3. 2. Система захисту інформаційного простору від спеціальних інформаційних операцій

Відповідно до Концепції (основ державної політики) національної безпеки, національна безпека України - це стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Таким чином, діяльність у сфері національної безпеки спрямована на захист життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави. На підставі цих інтересів визначають комплекс загроз, на запобігання яких і спрямована політика національної безпеки. Як вважає теоретик у галузі безпеки інформації О. Грушо, а його думка справедлива і у загальному контексті загальної проблематики безпеки, якість політики безпеки може розглядатися лише стосовно чітко визначеного набору загроз. Інакше кажучи, система національної безпеки країни гарантує захист лише від тих загроз, проти яких вона спрямована.

Звідси зрозуміло, що подолати будь-яку систему безпеки, зокрема національну, можливо трьома основними способами:

- посилити тиск за напрямами, проти яких спрямована система безпеки;

- знайти та створити такі загрози, проти яких система безпеки не спрацює;

- змінити систему інтересів, а відповідно і комплекс загроз, щоб нейтралізувати дії системи безпеки.

Система забезпечення національної безпеки не є самостійним об'єктом інтересу з боку зовнішніх, або внутрішніх опонентів. Вона потужна настільки, наскільки спроможна протистояти їхнім діям, що здатні ущемити інтереси особи, суспільства і держави. Тобто, якщо є можливість впливати на формування національних інтересів, то система національної безпеки опиняється поза грою, сказати б, "провисає". Вплив спеціальних інформаційних операцій на процес формування інтересів не може бути перебільшений.

Одним зі способів подолання цієї небезпеки є зміна парадигми національної безпеки з марксистської, побудованої на понятті "інтересу", на іншу. Наприклад, на системну, коли безпека розглядається як стан, у якому передбачено максимальну адаптацію системи, що захищається, до змін у зовнішньому чи внутрішньому середовищі. Проте ця операція є надзвичайно складною, бо потребує, зокрема, радикальної перебудови усієї державної системи національної безпеки. Саме тому вона може розглядатися лише як одна з стратегічних перспектив.

Зауважимо, що під національним інформаційним простором автор тут і далі розуміє сукупність доступних з території країни інформаційних джерел та потоків.

Дослідження засвідчують, що у сучасному світі надійний захист масової свідомості від сучасної пропаганди, а тим більше спеціальних інформаційних операцій, надійний захист національного інформаційного простору, може забезпечити тільки високорозвинене духовне виробництво, спроможність національної еліти генерувати справжні ідеї, що здатні надихати людей (наявність сталої гегемонії за термінологією А. Грамші). Однією з основних умов виникнення цієї здатності є загальноприйняте існування власної для переважної більшості людей системи символів настанов та стереотипів. Якщо такої системи немає, якщо відсутня самоідентифікація, то жодним чином не забезпечити захисту масової свідомості, до яких би найжорсткіших методів не вдавалася державна влада, які б підходи не використовувалися політико-пропагандистським апаратом. Історичних прикладів існує безліч.

Спостерігається цікава закономірність: надійний захист може забезпечити лише відкрита ідейна система, тобто така, що не концентрується на собі, а прагне до найбільшого поширення, доки вона не втрачає привабливості для оточуючих. Альтернативою цьому може бути тільки застосування найжорсткіших, майже тоталітарних методів контролю, які до того ж дають досить короткотривалий або обмежений ефект. Є багато досить різних прикладів застосування жорстких методів: від історії СРСР, який програв ідеологічну війну, незважаючи на всю увагу, що її приділяла КПРС цьому напрямові; до історії єврейства, яке вижило попри 2000-річні утиски, значною мірою завдяки жорсткій ідеологічній системі іудаїзму.

Жорсткі методи захисту від інформаційно-психологічного впливу у певному сенсі є найпростішими та найзрозумілішими, тому доцільно розглянути докладно передусім саме їх.

