Розділ 1 Еколого-економічна збалансованість як основа сталого розвитку території

1.1 Проблеми екологічно сталого розвитку території

У сучасних умовах виявилися протиріччя, пов'язані з виснаженням природних ресурсів і забрудненням довкілля. Проблема раціонального використання природних ресурсів і охорони довкілля з кожним роком набуває все більшу гостроту і актуальність. Зростаючі виробничі сили суспільства дають все більшу можливість активної дії на природу з метою перетворення природних ресурсів в споживчі блага. Ця дія носить подвійний характер: з одного боку суспільство впливає позитивно, покращуючи довкілля (зрошування посушливих земель, насадження лісів, озеленення міських територій і так далі), з іншого боку, спостерігається негативні тенденції дії – виснаження природних ресурсів, порушення екологічної рівноваги, забруднення відходами виробництва і вжитку водних джерел, атмосферного повітря, ґрунту, знищення лісів, тваринного світу, ерозія родючих земель і так далі. Значне переважання негативної дії над позитивною передбачає проведення комплексного аналізу взаємодій в складній системі «людина-суспільство - виробництво-природа», пошук шляхів збалансованого і досить сталого розвитку цієї системи.

Існуючі в даний час глобальні екологічні проблеми пов'язані із здійсненням антропогенних процесів без врахування можливостей природи компенсувати негативні дії, а також у зв'язку з орієнтацією на переважання соціально-економічних пріоритетів розвитку людства.

Наростання глобальних екологічних проблем, виникнення криз на локальному рівні і катастроф антропогенного походження зумовили необхідність перегляду стосунків суспільства і природи, пошуку принципово нових шляхів розвитку.

Сьогодні при вирішенні проблеми охорони природного середовища реалізуються в основному технологічні і технічні можливості. Цим можна добитися деякого поліпшення якості довкілля в певному регіоні, проте для кардинальної зміни стосунків між природою і суспільством цього недостатньо.

Для визначення можливих альтернатив подальшого розвитку, пошуку доріг їх реалізації слід провести історико-економічний аналіз поглядів і течій на предмет взаємодії суспільства і природи і на роль екологічного чинника в економічному розвитку.

Можна відзначити, що по мірі екологічного чинника в традиційних економічних теоріях умовно можливо виділити два періоди: до 60-х років xx століття і після, коли екологічні проблеми набули глобального характеру і стали чинником, стримуючим економічне зростання.

Своє бачення можливих варіантів взаємодії між економічною, екологічною і суспільною системами пропонує Перс Д. і Тернер Р. в роботі [37], виділивши чотири можливі напрями. Перший автори визначили як «ріг достатку»: економічне зростання забезпечується шляхом екстенсивної експлуатації природних ресурсів. Природне середовище розглядається лише з позиції корисності для людини; є думка, що виснаження природних ресурсів і забруднення довкілля в майбутньому можна здолати з використанням ринкових механізмів, державного регулювання і розвитку технічного прогресу. Цей напрям визначають ще як техноцентристський.

Другий напрям допускає компроміс між зусиллями економічного зростання і збереженням природного довкілля на основі менеджменту природокористування, управління процесами відтворення природних ресурсів, екологічною рівновагою.

Третій підхід передбачає орієнтацію в першу чергу на збереження довкілля, обмеження економічного зростання і його узгодження з процесами самовідтворювання природного середовища, визнання власних прав природи незалежно від матеріальних і соціальних потреб суспільства, що хоча й допускає оцінку природного середовища з позиції її корисності для життєдіяльності людини.

Четвертий напрям можна визначити як «чисто екологічний» або «екологоцентристський» – характеризується гармонією взаємин природного довкілля і суспільства, переважання мети збереження природи і невтручання в природні процеси, мінімальну експлуатацію природних ресурсів, прийняття біоетики як відсутності утиску прав і інтересів природних об'єктів з боку людини. Саме цей напрям породив стратегію нульового економічного зростання. З'явилося поняття якості життя з позиції вищих потреб, ніж лише матеріальних.

