2.1 Теоретичні та методологічні основи сценаріїв інформаційного впливу

Люди у своїй уяві завжди намагатимуться зробити суспільство витвором мистецтва; така суть ідеалу. Беручи до уваги завдання, що мають вирішуватися задля досягнення цієї мети, цілком достатньо зайнятися тверезим конструюванням соціальної реальності Д. Белл Прогнозувати важко. Особливо майбутнє. Н. Бор

Спеціальні інформаційні операції є однією з найвитонченіших соціальних технологій. Вони належать до часом навіть зарозумілих витворів людства, ефективне використання яких потребує надзвичайної майстерності, далекоглядності, навіть аристократичності. У невмілих, позбавлених натхнення руках ця страшна зброя стає непередбачуваною. Маленька вада у плануванні чи виконанні може призвести до наслідків, діаметрально протилежних очікуваним. Саме тому успішна діяльність у царині інформаційної війни потребує грунтовних наукових розробок.

Цей підрозділ монографії присвячено розгляду окремих суспільнознавчих проблем, врахування яких вкрай потрібне для діяльності у сфері спеціальних інформаційних операцій.

Як писав великий фізик Е. Шредінгер, "існує тенденція забувати, що всі природничі науки пов'язані з загальнолюдською культурою і що наукові відкриття, навіть, такі, що здаються нині найпередовішими і доступними розумінню небагатьох обраних, не мають сенсу поза своїм культурним контекстом. Та теоретична наука, що не визнає, що її побудови, найактуальніші та найважливіші, створюються, зрештою, для включення у концепції, призначені для надійного засвоєння освіченим прошарком суспільства і перевтілення в органічну частину загальної картини світу, теоретична наука, повторюю, представники котрої втлумачують один одному ідеї мовою, що у найкращому разі зрозуміла лише маленькій групці близьких попутників, - така наука неодмінно відірветься від іншої людської культури, у перспективі вона приречена на безсилля і параліч, скільки б не тривав і як би вперто не підтримувався цей стиль для обраних, у межах цих ізольованих груп спеціалістів". Діє і зворотний зв'язок - "суспільні і гуманітарні науки часто відчували на себе вплив фізичних теорій" (Цікаві матеріали з цієї схеми можна знайти у роботах С. Кара-Мурзи). Таким чином, новітні фізичні уявлення, пов'язані передусім з результатами досліджень брюссельської школи фізиків на чолі з І. Пригожиним (його погляди на соціальні та гуманітарні науки викладено у відповідних роботах ) викликали формування нових уявлень . Синергетичні погляди поширилися у сфері гуманітарного знання. У політичній науці з'явилися спроби, проте, на погляд автора, не зовсім вдалі, використати навіть "синергетичний" математичний апарат для аналізу політичної свідомості.

Основою класичного підходу до спеціальних інформаційних операцій, як і пропаганди, були суто лінійні уявлення. Це можна чітко усвідомити, аналізуючи вимоги тотальності пропагандистського впливу, того, що Й. Геббельс називав "жорстким втлумачуванням". "Класичний, традиційний підхід до управління складними системами базувався на уявленні, згідно якого результат зовнішньої управлінської дії є однозначним і лінійним, передбачувані наслідки докладених зусиль, що відповідає схемі: керуючий вплив - бажаний результат. Збільшення енергії впливу збільшує віддачу. Проте на практиці багато зусиль є зайвими або навіть завдають шкоди, якщо вони входять у протиріччя з власними тенденціями розвитку складно організованих систем". Саме це було однією з основних проблем радянської пропаганди.

Підгрунтям сучасних спеціальних інформаційних операцій мають бути, а за певними спостереженням є, зовсім інші принципи. Синергетичними підходами можна скористатися розглядаючи суспільство як надзвичайно складну систему, кожен з елементів якої має дуже багато ступенів свободи. Передусім необхідно мати на увазі, що "під час переходу від рівноважних умов до надто нерівноважних ми переходимо від такого, що повторюється і загального до унікального і специфічного".

Російські філософи Князева Є. Н. та Курдюмов С. П. зазначають, що "у відповідні моменти - моменти хиткості - малі збурення, флуктуації можуть розростатися в макроструктури". Механізм позитивного зворотного зв'язку призводить до переходу процесу у так званий стан режиму із загостренням. Його важливою характеристикою є "безкінечне зростання за конечний час" (зростання відбувається набагато швидше, ніж за експонентою). Інакше кажучи, надмалі впливи можуть за певних умов викликати надзвичайно великі збурення. "Поблизу точок біфуркації у системах можна спостерігати значні флуктуації. Такі системи наче коливаються перед вибором одного з кількох шляхів еволюції. Невелика флуктуація може слугувати початком еволюції у повністю новому напрямі, що різко змінить всю поведінку макроскопічної системи". Це твердження отримало назву "ефекту метелика" (якщо метелик у відповідному місці, відповідного часу ворухне крильцем, то це мікроскопічне збурення може спричинити торнадо). У цьому контексті особливо цікавою та плідною стає ідея динамічної системи з джокером . Її сутність полягає у тому, що на більшості точок траєкторії система розвивається лінійно або квазілінійно, але біля точок біфуркації (ці області називають джокером) наявне розгалуження, в якому система рухається однією з кількох можливих траєкторій розвитку. Саме в області джокера і діє "ефект метелика".

"Ефект метелика", точніше його використання, поряд з доктриною "м'якої сили" надає інформаційним операціям статус окремого, самостійного, понад те, вирішального фактору впливу на політику.

Розглянемо так званий принцип вирви. Під вирвою розуміється процес із значним позитивним зворотним зв'язком, або автокаталітичний процес . Йдеться про процеси, що самі себе підтримують, тобто перебіг яких є каталізатором плину подій у визначеному напрямі. Більша інтенсивність такого процесу спричиняє більше його прискорення.

Наведемо основні стадії автокаталітичного процесу: утворення вирви; розширення вирви до критичних меж, після яких не потрібний притік енергії ззовні для подальшого розвитку процесу; стабільне розгортання вирви за рахунок самостійного захоплення енергії (швидкість може бути надекспотенціальною); досягнення меж стабілізації (припинення розгортання); згортання вирви.

У світі цих уявлень стає зрозумілим підгрунтя післявоєнного сплеску тероризму. "Ефект метелика" та "принцип вирви" дозволяє зняти заперечення В. Леніна стосовно неефективності терору ("на зміну вбитому чиновникові прийде новий, що жорсткіший!").

З наведених положень, можна дійти ще деяких висновків для проблематики інформаційних операцій. Це, по-перше, так звана ідея керівних висот: для успіху інформаційного впливу зовсім не обов'язково мати тотальний контроль над усіма ЗМІ країни. Цілком достатньо контролювати декілька (наприклад, 5-7 видань), та 1-2 канали телебачення. Звичайно, тотальний контроль над ЗМІ, з одного боку, є бажаним, але в умовах ворожого середовища досить контролювати тільки найвідоміші розважальні, тобто ті, що дивляться, але не політичні ЗМІ. Цей висновок, на погляд автора, не завжди може бути поширений на інші, недестабілізуючі напрями інформаційного впливу. Насправді, як відомо з теорії систем тривкість будь-якої системи визначається її найслабкішою ланкою. Тому, знайшовши цю ланку, і спрямувавши саме на неї зусилля можливо добитися необхідного ефекту з мінімумом затрат.

Дослідження складних динамічних систем, започатковані у СРСР академіком М. Моїсеєвим, спричинили появу надзвичайно цікавого поняття пам'яті складної динамічної системи. За його допомогою вдалося описати процеси перебудови та поведінку системи в точках біфуркації. Тут необхідно ще раз наголосити на тому, що за реальних умов існування соціально-політичних систем адекватніше говорити про області біфуркації, а не про точки. Певна підсистема відіграє роль пам'яті у великих соціально-політичних системах і існують можливості впливу на неї.

За визначенням словника С. Ожегова, "пам'ять - це спроможність зберігати і відтворювати у свідомості колишні враження, досвід, а також сам запас вражень, що зберігаються у свідомості". Таким чином, можна визначити пам'ять соціально-політичної системи як здатність масової свідомості зберігати і відтворювати досвід, зокрема, розвитку цієї системи, а також сам запас цих знань.

Зрозуміло, що значною мірою саме пам'ять визначає поведінку системи. За умов стабільності пам'ять забезпечує відтворення і утримання стереотипів поведінки як кожної конкретної людини, так і найскладніших підсистем. За нестабільності - визначає альтернативи розвитку. У ній, пам'яті, суспільство зберігає писані та неписані норми, правила, результати їх дотримання та нехтування. Існування цього феномену є інтуїтивно зрозумілим, понад те, у часи перебудови зміна поняття пам'яті або, як часто писали наприкінці 80-х - початку 90-х років у колишньому СРСР, "генетичної пам'яті" стає однією з найпоширеніших тем у публіцистичних схемах. Ним послуговуються задля пояснення незрозумілих феноменів, пов'язаних з "інерцією минулого". Проте наукова рефлексія цього поняття практично відсутня.

За схемою інформаційних процесів, запропонованою Р. Абдєєвим (рис. 1), пам'ять є найважливішою складовою другого циклу зворотного зв'язку, що забезпечує розвиток системи. За відсутності другого циклу, а фактично пам'яті, система може існувати у гомеостазі, тобто перебувати у відносно стабільному, урівноваженому стані. Проте вона не має потенціалу до саморозвитку, адаптації зовнішніх впливів. Обсяги пам'яті визначають варіативність відповідей на ці впливи, наявність альтернатив під час ухвалення рішень тощо.

У соціальній структурі суспільства пам'ять також відіграє неабияку роль.

Збереження та передача соціальних, культурних знань, їхнє відтворення як цілісної системи уявлень про суспільство може бути забезпечено лише особливою підсистемою соціуму. Для цієї підсистеми завдання "інформаційного забезпечення" суспільства за сучасних умов не може бути факультативним. Роль цієї підсистеми, на погляд автора, відіграє інтелігенція. Саме вона забезпечує відтворення і накопичення соціальнозначущої інформації. Ця характеристика інтелігенції була чітко визначена ще марксистами, які визначали інтелігенцію творцем ідеології, саме інтелігенція "надає їм (іншим соіальним тілам - прим. авт.) блиск ідеології...".

Найяскравіший сучасний представник зазначеної традиції П. Бурдьє розробив теорію "символічної репрезентації", сутність якої у тім, що жодна соціальна страта, крім найвищої, не спроможна репрезентувати власні інтереси самостійно. Для найвищої страти це невигідно, для інших - неможливо. Тому у сучасному суспільстві створюється група, яка здійснює цю презентацію. Російський дослідник С. Ушакін зазначає, що, "на думку марксистів, в цих умовах інтелігенція покликана виконувати роль соціального "перекладача", що опосередкує за допомогою категорій і знакових структур фінансово-промисловий капітал, і, відповідно, матеріалізує економічне панування у символічній формі".

Проте можна вважати, що насправді інтелігенція відіграє роль не лише інтелектуального оформлювача та глашатая інтересів панівних груп або тих, хто вступив у боротьбу за панування. Найважливішою функцією інтелігенції є саме зберігання та відтворення всієї або переважної більшості соціальнозначущої інформації. Це відтворення кожного разу здійснюється новою мовою (за метафорою С. Ушакіна). Як пише Ф. Вільсон, "інтелектуали як група характеризуються особливою освітою і функцією. Вони збирають інформацію і, виходячи з логіки свого професійного статусу, використовують її для оцінки світу, що оточує їх". Створювана інтелігенцією картина світу використовується усіма іншими прошарками суспільства, у певному сенсі німими.

За думкою Е. Шилз, "за допомогою церковних служб, шкільних уроків і літературних текстів інтелектуали прищеплюють тим прошаркам населення, що самі ані за покликанням, ані за походженням не пов'язані з інтелектуальною діяльністю, ту особливу чуттєвість і уяву, що неможливо розвинути самостійно" . У певному сенсі інтелігенція виконує роль не тільки пам'яті, а й мозку суспільства загалом. А для його наймасовіших, "неосвічених" прошарків роль окулярів й навіть очей.