Фахівець у цій галузі М. Онофрiйчук вважає, що передбачений Конституцією захист політичних, державних, суспільних інтересів країни, загальнолюдських і національних цінностей забезпечується "по-перше, у спосіб додержання вимог чинного законодавства стосовно неприпустимості зловживання свободою ЗМI: недопущення закликів до насильницької зміни конституційного устрою та захоплення влади, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, замахів на права та свободи людини, суспільну мораль; по-друге, запобігання розміщенню відомостей, що становлять державну таємницю, або мають обмежений доступ, а також текстових матеріалів, що переміщуються через державний кордон України".

Узагальнюючи проаналізований матеріал, можна говорити про таку схему: є уповноважена державна установа, що надає ліцензії на право поширювати інформацію певним організаціям, у лояльності яких немає жодного сумніву. Ця організація (іноді її називають цензурою) спостерігає за процесами, що відбуваються у національному інформаційному просторі та визначає зміну ступеню лояльності "виробника інформації". Якщо інформація набуває "шкідливого" характеру, застосовуються санкції: від грошових штрафів до ув'язнення, а у певних випадках до страти. Покарання залежить від обсягів завданої шкоди, а головне - від національних та інших особливостей країни та часу. Цікаві матеріали щодо історії цензури в Росії пропонує Інтернет.

Вирізняють дві основних форми державного контролю (цензури): прямий та опосередкований.

Прямий контроль (цензура у вузькому сенсі) у свою чергу поділяється на попередній і наступний контроль.

Попередній контроль був поширений приблизно до початку нашого століття в усіх країнах світу, але зараз здійснюється лише у диктатурах та під час надзвичайного чи воєнного стану. Його суть полягає у тому, що відповідний урядовець (цензор) переглядає пресу до її виходу у світ та дозволяє / не дозволяє публікацію. Прямий наступний контроль з використанням засобів судового переслідування застосовується у багатьох сучасних державах.

Опосередкований контроль передбачає застосування економічних важелів щодо ЗМI з метою коригування їхньої політичної лінії. Зрозуміло, що ця форма контролю найпоширеніша у сучасних демократичних суспільствах. Цей вид контролю здійснює цілеспрямований економічний вплив на ЗМI. Раніше, коли це було фізично можливо, окрім ЗМI особливо уважному контролю підлягали поліграфічні потужності.

Зі швидкими темпами розвитку засобів поширення інформації у XX ст., передусім з появою електронних ЗМІ, ситуація зазнала докорінних змін, різко знизилася ефективність цензурних методів. Національні уряди практично втратили можливість надійно контролювати всі інформаційні потоки.

Цензурні, жорсткі заходи досить ефективні та мають сенс лише за їхнього послідовного вжитті.

З історії відомо три основні напрями розв'язання проблеми контролю національного та інформаційного простору в нових умовах:

1. Встановлення контролю над приймальними пристроями через неможливість встановити досить повний контроль над засобами передачі інформації, наприклад, у разі їхнього знаходження на території іншої держави. Прикладів застосування цього прийому можна навести безліч, зокрема, під час другої світової війни всі країни, не тільки СРСР та Німеччина, а й, наприклад, Франція вдавалися до конфіскації радіоприймачів. Розвиток технологій, а також радикальне збільшення кількості приймачів фізично унеможливили ефективність подібних заходів, хоча цей метод застосовується іноді й сьогодні. Наприклад, під час війни в Перській затоці американці розповсюдили за допомогою літаків близько 150 тис. компактних транзисторних радіоприймачів тому, що іракська влада вдалася до масової конфіскації цих пристроїв.

2. Використання методів заглушення радіосигналу, створювання перешкод для поширення його інформаційної складової. Як відомо, цей засіб широко застосовувався у країнах колишнього соціалістичного табору до перебудови. Проте зростання потужності радіопередавачів, супутникові технології, а також чутливості приймачів призвели до стрімкого зростання енергетичних витрат, що унеможливило застосування цих засобів з економічних міркувань. До цієї групи методів належать і такі технічні прийоми, як зміна діапазону поширення радіосигналів (відомий вітчизняний стандарт УКХ, та західний FM не повністю збігалися), зміни у національних таблицях радіочастот тощо.