Тому питання збалансованого екорозвитку, його організаційно-економічного забезпечення є основним завданням даного дослідження.

Слід зазначити, що як саме визначення концепції сталого розвитку, так і основні принципи, що розкривають її єство носять в основному філософсько-світоглядний характер і безпосередньо не відповідають на питання яким чином можна реалізувати дану концепцію на національному, регіональному і локальному рівнях, тому питання про теоретичні підходи реалізації принципів сталого розвитку до теперішнього часу залишається дискусійним. У роботі [16, с. 114-118] приведений аналіз основних теоретико-методологічних підходів до реалізації концепції стійкості: антропоцентричний, біосферно-центричний і неосферний. Антропоцентричний підхід базується на вимогах людини до якості місця існування і орієнтується на потенційну корисність природних об'єктів для людини і задоволення його потреб. Посилюється інтеграція економічних і екологічних процесів. Досягнення сталого соціально-економічного розвитку вимагає узгодження стратегій, направлених на прискорення економічного зростання і збереження якості довкілля. Передбачається пошук різних форм державного втручання в процеси природокористування. У зв'язку з неможливістю забезпечувати темпи економічного зростання за рахунок екстенсивного використання природних ресурсів, з метою інтеграції економічних і екологічних інтересів вихід бачиться в інтенсифікації використання природних ресурсів, ресурсозбереженні, вживанні природозберігаючих технологій.

Відповідно до цього автори [16, с.116] наводять своє визначення категорії сталого розвитку з використанням поняття «Екологічних обмежень» - тобто «такий розвиток суспільства, при якому задоволення потреб здійснюється в рамках екологічних обмежень» і при якому забезпечується поліпшення добробуту, умов праці і життя сьогодення і майбутніх поколінь, збереження динамічної рівноваги між всіма компонентами біосфери, раціональне використання і відтворення природних ресурсів з широким залученням до господарського обороту відходів виробництва і вжитку. При такому підході до побудови нової форми стосунків з природним довкіллям дії суспільства мають бути направлені на такий розвиток, при якому підвищується добробут населення, забезпечується його екологічна безпека і одночасно зберігається біорізноманітність і екологічна збалансованість. Дана стратегія передбачає погоджений розвиток суспільства і природи, усвідомлення обмеженості природних ресурсів, а значить і обмежень потреб, і перехід до поняття еколого-орієнтованих потреб. В той же час, ряд учених не розділяє даний підхід до реалізації концепції сталого розвитку. Як вважає академік Н.Н. Моїсеєв, ідея сталого розвитку в такій постановці ілюзорна, оскільки практично не реалізовується на практиці і по цьому необхідна конволюція суспільства і довкілля [20, 30].

Виходячи з антропоцентричного підходу, на перше місце серед чинників стабілізації ставиться людина і її праця. Перехід до сталого розвитку, таким чином, буде супроводжуватися соціалізацією природи.

Автори роботи [21] вважають, що в Україні ще не достатньо передумов для сприйняття ідей сталого розвитку. Перехід України до стану сталого розвитку стримується необхідністю вирішення комплексу екологічних, соціальних, економічних проблем, які для країн з розвиненою економікою не є актуальними.

Деградація і виснаження природних ресурсів унаслідок техногенного розвитку економіки заставляють вкладати значні капітальні ресурси в розробку нових або посилення експлуатації вже використовуваних родовищ корисних копалини. Ці інвестиції збільшуються з кожним роком, хоча ефективність їх при цьому падає [35]. При такому типі економічного розвитку, в разі витратного інвестування видобутку і використання природної сировини, не представляється можливим вкладати більш менш значні засоби в природоохоронні програми і поліпшення якості довкілля. Певний вклад в деградацію природного середовища і виснаження природно-ресурсного потенціалу України вносить експортно-імпортна політика, обумовлена типом економіки і рівнем технічного розвитку. Техногенний тип економіки і низький технологічний рівень провокує зростання експорту сировини концентратів, руди, металів, хімічних продуктів і іншої ресурсоємної продукції, тоді як високо наукова і високотехнічна продукція складає 3-4% всього експорту.