Для мети дослідження впливів на суспільство найадекватнішою, на думку автора, є теорія інтелігенції А. Грамші. Ця теорія розроблялася для визначення способів перемоги соціалістичної революції у західному суспільстві, що володіє найрозвиненішою мережею захисних систем. Найважливішою з цих систем є цивільне суспільство.

А. Грамші вважав, що у суспільстві сучасного (modern) типу існує два основні види інтелігенції: традиційна та органічна.

Традиційна інтелігенція є переважно сільською (за іншою своєю термінологією вчений так її і називає). Виходячи зі специфіки історичної еволюції західного, зокрема італійського, суспільства, яке і досліджував А. Грамші, традиційна інтелігенція є у певному сенсі спадкоємницею традицій феодалізму. Як посередник між селянином та паном (у широкому розумінні поняття вміщує і мешканця міста) священик чи вчитель (основні типи сільських інтелігентів) є для пана хлопом, а для хлопа паном. Туга, намагання селянина зробити сина паном могли реалізуватися, а часто й реалізовувалися, саме через вчителювання або священицьку службу. Поєднання традиційності їхніх уявлень з жорсткою системою освіти породжували дуже цікавий тип світосприйняття, в якому не залишалося місця ані для "замкненого" селянського світу, ані для розкритого, спрямованого до Неба світу католицького інтелігента. Традиційна інтелігенція ніколи не прагнула самостійної політичної ролі і саме в цьому сенсі цілковито відповідала ідеям А. Луначарського щодо "наліпання на міцніші соціальні тіла". Найважливішим є те, що сільська інтелігенція ніколи не претендувала на створення власної мови. Вона завжди лише транслювала послання еліт. Проте за умов освященого Богом соціального порядку така функція не сприймалася і не була за суттю єдино службовою. Традиційний інтелігент, передусім священик, передавав пастві волю Всевишнього, був носієм таємного Божого знання. Цю функцію підтримувала заборона перекладу Біблії з латини на звичайні мови населення католицьких країн. Важливо й те, що у Церкві діяла і діє норма стосовно дійсності таїнств, що здійснені недостойними слугами Божими.

Руйнація у XIX ст. цього світосприйняття призвела до насправді дивовижних результатів. Сільський інтелігент - носій авторитарної традиції, проте завжди саме це середовище породжує найрадикальніших революціонерів, яскравим прикладом яких були різночинці у імперській Росії. Саме традиційний інтелігент, носій моністичного релігійного або просвітницького світосприйняття - найтривкіша опора влади, але й найнебезпечніша загроза для неї. Свідомість дітей традиційного інтелігента у нову епоху характеризується поєднанням набутого радикалізму поглядів з успадкованою, майже повною відсутністю рефлексії. Відірвана від "грунту", з яким батьки були пов'язані зв'язком Антея, така людина зберігає відчуття формальної єдності з Традицією. Тому невипадковим є надзвичайна жорстокість зіткнення течій, провідниками яких є батьки і діти. Класичні приклади - Вандея у Франції і Антонівщина у Росії. Фактично це зіткнення поглядів і прагнень двох генерацій одного й того самого прошарку. Незважаючи на те що названі рухи були суто селянськими, або, за радянською термінологією, куркульськими, загони очолювали переважно представники сільської інтелігенції, священики або вчителі - люди, яким селянство довіряло.

Таким чином, функція традиційного інтелігента полягає у транслюванні Вищої Істини, він постає слугою Господа, одним з стовпів Віковічного світу, носієм Традиції. Його чеснота у правильному, максимально точному переданні Знання масі. Завдання формує у нього такі якості, як моністична, акритична свідомість, відданість певному Ідеалові. З іншого боку, близькість до селянства, проміжне становище між паном на хлопом породжує анархічні потенції.

Цілком іншою є роль і функція органічної інтелігенції. Назва, запропонована А. Грамші, підкреслює той факт, що цей різновид інтелігенції є результатом органічного розвитку соціальних класів. У розвиненому суспільстві функція формування ідей, відповідних мов, доступних як для народу, так і для еліт, стає надзвичайно складним професійним завданням. Розмірковуючи про політичне лідерство і традиції макіавеллізму в політиці, А. Грамші пише: "сучасний володар (натяк на найвідомішу роботу Н. Макіавеллі - прим. авт.), володар-міф, не може бути реальною особою, конкретним індивідуумом: він може бути тільки організмом, складним елементом суспільства, в якому вже почала виявлятися колективна воля, визнана, така, що частково утвердила себе в дії" . Цікаво, що органічну інтелігенцію спроможні виробити лише елітні, владні (економічно чи соціально) класи. Місія органічного інтелігента - інтелектуальне обслуговування інтересів відповідних класів: формування ідеї, віднайдення або створення відповідної мови, здійснення інших найважливіших творчих функцій. Проте світ, в якому живе і працює цей інтелігент, значно відрізняється від світу традиційного. Відсутньою виявляється базова конструкція, світ - це місце боротьби і здобутків, інтелектуальна праця, така сама, як і всі інші (особливо після масового поширення школи), і виробляється на замовлення. Звідси або цинічність, або уява про гру. "Магістр гри" у бісер Г. Гессе - яскравий приклад еволюції органічного інтелігента. Бог заміщується Природою, Закони - правилами тощо. Пародія на монастир і Церкву - чудна країна, в якій відбувається дія - ідеальне місце органічного інтелігента. С. Ушакін має рацію, коли іронізує над О. Ципком, який побачив у краху горбачовізму крах світу. Дійсно, крах картини світу сприймається традиційним чи напівтрадиційним інтелігентом як крах світу, тоді як для органічного інтелігенту це лише правомірна заміна декорацій (бо "Бог помер").

Дія таких якостей свідомості органічного інтелігента призводять до цікавих наслідків, процес яких спробуємо намалювати далі. Функціонування пам'яті соціально-політичної системи забезпечує певний інститут.

Роль школи, зокрема вищої, у суспільстві була об'єктом дослідження визначних філософів і політологів від Сократа і Аристотеля до Гегеля і Маркса. Не входячи у глибоке дослідження цієї надзвичайно складної проблеми, наведемо думку О. Шпенглера. Він проілюстрував роль школи на прикладі актуального і зараз національного питання: "у Македонії у XIX сторіччі серби, болгари і греки заснували християнські школи для населення, яке виступало проти турків. Якщо, наприклад, в одному з сіл викладання здійснювалося сербською мовою, то вже наступне покоління складалося виключно з фанатичних сербів. Таким чином, сьогоднішня сила "націй" - це лише питання шкільної політики, яка домінує". Досліджуючи проблему пам'яті суспільства, необхідно розуміти, що саме школа і університет у широкому розумінні цього слова є механізмами передачі, понад те, формування цієї пам'яті.

У той час, коли основну масу інтелігенції складає традиційна інтелігенція, органічні інтелігенти завойовують позиції передусім в університеті. Академічні свободи діють як каталізатор процесів формування органічної інтелігенції. Впливаючи на дітей традиційної інтелігенції в університеті, органічний інтелігент формує породу людей, характерні риси якої були окреслені вище. Найкраще її охарактеризував Мірабо, кажучи про Робесп'єра: "Це страшна людина: він вірить у те, що проголошує".

У політиці етап формування органічної інтелігенції - невід'ємної складової модерного суспільства - характеризується жорстким соціальним протистоянням, викликаним тріумфальним шествуванням глобальних ідей перебудови всесвіту, які жодною мірою не пом'якшуються іронією міського інтелектуала. Звичайно, наведена теза не претендує на роль універсального пояснення, проте дозволяє виявити кілька цікавих рис до портрету епохи.

З плином часу відбувається надзвичайно важлива зміна. У сучасного інтелігента, як, зрештою, і у будь-якої сучасної людини, на відміну від інтелігента з XIX ст. мозаїчна картина світу. Як пише А. Моль, у сучасному суспільстві "знання формуються переважно не системою освіти, а ЗМІ". Історична роль системи освіти поступово, хоча й достатньо швидко, зменшується. Зростає роль іншої системи: "Людина відкриває оточуючий світ за законами випадку, в процесі спроб і помилок". Жорсткому контролю підпорядковуються лише правила гри, а не сама гра (неспростовуваний висновок з домінування homo ludens (людина, яка грає). Але зміни у процесі набуття знань призводять до зміни самих знань. Отже, жорстко структурована свідомість поступово замінюється свідомістю з аморфною структурою. Накладання цього на ігрову, від початку схильну до релятивізму цінностей і навіть цинізму особу органічного інтелігента призводить до формування вельми оригінальних умов для функціонування механізму пам'яті суспільства.

Замість шаблонного відтворення вже набутих прийомів і цінностей суспільство отримує надзвичайну свободу, способи для створення нового. З іншого боку, за крайнього загострення цих тенденції нібито зникає минуле. Створюється суто футуристична спільнота з культом молодості. Минуле в ньому не є чимось сталим, навпаки, зміна - його органічний стан. Найяскравіших та відвертіших рис ці процеси набули у країнах з жорсткими, тоталітарними режимами, де, як наприклад у СРСР 30-50-х рр., образ минулого змінювався з надзвичайною швидкістю. Ця тема дуже грунтовно розроблена у роботах як теоретиків (Т. Адорно, Р. Арон) і "практиків" (Й. Сталін), так і письменників і публіцистів (Дж. Оруел, Є. Замятін та інші).

Дуже цікавим й актуальним є функціонування механізмів корекції суспільної пам'яті у сучасному світі.

Політкоректність - цікавий феномен сучасного демократичного суспільства, заснований на стратегії витіснення поганого з суспільної свідомості. Яскравий приклад матеріалів, в яких висвітлено цю проблематику, надають навчальні посібники з журналістики, особливо там, де йдеться про висвітлення гострих питань . Механізм політкоректності базується на функціонуванні так званого "внутрішнього цензора". Цілі шари життя оголошуються неактуальними, забороненими для висвітлення, певні погляди не можна транслювати тощо. Цей механізм є рятівним для демократичного суспільства, бо обмежує негативні вияви свободи слова. Проте він за часів свого існування значною мірою критикувався, починаючи з ультра-, закінчуючи віце-президентом США за часів Р. Ніксона Агню.

У сучасних суспільствах традиційна інтелігенція приречена на поступове зникнення. Розвиток другого типу - органічної інтелігенції та її критичного та принципово релятивістського типу мислення спричинює подальшу маргіналізацію та витіснення не тільки з політичного, а й, передусім, з духовного життя. Проте модернізація радянського типу подовжила життя традиційного інтелігента. Намагання подолати класове суспільство призвело до формування дивної пародії на промодерновий порядок. Від інтелігента вимагалося забезпечення комунікації між елітою (партією) та масою "без зайвих роздумів", тобто виконання типової функції традиційного інтелігента. Природним у цьому контексті є висловлення І. Драча про "село як невичерпний резервуар української інтелігенції". Проте ситуація не є настільки простою. Радянське суспільство виробило й іншу інтелігенцію. За конкретних умов пострадянських країн домінуючим типом інтелігенції є той, що умовно можна назвати псевдоорганічним. Тип традиційного інтелігента набуває рис сучасної ігрової релятивістської свідомості. Релятивізм стає жорсткою вірою, яка практично не пом'якшена вимогами політичної коректності.

Для чіткого розуміння теоретичної бази нового типу інформаційних операцій не можна не звернутися до теорії гегемонії, яку розробив у своїй роботі "Тюремні зошити" А. Грамші та уявлень неонеомарксистської, якщо так можна висловитися, школи соціології, яку певною мірою репрезентує П. Бурдьє. Він ввів поняття "культурного капіталу", розвинув ідеї попередників стосовно "символічного насильства" тощо. Базуючись певною мірою на теорії гегемонії А. Грамші, П. Бурдьє акцентує увагу на "звичайних", "повсякденних" формах володарювання, на противагу класичному марксизму, який акцентує на насильстві, передусім фізичному.