3. Ведення контрпропаганди. Як вже було зазначено, цей метод належить до методів захисту національного інформаційного простору. З точки зору автора, контрпропаганда - це створення модифікованого інформаційного потоку з метою послаблення, а в ідеалі - повної ліквідації ефекту від пропаганди противника.

Останній напрям, на думку автора, найцікавіший, такий, що вимагає специфічних інтелектуальних розробок, та найсприйнятніший за сучасних умов. Питання контрпропаганди активно розроблялися за часів "холодної війни". Серед радянських дослідників необхідно назвати передусім Д. Волкогонова та представників його школи.

У сучасній науці проблема контрпропаганди вивчається, виходячи з міркувань "політичної коректності". Основну увагу дослідники приділяють проблемам контрпропаганди під час політичних, передусім виборчих кампаній. Дуже показова з цієї точки зору робота вже згадувана Д. Р. Брауна. Значний інтерес, передусім завдяки своїй технологічності, становлять дослідження Аненбергської школи комунікативістики.

Під контрпропагандою тут і далі будемо розуміти комплекс заходів, спрямованих на захист певної системи уявлень, настанов, стереотипів від пропаганди опонента. Як уже відзначалося, "контрпропаганда" - це своєрідний "крок у відповідь". Теми та час розгляду цих тем обирає опонент, що забезпечує незручні та небезпечні для контрпропагандиста умови. Взагалі, для успіху контрпропаганди, утім як і будь-якої іншої захисної дії, необхідно, передусім, правильно оцінювати можливості опонента. У певних випадках доцільно навіть "побудувати" його образ, іноді цей образ називають "моделлю противника". При упорядкуванні "моделі противника" необхідно виходити з такого постулату: "Опонент не дурніший за нас, а якщо розумніший, то не набагато". Цілком очевидно, що варто вступати в конфлікт з сильнішим противником: якщо модель буде будуватиметься на припущенні про його слабкість, то виникне найнебезпечніша ситуація недооцінки можливостей опонента, і, як наслідок, переоцінки власних. Тематика побудови "моделі противника" широко досліджувалася й висвітлювалася у відповідній літературі.

Отже, перший крок у підготовці контрпропаган-дистської кампанії - вивчення пропаганди противника, визначення використовуваних ним прийомів і методів, канали пропагандистського впливу, наявні засоби і, головне, цілі кампанії.

Другий крок - вивчення аудиторії. Необхідно чітко визначити, на яку саме аудиторію спрямована пропагандистська кампанія опонентів. Вивчення аудиторії і налагодження постійного відстеження, або моніторингу, суспільних настроїв - предмет копіткої праці соціологів. У цій ситуації часто використовують методи соціологічних опитувань, інтерв'ю, фокус-груп. Заздалегідь формується невеличка група, що являє собою зменшену модель аудиторії за певними заданими параметрами, та вивчається реакція цієї групи. Цю реакцію розглядають як найімовірнішу реакцію аудиторії.

Усі зазначені операції доводиться здійснювати за умов гострого дефіциту часу, зумовленого діями опонента. Тому мають сенс попередні дослідження аудиторії й можливих опонентів. Будь що, це сформує додатковий запас тривкості.

Контрпропаганда має бути наступальною, оперативною, конкретною, гнучкою, комплексною та враховувати характеристики аудиторії. Відомо, що найкраща оборона - це наступ. Виходячи з цієї максими бачимо, що побудова контрпропаганди на основі стратегії відповіді, неминуче призведе сторону, що обороняється, до поразки: вона весь час запізнюватиметься.