Нинішня структура економіки України в цілому неефективна і екологічно небезпечна. На екологічно небезпечні виробництва доводиться 42,8% вартостей основних фондів, 33, 8% обсягів виробництва і 21% захисту працівників [33]. Зростає питома вага сировинних галузей. Це підтверджується даними про структуру виробництва промислової продукції в Україні

Як вважають більшість авторів, одна з причин екологічної кризи в Україні - це дотримання методології вирішення економічних проблем шляхом охорони природи і раціонального використання природних ресурсів, а не відповідності принципам збалансованого екологобезпечного розвитку, коли можливості природного середовища визначають стратегію соціально-економічного розвитку суспільства. На зміну «раціональному природокористуванню» початку 90-х років прийшла думка про необхідність поєднання інтересів природи і суспільства, тобто при вирішенні будь-яких економічних питань необхідно враховувати екологічні аспекти і навпаки. При цьому значно розширене поняття «Якості життя» як рівня вжитку матеріальних і духовних благ в екологічно сприятливих умовах.

Згодом [4, с. 145] сталий розвиток визначається як процес гармонізації виробничих сил, забезпечення задоволення необхідних потреб всіх членів суспільства за умови збереження і поетапного відтворення цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між її потенціалом і потребами людей усіх поколінь.

Автори визначають основні цілі сталого розвитку України як економічне зростання, відновлення біорізноманітності, реалізація екологічного розвитку виробництва, соціальна справедливість, раціональне використання природних ресурсів, стабілізація чисельності населення, збереження і розвиток інтелектуального потенціалу країни. Для реалізації цих цілей, на думку авторів [4] необхідне: структурна перебудова економіки України, зміна структур виробництва і вжитку, гарантія соціально-економічної і екологічної безпеки держави, підвищення рівня організації природокористування на регіональному рівні, забезпечення паритетності у використанні природних ресурсів для нинішнього і майбутнього поколінь. Як цільові орієнтири сталого розвитку пропонуються показники якості життя, рівня економічного розвитку і стану довкілля. При цьому до показників якості життя відносяться: тривалість життя, рівень здоров'я населення, освітній рівень, рівень зайнятості населення, забезпеченість житлом, доля населення, що мешкає в умовах відхилення стану природного середовища від нормативного. Автори підкреслюють, що досягнення стану сталого розвитку забезпечується проведенням еколого-економічної політики, що включає: екологізацію всіх ланок суспільного виробництва; формування збалансованої структури виробництва і вжитку на принципах раціональності і безпечності; перехід до загального платного природокористування; включення економічного імперативу в інвестиційну політику, формування ринку екотехнологій і екопослуг; екологізація інституційних утворень; розвиток економічних інструментів регулювання природокористування.

Для України мету переходу до суспільства сталого екологічно безпечного розвитку можна визначити як забезпечення високої якості життя на підставі збалансованого рішення проблеми соціально-економічного розвитку, збереження сприятливого довкілля, відтворення сприятливого довкілля і відтворення природно-ресурсного потенціалу [21, с. 56].

Як показує аналіз соціальної та еколого-економічної ситуації в Україні, досягнення даної мети - це завдання майбутнього, проте вже сьогодні необхідно робити активні кроки в цьому напрямі. Можна виділити ряд принципів, що сприяють реалізації поставленої мети в процесі розробки стратегії розвитку національної економіки в перехідний період [6]:

• принцип обережності: не погіршення сьогоднішнього стану довкілля в результаті дій або бездіяльності;

• принцип «передбачати і запобігти»: довший і менш ризиковий підхід краще чим ліквідація збитків довкіллю;

• принцип балансу між ресурсами і забрудненням: використання ресурсів в рамках масштабів регенеративної здатності екосистеми; контроль над об'ємом забруднень і відходів в рамках асиміляційного потенціалу екосистеми;

• принцип збереження природного багатства на сьогоднішньому рівні: недопущення втрат або зменшення природно-ресурсного потенціалу і екологічної різноманітності;

• принцип консервативного землекористування: наскільки можливо запобігти переходу малоінтенсивного землекористування на інтенсивніше.

