2. Соціально-історична визначеність та ціннісно-світоглядний зміст проблеми соціально-політичного управління

Історичні витоки проблеми соціально-політичного управління сягають кінця XIX — початку XX століття. Ситуація кризи, яка виникла в цей період і була пов'язана з переростаннями домонополістичного капіталізму в монополістичний, — усуспільнення форм виробничої діяльності, розвиток нових інструментів регламентації масово-індивідуальної, зокрема політичної поведінки, можливість використання у системі соціального контролю засобів масової інформації, пропаганди та реклами, — обумовила необхідність внести відповідні корективи у засоби організації соціально-політичного життя суспільства. Така необхідність була зумовлена розумінням того, що проблема легітимації, з якою зіткнулася політична система суспільства у цей час, не могла бути зведена до формально-юридичної процедури, а регулювання соціально-політичних процесів, відповідно, — до формально-правової регламентації людської поведінки. В суспільній свідомості того часу ця необхідність була зафіксована як «криза сучасної правосвідомості» (П. Новгородцев), вихід з якої вбачали у моральному вдосконаленні особистості, програма якого була згорнута у понятті «солідарність» (Л. Буржуа, Е. Дюрекгейм). Легітимність визначалася при цьому як процес, спрямований на вироблення у людини позитивного, загалом схвального (лояльного) ставлення до наявного стану речей, формування переконаності щодо природності і виправданості останнього. Оскільки такі лояльність і переконаність не передбачали ні спеціаль­ного знання нормативних актів і правових положень, ні теоретич­ного осмислення закономірностей функціонування існуючої по­літичної системи, вони могли бути сформовані лише у спосіб організованого в масштабах суспільства впливу на індивідуальну свідомість з метою збереження її некритичності, фрагментарнос­ті, повсякденності загалом. Внаслідок того, що такий вплив є ко­нтрольованим, — індивід має оволодіти лише припустимим з то­чки зору існуючої політичної системи способом ставлення до її інститутів, — світоглядні орієнтації та політичні установки лю­дей можуть бути сформовані у потрібному для життєвого інтере­су такої політичної системи напрямі, тобто зманіпульовані. Про­цес формування світогляду втрачає тим самим свою просвіт­ницьку спрямованість (моральне і духовне керівництво людьми, на яке претендувала епоха Просвітництва) і перетворюється на процес свідомого впливу на індивідуальну свідомість з метою її програмування, кодування та уніфікації. «Люди віднині практи­куються не як особистості, яких належить поважати, а як речі, якими можна маніпулювати» [Хэллоуэл Дж. X. Моральные осно-ііі,і демократии. — М., 1993. — С. 106].

Таким чином, якщо в умовах домонополістичного капіталізму завчасна організація свідомості людей і спрямований вплив на неї не мають якогось суттєвого значення для політичного життя сус­пільства й не використовуються тому в масовому масштабі, то в умовах монополістичного капіталізму організований і системати­чний вплив на індивідуальну свідомість стає невід'ємним елементом механізму регулювання політичного життя суспільства. Такий вплив і є змістом проблеми соціально-політичного управління.

У своїх теоретичному та практичному аспектах проблема со­ціально-політичного управління стає предметом спеціального наукового інтересу після другої світової війни. Теоретичний ас­пект цієї проблеми полягає у з'ясуванні змісту та меж спромож­ності і доцільності соціально-політичного управління у паную­чій на сьогодні формі його здійснення, — формі маніпулювання Свідомістю та вчинками людини. Практичний аспект у більш досконалому та повному використанні знання людської поведі­нки та суспільних інститутів під час розробки політики та здій­снення управління з метою подолання кризових явищ сьогоден­ня й запобігання їм у майбутньому [Див., наприклад: Дойч К. Основные изменения в политологии (1952-1977 гг.) // Полити­ческие отношения: прогнозирование и планирование.— М., 1977. — С. 81].

Формування ціннісних орієнтацій та світобачення у цілому як установки щодо прийнятного способу подолання головних жит­тєвих проблем, на думку німецького вченого К. Мангейма, не може відтепер залишатися у полоні випадковості само-врівноваження економічних та соціальних сил. Має бути вироблена єдина точка зору на нормативну модель людської поведінки та відпові­дну їй модель виховання людини. При цьому слід враховувати, що «... нове завдання політики полягає в тому, щоб перегрупува­ти вольові імпульси людських мас таким чином, щоб вони рухали процес, який відбувається, у бажаному напрямі» [Манхейм К. Диагноз нашего времени. — М., 1994. — С. 372]. Таким бажаним напрямом вважається стабільність як суспільства загалом, так й існуючих політичних інститутів зокрема. Однак стабільність, за­значає С. Ліпсет, має два аспекти:

1) інструментальний (ефектив­ність), пов'язаний з удосконаленням функціонуючих політичних інститутів та довершенням наявної системи прийняття політич­них рішень:

2) моральний (законність або легітимність), який передбачає вивчення ставлення до існуючих політичних інститу­тів з боку пересічного індивіда з метою забезпечення лояльності такого ставлення. Подібна лояльність, на думку М. Догана, не може бути гарантована конституційними положеннями та право­вими формулами, а виключно сформованим у громадян переко­нанням щодо виправданості існуючої політичної системи [Див.: Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия // Социс. — 1994. —№ 6. — С. 147—156].

Не будучи формально-юридичною процедурою чи деяким но­рмативним актом, законність виявляється певним типом психо­логічної організації особистості, яка формується внаслідок куль­тивування в останньої відповідної системи цінностей, — так званого «законного» (С. Ліпсет) світогляду. Як стан свідомості вона характеризується некритичністю як несприйнятливістю до так званого «інтелектуального мікробу» (Крей Брінтон), як стан почуттів — конформізмом, як норма поведінки — політичною пасивністю, яка, за визнанням того ж С. Ліпсета, є свідченням стабільності у суспільстві. (Дж. Хеллоуел, наприклад, вважає дискусії щодо змісту пануючої «життєвої філософії» свідченням слабкості суспільства та вірогідності його розпаду загалом [Див.: Хэллоуэл Дж. X. Моральные основы демократии. — М., 1993. — С. 97]. Формування стихійно-поділюваного, — «законного», — світогляду сприймається як умова забезпечення легітимності іс­нуючої політичної системи та стабільності суспільства у цілому. «Політична влада базується на підтримці людей, а не на знанні світу, яким він є» [Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия // Социс. — 1994. — № 6. — С. 156].

Спробу з'ясувати механізм формування у людини «законного» світогляду вперше здійснив Карл Мангейм у праці «Ідеологія та утопія». Майбутнє західної демократії, вважає вчений, після другої світової війни, буде залежати від того, чи будуть знайдені прийоми досягнення згоди щодо головних цінностей та шляхів здійснення соціальних реформ. Розмаїття політичних позицій з притаманними кожній з них способами світобачення може бути зведено при цьому до п'яти:

1. бюрократичний консерватизм,

2. консервативний історизм,

3. ліберально-демократичне мислення,

4. соці­алістично-комуністичні концепції

5. фашизм.

Індивід, який намагається самотужки свідомо зорієнтуватися в навколишньому його середовищі, самовизначитися у ньому шляхом оволодіння неод­мінно істинним, таким, що відповідає всезагальному інтересу, способом відношення до останнього, потребує, на думку К. Мангейма, деякого синтезу всіх наявних на сьогодні політичних по­зицій та світоглядних установок. Такий синтез досягається не у спосіб простого їх переліку та характеристики, а у спосіб встано­влення так званого «соціального рівняння». Останнє полягає не лише в констатації соціальної обумовленості політичного мис­лення та фіксуванні зв'язку програми політичних рішень з відпо­відними концепціями історичного процесу. «Соціальне рівнян­ня», в якому воєдино пов'язані вольовий імпульс, оцінка та світобачення, окрім цього, містить критерій істинності тієї чи ін­шої політичної позиції, що ним окреслюється та характеризуєть­ся й, як така, пропонується індивіду. Таким критерієм визнається ситуація, з якою людина завжди співвіднесена. Опиняючись у останній як усталеності «певним чином структурованих колекти­вних сил», індивід, будучи знайомим з усіма існуючими сьогодні її наявними у цьому співвідношенні політичними позиціями, яка цим силам відповідають, має орієнтуватися на ту з них, відстою­вання котрої забезпечує збереження рівноваги, що склалася, «сил, які борються», тобто збереження нинішньої ситуації.

Якщо ситуація зміниться й уже інша «сила, що бореться» буде визначати її структуру, забезпечуючи тим самим збереження но­вого співвідношення «колективних сил», індивіду слід прийняти політичну позицію саме цієї сили з відповідними цій позиції ціннісними орієнтаціями та світоглядними установками. Потріб­но сприяти формуванню в індивіда волі, спрямованість якої б змінювалася від ситуації до ситуації з тим, щоб зберегти нинішню ситуацію суспільного життя як ситуацію існування у ньому ірраціонального, котре відтворюється двома його центра­ми, економікою та сферою класової боротьби. Збереження цієї ситуації мислиться як опанування кожним окремим індивідом здатністю вирішувати «соціальне рівняння», — через зазначення критерію істинності подібного вирішення, — як здатністю до та­кої орієнтації у підвладному постійним змінам співвідношенні «сил, які борються», яка б дозволила зберегти саме це спів­відношення в його «динамічній рівновазі».