Вимога наступальності контрпропаганди викликає появу найцікавішої проблеми - яким чином необхідно спростовувати "вигадування" опонента, щоб не сприяти їхньому поширенню. Існує кілька основних підходів.

Замовчування. Відповідно до відомого постулату "подія не висвітлена ЗМІ не відбулася", можна просто не помічати словесних випадів опонента. Ця стратегія ефективна за чіткого виконання двох умов:

- дотримання жорсткого контролю поширення пропаганди противника та надійного забезпечення захисту аудиторії від впливу цієї пропаганди;

- сувора послідовність замовчування: у жодному з матеріалів немає навіть натяків на ці події.

Якщо ситуація не задовольняє хоча б одній зі вказаних умов, стратегія виявляється вкрай неефективною. Її застосування призведе до протилежних результатів, оскільки спрацює відоме правило: мовчання - знак згоди, а ефект від пропагандистських текстів опонента буде значно посилено через їхнє поширення як чуток.

Спростування фактів, що вміщені в тексті опонента. Умовою застосування цієї стратегії є впевненість у тому, що пропаганда дійшла до всіх членів аудиторії і сприйнята ними. Існують два основні варіанти спростувань:

- повне і беззастережне (якщо повідомлення опонента з самого початку побудовано на хибних посилках і це можна довести, то цей підхід є найкращим; доведену облудність опонента завжди можна використати у майбутньому, навіть тоді, коли він говоритиме правду).

- часткове (при застосуванні цього підходу необхідно дуже чітко збалансувати кількість погоджувань з інформацією противника та її заперечень).

Переключення уваги аудиторії на опонента. У цьому випадку треба діяти за висловом "сам дурний". Його ефективність висока тільки тоді, коли запропонована тема для обговорення набагато гостріша, ніж початкова.

Будь що, відбиватися від обвинувачень надто складно. Можна стверджувати, що це найскладніший вид пропагандистської діяльності.

Отже, вимога наступальності контрпропаганди полягає у необхідності попередити ймовірні дії опонента і, таким чином, нейтралізувати їх. Оптимальним є нав'язування власних тем для дискусії. Якщо вдалося сформувати "порядок денний", кампанія вже виграна на 50 %.

Оперативність. Забезпечує своєчасне реагування на дії противника. Запізнюючись, контрпропагандист без жодного бажання продовжує дію пропаганди, противник вже перейшов до інших проблем, а захисники повторюють минуле. Швидкість реагування визначає також адекватність контрпропагандистських текстів запитам аудиторії, які швидко змінюються. Для забезпечення останньої умови має надійно діяти механізм зворотного зв'язку з суспільною думкою, тобто оперативність тісно пов'язана з вимогою гнучкості контрпропаганди.

Необхідність конкретно відповідати на порушені питання, навіть найнеприємніші, викликана цікавою особливістю психіки людини. Нечіткість відповідей, або непрофесійне замовчування є безумовним визнанням правдивості повідомлень противника в очах аудиторії.

Комплексність. Є найважливішою вимогою до контрпропагандистської кампанії. Вона передбачає використання, за можливостю, усього доступного арсеналу методів, намагання вплинути на максимально можливу частину аудиторії, увагу до дрібниць ("геній у дрібницях").

На контрпропагандистську кампанію як різновид пропаганди поширюються, за очевидним винятком, підходи та методи, викладені вище.

Зрозуміло, що існують і специфічні контрпропагандистські прийоми. Одну з можливих класифікацій наводимо далі.

1. Парасолька. Суть цього прийому полягає у створенні захисної парасольки над аудиторією, наприклад, глушіння радіоголосів.

2. Лійка. Пропагандистське повідомлення фактично зникає у масі інших, спеціально згенерованих, у так званому інформаційному шумі.

3. Колесо. Нейтралізація повідомлення у свідомості за допомогою внесення пріоритетніших, важливіших повідомлень.

4. Заміна. Зміщення акценту з найнебезпечнішого аспекту повідомлення на інші.