Ряд авторів [21,с. 57] пропонує дещо інші принципи переходу України на шлях сталого розвитку, стосуючись еколого-економічного аспекту даної проблеми: господарська діяльність повинна оцінюватися з точки зору нанесеної шкоди природному середовищу і природним ресурсам, отриманий від господарської діяльності результат не може бути менше ніж завданої шкоди; при вирішенні економічних проблем пріоритет віддається екологічному чиннику, а вирішення екологічних проблем співвідноситься економічними можливостями; подальше екстенсивне використання природних ресурсів і погіршення стану довкілля слід вважати недопустимим; екологічні проблеми повинні вирішуватися як можна ближче від їх виникнення; провідна роль в реалізації стратегії сталого розвитку в економічній, соціальній і екологічній сферах належить державі. Як першочергові завдання автори [21,с.15] бачать: призупинення деградаційних процесів в природі і суспільстві; реабілітація навколишнього техногенно-зміненого середовища; приведення до екологічних вимог структури національної економіки; зменшення до екологічно обґрунтованого рівня розораності сільськогосподарських угідь; відновлення родючості земель. При цьому необхідна розробка і впровадження в життя нової екологічної політики як в галузях природокористування, економіки, в техніці і технологіях, так і в соціальній і гуманітарній сферах. В даному випадку екологічна політика розглядається як складова частина національної безпеки держави.

В той же час в аналізованих роботах вітчизняних учених не виділяється як першочергове завдання регулювання еколого-економічних стосунків на регіональному рівні як зовнішнього елементу реалізації концепції сталого розвитку.

1.2 Еколого-економічна збалансованість в системі забезпечення сталого розвитку території

Проблема збалансованого еколого-економічного розвитку регіонів займає одне з перших місць серед проблем економічного розвитку територіально-виробничого комплексів. Це обумовлено тим, що із зростанням суспільного виробництва, трансформацією економіки на ринкові умови господарювання можливе істотне збільшення екстенсивності і інтенсивності матеріально-енергетичних потоків між економічною і екологічною системами регіону. Особливо це важливо для крупних промислових центрів, промислових вузлів, де вже в даний час сукупне техногенне навантаження на довкілля перевищує її можливості в розсіюванні, централізації і поглинання шкідливих відходів, викидів і стоків, а також у відтворенні природних ресурсів. Тому виникає необхідність організації такої системи господарювання на даній території, яка б будувала стратегію свого розвитку виходячи з порівняння антропогенного впливу на природу з її стійкістю до цих дій.

Діючі реальності економіки показують ресурсний підхід до її розвитку, споживче відношення до природних ресурсів, коли їх використання відноситься до економічної сфери, а охорона природи до неекономічної, звідси незбалансований розвиток всієї еколого-економічної системи регіону.

Збалансоване природокористування на даній території передбачає детальну розробку декількох груп завдань: організаційних, економічних, природничонаукових і технічних. Зокрема формування механізму узгодження розвитку виробничих структур із збереженням природних комплексів пов'язано, з одного боку, з оцінкою сукупного антропогенного навантаження на довкілля, а з іншого – з оцінкою екологічної стійкості і екологічної ємкості території. Від вирішення цих завдань багато в чому залежить встановлення науково-обґрунтованих граничнодопустимих економічних обмежень для конкретних територій і витікаючих з них темпів економічного і соціального розвитку.