«Соціальне рівняння» як з'ясування маловивченої на сьогодні взаємодії соціального становища, вольового імпульсу і бачення світу, свого місця у його подіях, дозволяє приблизно передбачати поведінку певних соціальних верств у відповідних ситуаціях. Та­ка поведінка як деяка реакція на ті чи інші історичні події може бути заздалегідь спрогнозована і врахована, тому не буде не­сподіванкою. (Подібна реакція може взагалі бути викликана зу­мисне, тобто спровокована).

Вирішуючи «соціальне рівняння», людина, згідно з К. Ман-геймом, вільно ідентифікує себе з силами, які раніше визначали її життєдіяльність у формі «неминучості». Оскільки ж поведінка індивіда прогнозується, вона як вибір позиції може бути керована у напрямку, потрібному для пануючої на сьогодні соціальної си­ли, котра зацікавлена у збереженні ситуації ірраціональності, що визначає сучасне життя суспільства. Завдяки «соціальному рівнянню» відбувається оволодіння останньою у формі, яка прийнятна для тієї «сили, котра бореться», чий інтерес панує як всезагальний. «Соціальне рівняння» забезпечує цій силі прибор­кання стихії історичного процесу шляхом маніпулювання його безпосередніми носіями, контролювання та прогнозування їх вчинків та переконань, що уможливлює спрямування їх вольових імпульсів у потрібному для збереження зазначеної ситуації на­прямі. На думку К. Мангейма, всі сучасні концепції соціально-політичного управління мають на меті сформувати тип людини, яка була б здатна утвердитися в різних соціальних ситуаціях, що потребує свідомого формування не лише навичок, знань та вмінь, але й завчасного моделювання тих суттєвих принципів, які ви­значають становлення характеру людини.

Наразі, на думку американського вченого 3. Баумана, формування «законного» світогляду відбувається за рахунок не­втомного культивування у людини так званої «установки на спо­живання», піднесення її до деякого світоглядного орієнтиру та сутнісної характеристики людського існування загалом. Підпо­рядковуючи життя індивіда ринку, ця установка «приватизує проблеми таким чином, що вони не здаються відкритими, загальнозначущими, тобто публічними; вона індивідуалізує завдання настільки, що вони не сприймаються більш як суспільні» [Бауман 3. Мыслить социологически. — М., 1996. — С. 214]. Формування особистісної ідентичності стає нібито суто індивідуальною спра­вою людини, яка вирішує свої проблеми (в тому числі й змістовно-життєві), придбавши на ринку ту чи іншу модель власної особис­тості. «Складається враження, що за допомогою ретельно підібраних покупок я можу зробити з себе все, що побажаю, все, чим, по-моєму варто здаватися» [Там само. — С. 215].

Така «індивідуалізація» життєвих проблем людини позбавляє їх суспільної значущості та будь-якого сенсу, оскільки звужує світоглядні горизонти пересічного індивіда до акта купівлі тієї чи іншої споживчої вартості, акта, який має визначити і вартість са­мих цих проблем.

Однак, як зазначав свого часу К. Мангейм, люди, окрім прагнення досягти стабільного рівня життя, мають бажання відчувати, що вони є корисними і важливими членами суспільства, в якому живуть.

Формування «законного» світогляду тому, з одного боку, від­бувається за рахунок експлуатації цього бажання, надання йому безпечних форм та прийнятного спрямування. Так, 3. Бауман зазначає, що в нинішньому суспільстві мрії та прагнення керованих стають своєрідними ресурсами діяльності керуючих, слугуючи до­сягненню цілей, які визначені пануючими верствами населення.

З іншого боку, формування «законного світобачення» має на меті нівелювання зазначеного бажання, його усунення та попере­дження його виникнення. Цим і пояснюється культивування уда­ваної індивідуалізації особистого життя людини, що виявляється всього лише індивідуальною купівельною спроможністю претен­дента на той чи інший стиль життя, який виявляється цілковито ототожненим зі стилем споживання.

Таким чином сенс проблеми соціально-політичного управлін­ня та її ціннісно-світоглядне навантаження полягає у забезпечен­ні стабільності суспільства шляхом відтворення її морального аспекту (законності або легітимності) у спосіб формування у лю­дей відповідних моделей свідомості та поведінки, — так званого «законного» світогляду.