Розглянувши питання забезпечення захисту та контролю національного інформаційного простору, можна констатувати, що розв'язати його завдання можна за умов вмілого поєднання двох основних підходів:

- створення потужних інформаційних потоків, що підтримують національну систему символів, настанов та стереотипів, а також забезпечують їхню експансію у навколишній світ;

- обмеження доступу до інформації, контроль проходження інформаційних потоків та джерел.

Актуальність застосування другого підходу має за підгрунтя не тільки проблему збереження державної таємниці, а й необхідність боротьби з набагато могутнішими та професійними противниками. Проте цілком зрозуміло, що цей підхід ("зброя бідних") тільки тимчасово розв'язує проблему.

Хоча б побіжно треба розглянути ще одну надзвичайно важливу проблему, суть якої визначив ще Макіавеллі у "Володарі": різниця між республіками, які легко завоювати, але якими складно управляти, та монархіями, які важко завоювати, але якими легко потім управляти (у сучасних політологічних термінах, різниця між авторитарними і демократичними політичними режимами).

Авторитарний, а особливо тоталітарний, режим створює надзвичайно міцну першу лінію оборони, яку уособлює держава, а у тоталітарних режимах панівна партія - держава. Після прориву цієї лінії суспільство фактично стає беззахисним проти будь-яких тонких, зокрема інформаційних, впливів. У демократичних країнах справа виглядає інакше.

Французький історик правого спрямування М. Кошен, аналізуючи передумови Великої французької революції, акцентував увагу на існуванні так званих "спілок думки", які об'єднувалися у неформальну "літературну республіку". Саме в цих спілках вироблялися засади ідеології "свободи, рівності та братерства", саме їхні члени пройшли жорсткий відбір і стали основою кадрів майбутніх революціонерів. І якщо для Старого ладу (А. Токвіль) ці спілки відіграли роль підривного ферменту, то саме вони стали основою сучасного цивільного суспільства. А. Грамші у статті "Політична боротьба і війна" зробив стислий нарис системи ідейної, інформаційної оборони сучасного суспільства. Він вважав, що в демократичних країнах держава є лише першою лінією оборони наявного суспільно-політичного ладу (у широкому розумінні цього терміну), після її прориву починаються "мури і каземати громадянського суспільства". Наявність розвиненої системи суспільних організацій, асоціацій забезпечує стабільність суспільства, його в'язкість щодо м'яких, зокрема інформаційних, впливів. Фронт захисту переміщується з держави на суспільні інституції, саме вони унеможливлюють інформаційний "бліцкриг", який описано у попередньому розділі, відіграють роль позиційної оборони. Для подолання цієї системи суспільного самозахисту (метою А. Грамші й була розробка теоретичних настанов для пролетарського штурму цитаделей буржуазії) необхідно звернутися до методів позиційної війни.

Можна констатувати, що в Україні сформована та діє система захисту національного інформаційного простору. До неї належать, передусім, досить розгалужена законодавча база діяльності ЗМІ, що складається з Конституції України і відповідних Законів України ("Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу)", "Про телебачення і радіомовлення", "Про національну Раду з питань телебачення і радіомовлення", "Про інформаційні агентства", "Про рекламу" тощо), Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, Державний комітет з інформаційної політики та телебачення і радіомовлення. Діють також інші органи виконавчої влади. Проте стан захисту національного інформаційного простору ще не повністю відповідає сучасним можливостям держави.

Система захисту національного інформаційного простору має забезпечити захист від закордонної пропаганди, нейтралізувати або значно послабити довготривалий вплив іноземних інформаційних дій та гарантувати збереження державної таємниці. Проте ця система неспроможна забезпечити надійний захист від методів спеціальних інформаційних операцій. Через специфічний характер цих операцій потрібний окремий підхід для протидії їхнім наслідкам, спеціальні дії щодо їхньої нейтралізації. Розглянемо цю проблему докладніше.