Розглядаючи питання керованої зміни свідомості широких народних мас у незахідних країнах з високою культурою на прикладі Індії, А. Грамші пише: "Єзуїти порушують таку проблему: католицизмові (читай: будь-якій розвиненій неорганічній ідеології - прим. авт.) в Індії вдається знайти прихильників лише серед нижчих каст, та й те у обмеженій кількості. Індійська інтелігенція не піддається пропаганді, а Папа заявив про необхідність провадити роботу і з нею, тим більше, що народні маси привернуться до нової віри, якщо до неї перейдуть впливові групи інтелігенції (Папа розуміє механізм культурної реформи широких народно-селянських мас краще, ніж багато хто з представників лівого антиклерикалізму: він знає що широкі маси не можуть змінити віру у спосіб молекулярного процесу (через зміну уподобань і віри кожного окремого індивіда - прим. авт.); щоб прискорити процес, необхідно перетягти на свій бік природних керівників широких мас, тобто інтелігенцію, або створювати групи інтелігенції нового типу, звідси посвячення туземних єпископів)".

Інтелігенція, школа, передусім вища, завдяки яким можна вплинути на зміну вірувань, ідеології, визначають основний напрям впливів. У відносно розвинених країнах, що до них можна віднести постсоціалістичні, об'єктом впливу стає столична молодь, зокрема, студентство. Обгрунтування цієї тези можна знайти в роботах багатьох радикальних ідеологів, теоретиків і практиків, починаючи з О. Бланкі, закінчуючи ліваками 60-х, фрейдо-марксистами та "нової правої" (цікавим видається зауваження І. Пістрого щодо ролі масових заходів на кшталт концертів, масових гулянь тощо у падінні режиму Н. Чаушеску: молодь звикла виходити на вулиці, що значно полегшило організацію масових заворушень - прим. авт.).

Спеціальні інформаційні операції здійснюються у конфліктних ситуаціях. Класична парадигма конфліктології передбачає конфлікт між двома сторонами. Проте жоден сучасний конфлікт не можна розглядати ізольовано від загального світового процесу. Італійський професор А. Аккорнеро , досліджуючи соціальні, точніше робітничі, конфлікти, запропонував модель терціаризації конфлікту . Наявність третьої сторони (навіть спостерігача) завжди активно впливає на перебіг конфлікту.

Позиція "чесного маклера" (визначення О. Бісмарка) теоретично найзручніша для третьої сторони. "Чесний маклер" - це посередник, який дотримується під час розв'язання конфлікту або своїх інтересів, або певної формальної доктрини. Таким чином, його позиція жодним чином не корелює з позиціями сторін конфлікту. Такому посередникові довірятимуть обидві сторони конфлікту. Участь "чесного маклера" фактично рандомізує (вносить випадковість) у функцію розв'язання конфлікту.

У реальній ситуації вимога нейтральності принципово не може бути виконана. Завжди інтереси третьої сторони конфлікту (посередника) значною мірою збігатимуться з інтересами однієї з інших сторін. Таким чином, втручання посередника впливає на перебіг конфлікту через порушення наявного балансу сил і, як наслідок, вирішення конфлікту на користь однієї зі сторін. Формою такого втручання за сучасних умов є здійснення спеціальних інформаційних операцій. Саме тому інформаційна операція, яку зазвичай здійснює посередник, має розглядатися лише у контексті конфлікту.

Розглядати людину поза суспільством під час планування, здійснення і аналізу результатів інформаційних впливів недоцільно й неможливо. У цьому контексті важливим є поняття "соціальний простір", запропоноване російсько-американським соціологом П. Сорокіним.

Революція в математиці, що відбулася в XIX ст., була репрезентована роботами Римана, Веєрштрасса та мала наслідком появу основ функціонального аналізу . Фактично були значно узагальнені надзвичайно плідні ідеї Р. Декарта щодо алгебраїзації геометрії. Створивши апарат дослідження багатомірних просторів, ця революція сприяла значному поширенню ідеї простору. Виходячи з цього, подальше викладення здійснюватиметься з використанням відповідної термінології.

Згідно введеної системи термінів, соціальний простір - це метричний простір, носієм якого є множина усіх людей світу, а метрика задається дуже складно. При визначенні метрики П. Сорокін пропонує враховувати такі характеристики: сімейний стан, громадянство, національність, відношення до певної релігії, професію, приналежність до політичних партій, економічний статус, походження тощо.

Отже, за дотримання пропозицій вченого в соціальному просторі налічуватиметься вісім осей координат. П. Сорокін писав, що існує два основні методи визначення стану людини в соціальному просторі (далі - соціального стану людини):

- визначення відстані від цієї людини до інших, які взяті за точку відліку;

- визначення відношення людини до певних соціальних груп, місця людини в цих групах, відношення даної групи (популяції) до інших, які складають людство.

Іншими словами, йдеться про два основні види системи координат: абсолютної; відносної (коли простір розглядається як сукупність кількох компактніших підпросторів). Аналізуючи соціальний простір, доцільно використовувати саме другий підхід.

П. Бурдьє, розвиваючи ідеї П. Сорокіна, запропонував поняття символічного капіталу та символічного простору, який є певною проекцією простору соціального. Саме його ідеї є й ціннішими для подальшого дослідження.

Важливішою характеристикою соціального простору є його структура, що досліджується у межах політології (теорія політичних режимів).

Магістральним напрямом сучасної політичної науки є дослідження політичних режимів. Нині розглядають три основні режими: демократичний, авторитарний і тоталітарний. Комбінація окремих рис, притаманних цим ідеальним типам (за М. Вебером), вичерпує усю різноманітність форм політичних режимів. Як і більшість теоретичних положень сучасної політичної науки, ці типи виокремлені з політичного життя Західної Європи, США та, меншою мірою, Східної Європи і Росії (тобто Європи у розумінні де Голля та її заокеанських продовжень). Тому їхнє застосування для аналізу політичних процесів найадекватніше для країн, що належать до вищезазначеного ареалу.

Стисло охарактеризуємо типи політичних режимів. У аналізі зробимо наголос на аспекти, що безпосередньо стосуються комунікативного боку політичних процесів.

Нині найрозробленішим питанням з цього кола можна вважати проблеми демократичного режиму, що ретельно аналізується європейською політичною думкою, починаючи з Гоббса та Локка. За цей час відбулася певна еволюція поглядів науковців на демократію: поступово панівною стала парадигма Монтеск'є (демократія як режим взаємного контролю влад та дотримання прав, номократія на відміну від парадигми Руссо - влада народу). Як вважав Р. Арон, демократичний політичний режим характеризується передусім наявністю кількох еліт, які конкурують між собою за доступ до влади та ресурсів. Інші вчені пишуть про плюралістичність (множинність, альтернативність) еліт. Інакше кажучи, основною характеристикою демократії можна вважати наявність кількох центрів впливу на політичні процеси, що борються один з одним. За цього режиму існує кілька паралельних ієрархій, зокрема інформаційних. Разом з державною владною пірамідою діють піраміди, побудовані приватними підприємцями, третім сектором (структури громадянського суспільства) тощо.

Саме це призводить до домінування за демократичного політичного режиму горизонтального типу комунікації. Еліти (точніше центри впливу) взаємодіють (боротьба - певний вид комунікації), і у цій взаємодії виробляються рішення, що оформлюють політичний курс країни. Дуже цікаво у цьому сенсі виглядає порівняння з теорією гегемонії А. Грамші. Розвиненіша система оборони, бастіони та захисні мури громадянського суспільства підвищують значення горизонтального типу комунікації. У суспільстві з комунікацією горизонтального типу спостерігається, на перший погляд, вельми парадоксальне явище: з одного боку, значно знижена ефективність інформаційно-психологічного впливу, що пояснюється ефектом багатоманітності, плюралізму впливів (значення кожного окремого голосу, сказати б, девальвується), з іншого - інформаційні впливи, віртуальні методи соціального контролю (за В. Носовим) і є сутністю демократичного політичного режиму.

Авторитарний політичний режим - історично найпоширеніший і у певному сенсі найприродніший. Він характеризується передусім єдністю панівної еліти. Владні повноваження зосереджені у руках певної групи, часто клану, що створює єдину ієрархічну піраміду.

Відносини підпорядкування панують у авторитарному соціумі. Його найкраща модель - патріархальна родина (права її членів зумовлені обов'язками). Саме це визначає межі панування влади. Відносно автономними областями за цих умов є економіка, особисте життя. Багато сучасних авторитарних режимів проголошують за мету тотальну деполітизацію суспільства (Чилі за часів А. Піночета, Туреччина за часів Аттатюрка та володарювання армії), обминаючи інші сфери життя.

Основним типом комунікації за цього режиму є вертикальний. Класичні її приклади: віддавання наказів і рапорти щодо їх виконання.

Тоталітарний режим, на противагу поширеним уявленням, є не лімітом розвитку авторитаризму, а цілком самостійним політичним витвором. Інша річ, що на руїнах тоталітарних структур часто постає авторитарне правління. За тоталітаризму влада, держава стає єдиним суб'єктом соціально-політичного процесу. Зникають, знищуються, у прямому значенні слова, всі автономні соціальні області. Розвинений тоталітаризм ставить знак тотожності між поняттями "держава" і "країна".

Найважливішою характеристикою тоталітарного правління є його ідеократичний характер. Режим втілює у життя певну ідеологічну програму та існує задля реалізації цієї програми, проекту. У певному сенсі будь-який тоталітаризм - це закономірний, найдосконаліший за багатьма аспектами результат Просвіти. Тоталітарний режим єдино спроможній реалізувати механістичний ідеал суспільства: "Світ як механічний годинник", як абсолютний Порядок. Разом з цим у ідеології будь-якого тоталітарного режиму можна виокремити суттєві апеляції до колективістських, спільних цінностей. Тоталітарний проект - це, за великим рахунком, жадоба до єднання розколотого соціуму. А тому має риси повернення до Середньовіччя.

Тут доцільно навести слова першого халіфа Омара, що були сказані ним при знищенні великої бібліотеки. "Якщо книжка не відповідає Корану, тоді вона злочинна. А якщо вона збігається з Кораном, тоді навіщо вона потрібна?".(католицький погляд на Біблію, патристика та твори Аристотеля як єдине джерело знань, поза яким не існує жодної істини (герменевтика, принципово коментуюча гуманітарна європейська середньовічна культура) - прим. авт.) Ця теза найкраще відображає ідеал тоталітарної комунікації.

Як вважає Х. Арендт, тоталітарне суспільство можна порівняти з цибулиною. У ньому відсутні піраміди та ієрархії влади, відсутні дійсні еліти (саме це одна з причин короткотривалості тоталітарного правління). Є лише різні прошарки: ближчі до Вождя або дальші. Це і обумовлює відцентровий характер комунікації.

Таким чином, у сучасних суспільствах можна виокремити три основні типи комунікації: горизонтальний, вертикальний та відцентровий. У будь-якому реальному соціумі можна навести приклади комунікацій усіх трьох типів. Проте тип політичного режиму визначає і визначається панівним типом комунікації.

Проілюструємо твердження на прикладі телекомунікаційної інфраструктури як найжорсткіше та найтісніше пов'язаної з типом комунікації матеріальної галузі. Можна показати, що кожному типу політичного режиму відповідає певна типологія телекомунікаційної системи.

Відцентровому типу комунікації, притаманної тоталітарному політичному режимові, відповідає радіально-вузлова структура з єдиним центром. У СРСР, тоталітарний політичний режим у якому існував у 30-х - на початку 50-х років, центральним вузлом телекомунікаційної системи була Москва. Величезні простори країни не дозволяли повністю втілити у життя замкнену на єдиний центр схему системи зв'язку, проте намагання зробити це постійно існувало.

Авторитарному політичному режиму відповідає вертикальний тип комунікації. Передача звітів щодо виконання та доведення розпорядження - основне завдання системи телекомунікацій. Такому типу політичного режиму ідеально відповідає радіально-вузлова система телекомунікацій з багатьма опорними вузлами, подібна до тієї, що будувалася та функціонує нині на теренах колишнього Радянського Союзу.

Демократичний політичний режим формує систему, за якої домінує горизонтальний тип комунікації. Типологічно це відповідає зв'язкам "кожний з кожним" (повнодоступний граф). Телекомунікаційна система у цьому разі пласка, повнодоступна. Очевидно, що подібна система найдорожча, проте й найнадійніша, тому що вона не пред'являє практично жодних вимог до вузлів зв'язку (вони як такі реально майже не існують).

