Про двох цапків.

З одного берега йде до річки білий цапок, а з другого берега надходить чорний цапок. І той хоче через річку перебратися, і другий. А через річку кладка. Така вузенька, що тільки один може перейти, а двом тісно.

Не схотів білий цапок зачекати, поки перейде через кладку чорний, а чорний собі не схотів заждати, щоб перейшов білий.

Ступили обидва на кладку, зійшлись посередині та й ну один одного лобами й рогами бити! Бились, бились, та й скінчилося на тому, що обидва у воду попадали і потопились.

М. Коцюбинський

Дві кізочки.

А дві кізочки – то були розумнішими. Стрілись вони на вузенькій стежечці. З одного боку стежечки глибокий рів, а з другого – висока та крута гора. Розминутися ніяк не можна.

Постояли вони, постояли, подумали – подумали, а тоді одна кізочка стала на коліна, перевернулась на бік, лягла на стежці і притиснулась спиною до гори.

Тоді друга обережно переступила через неї, а та, що лежала, встала і пішла собі.

М. Коцюбинський

Синичка

Коли я снідав, над головою враз щось цвірінькнуло. Глянув – по кімнаті пурхає зелененька пташка з чорною манишкою. Синичка!

Надворі було холодно, пташці й захотілося погрітись, а кватирка у вікні була відчинена. Мабуть, ще й їсти хотіла.

Я причаївся. Сиджу й не ворушусь. Тільки очима зорю за пташкою. Пурхала, пурхала, потім опустилася на край канапи й крутить голівкою: до мене придивляється. Оченята блищать, як краплинки чорнила. Я посміхнувся.

Синичка пурхнула й сіла край столу, а біля мене стояла вазочка з грудкою масла. Синичка – скік, скік, скік, потім стрибнула на вазочку й заходилася клювати масло. Перед самим моїм носом.

• Може, ти цукор будеш їсти? – спитав я і підсунув їй цукорницю.

Синичка відскочила на край столу, зиркнула на цукор – подумала, мабуть, що це білий сніг і пурхнула на буфет.

Снігу вона й надворі скільки завгодно наїсться, а от гарбузове насіння – це не часто трапляється. Дивлюсь, лушпиння з- під її дзьобика розлітається на всю кімнату.

Від задоволення вона навіть цвірінькнула. Я повернувся до неї і кажу:

• Синичко, синичко, зеленая птичко, заспівай!

Синичка підняла голівку й зацвірінькала. А потім пурхнула і вилетіла надвір.

Другого ранку синичка знову залетіла в мою кімнату – і просто до масла.

Тепер ми щодня снідаємо вдвох.

П. Панч

Ледача подушка.

Маленькій Яринці треба рано - рано вставати, щоб до школи йти, а як не хочеться, ой як не хочеться!

Ввечері питає Яринка у дідуся:

• Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати і йти до школи.

• Це подушка в тебе ледача, - відповів дідусь.

• А що ж їй зробити, щоб не бути ледачою?

• Знаю я таємницю, - пошепки сказав дідусь. - Ото саме тоді як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками – вона й не буде ледачою.

• Справді? – зраділа Яринка. – Я так і зроблю завтра.

Ще дуже рано, а треба збиратися до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.

Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір’я, поклала на лавку – та кулачками її, кулачками.

Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко – та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.

В. Сухомлинський