Передусім необхідно зауважити, що побудовані на грунті синергетичних підходів сценарії інформаційних операцій потребують відповідної побудови захисту від них.

Апріорі зрозуміло, що сили сторони-нападника набагато більші. Це змушує звертатися до ідеї асиметричного інформаційного впливу, висунутої в Україні Г. Почепцовим.

Система захисту від масованої інформаційної операції. Сценарій масованої інформаційної операції, наведений у роботі, грунтується на використанні класичних методів "п'ятої колони" для захоплення влади, зміни курсу. Тому і перший блок заходів щодо попередження належить до класичного арсеналу спецслужб. Ці методи стосуються виявлення та профілактики підривної діяльності іноземних розвідок. Основна складність полягає у тім, що зовсім не обов'язково діячі опозиції, яких планується використовувати для участі в інформаційних операціях, повинні мати відношення до іноземних спецслужб. Понад те, можна зі значною долею впевненості говорити про їхню повну непричетність до протиправної діяльності. Суть інформаційних методів - у відсутності прямого контакту виконавців із замовниками, використанні їх "втемну". Сучасні засоби масової комунікації дозволяють організувати підтримку поза фізичним входженням у контакт. А розгалужена система наукових, благодійницьких та інших фондів дозволяє забезпечити матеріальну та фінансову підтримку. Виходячи з цього, класичні підходи, що складають суть першого блоку дій, не дуже ефективні, оскільки спроможні блокувати лише найгрубішу діяльність. Проте відмовитися від них неможливо, через наявність в арсеналі іноземних держав і таких методів, а також нагальну необхідність відстеження процесів у найбільш схильних до дестабілізації соціальних прошарків (студентстві, наприклад).

До другого блоку методів, що мають також профілактичну спрямованість варто віднести створення сучасних державних і суспільних систем масової комунікації. Однією з найважливіших проблем нинішніх перехідних суспільств, зокрема України, є неадаптованість до сучасних інформаційних процесів. Державні та недержавні інституції неспроможні якісно обробляти наявні потоки інформації. Образно кажучи, відбувається "інформаційне переїдання". Розробка підходів до адаптації, пристосування українського суспільства і держави до реалій інформаційної ери має становити найважливіше завдання вчених-гуманітаріїв.

Важливим напрямом цієї діяльності є створення структур "інформаційного травлення" суспільства. До них мають належати розгалужена система інформаційно-аналітичних центрів підтримки ухвалення політичних та економічних рішень, система інформування суспільства про діяльність влади, пояснення її кроків. Нагальною необхідністю є подолання пошматованості українського інформаційного простору, створення м'яких механізмів централізації. Одним з кроків у цьому напрямі має стати випереджаючий розвиток вітчизняної системи інформаційних агентств. Важливість формування державної системи паблік релейшинз, унаочнюють дослідження фахівців, згідно яких, більше ніж 60 % інформації щодо діяльності держави у США складають матеріали урядового походження . Цікавими також можуть виявитися дії, спрямовані на створення системи неформального державного впливу на молодь за допомогою розгалуженої системи клубів, молодіжних організацій тощо.

До третьої групи методів захисту від інформаційних операцій належать заходи, що безпосередньо розраховані на мінімізацію наслідків інформаційної операції.

Коли масована інформаційна операція розвивається і вже досягла третього етапу - етапу дестабілізації життя в столиці - влада може обрати наступні стратегії поведінки.

1. Стратегія "глухого захисту, виправдовувань та плентання за подіями". Суть цієї стратегії полягає у реагуванні на дії опонентів із запізненням, намагання виправдати власні дії. Одним з важливих етапів цієї стратегії є введення військ у столицю з наказом підтримувати порядок і не втручатися у маніфестації. Наслідком подібних дій є досить швидка (залежно від конкретної ситуації від двох-трьох днів до одного місяця) повна деморалізація влади та її прибічників. Вагаючись між застосуванням звичних жорстких заходів та вимогами демократизації, влада неспроможна ані на перше, ані на друге. А вагання - найшвидший шлях до поразки . Тут необхідно зауважити, що цей підхід не входить у протиріччя з постулатом К. Малапарте стосовно необхідності професійного ядра революціонерів. Організація подібних заворушень потребує копіткої високопрофесійної роботи зі словом .