Цікаво, що на певному рівні розвитку сформована телекомунікаційна система починає певним чином задавати й тип управління, а через нього й тип політичного режиму.

Можна стверджувати, що зараз у переважній більшості пострадянських країн спостерігається "конфлікт між темпами загального інформаційного накопичення та можливостями соцiально-прикладного, технологічного використання цієї інформації. Не знаходячи собі цілеспрямованого прикладного використання, ця інформація стає ферментом, що підточує усі суспільні інститути, а також звичаї, традиції, норми, ідеали". Як інфляція підточує основи національної економіки, майже так і нерівноправний (за об'єктивних причин) обмін інформацією підточує основи інформаційної сфери соціуму. Як вважає російський політолог О. Панарин, "можна витрачати на оборону половину національного доходу, тримати у постійній бойовій готовності багато "силових відомств", але якщо в країні є численна освічена молодь, що користується дозвіллям, яке не має чим заповнити, то національну оборону буде прорвано з тилу. У системі такої оборони дедалі більшого значення набуває інформаційний потенціал. Звичайно, коли кажуть про нього, мають на увазі інформацію, призначену для промислово-прикладного використання, зокрема у військово-промисловому комплексі. Але треба мати на увазі й інформацію, що заповнює вільний час, формує настрій нації, настанови її молодого покоління". Саме цією інформацією і забезпечують суспільство ЗМI та інші системи формування масової свідомості. Іншою проблемою сучасних постсоціалістичних країн є невідповідність запитів населення, особливо молоді, та матеріальних можливостей країни. Західні ЗМІ створюють певний образ життя, який принципово не може стати масовим у перехідних суспільствах. Люди, передусім молодь, не можуть усвідомити цього і відбувається жорстке зіткнення між уявленнями і життям. Це викликає особливу чутливість до пропагандистського впливу. Пропаганда західного стандарту життя створює дуже цікавий ефект, який необхідно враховувати при дослідженні масової свідомості пострадянських людей. На погляд автора, його можна назвати "ефектом банки варення" - дитина бачить в буфеті банку варення, до якої не може дотягнутися. За своїми характеристиками цей ефект близький до класичного ефекту "забороненого плоду", проте не є тотожним йому. Головна відмінність полягає у відсутності персоніфікованої заборони, тобто відсутня окрема людина чи то установа (КПРС, КДБ у колишньому СРСР), що сприймається як основна перепона на шляху до цієї "банки варення". Це призводить до цікавих психологічних реакцій. Відповідно до них люди поділяються на кілька комплексних типів. Зокрема, можна вказати наступні.

1. Людина намагається одержати "банку варення" за будь-яку ціну.

2. Людина живе у двох світах, одному реальному, а іншому уявному, в якому він має цю "банку".

3. Людина намагається закритися від принади, протиставити їй певні переконання (наприклад, довести собі, що ця "банка варення" - погана, отже, шкідлива - апелювання до інстинкту самозбереження).

У будь-якому випадку людина зазнає стрес, який з кожним роком тільки поглиблюється. Формується ситуація постійного дефіциту певних ресурсів, а як відомо, саме створення подібних ситуацій є початковою точкою застосування методів впливу.

На жаль, в Україні практично відсутні відповідні наукові дослідження, що змушує звертатися до робіт російських та західних авторів з близьких проблем, передусім проблем культурного шоку. Виникнення культурного шоку пов'язане із захисною реакцією механізмів культури на процеси розмивання ідентичності, втрати соціокультурних орієнтирів.

Стара соціокультурна захисна система постсоціалістичних (передусім пострадянських) країн вщент зруйнована, а нова ще не склалася. Нова система гегемонії ще у процесі становлення, соціальні процеси ще не набули необхідної інерції, і незначні впливи можуть підштовхнути їх до інших атракторів (точок тяжіння), за термінологію І. Пригожина, і навіть докорінно змінити напрям руху. Суспільство переходить у стан "впорядкованого хаосу" (звідси популярність ідеї змови - прим. авт.): будь-які жорсткі впливи майже повністю компенсуються хаотичністю, проте ступінь внутрішньої впорядкованості вже дозволяє виділяти певні траєкторії змін, вже окреслені основні атрактори. Саме тому, використання методів спеціальних інформаційних операцій (ширше: тонких, або м'яких (soft), впливів - прим. авт.) є найефективнішим у цих суспільствах (зауважимо, що саме згідно синергетичних уявлень порушуються питання обумовленості сучасності, зокрема інструментів, що використовуються, майбутнім).

Перед тим як перейти безпосередньо до проблеми здійснення інформаційних операцій проти нестабільних суспільств автор вважає за необхідне визначитися з проблемою політичної стабільності як такої.

За визначенням тлумачного словника Д. Ушакова, "стабільність - міцність, сталість, постійність" . Поняття стабільності у політичній науці ретельно досліджено у статті О. Макаричева . Він виділяє вісім основних підходів до визначення стабільності, проте певні з них не придатні для досягнення цілей роботи. Згідно цих підходів, стабільність розглядається як наслідок чогось, несамостійне, похідне поняття. Перелічимо придатні визначення.

1. Стабільність як стан відсутності загрози нелегітимного насильства (Ф. Білі, К. Даудинг, Р. Кімблер, Д. Яворські).

2. Стабільність як відсутність змін уряду (Е. Циммерман).

3. Стабільність як відсутність змін у конституційному ладі, правилах гри (С. Хантингтон).

4. Стабільність як відсутність структурних змін (Д. Сіаринг).

5. Стабільність як стан балансу політичних сил (Дж. Лівелі).

Таким чином, політична стабільність визначається через певне заперечення (відсутність чогось). Нестабільність є станом наявності цього "чогось" за умов слабкості, або неефективності компенсуючих механізмів. О. Макаричев пише, що "багато хто з авторів визначає нестабільність як неспроможність політичної системи керувати змінами, або, точніше, справлятися з ними". Можна доповнити це визначення: нестабільність - зміна правил політичної гри, до якої політична система неспроможна адаптуватися.

Згідно іншої термінології, нестабільність - стан невизначеності траєкторії розвитку, можливість вибору напряму з кількох можливих. Інакше кажучи, нестабільність - суттєва характеристика зони біфуркації (!).

Дуже важливим є той факт, що за умов затягування часу стану нестабільності у соціально-політичним системах спрацьовує цікава закономірність. Система адаптується до постійної зміни правил гри, починає жити фактично без правил, точніше, за правилами зміни правил. Назвемо цей стан квазістабільним. Феномен квазістабільності полягає у тім, що за умов швидкої зміни правил гри в кожен конкретний момент ці правила є стабільними, тобто має місце ефект локальної стабільності. Понад те, квазістабільність має місце виключно за стабільності правил гри на одному з можливих рівнів. Ці правила можуть бути не загальнозначущими, неофіційними, невизнаними більшістю, але з ними погоджуються та їх дотримуються основні гравці. Таким чином, підгрунтям квазістабільності є певна соціальна згода (консенсус), а через це - певна стабільна база. Можна уявити собі систему, що взагалі не має жодних загальновизнаних правил функціонування, але має загальновизнаний напрям розвитку та постійну швидкість змін (стабільну першу похідну за часом). Перехідне (постсоціалістичне) суспільство, за визначенням, запропонованим вище, є принципово нестабільним чи, у кращому разі, квазістабільним.

Виходячи з введених визначень нестабільності, можна дійти висновку, що існують кілька рівнів нестабільності.

Однією з очевидних характеристик нестабільної соціально-політичної системи є розкол політичної еліти у питанні щодо встановлення правил гри.

Проблема планування спеціальних інформаційних операцій - це проблема планування впливів на свідомість та прогнозування їхніх наслідків. Прогностична функція є однією з основних функцій сучасної, зокрема політичної науки. "Потреби у прогнозуванні найгостріше відчутні тоді, коли втрачається контроль не лише над майбутнім, а й над сучасністю, і в цьому випадку прогноз-передбачення цінне саме як форма контролю безперервної життєдіяльності людини".

Тісно пов'язані з картиною світу, підходи до прогнозування змінювалися протягом часу, прискорюючи чи, навпаки, гальмуючи розвиток науки. За умов панування певної наукової парадигми (чи то дешифрування Природи як Великої книги Творця, чи то гегелівське самопорозуміння світового Духа, чи то позитивістський економний запис корисних знань і умінь) завдання передбачення майбутнього залишалося провідним. Ця теза стосується передусім наук про суспільство та людину. Наприклад, швидкий розвиток американської політичної науки з середини XX ст. був викликаний значною мірою потребами "холодної війни". Попередник ЦРУ - Управління стратегічних служб, засноване Ф. Д. Рузвельтом, робило ставку на щонайширше залучення науковців до розвідувальної діяльності. Цю організацію називали одночасно "клубом панів" та "науковим зібранням". Величезні асигнування значно прискорили розвиток соціальних та політичних наук. Відомо, що саме управління аналізу і оцінок ЦРУ, відповідні підрозділи Держдепартаменту, Пентагону і адміністрації президента стали, поряд з академічним середовищем, колискою сучасної політичної науки. Хрестоматійним є приклад Rand Corp. Ця установа була створена ВПС США для наукового обгрунтування стратегії розвитку озброєнь. З роками Rand Corp. перетворилася на одну з провідних "фабрик думок", один з основних науково-дослідних центрів США у сфері політичної, соціологічної та інших наук про суспільство.

Наближеність подібних структур до центрів ухвалення рішень фактично робить прогнозування їхнім основним завданням. Саме прогностика є для загалу найзрозумілішою функцією науки. Фундатор відомої соціальної теорії майбутнього, теорії "постіндустріального суспільства", Д. Белл вважає, що серед п'яти типів прогнозування (технологічне, економічне, демографічне, соціальне, політичне) "політичне прогнозування є найменш точним". Причину цього він вбачає у тому, що увага політологів прикута до конфліктних ситуацій, де гравці ухвалюють рішення за умов обмеженості доступної інформації. Цей факт радикально підвищує вагомість особистісного чинника. Як вважає, наприклад, С. Кримський, "область передбаченого не охоплює всі шари історії, наприклад, непередбачуваним є все особистісне". Проте перебрання функцій оракулу (думки Д. Белла ще раз засвідчують вдалість цього порівняння) значною мірою визначило рівень суспільного авторитету політології.

З іншого боку, передбачення майбутнього тісно пов'язане з проблемами містики. В історії можна знайти багато прикладів, коли ця сфера людської діяльності негативно впливала на розвиток науки. Особливо це відбилося на суспільнознавчих науках, передусім, на політичній науці.

Відомо, що приналежність науковця до об'єкта дослідження становить одну з найвизначніших проблем гуманітарних наук. Ще більшого значення вона набуває у сфері політичного прогнозування, що є невід'ємною функцією влади.

У прадавні часи прогностикою, зокрема політичною та військовою, займалися жерці. Відомо, що у Давньому Римі авгури мали перед кожною битвою перевірити її результат за внутрішностями жертовних тварин та польотом птиць. Подібні звичаї широко поширювалися і в інших давніх країнах. Результатами ворожінь були, за нашою термінологією, передбачення. Але вже тоді сильні керівники розглядали ворожіння як засіб психологічного впливу на військо та мирне населення.

Згодом створення і використання передбачень за волею богів призвели до спроб окремих жерців прогнозувати події на свій страх і розсуд. Тим більше, що в давніх державах, таких, як Стародавній Єгипет, жрецька каста фактично керувала країною. Можна казати, що вже з цих часів функція політичного прогнозування стає невід'ємною частиною того, що набагато пізніше отримало назву "політичного консалтингу". І якщо функція "консалтингу" належала духовним особам, то й прогнозування здійснювали саме вони.

Інтерес давньогрецьких філософів до соціально-політичних проблем, звичайно позначився на розвитку прогностики. За часів античності вже були спроби пояснення подій за допомогою причинно-наслідкового принципу. Запозичення знань з Єгипту особливо відчутно у піфагорейців та деяких інших філософських школах. Діалектичний метод (велике надбання греків), за яким світ описувався як єдність непоєднуваного , дозволив визначитися з межами прогнозування. Циклічність світу практично зводила нанівець свободу волі і тим самим передбачала можливість жорстких передбачень.