Формування системи збалансованого природокористування передбачає перехід на принципово нову систему управління розвитком економіки регіону, розробку додаткових економічних інструментів, направлених на підтримку цієї рівноваги. Реалізація концепції еколого-економічного збалансованого розвитку вимагає перетворення виробничо-господарських систем в нову якість, при якому територіальна технологічна кооперація забезпечувала б мінімальне використання природних ресурсів і розсіювання техногенних відходів в еколого-економічній системі регіону. Це можливо шляхом переходу до маловідхідних технологій і доукомплектуванням нових виробництв, що забезпечують переробку відходів і здобуття вторинних ресурсів для використання усередині і за межами даної території. Така трансформація існуючих територіально-виробничих комплексів, промислових вузлів і в цілому економічної системи регіону дозволить в рамках даної екологічної ємкості природного середовища і не порушуючи екологічної рівноваги забезпечити сталий розвиток соціально-економічної системи території.

Концепція екологічно сталого розвитку зв'язує воєдино три підсистеми – соціальну, економічну і екологічну (або природну) і розкриває принципи розвитку. З метою подальшого дослідження доцільно розділити ці системи, виділивши як об'єкти вивчення структурно-функціональні елементи цих систем (суспільство, економіка, природа) і групи стосунків між ними:

• соціально-економічні (людина, суспільство і суспільне виробництво);

• соціально-екологічні (людина, суспільство і природне довкілля);

• еколого-економічні (економіка і природне середовище).

Об'єктом економічних досліджень в контексті концепції сталого розвитку є самі еколого-економічні стосунки і сама еколого-економічна підсистема, тому що в рамках цієї підсистеми виявляються в найбільш загостреному вигляді протиріччя між економікою і природним середовищем. Еколого-економічні стосунки можна досліджувати на різних рівнях управління економікою:

а) стосунки домогосподарства з навколишнім природним середовищем в плані безпосереднього використання природних ресурсів з метою задоволення особистих потреб і розміщення відходів вжитку в довкіллі;

б) стосунки між господарюючими суб'єктами (підприємством, організацією) і навколишнім природним середовищем в плані використання природних ресурсів і умов з метою виробництва споживних вартостей і розміщення в довкіллі відходів виробництва;

в) відношення між групою господарюючих суб'єктів, розташованих на даній території і територіальним біосферним комплексом в плані спільного використання природно-ресурсного потенціалу території, включаючи асиміляційний потенціал природного середовища з метою забезпечення соціальних і економічних потреб населення даної території і експорту результатів виробництва за її межі;

г) стосунки між національною економікою як частини світової економічної системи, і глобальною природною системою Землі.

Екологічні проблеми виявляються в першу чергу на регіональному рівні і тому саме на регіональному рівні необхідно усувати еколого-економічні протиріччя, що виникають між домогосподарствами і господарюючими суб'єктами з одного боку і територіальним природним комплексом з іншою. З цією метою на територіальному рівні (населений пункт, місто або вузол і так далі) необхідно створити принципово нову організаційно-економічну систему територіального управління, що забезпечує збалансований соціально-економічний і еколого-економічний розвиток відповідно до концепції екологічно сталого економічного розвитку суспільства.