2. Стратегія "жорстких заходів". Вона спрямована на переведення конфлікту з інформаційної площини у фізичну. Основними засобами є розгін демонстрацій, арешти діячів та знищення організаційних структур опозиції. Для реалізації цієї стратегії необхідна залізна єдність у партії влади та допущення конфлікту із світовим співтовариством. Стратегія може призвести до тактичної перемоги, але у стратегічному плані є програшною, бо призводить до величезних моральних та економічних втрат.

3. Стратегія "гнучкого реагування". Є найефективнішою, але й найскладнішою для втілення. Потребує значних коштів, висококваліфікованих кадрів з проблем інформаційної боротьби, паблік релейшнз, пропаганди, інформаційних ресурсів - усього підготованого другим блоком попередніх, профілактичних заходів. А головне, необхідна більш-менш усталена національна згода з більшості принципових політичних і економічних питань, того, що іноді називають національною ідеєю.

Суть стратегії - зіграти на випередження. Кожна дія опозиції повинна знаходити адекватну відповідь, виграшним для влади є звичайне прагнення громадян до спокою, підтримка діяльності на стабілізацію ситуації. Інформаційний апарат влади повинен перехопити ініціативу та розглянути сприятливі для себе та негативні для опонентів теми. Розробка цієї стратегії є окремою, складною темою і потребує ретельного дослідження, що автор і ставить за мету під час подальшої роботи у цій сфері.

Значно дослідженішою є проблема захисту від спеціальних інформаційних операцій осіб, які ухвалюють рішення (ОУР).

Захист від операцій, спрямованих проти ОУР. Існує досить широкий арсенал методів захисту від віддаленого впливу на свідомість ОУР. Чимало розробок спирається на соціально-когнітивний напрям у теорії особи, зокрема на роботи американського дослідника польського походження А. Бандури .

На погляд автора, важливим і доречним у сучасних умовах є створення розвиненої системи відстеження подібного впливу і психологічного захисту від нього. Для забезпечення захисту від будь-якої загрози необхідно передусім навчитися визначати цю загрозу. Слушною є розробка системи індикаторів цілеспрямованого впливу на свідомість відповідних осіб.

За доцільне видається розглянути питання спеціальної психологічної підготовки ОУР та їхнього оточення, особливо працівників прес-служб, служб паблік релейшнз, та, звичайно, співробітників відповідних підрозділів спецслужб. Достатньо ефективними для забезпечення захисту від спеціальних операцій здійснення впливу на свідомість є відомі методи регулярного психологічного розвантаження. Необхідно зауважити, що питання психологічної витривалості потребує окремого професійного розгляду, передусім, з позицій психології.

* * *

Проблема захисту від спеціальних інформаційних операцій є, на погляд автора, найскладнішою, з тих, що розглядаються у цій роботі. Аналізуючи її, можна дійти таких висновків.

1. Проблема дослідження спеціальних інформаційних операцій розв'язується в основному за рахунок модернізованих методів дослідження пропагандистських кампаній. наявні методи допускають певну варіативність та базуються на застосуванні класичного лінійного математичного апарату.

2. Захист від спеціальних інформаційних операцій в умовах постсоціалістичної країни неможливо забезпечити, спираючись на парадигму паритету через принципову недосяжність останнього. Це змушує звертатися до асиметричних видів інформаційного впливу. З трьох наведених стратегій захисту від спеціальних інформаційних операцій, на погляд автора, лише третя, "стратегія гнучкого реагування на асиметричній основі", може бути ефективною у довготривалому плані. Проте її втілення вимагає передусім наявності висококваліфікованих кадрів. Класичні методи жорсткого захисту такі, як, наприклад, цензура, за сучасних умов непридатні як з ідеологічних міркувань, так і через їхню неефективність у вимірі довготривалості.