Розвиток суспільства та інститутів держави викликав зростання політичного класу. Це у свою чергу активізувало дослідження у сфері політичного прогнозування. Окремі речі Цицерона, наприклад "Проти Катилини", можна вважати прикладами політичного прогнозу. Саме до тих часів можна віднести перші спроби використання політичного прогнозу як засобу політичної боротьби та використання так званих "прогнозів, що самореалізуються".

Християнська ідеологія у соціальному і політичному сенсі є принципово прогностичною. Центральне місце у ній посідають передбачення кінця світу та Страшного суду. Апокаліптика є прикладом саме соціально-політичного прогнозу. Біблія містить багато підходів до прогнозування, що не втратили актуальності і зараз. Наприклад, Еклесіаст фактично закладає одну з можливих парадигм прогнозування - парадигму повторюваності. "Що було, воно й буде; й що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем".

Жорсткий монотеїзм ісламу та доктрина "присуду долі" у християнстві підтримали тяжіння до політичного прогнозування у духовних осіб. Клерикали, які фактично виконували функції пізнішої інтелігенції, були природним носієм функцій політичного консультування.

Відродження традицій світського політичного прогнозування і філософії можна віднести до часів пізнього Середньовіччя. "Перший політолог" Н. Макіавеллі - описує фігуру радника-кондотьєра.

Розвиток "шляхетства мантії", поява перших паростків громадянського суспільства, ускладнення соціально-політичних систем створили підгрунтя для розвитку політичного прогнозування.

На той самий час припадає поява ще одного жанру соціально-політичної прогностики. Йдеться про утопії, в яких описувалося бажане майбутнє людства (за вже згаданою термінологію, робилася спроба задати атрактори).

Часто-густо ця діяльність поєднувалася з класичним короткотривалим прогнозуванням. Достатньо назвати сера Т. Мора, лорда - зберігача печатки та автора "Утопії", людину смерть якої Еразм Роттердамський назвав смертю найвеличнішої постаті в усій попередній і майбутній історії Англії.

З розвитком журналістики, а особливо з часів Великої Французької революції постать політичного оглядача, який прогнозує розвиток подій у внутрішньому і, особливо, міжнародному житті стає надзвичайно популярною.

Детерміністська картина світу та віра у всемогутність науки, що панували у суспільній свідомості з середини XIX ст., викликали прогностичний бум. Будь-яке соціально-політичне вчення епохи Модерну претендувало на єдино правильне передбачення майбутнього (цікаві думки щодо зв'язку марксизму з іудео-християнською апокаліптикою презентує О. Панарин). Одним з найхарактерніших прикладів цього стала поява суспільно-політичної теорії, що мала не пояснювати світ, а змінювати його. Як пізніше писав Л. Троцький, "матеріалістичний метод, що постав з революцій і дозволяє розраховувати сили, передбачувати зміни в них, і в межах цього передбачення спрямовувати події - найвище досягнення революції і разом з тим її найвища поезія". Однією з основних переваг марксизму його адепти вважали саме спроможність наукового передбачення. В. Ленін стверджував, що марксизм створює "історичний грунт не тільки в сенсі пояснення минулого, а й у сенсі безбоязного передбачення майбутнього і сміливої практичної діяльності, спрямованої на її здійснення" .

У середині XX ст. відбувся справжній бум прогнозування. Розпочав свою діяльність Римський клуб, у Західній Європі та США було розгорнено небачені футурологічні програми, серед яких необхідно назвати програму Д. Белла. Значної популярності набули прогностичні роботи на кшталт "Футурошоку" О. Тофлера. Як вже було зазначено, одним з чинників цього буму стала "холодна війна", інша причина криється у надзвичайно швидкому ускладненні суспільства.

Подібна ситуація спостерігається і зараз у країнах колишнього СРСР. Радянська версія марксизму згубно позначилася на розвитку прогностичного напряму в політології. Дійсно, якщо майбутнє вже передбачене у працях класиків, то навіщо займатися цією вже давно принципово розв'язаною проблемою. Як вважає Ф. Бурлацький, необхідність політичного прогнозування була одним з основних чинників, що покликав до життя сучасну російську політологію. Однією з причин цього були особливості генези експертної спільноти РФ. Інститут світової економіки та міжнародних відносин, регіональні інститути АН СРСР, Академія суспільних наук при ЦК КПРС, аналітичні й наукові підрозділи КДБ СРСР (НДІ АІ, НДІ проблем розвідки, НДІ 2-го ГУ тощо), МО СРСР, передусім ГРУ, меншою мірою університетське середовище були основними джерелами формування експертної спільноти.

Цілком зрозуміло, що в інтелектуальній атмосфері другої половини XX ст. дуже важливим виявився виразно соціологічний характер прогнозів. Використання формальних методів, таких, як, наприклад, математичне моделювання, спричинило у 60-70-х роках зростання ілюзій щодо можливості наукового передбачення майбутнього. У ці роки було видано багато робіт стосовно політичного прогнозування, зокрема у міжнародних відносинах . Було розроблено такі моделі, як модель розвитку Медоуза, модель "ядерної зими", створено різноманітні демографічні моделі тощо. І хоча частина з них, передусім останні, були суто природничими моделями, вони справили найзначніший вплив на політичну сферу.

За умов стабільного біполярного світу формальні методи, такі, як модель гонки озброєнь Річардсона , працювали достатньо адекватно, проте в умовах 90-х років описати за їхньою допомогою міжнародні процеси практично неможливо.

Дослідження у цьому напрямі тривають і зараз. Як приклад можна навести комп'ютерну програму IPS, що моделює розвиток країн у заздалегідь заданих умовах. Проте і тут яскраво виявляється виразний економіко-соціальний характер сучасного прогнозування. Частково це викликано дуже складною природою політичних подій.

За результатами аналізу процесів розвитку склалося кілька основних підходів до прогнозування.

1. Презентистський підхід. Його сутність полягає у абсолютизації безперервності історичного процесу. Згідно цього підходу радикальних якісних змін не може бути, майбутнє - це результат поступового накопичення незначних змін (аналог сумування безкінечно малих у математичному аналізі).

2. Агностичний підхід. Послідовники цього підходу вважають, що передбачити майбутнє неможливо.

3. Нігілістсько-фіналістський, або апокаліптичний. Його послідовники спираються на апокаліптичні пророцтва стосовно майбутнього.

4. Фантастичний. Грунтується на художньому передбаченні як основному способі прогнозування.

5. Утопічний. Розглядає майбутнє як час реалізації проектів соціальної перебудови.

6. Позитивний (інтуїтивний, науково-фантастичний, науково-конструктивний). Його основна риса - перенесення у сферу прогнозування духу і пафосу класичної позитивістської науки.

На жаль, в українській політичній науці проблема політичного прогнозування не знайшла адекватного відображення. У переважній більшості монографій, та навіть підручників з політології немає розділу, присвяченого прогнозуванню. Винятком є робота О. В. Лазоренко та О. О. Лазоренко. Проблемам прогнозування воєнно-політичного конфлікту присвячено главу докторської дисертації Г. Перепелиці. Дещо інша ситуація спостерігається у сфері розробки методів аналітичного планування, надзвичайно близького до проблематики прогнозування, зокрема політичного. Як приклад наведемо роботу О. Власюка, присвячену проблемам використання формальних методів планування у діяльності вищих органів державної влади. Окремі роботи присвячені й проблемам соціального прогнозування.

Більшість наукових робіт з прогнозування становлять теоретичні дослідження. Серед них необхідно назвати щорічники Всесоюзного інституту системного аналізу, де протягом 70-х - 80-х років було вміщено цілу низку цікавих робіт з проблем прогнозування. На увагу також заслуговують дослідження школи МДУ, важливою характеристикою яких є глибокий аналіз на грунті системної парадигми. Певні дослідження здійснювалися у Санкт-Петербурзі. Необхідно також сказати про дослідження групи А. Кокошина з Інституту США та Канади РАН, який упродовж 7 років (1992-1998 рр.) обіймав посаду першого заступника міністра оборони РФ.

За окремий напрям необхідно вважати роботи з соціального прогнозування, зокрема роботи акад. О. Румянцева, І. Бестужева-Лади, О. Здравомислова, В. Ядова та інших.

У радянській літературі 80-х років, присвяченій проблемі політичного прогнозування, слід відзначити роботу Р. Долникової. У цій монографії досліджені конкретні підходи до прогнозування зовнішньополітичного курсу сучасної країни. Використання результатів цього дослідження у практичній діяльності уможливлюється завдяки ретельному розгляду конкретних проблем прогнозування та побудові методики.

Близькими за об'єктом дослідження є роботи, присвячені психологічному прогнозуванню, серед яких варто назвати роботи О. Ольшанського та групи В. Ушакової.

Як вже було підкреслено, проблема прогнозування ретельно досліджувалася у західній науці. Серед фундаментальних робіт необхідно назвати передусім працю Е. Янча "Прогнозування науково-технічного прогресу", що стала настільною для багатьох прогнозистів 60-х - 80-х років. У більшості західних навчальних посібників з політичних наук, проблем управління тощо є розділи, присвячені проблемам прогнозування.

Науковою базою сучасного політичного прогнозування можна вважати системний аналіз (Л. Берталанфі)* та кібернетичні уявлення (Н. Вінер і К. Шенон), у сфері прогнозування міжнародних відносин необхідно назвати роботи Г. Моргентау, С. Хантингтона, З. Бжезінського тощо. Останніми роками дедалі більшу увагу науковці звертають на синергетичні підходи.

Визначимося з термінологією прогнозування.

Прогноз (forecast) - імовірнісне твердження про майбутнє з відносно великим ступенем ймовірності.

Передбачення (prediction) - самоочевидне (неімовірнісне) твердження про майбутнє, що базується на абсолютній достовірності.

Антиципація (anticipation) - логічно сконструйована модель майбутнього з поки не визначеним рівнем імовірності.

Загальновизнаним є те, що управління має п'ять основних функцій : визначення цілей; планування; координація; стимулювання; контроль.

Виходячи з відомих кібернетичних положень, третя, четверта та п'ята функції відносяться до механізму зворотного зв'язку. Проблема прогнозування постає на етапі визначення цілей та на етапі планування.

Визначення цілей, або визначення ідеалу, потребує достатньо загальної прогностики. Необхідно визначитися з кількома основними цільовими параметрами. Моделі майбутнього надмірна конкретизація може лише заважати.

Продовження 3

Зовсім інші вимоги висуває етап планування: від прогнозування вимагаються найконкретніші відповіді на порушені питання.

Спробуємо сформулювати кілька загальних вимог до процесу прогнозування. У викладенні спиратимемося, зокрема на матеріали А. Гуцала.

По-перше, прогнозист має виходити з розуміння цілісності світу та його нерозривності, єдності. Навіть такі історичні злами, як революції, не повністю змінюють перебіг процесів у системі. Згідно вже згаданої теорії складних динамічних систем, кожна система має пам'ять, якщо пам'ять безкінечна, то всі попередні стани системи, незважаючи на будь-які її перебудови, впливають на усі наступні, якщо пам'ять відсутня, то має місце послідовність незалежних подій. Реально кожна система має скінченну пам'ять. Наприклад, атмосфера "забуває" свій попередній стан за 23 тижні. Те саме справедливо і для будь-якої соціальної системи.

У моментах перебудови (областях чи точках біфуркації) відбувається часткове очищення пам'яті: система "забуває" частину з того, що за інших умов визначало б її нормальний розвиток. Крім простого очищення, у пам'яті можуть відбуватися складніші процеси. Наприклад, може здійснюватися часткова модифікація інформації за квазівипадковим, або суто випадковим законом.

Підтвердимо вищевикладену тезу прикладом з теорії революції. П. Сорокін у своїй роботі "Соціологія революції" вважає, що кожна революція має дві фази: свята знищення та приборкання; часткового відновлення. У другій фазі відбуваються процеси оновлення нормального дореволюційного життя з певними модифікаціями (соціально-політична система, переживши катастрофічну перебудову, відновлює себе за зразками, що доступні з пам'яті). Навіть у випадках таких катастрофічних та тотальних революцій, як російська у жовтні 1917 р., відбувався процес повернення до попередніх норм. Йдеться не тільки про неп, а й про події кінця 30-х - початку 50-х років. Яскравим прикладом зовнішньої подібності є фактична ідентичність зразків уніформи російської і радянської армій.

