний розвиток людини завжди є конкретним індивідуальним процесом. Чим старша вона, чим складніші психічні процеси відбуваються в ній, тим більшу роль відіграють індивідуальні особливості, тим помітніші індивідуальні відмінності. Стадії індивідуального розвитку, як відомо, залежать від способу життя людини, реальних форм діяльності та їх конкретного змісту. Своєрідність зрілості та старіння залежить від усього життєвого шляху, типу характеру, міри активності людини в трудовій, професійній діяльності. Тому люди приходять до громадянської та інтелектуальної зрілості різними шляхами. На перехід від зрілості до старості накладають відбиток індивідуальні відмінності. Передчасне старіння одних і соціальна та інтелектуальна активність (“молодість”) інших у період старіння обумовлюються способом життя людини як особистості і суб'єкта діяльності, мірою її соціальної зрілості. У процесі розвитку людини посилюється роль індивідуальних відмінностей та їх вплив на характер вікової динаміки психіки.    Актуальним є зв'язок вікової психології з акмеологією — галуззю психологічної науки, яка вивчає закономірності та механізми розвитку людини на етапі зрілості, досягнення нею високого рівня розвитку. Акмеологія розглядає також розвиток інтелектуальних умінь і навичок психологічного відображення, набуття соціального, морального і духовного досвіду, які є невід'ємними атрибутами майстерності і професіоналізму. Зрілою людина не народжується, стан зрілості зумовлюється досягненнями на всіх попередніх етапах її розвитку. Тому акмеологія розглядає розвиток особистості і на етапах життя, що передували її зрілості.    Плідною є взаємодія вікової психології із психологією інтелекту — наукою, що вивчає закономірності та особливості інтелектуального розвитку, інтелектуальної діяльності людини. Закономірність цього взаємозв'язку полягає в тому, що одним з аспектів вікового розвитку людини є її інтелектуальний розвиток.    Вікова психологія використовує також дані психології особистості, психології емоцій, психології волі, психології здібностей та ін. Послуговується вона і відомостями різноманітних галузей гуманітарних і природничих (філософії, педагогіки, психофізіології, генетики, наркології, історії, географії та ін.) наук, водночас збагачуючи їх своїми відкриттями.