Взаємозв'язки і взаємодії довкілля і економіки носять багатобічний і багатоаспектний характер. Визначальне значення в цих зв'язках має соціально-економічний пристрій і відповідна йому організація еколого-економічної системи. Поняття і структурні елементи еколого-економічної системи досліджуються багатьма ученими, описується характер взаємозв'язків в цій системі. За визначенням М. Лемешева під еколого-економічною системою розуміється взаємопов'язана інтеграція економіки і природи, і взаємообумовлене функціонування суспільного виробництва і протікання природних процесів в природі і особливо в біосфері [14, с. 268]. В першу чергу дане визначення підходить для регіонального рівня управління. У сучасних еколого-економічних дослідженнях еколого-економічна система визначається як обмежена певною територією частина ноосфери, в якій природні, соціальні і виробничі структури і процеси взаємозв'язані взаємодіючими потоками речовини, енергії і інформації [22, с. 179-200]. Саме в рамках еколого-економічної системи поняття “Охорона природи” повинне перейти в активну збалансовану взаємопідтримку економіки і екології. Еколого-економічна система – це поєднання спільно функціонуючих екологічної і економічної систем, що володіє емерджентними властивостями, що не зводяться до суми властивостей окремих елементів [24, с. 24]. У цій системі екологічна підсистема є співтовариством живих організмів, що взаємодіють один з одним і місцем існування, в це співтовариство включається і людина. У свою чергу, економічна підсистема є організованою сукупністю продуктивних сил, яка перетворює вхідні матеріальні і енергетичні потоки природних ресурсів у вихідні потоки засобів виробництва і предметів вжитку [15, с. 304]. Таким чином можна відзначити, що частина матеріальних і енергетичних елементів екологічної підсистеми використовується як виробничі ресурси економічної системи, при цьому постійно існує зворотний матеріально-енергетичний потік з економічної системи в екологічну. Головною властивістю еколого-економічної системи, як вважають багато дослідників, є врівноваженість, відповідність і збалансованість її підсистем, а головною функцією – безпосередня взаємопідтримка структури і функцій цих підсистем. Головним управляючим елементом еколого-економічної системи є людина. В цьому випадку урівноваження економіки з природою і збереження місця існування людини робить еколого-економічну систему основною формою і умовою сталого розвитку суспільства.

У літературі можна знайти близькі поняття до еколого-економічної системи: біоекономічна система, біосоціальна система [18], природно-економічна система [5].

Людина своїми діями може створити сприятливі умови для використання окремих елементів території і її інфраструктури, тим самим активізувати взаємодію в системі “навколишнє середовище-економіка”.

Галузевий аспект взаємодії економіки і довкілля виявляється в різній інтенсивності прямих і зворотних зв'язків окремих галузей економіки з окремими об'єктами довкілля, що проявляються на даній території. Інтенсивність визначається техногенними особливостями виробництва даної галузі, масштабами виробничої діяльності в кожній з них. Характер взаємозв'язків економіки і довкілля в узагальненому вигляді представлений в таблиці 1.1 [19, с. 60].

По мірі інтенсивності прямих і зворотних зв'язків у взаємодії з довкіллям галузі економіки можна розташувати в наступній послідовності: сільське господарство, добувна промисловість, енергетика, хімічна і нафтохімічна промисловість, лісове господарство, лісова і деревообробна промисловість, наземний, морський і повітряний транспорт. Відмінність обумовлена тим, в якій мірі переважають прямі або зворотні зв'язки, що особливо важливе для вироблення збалансованої стратегії розвитку даної території. Прямі зв'язки характеризуються дією економіки на довкілля і виявляються у використанні природних ресурсів і розміщенні відходів в довкіллі. Зворотні зв'язки визначають в якій мірі стани довкілля (наявність і виснаження природних ресурсів, якість елементів довкілля) впливають на діяльність і ефективність економічної діяльності.

Враховуючи наявність прямих і зворотних зв'язків в еколого-економічній системі, проблема найбільш раціонального використання всіх ресурсів, прив'язаних до даної території полягає в пошуку «територіального оптимуму» [19, с.89], що поєднує інтереси економіки з охороною довкілля.

Таблиця 1.1

Схема зв'язків економіки і довкілля

Галузі економіки	Елементи довкілля	Характер зв'язків
Сільське господарство	Земля, ґрунт, води, атмосфера, кліматичні умови, рослинний світ	Використання у виробничих цілях. Відтворення ґрунтової родючості шляхом внесення органічних і мінеральних добрив
Добувна промисловість	Надра, земля, ландшафт	Використання земних надр в промислових цілях, зміна ландшафту при відкритих розробках
Енергетична промисловість	Атмосфера, води, земля	Використання атмосферного повітря, води, викиди відходів в атмосферу, створення штучних водоймищ
Хімічна і нафтохімічна промисловість	Води, атмосфера	Використання водних ресурсів, атмосферного повітря, викиди відходів в атмосферу
Лісове господарство, лісова та дере-вооброблювальна промисловість	Ліс, води, ґрунт	Відтворення лісу, використання лісу як сировини, зміна рослинного світу, ґрунтів
Рибне господарство, рибна промисловість	Води, Світовий океан, тваринний світ	Використання рибних ресурсів водоймищ, світового океану, відтворення рибних запасів. Зміна тваринного світу
Наземний і повітряний транспорт	Атмосфера, земля	Використання землі як площі, атмосферного повітря, викиди відходів в атмосферу
Морський транспорт	Світовий океан	Використання поверхні Світового океану як комунікація