Пам'ять системи спричинює до дії принципи "малих змін" та "інерції і спротиву". На стабільних етапах розвитку суспільства відсутні значні стрибки, все змінюється поступово. З іншого боку, суспільство і політична система завжди тяжіють до стабільності та протистоять будь-яким змінам.

По-друге, треба зважати на існування принципу історичних аналогій. Він є одним найпродуктивніших, але й найнебезпечніших для прогнозування. Хибні історичні аналогії дуже поширені.

По-третє, прогнозист має враховувати принцип нестабільності, або постійної біфуркації. Будь-який політичний процес є принципово нелінійним та, відповідно, нестабільним. Надзвичайно велика кількість ступенів свободи у поведінці людини з одного боку, здається, унеможливлює жодне реальне прогнозування, а з іншого боку - за законом великих чисел багато флуктуацій компенсуються. Проте ця компенсація відбувається тільки на певному, достатньо високому рівні. Політичний прогнозист завжди має виходити з усвідомлення реальної непередбачуваності поведінки людини (хоча б на одному з можливих рівнів її поведінки) та можливості прогнозувати діяльність тієї самої людини зі значною часткою ймовірності (на інших рівнях). Будь-яка конструкція, підгрунтям якої є певне твердження, наприклад, що людей спонукають до дії їхні усвідомлені інтереси (так вважає і марксизм, і лібералізм), являє собою достатньо комфортну для дослідника модель. Це зауваження, на думку автора, є принциповим, бо змушує постійно пам'ятати про ймовірнісність будь-яких реальних прогнозів.

Найважливішою проблемою політичного прогнозування, на погляд автора, є проблема передбачення за нерегулярних умов, у транзитивних, перехідних станах. Транзитивним, перехідним станом суспільства вважатимемо такий стан, коли старі правила політичної поведінки вже не дійсні для всього чи переважної більшості суспільства, а нові ще не сформувалися. Основною характеристикою такого стану є кристалізація, вироблення правил гри. Такий підхід до визначення перехідного стану дозволяє викреслити зі списку подібних суспільств такі сталі системи, як наприклад, радянська, незважаючи на її самовизначення як проміжної, перехідної.

Як вже зазначалося, прогнозування, зокрема політичне, вже досить давно стало об'єктом наукового дослідження. Розглянемо один з можливих підходів до технології прогнозування.

Незважаючи на свій науковий характер, політичне прогнозування тільки певною мірою є науковою діяльністю. У багатьох випадках прогнозист працює на замовлення. Це з самого початку позбавляє позицію дослідника цілковитої об'єктивності. Вказану тезу необхідно враховувати задля розуміння сутності процесу прогнозування, який у багатьох випадках здійснюється з точки зору однієї зі сторін, що включені до конфлікту. Саме тому надзвичайної важливості набувають спроби формалізувати процес прогнозування.

Першим кроком на цьому шляху має стати визначення типів і методів прогнозування.

Р. Долникова запропонувала такі класифікації прогнозів.

1. За стосунками суб'єкта прогнозування і об'єкта прогнозу.

1.1 Передбачення дійсності ("нульове прогнозування"). Метою є прогнозування майбутнього, що не залежить від дій суб'єкта або відбувається за умов їхньої відсутності.

1.2 Передбачення дій. Метою прогнозування є визначення дій, що необхідно здійснити для досягнення фіксованого результату.

1.3 Передбачення результатів дії. Цей вид прогнозування найбільш близький до проблем планування і вміщує відповідь на питання щодо наслідків дій суб'єкта прогнозування для ситуації.

2. За типом процесу, прогнозування якого здійснюється.

2.1 Унікальний, нетиповий, одиничний. Найскладніший тип прогнозування, через різке підвищення кількості ступенів свободи, різних напрямів поведінки об'єкта прогнозування. У цій ситуації не працює закон великих чисел, і кожна флуктуація стає значущою.

2.2 Масовий, типовий.

3. За терміном прогнозування.

3.1 Короткотермінові (від кількох днів до одного-двох років).

3.2 Середньотермінові (від двох до п'яті років).

3.3 Довготермінові (десять-п'ятнадцять років).

3.4 Найдовші.

Д. Мангейм і Р. Річ виділяють два основних типи політологічного аналізу: нормативний та емпіричний . Якщо емпіричний апелює до фактів життя і, швидше за все, є наслідком наукової революції XVII-XVIII ст., то нормативний, до речі, найперший тип гуманітарного та й взагалі наукового знання, грунтується на описах життя, рукописних текстах. Похідними з цих типів аналізу є і відповідні типи прогнозів.

Кожен з типів прогнозів потребує для своєї реалізації застосування окремих методів, яких існує значна кількість. Е. Янч виділяє до 150 різних, але з них найпоширенішими, на його думку, є такі методи прогнозування: мозкова атака; метод Дельфи; екстраполяція; контекстуальне картографування; морфологічне дослідження; сценарний підхід; синоптична ітерація; економічний аналіз; використання теорії ігор; кількісні моделі; вертикальні і горизонтальні матриці рішень; дослідження операцій; дослідження рішень; дерево цілей; мережеві методи; системний аналіз.

Ці методи можна об'єднати в кілька великих груп. Найадекватнішими, на погляд автора, для вивчення соціально-політичної ситуації в умовах нестабільності, в точках біфуркації є кілька методів.

По-перше, методи експертних оцінок: метод мозкової атаки та його розвиток - метод "Дельфи", що фактично є методами удосконалення розумового процесу. Зауважимо тут, що метод "Дельфи" є "багаторівневою письмовою мозковою атакою зі зворотним зв'язком".

Основною перевагою методів експертних оцінок є відносна простота їхнього застосування, природність, а також те, що за вдалого вибору експертів вони дають дуже добрі результати. До вад можна віднести значну залежність від суб'єктивного фактора та принципову неповторюваність. Як найбільш універсальні, ці методи придатні для аналізу нестабільної ситуації.

По-друге, методи, що використовують моделювання. Під моделлю розуміємо чітко сформульоване та описане спрощене уявлення процесів, що відбуваються у дійсності. Моделювання застосовується для вибору серед континууму характеристик об'єкта дослідження найважливіших, з точки зору дослідника, та відкидання другорядних. Саме в сутності методу і полягає його основна вада - можливість нехтування певними чинниками перебігу подій. До методів цієї групи можна віднести екстраполяцію, метод, що базується на теорії ігор, побудову кількісних моделей, сценарний підхід, синоптичну ітерацію, певні різновиди економічного аналізу. Окрему підгрупу складають методи, пов'язані з математичним моделюванням. До переваг цієї групи методів можна віднести їхню формалізованість, певну можливість автоматизації тощо. Необхідно зауважити, що сфера наук про людину і суспільство вміщує спеціальні модельні методи. Наприклад, метод історичних аналогій.

Проблема застосування методів моделювання, особливо математичного, в областях біфуркацій є надзвичайно складною. Ще й сьогодні остаточно не розв'язана проблема розробки адекватного математичного, та й навіть понятійного апарату. Звичайні моделі принципово лінійні, що обумовлює їхню непридатність до застосування в областях нестабільності, проте використання ідей модельного підходу є, на погляд автора, у цій ситуації досить плідним.

Опишемо докладніше сценарний підхід.

Він є різновидом модельного підходу і став одним з найчастіше застосованих у сучасній політичній науці. Парадигма сприйняття життя як гри, яскраво окреслена Л. Хейзингою ("Homo ludens") та Г. Гессе у "Гравці в бісер" (про цю книгу як своєрідний маніфест органічної інтелігенції йшлося раніше), позначилася на зростанні відносної популярності сценарного підходу (театральність) у сучасній політології.

Передусім визначимося з термінологією цього методу.

Тлумачний словник російської мови, серед інших подає таке визначення слова сценарій:

"...Заздалегідь підготовлений детальний план проведення певного видовища, взагалі (перен.) здійснення чогось".

Так само визначено "сценарій" й у новому політичному словнику "Влада".

Великий енциклопедичний словник визначає сценарій "у прогнозуванні - система передумов, на основі якої розробляється один з можливих варіантів прогнозу". Прогнозуванню, у класичному розумінні, притаманні кількісні методи досліджень (журнал "Проблемы прогнозирования" тощо), тому сценарії, що передбачають опис можливих варіантів майбутнього, є певною модифікацією сценарного підходу.

Словник іноземних слів одним зі значень "сценарію" подає:

"...перен. Завчасно підготований план здійснення чогось. Сценарій парламентських виборів".

Цікаво, що політичні словники радянських часів не пояснюють цей термін. Зокрема, це викликано лінійним сприйняттям майбутнього у радянському суспільствознавстві.

Необхідно звернути увагу на те, що сценарний підхід є, перефразуючи відомий вираз, певною мірою "сучасністю продовженою у майбутнє". Значною мірою сценарій є засобом описання стабільних процесів. Проте неформальні можливості, що відкриває цей метод, дозволяють описувати і нестабільні ситуації. На думку певних дослідників, саме це робить побудову сценаріїв найадекватнішим методом прогнозування за умов застосування синергетичної парадигми у політичній науці.

Сценарний підхід є надзвичайно цікавим ще й через те, що його функції не вичерпуються лише прогнозуванням подій. Як вважає Е. Янч, "сценарій не передбачає майбутнє, а формує його варіант". У цьому вислові міститься важлива передумова для ідеї прогнозів, що самовиправдовуються.

Відомий вислів "попереджений, отже, озброєний" є точним формулюванням цієї ідеї. Оголошення результатів прогнозу, тим більше у формі політологічного прогнозу, у багатьох випадках формує віртуальну версію подій та змушує їх відбуватися у інший спосіб (цікаво порівняти з ідеями І. Пригожина та І. Стенгерс стосовно штучної побудови атракторів - прим. авт.). З іншого боку - часто-густо сценарії є такими, що самореалізуються (порівняємо з одним з фундаментальних принципів квантової механіки: спостерігач є рівноправним учасником подій, від самого факту наявності якого залежить їхній перебіг). Цікаві матеріали щодо вищезазначеного вміщені у статті А. Гуцала і М. Ожевана.

Тут і далі розумітимемо під сценарієм систему передумов та нарис плану, одного з багатьох можливих варіантів перебігу подій. У такому розумінні сценарій належить не до галузі прогнозування, а до галузі політичного планування, його побудова у разі застосування певних методів впливу за наявності відповідних передумов дозволяє охопити політичну ситуацію загалом. З певними припущеннями сценарій можна розглядати варіантом політичного плану, а кажучи про кожний політичний план, "треба нагадати висловлювання Мольтке, який казав, що при складанні військових планів попередньо можуть бути вироблені тільки основна схема, загальний план, а не деталі, тому що, зокрема, їхнє здійснення залежить значною мірою від переміщень противника".

Вищевикладене свідчить про неусталеність термінології. Дійсно, будь-яке планування є спробою побудувати образ бажаного майбутнього та втілити його у життя, проте будь-яке прогнозування має на меті створити образ майбутнього. Саме тому планування можна вважати специфічним різновидом прогнозистської діяльності, в усякому разі розмежувати прогнозування і планування досить складно.

Розвитком сценарного підходу є метод синоптичної інтеграції, що вперше був застосований у середині 60-х роках англійським науковцем Брегом при написанні роботи "Англія у 1984 році". Його підгрунтям є припущення складності об'єкта, що досліджується. На першому етапі застосування методу синоптичної інтеграції формується ціла низка різноманітних часткових сценаріїв (у наведеному прикладі економічних, внутрішньо- і зовнішньополітичних тощо). Множина результатів реалізації сценаріїв описує можливі варіанти розвитку системи.

На другому етапі відбувається узгодження результатів, обираються ті точки множини, до яких узгоджено призводять хоча б по одному з різнорідних сценаріїв.