* * *

Спираючись на розглянутий у роботі емпіричний матеріал та здійснені теоретичні дослідження цілком доречно дійти таких висновків:

1. Методи спеціальних інформаційних операцій, що є складовою методів інформаційної зброї, відомі з давніх часів. Вони активно використовувалися практично в усіх конфліктах в історії людства. Поступово еволюціонуючи, спеціальні інформаційні операції у XX ст. почали спиратися на розроблену наукову базу, що її, зокрема, складають теорія пропаганди і контрпропаганди, певні розділи психології, зокрема, соціальної психології і психології особи. У США створені й активно використовуються досить ефективні механізми застосування спеціальних інформаційних операцій за допомогою систем, що вміщують, зокрема, сили спеціальних інформаційних операцій Об'єднаного командування спеціальних операцій ЗС США, спеціальні підрозділи ЦРУ. Подібні системи й у деяких інших країнах: Великобританії, Франції, Німеччині, Індії, Китаї тощо.

2. У світі, передусім у США, здійснюються широкомасштабні дослідження у галузі спеціальних інформаційних операцій. Ці дослідження мають як закритий, так і цілком відкритий характер. Зокрема, існує й активно діє Асоціація дослідників спеціальних психологічних операцій. Ще активніше досліджують суміжні області, такі, як проблема пропаганди, впливу на свідомість тощо.

3. Зусиллями вчених розроблена теорія спеціальних інформаційних операцій, огляд основних напрямів якої здійснено у цій роботі. Наведено класичні та запропоновані нові формалізовані методи аналізу ЗМІ з точки зору спеціальних інформаційних операцій.

4. У дослідженні розглянуто погляди на проблему використання сценарного підходу в сучасній політичній науці. Синергетичні уявлення і теорія гегемонії італійського філософа, політолога і громадського та політичного діяча 20-30-х років XX ст. А. Грамші дозволяють переглянути класичні погляди на проблему спеціальних інформаційних операцій та побудувати їхні принципово нові сценарії.

5. На основі аналізу емпіричного матеріалу побудовано один з можливих сценаріїв масованої інформаційної операції, що складається з чотирьох етапів. Перший етап - підготовчий, другий - "розкручення", третій - дестабілізація у столиці, четвертий - безпосередня зміна влади та курсу. За сучасних умов значної ефективності набувають методи впливу на суб'єкти ухвалення рішень. За допомогою операцій впливу на свідомість ОУР можна реалізувати довготривалі плани щодо зміни політичного курсу.

6. Дедалі більше поширюється практика застосування "провокуючих" спеціальних інформаційних операцій, що дозволяють спрямовувати деструктивні дії, формально залишаючись осторонь подій.

7. Система захисту від спеціальних інформаційних операцій повинна вміщувати дві основні складові: систему захисту національного інформаційного простору та систему спеціального захисту. З метою захисту від масованої інформаційної операції запропоновано два блоки заходів. Перший складають класичні заходи спецслужб, другий - профілактичні заходи, спрямовані на формування інформаційної інфраструктури та пристосування суспільства до реалій інформаційної ери. На етапі безпосереднього захисту від масованої інформаційної операції, описаного у роботі типу розглянуто три стратегії дій, показано їхні вади та переваги і накреслено програму наступних досліджень.

8. Серед реальних практичних рекомендацій можна зазначити необхідність розробки і організації інформаційно-психологічних тренінгів для осіб, які ухвалюють рішення, проведення відповідних досліджень у межах компетентних установ, введення у програму навчальних закладів, які готують державних службовців, фахівців для установ військової організації України тощо, відповідних спеціальних курсів.

76