12. Психологічна сутність самовизначення особистості.

Особистісне самовизначення - це найвищий рівень життєвого самовизначення, що мінімально обмежений зовнішніми факторами. Його відмінність полягає в тому, що людина не просто володіє роллю, але й створює нові ролі і «займається соціально-психологічною нормотворчістю». Особистісне самовизначення, згідно з таким підходом, пов’язане також з формуванням оригінального і неповторного «образу Я», розвитком і утвердженням його серед оточуючих. Особистісне самовизначення формується на основі стійкої системи усвідомлення себе, своїх відносин з іншими, взаємодії і такою системою виступає образ "Я", "Я-концепція". Становлення «Я-концепці» обумовлено соціально-культурним досвідом особистості, самосвідомості, самовиховання, тобто особистісним самовизначенням, що починає визначатись і виділятись в ранній юності. Можна виділити такі основні функції, через які реалізується зміст особистісного самовизначення: смислотворення, тобто пошук людиною сенсу власного існування та вироблення загальних уявлень про мету свого життя; мотивації, спонукання діяльності особистості та встановлення її спрямованості; реалізації, тобто свідоме ствердження особистістю власної позиції в тих чи інших проблемних ситуаціях.

Центральним моментом у самовизначенні особистості виступає усвідомлення суб'єктом потреби у самопізнанні, у зміні себе, у самовдосконаленні. Самовизначення при цьому виступає інтегруючим стрижнем розвитку особистості, що охоплює всі її сторони.

Самовизначення нерозривно пов'язане з формуванням світогляду особистості, когнітивними передумовами чого є засвоєння суб`єктом системи наукових знань, розвиток здібностей до теоретичного мислення, досягнення високого рівня пізнавальної активності. При цьому світогляд являє собою насамперед не деяку логічну систему знань, а комплекс переконань, принципів, ціннісних орієнтацій, що визначає позицію особистості у стратегії і тактиці вирішення життєво важливих задач.

13. Мораль як регулятивний чинник поведінки особистості.

Мораль - сфера (спосіб) нормативної регуляції діяльності людини в суспільстві, особлива форма суспільної свідомості та вид суспільних відносин.

Основними її характеристиками є регулятивна та імперативна здатність. Моральна регуляція - це безперервний процес приведення у відповідність до моральних норм реальної поведінки особистостей, груп і колективів, які діють у суспільстві. Вона здійснюється з допомогою загальних для колективу фундаментальних уявлень про добро і зло, гідне і негідне, справедливе і несправедливе, тобто системи моральних цінностей, які формувалися й узагальнювалися протягом століть.

Моральна регуляція передбачає наявність ідеалу, який містить портрет "кращого Я"; систему норм, виконання яких - засіб досягнення моральної цілі, ідеалу; оцінку поведінки; специфічні форми соціального контролю, які гарантують виконання норм. Вона є складною взаємодією нормативних і ненормативних форм та засобів, оскільки моральні норми й оцінки на практиці взаємодіють з іншими духовними феноменами, які також сприяють активному впливу на поведінку людей.

Основним елементом у реалізації регулятивної функції моралі є моральні норми, у яких виражені моральні вимоги суспільства, держави, колективу. Вони охоплюють сферу моральної необхідності, мають імперативний характер (як і інші соціальні норми) і визначають основні моральні обов'язки педагога стосовно вихованців.

Моральні норми не єдиний елемент реалізації регулятивної функції. Із ними пов'язані моральні принципи, громадська думка, авторитет, традиції, звичаї та ін. У сукупності вони становлять своєрідну програмувальну, мотивувальну і санкціонувальну "конструкцію" в механізмі моральної регуляції.