Поряд з методами екпертних оцінок та моделювання існують такі, що прямо чи опосередковано використовують постулати системного підходу. До них можна віднести системний аналіз, контекстуальне картографування, морфологічні дослідження.

Перевагами цих методів вважають розуміння єдності світу, дослідження зв'язків між об'єктами. Основною вадою є, як і у системному підході, складність визначення меж системи, що досліджується.

Як приклад наведемо морфологічне дослідження, що запропонував швейцарський дослідник Цвіклі. Процедура застосування методу складається з трьох етапів: розкладення складного на елементарні поняття; присвоєння кожному поняттю hi характеристик та побудова матриці зв'язків цього поняття з іншими; побудова тензору (багатомірної матриці) об'єкта.

Четверта група методів близька до методів системного аналізу, проте, на відміну від них, вивчає лише одну характеристику систем - ієрархію об'єктів. Це, передусім, дослідження рішень та операцій, побудова дерев цілей, мережеві методи.

Розглянемо як приклад метод побудови дерева цілей. Основою цього методу є те, що поведінку будь-якої реальної системи можна уявити як композицію дій, спрямованих на досягнення певних цілей. Побудувавши ієрархію цих цілей та записавши її у вигляді поміченого графу, можна з'ясувати подальшу поведінку системи.

Необхідно зауважити, що "прогноз не повинен давати відповіді на запитання "що буде?", він відповідає на запитання "що відбуватиметься за певних умов?". У будь-якому разі прогноз випливає з сучасності, він переносить певні її тенденції у майбутнє. За термінологією Р. Долникової, база прогнозу, тобто ті риси сучасності, на які він спирається, є найважливішою його характеристикою. Поряд зі вказаними методами саме сучасність визначає результати прогнозування.

Далі видається за доцільне проілюструвати наведені ідеї, зробивши стислий екскурс до теорії політичної пропаганди.

Розглянемо сучасні погляди на теорію політичної пропаганди як одного з основних джерел теорії спеціальних інформаційних операцій. Проблемам пропаганди, та взагалі політичного впливу на масову свідомість за допомогою ЗМІ присвячено чимало цікавих праць. Цією проблематикою цікавилися вже давні греки (теорію ораторського мистецтва, на думку автора, можна, за певних припущень, розглядати як попередницю наукової теорії пропаганди). Свою назву діяльність з поширення певних поглядів отримала після створення у XVI ст. Конгрегації пропаганди в апостольській столиці - Римі. Не вдаючись глибоко в дослідження цієї дуже складної, розробленої теми, звернемо увагу на таку базову для теорії пропаганди роботу, як "Трактат з загальної соціології" італійського вченого В. Парето, де викладені його погляди на ідеологію, що влучно переносяться на проблематику пропаганди.

На думку вченого, що грунтується на здійсненому наприкінці XIX - початку XX ст. ретельному аналізі обширу матеріалів, існує чотири типи деривацій (псевдодоказів), які використовують для обгрунтування певних тез у пропаганді. Деривації базуються на особливостях розумового процесу людини і сприймаються нею як логічні докази, хоча і не є за суттю такими. Наведемо ці чотири типи псевдодоказів.

1. Використання незаперечних істин. Під цим розуміють так звані банальності. Наприклад, більшість до певного часу вважала, що Сонце обертається навколо Землі, тому думки Г. Галілея сприймалися як щось не тільки неправдоподібне, а й нерозумне.

2. Посилання на авторитет. Будь-яка культурна, а тим паче наукова традиція базується на авторитеті.

3. Звернення до загальновживаного (усі так міркують). Значної ефективності використання цього прийому набуло з часів висунення ідеї суверенності, волі народу.

4. Використання гри слів (зокрема, гра семантичними контекстами), заміна негативно забарвлених висловів на позитивні та навпаки. Яскравим прикладом може слугувати дихотомія: моджахеди (борці за віру) - душмани (бандити).

Хоча пропаганда почала свою історію з початком історії суспільства, першою науковою школою, що спеціально досліджувала проблеми пропаганди, стала американська школа вивчення ЗМІ. Ця школа вивчала пропаганду передусім на матеріалі першої світової війни. Значну роль у її становленні зіграв Г. Лассуел. Цій школі, зокрема, належить виділення трьох основних типів пропаганди

1. "Біла" пропаганда. Її основною характеристикою є те, що пропагандист відкрито називає себе і дозволяє пов'язати пропагандистські тексти зі справжнім джерелом. Яскравим прикладом подібної пропаганди є заяви президента, уряду, офіційного інформаційного агентства.

2. "Сіра" пропаганда. Пропагандист використовує для поширення пропагандистських матеріалів спеціально створені джерела чи забезпечує просування матеріалів у певних незалежних засобах масової інформації. Прикладом подібної "сірої" пропаганди може слугувати пропаганда через неурядові ЗМІ, неурядові організації тощо.

3. "Чорна" пропаганда. Пропагандист поширює матеріали від імені третьої особи, наприклад підпільної організації.

Зрозуміло, що часто інформаційні операції плутають саме з третім типом - "чорною" пропагандою. Проте необхідно зазначити що, виходячи з сучасного розуміння, спеціальні інформаційні операції можуть використовувати методи пропаганди усіх трьох видів. Наприклад, у США, до інформаційних операцій стратегічного значення часто залучають не тільки неофіційні, чи приховані, а й суто офіційні канали поширення інформації, такі, як USIA та офіційні промови президента.

Значну увагу ця школа приділяла пропаганді як комунікації. У руслі загальної теорії комунікації, комунікативістики, проблемам пропаганди також було приділено досить уваги. Значні досягнення у цій сфері має Аненбергська школа, одним з основних предметів аналізу якої є виборчі кампанії.

Подальші дослідження тривають приблизно у цій самій парадигмі, проте дедалі більшу увагу приділяють проблемам дослідження аудиторії, механізму зворотного зв'язку тощо. Відбувається певне зміщення за класичною лассуелівською моделлю ЗМІ.

Окремо місце серед американських дослідників посідає Г. Шіллер, праці якого присвячені так званій проблемі "інформаційного колоніалізму", тобто використанню засобів комунікації задля контролю над політикою іноземних держав. Прикладом може бути робота "Маніпулятори свідомістю", присвячена американській політиці у сфері інформації. Автор вважає, що саме перевага в інформаційній сфері дозволяє США впевнено посідати панівне місце у світовому співтоваристві. Наприкінці 90-х років ця думка стає загальновизнаною та проникає у роботи офіційних ідеологів.

Починаючи з В. Парето, фахівці приділяли значну увагу виокремленню та формулюванню прийомів і методів пропагандистського впливу.

У дослідженнях Американського інституту аналізу пропаганди, що у 30-40-х роках був провідною науковою установою у цій сфері, запропоновано наступну класифікацію стандартів пропаганди :

1. Навішування ярликів. Цей прийом грунтується на психологічній забарвленості висловлень, слів .

2. Блискуча невизначеність. Полягає у змішуванні причин і наслідків.

3. Перенесення авторитету. Наведення разом з пропагандистським твердженням ім'я авторитетної особи або установи. Цей пункт базується на відповідній деривації В. Парето.

4. Посилання на авторитет полягає у прямому підкріпленні пропагандистського твердження посиланням на авторитет.

5. Свої хлопці. Грунтується на створенні відчуття спільності.

6. Підтасування карт. Зрозумілий і найвживаніший пропагандистський прийом.

7. Разом з усіма. Відтворення однієї деривації В. Парето: звернення до міркувань "як усі".

Інші матеріали щодо діяльності інституту можна знайти в Інтернеті.

За твердженням французького дослідника другої половини XX ст. Ж. Доменака, під час здійснення пропагандистських кампаній зазвичай спираються на п'ять основних правил.

1. Правило спрощення. Виходячи з орієнтації пропаганди на найменш досвідченого члена аудиторії та її апелювання до емоцій, важливою вимогою є максимальне спрощення об'єкта пропаганди. Для успіху в пропаганді, особливо для створення образів (іміджів) необхідно досягти асоціації об'єкта за однією рисою. Яскравим прикладом подібного підходу можна вважати висловлення Р. Рейгана стосовно "імперії зла". Багатозначність, наявність полутонів принципово не придатні для пропагандистських текстів.

2. Правило перебільшення та перекручення. Створення позитивних (негативних) іміджів викликає необхідність гіперболізації певних рис об'єкта, акцентування на подіях, не обов'язково значних, але таких, що працюють на ідею, а за умови недостатньої чіткості матеріалу його перекручення.

3. Правило оркестрування або замовчування. Як зазначав міністр пропаганди гітлерівської Німеччини Й. Геббельс, "важливо не те, про що пишуть в газетах, важливо те, про що в них не пишуть". За матеріалами Р. Герценштейна, одним з основних прийомів геббельсівської пропаганди було саме замовчування. Подібні підходи широко використовують і нині.

4. Правило переливання. Одне з важливих, проте дуже дискутивних правил Ж. Доменака полягає у відповідності пропаганди настановам і стереотипам аудиторії.

Відомо, що існують три основні теорії впливу засобів масової інформації на аудиторію : tabula rasa (чистого аркуша), за якої ЗМІ повністю формують масову свідомість; посилення, за якою ЗМІ спроможні лише посилювати наявні стереотипи і настанови; компромісна. Ж. Доменак дотримувався теорії посилення.

5. Правило спільності та зараження. Це правило є повним аналогом деривації В. Парето (звернення до загальновживаного).

Вже згаданий теоретик і практик пропаганди Й. Геббельс виділяв чотири основні правила пропаганди.

1. Розумове спрощення. Суть цього правила у максимальному спрощені пропагандистських матеріалів (основні теоретики націонал-соціалістської доктрини А. Гітлер ("Моя боротьба") та А. Розенберг ("Міф двадцятого сторіччя") виходили з лебонівських підходів до маси як надзвичайно розумово слабкої сутності).

2. Обмеженість матеріалу. Суть цього правила полягає у тому, що адресат пропаганди повинен отримувати дуже обмежений не тільки за якісними, а й за кількісними показниками матеріал. Масова (за Ортегой-і-Гассетом) людина, на думку теоретика й практика нацистської пропаганди, принципово не спроможна сприймати великі тексти (цей постулат знаходить пояснення у так званому числі Міллера 7±2 - без спеціальної підготовки людина здатна сприймати тільки таку кількість одиниць - прим. авт.)

3. Постійне повторення (тотальність). Геббельсівська пропаганда отримала визначення тотальної саме через наполегливе впроводження у життя принципу: "якщо людині тисячу разів сказати що вона льоха, то на тисячу перший раз ця людина захрюкає".

4. Емоціональне напруження. Пропагандистське повідомлення відрізняється від інших саме своїм емоційним забарвленням. Звернення до емоції, а не до розуму - це сутнісна особливість пропаганди.

Активні дослідження прийомів телевізійної пропаганди розгорнулися у США у 70-х роках. У той час дослідники вперше усвідомили надзвичайну ефективність телебачення як засобу маніпулювання. Одне з подібних досліджень здійснила Е. Ефрон. Аналізуючи американське телебачення початку 70-х років. XX ст., вона визначила наступні характерні пропагандистські прийоми:

1. Читання думок. Журналіст, сказати б, читає думки пересічних людей, але насправді вкладає в їхні вуста свої міркування. Для цієї техніки притаманне посилання на внутрішні, приховані почуття, невисловлені думки, неусвідомлені психологічні поштовхи як окремих людей, так і певних груп. Часто-густо пропагандист висловлює думку величезних спільнот: військових, шахтарів, злиденних робітників або середнього класу - виступати "від імені та за дорученням" народу.

2. Анонімність. Цей прийом близький до першого типу. Він полягає у використанні анонімного або фактично анонімного джерела повідомлень. Як доводять дослідження Н. Костенко, у сучасній Україні понад 70 % повідомлень у міжнародних новинах анонімні, тоді як у східноєвропейських країнах цей показник становить лише 40 %, а у країнах Заходу - 10-12 %. Не менш поширені й такі посилання, як "з достовірних джерел", "за оцінкою експертів", "загальновідомо", "за словами урядовця", "за компетентною думкою", "як повідомляють правоохоронні органи", "відомо", "говорять" тощо.

3. Вилучання,. Суть цього прийому полягає у фільтрації думок співрозмовника. Текст журналіста проходить у повідомлення повністю, а текст інтерв'юера подається зі значними купюрами. Е. Ефрон виділяє чотири типи вилучань.

- Відхилення. Використовується за умов наявності двох сторін, що ведуть дебати. Ведучий стверджує, що він надає слово обом сторонам, тоді як у повідомлення фактично потрапляє лише одна позиція. Ефект збереженої полемічності посилює відчуття об'єктивності. Цей прийом дуже активно використовується у різноманітних ток-шоу.

- Перспектива. Висвітлюючи певний конфлікт, комунікатор надає слово лише одній стороні. Журналіст схиляється на бік симпатичної йому сторони конфлікту і фактично грає на її боці, створюючи однобоку перспективу. Прикладів використання цього прийому - безліч, зокрема, саме він використовується під час висвітлення воєнних протистоянь.

- Підміна. Полягає у використанні слабких, сприятливих визначень для позначення насильницьких дій. Наприклад, насильницькі заворушення отримують назву "демонстрацій протесту", бандитські формування стають "борцями за свободу", найманці - "добровольцями". Цей прийом дуже активно використовувався у комуністичній пропаганді, проте інтенсивність його застосування не знижується й нині. Основною метою його використання є створення сприятливого іміджу насильницьких дій.

- Останнє слово. Комунікатор передає суть дискусії досить коректно, проте закінчує її своїм заключним словом, підсумовуючи думки. При цьому він акцентує на позиції однієї зі сторін (наводячи або перефразуючи цитату однієї сторони, одночасно ігноруючи іншу).

4. Звеличення. Цей тип прийомів спрямований на ідеалізацію, створення позитивного іміджу людини, спільноти або інституту. Виокремлюють шість видів "звеличення".

- Похвала. Комунікатор позитивно змальовує певну дію або характеристику. Можливе непряме використання цього прийому, коли позитивну характеристику отримують дії іншої особи, спрямовані на підтримку об'єкта похвали.

- Придушення негатива. Е. Ефрон пише, що цей приклад може бути визначений реченням: "які ще негативи?". Комунікатор розповідає про певний негатив і при цьому дивується - у чому він полягає.

- Найменування і звеличення негативів. Цей прийом близький до прийому "підміна". Для виправдання певного негативного факту знаходять жорстко позитивно емоціонально закріплені для певної аудиторії терміни, наприклад "національна гордість", "солідарність трудящих" тощо.

- Iгнорування негативних характеристик. Використання позитивних епітетів (опускаючи негативні) для характеристики людини, що посідає певну, можливо, негативну позицію.

- Збільшення значущості. Суть прийому полягає у використанні певного асоціативного ланцюга, що дозволяє посилити значущість явища. Характерний приклад - "іконостас" радянських марксистських вождів (К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін, Й.В. Сталін) плюс сучасний керівник.

- Атака опонентів як аморальних осіб. Суть подібного прийому у використанні моралізаторської критики опонентів, відмові їм у моральному праві критикувати. Щось на зразок "чия б корова мичала".

5. Приниження. Зрозуміло, що крім "звеличення" мають існувати й протилежні прийоми. Дослідження Е. Ефрон доводять, що існує сім різноманітних видів "приниження".

- Пряма атака. Найрідкіснішим є пряме засудження з вуст комунікатора. Останнім часом воно поступається місцем іншим, витонченішим видам приниження.

- Непряма атака. Частішим та ефективнішим є приниження людей чи процесів за приказкою: скажи хто твій друг, і я скажу хто ти. Найактивніше цей прийом використовується у політичній боротьбі, яскравим прикладом є вислів "червоно-коричневі".

- Атака за допомогою подвійного стандарту. У цьому випадку створюються і використовуються спеціальні правила гри, за якими об'єкт звинувачення з самого початку програє. Надалі ці правила не застосовуються до жодної особи.

- Гумор, сарказм, сатира, іронія. Одним з найпоширеніших прийомів приниження є використання гумору. Як колись писав К. Маркс: "людство полишає минуле сміючись". Смішне, апріорі, не може бути серйозним, загрозливим, суттєвим.

- Аргумент. Цей прийом використовується досить активно. Комунікатор активно схиляється у дебатах до однієї зі сторін. Повідомивши про позицію певної сторони, він потім детально її аналізує та розбиває неначе протилежна сторона, маскуючи свою заангажованість під об'єктивний коментар.

- Звинувачення за асоціацією. Суть цього прийому у спрямуванні асоціації: певний об'єкт прив'язується до чогось зовсім поганого, наприклад, фашизму. Порівняємо: "С. Хусейн - арабський Гітлер" - американська пропаганда часів війни у Перській затоці; "НАТО - фашизм" - югославська пропаганда часів Косовської кризи; "нашизм" - визначення просоюзних, прокомуністичних сил у колишньому СРСР протилежною стороною у політичних баталіях першої половини 1991 р.

- Код. Суть цього прийому полягає у використанні асоціацій з негативною символікою. Не маючи можливості критикувати відкрито, комунікатор звертається до езопової мови.

6. Підроблений інтелект. Суть цього типу прийомів у штучному створенні враження про нейтралітет комунікатора, який насправді анагажований однією зі сторін. Е. Ефрон виокремлює шість варіантів цих прийомів.

- Фальшивий комплімент. Об'єктові висловлюють незначущий комплімент щодо його характеру або розуму, супроводжуючи цей комплімент девальвуючими поясненнями. Звичайно використовують такі види пояснень: повне і розширене заперечення компліменту; одночасне активне звеличення опонента. Комплімент тут відіграє роль затравки, що надає комунікатору можливість продемонструвати свою об'єктивність, цим самим посиливши вплив на адресата повідомлення.

- Фальшива критика. Цей прийом є дзеркальним відображенням попереднього. Замість фальшивого компліменту комунікатор робить певне невеличке й несуттєве зауваження щодо особи, яку він підтримує, а потім або спростовує це зауваження, або переходить до нищівної критики опонента.

- Фальшиві серії. Суть прийому полягає у створенні незакінченого логічного ланцюга. Комунікатор послідовно критикує опонентів за певні подібні помилки. але забуває про відповідну тему, коли підходить черга критикувати свого протеже. У глядача створюється враження, що останній не припускається подібних помилок, а комунікатор досить об'єктивний.

- Фальшивий прототип. Суть прийому у штучному створенні речника великої групи. Комунікатор знаходить представника певної групи та постійно надає йому слово від її імені. За певний час в уяві людей цей представник стає майже офіційним речником названої групи, хоча ніхто й ніколи не уповноважував його виступати від імені групи.

- Напівдебати. Комунікатор активно і постійно стверджує, що він надає слово обом сторонам. При цьому фактично він дозволяє дуже докладно висловлювати позицію лише своїм протеже, повністю ігноруючи позицію їхніх опонентів.

- Подвійна бесіда. Комунікатор на початку виступу стисло розповідає про певний позитив щодо опонентів сторони, яку він реально підтримує, а потім тривалий час присвячує спростуванню власного твердження.

7. Повна фальсифікація. Досить активно використовуються і прийоми, що є повною фальсифікацією. Як приклад розглянемо перекручування. Комунікатор цитує висловлювання (читай позицію) сторони зі значними неточностями та навіть помилками для посилення позицій сторони, що опонує. Найчастіше використовується така ситуація - цитування вихопленого з контексту речення, фрази або висловлювання.

8. Редагування структури. Наступний тип пропагандистських прийомів активно використовує можливості психологічного впливу за рахунок структуризації текстів.

- "Отруйний сендвич". Комунікатор подає позитивне повідомлення між негативною передмовою та негативним висновком. За певних здібностей або досвіду комунікатора позитивне повідомлення наче зникає, ховається, ефект від нього повністю девальвується.

- "Цукровий сендвич". Цей прийом є дзеркальним до попереднього. Негативне повідомлення маскується позитивним вступом та позитивними висновками.

- Перебільшення деталі. Комунікатор знаходить, а потім акцентує увагу на маленькій, проте негативній, деталі. Її вміле роздмухування може повністю змінити враження від події: "Мертві мухи псують та зашумовують оливу мироварника - так трохи глупоти псує мудрість та славу" .

9.ІІ Iнша техніка. Цей тип прийомів зазвичай використовують як додатковий, разом з іншими. Можна виділити його чотири основні види.

- Суперузагальнення. Комунікатор, не базуючись на жодних об'єктивних фактах, робить надзвичайно широке узагальнення. Цей прийом часто використовується разом з "читанням думок".

- Недоведена теорія. Прийом грунтується на авторитеті наукового знання як такого. Комунікатор спирається на певну гіпотезу у сфері суспільних наук та посилається на неї як на об'єктивну істину. Отримане з подібної посилки судження використовується далі як могутня зброя проти опонентів.

- Навідне запитання. Репортер запитує співрозмовника, непрямо висловлюючи певну вже сформовану думку щодо проблеми.

- Однослівна журналістика. Комунікатор використовує одне слово або лаконічну фразу для визначення своєї позиції. Залежно від семантичного потенціалу слова ним можна передавати як схвальне, так і негативне ставлення.

Аналіз різноманітних ситем правил (прийомів) пропаганди доводить їхню подібність, майже тотожність один до одного, незважаючи на різний посилки. Це свідчить про наявність у пропагандистських технологіях певних закономірностей, які випливають з об'єктивних особливостей масової і індивідуальної свідомості.

Уперше приділив значну увагу дослідженню психологічних основ пропагандистських технологій В. Парето. Підгрунтям його уявлень та думок його наступників стали теорії соціально-політичної психології. Серед її фундаторів, погляди яких не втратили актуальності й нині, необхідно назвати вже згаданого Г. Лебона, О. Тарда. До цієї теми зверталися такі корифеї сучасної соціології, як М. Вебер (проблеми впливу релігійної ідеології на становлення капіталістичного суспільства), Е. Дюркгейм (проблема самогубства), П. Сорокін (проблема соціальної символіки) та інші. Цікавий огляд сучасного стану цієї науки можна знайти у Д. Майєрса, С. Москвичі, серед вітчизняних дослідників необхідно назвати Д. Ольшанського, Г. Дилигенського, Г. Андрєєву.

З іншого боку, розробляються проблеми сприйняття текстів, аудіовізуальних образів, інших мов (роботи вітчизняних авторів: І. Ладанова, Ю. Чуфарова). Загальні прийоми, що їх використовують для реалізації психологічного впливу, стали предметом наукових досліджень американських психологів, передусім школи Р. Чалдіні .

У науковій літературі вирізняють два основних типи пропагандистських технологій: м'які, що не суперечать системі символів, настанов та стереотипів реципієнтів; жорсткі, що мають на меті докорінну модифікацію чи руйнацію наявних психологічних настанов.

М'які пропагандистські технології ефективніші у довготривалому плані, ніж жорсткі, наслідки застосування прийомів цього типу досить чітко прогнозуються. Приклади використання останніх у реальному житті спостерігаємо постійно, починаючи з реклами (політичної і комерційної), закінчуючи звичайними теленовинами.

Жорсткі технології застосовуються тільки за виняткових умов, оскільки після певної критичної точки дії реципієнта жорсткої пропаганди передбачити важко, а інколи й практично неможливо.

Базовими правилами обох типів технологій можна вважати такі постулати.

1. Слід впливати на емоції, а не на розум.

2. Необхідно постійно здійснювати психічний тиск - пропаганда має впливати на реципієнта весь час. Звичайно, що у сучасному суспільстві цієї вимоги дотриматися дуже важко, проте намагатися її задовольнити можна.

3. Сугестивні технології дуже ефективні, бо надають можливість здійснювати прямий вплив на підсвідомість людини.

4. Треба орієнтувати пропагандистську кампанію на чітко визначену цільову аудиторію.

Цікаві приклади використання пропагандистських технологій на матеріалі американських внутрішньополітичних кампаній наявні в Інтернеті. Зараз можна стверджувати, що на цей час існує досить розвинена теорія пропаганди.

Найцікавішим об'єктом інформаційного впливу, на думку автора, є середня європейська постсоціалістична країна. Далі буде подано кілька ключових характеристик об'єкта і суб'єкта здійснення впливу.