Визначення “територіального оптимуму” запропоновано М. Мелешкіним як сукупність найсприятливіших природних і соціально-економічних умов на певній території, яка при належній організації дозволила б найефективніше використовувати ресурси і інфраструктуру з метою досягнення найкращих соціально-економічних результатів за умови збереження рівноваги в довкіллі в процесі розвитку і розміщення продуктивних сил. Такий стан деякими авторами розглядається як баланс потреб і можливостей або як динамічна рівновага еколого-економічної системи.

Автор роботи [33] вважає, що для формування моделі оптимального (збалансованого) розвитку економіко-екологічної системи регіону необхідно досліджувати структуру і основні матеріально-речові і інформаційні потоки, що виникають при функціонуванні цієї системи і які є результатом взаємодії двох підсистем: економічною і екологічною. Основним індикатором може бути якість природного довкілля. Вона відображає рівень антропогенної дії на довкілля, є сигналом зворотного зв'язку, і тому може використовуватися в системі планерування і управління розвитком території. У економічному аспекті якість довкілля в еколого-економічній системі відображає виникнення в ланцюгах вироблення продукції природної компоненти витрат зворотного зв'язку, що визначаються в економічній літературі як додаткові витрати, викликані забрудненням природного довкілля.

Підходами до розробки балансів матеріально-речових потоків в суспільному виробництві регіону може бути рівняння, згідно якому маса відходів, що викидаються в природне довкілля, дорівнює масі природних ресурсів, що залучаються до виробничого обороту, за вирахуванням маси реутилізуємої сировини і накопичень виробничих і невиробничих фондів, споживчих товарів тривалого користування [33, c.62]. При цьому по оцінкам фахівців, матеріально-речовий потік, що повертається в природне довкілля у вигляді відходів, складає близько 90% від потоку, що залучається до виробничого обороту. Таким чином аналіз взаємодій соціально-економічних і природних процесів в досить повній мірі може слугувати базою для дослідження передумов пошуку оптимуму у формуванні еколого-економічної системи.

Необхідно відзначити, що забезпечення високої економічної ефективності з позиції господарюючих суб'єктів зовсім не означає підвищення ефективності економіки регіону в цілому, оскільки при цьому виникає велика витрата природних ресурсів і підвищується забруднення довкілля. Таким чином стратегія регіонального розвитку будується на принципі раціоналізації з екологічної і економічної позицій дії господарської діяльності на довкілля. Це передбачає створення такої моделі господарювання в регіоні, яка дозволила б мінімізувати сукупні витрати економічних суб'єктів і суспільства на виробничу і природоохоронну діяльність. При цьому кожна природо експлуатуюча господарська одиниця повинна окрім виробництва матеріальних цінностей, одночасно брати участь у відтворенні природних благ (відновлювати порушені землі, вирубані ліси, забруднені водоймища) і у відновленні асиміляційних можливостей природного середовища. Відповідно до цих вимог необхідно удосконалювати систему громадської організації праці в регіоні і систему управління суспільним виробництвом, орієнтуючи їх на забезпечення еколого-економічної збалансованості. Таке вдосконалення не повинно обмежуватися лише економним використанням природних ресурсів і очищенням відходів виробництва, оскільки ця дорога не вирішує екологічну проблему, а лише уповільнює її загострення. Окрім цього подальша деградація довкілля і накопичення техногенних відходів вимагатимуть все більшого відвернення знов створеного суспільного продукту на вирішення природоохоронних завдань, що понизить відтворювальний потенціал регіональної економічної системи. Це викличе додаткові виробничі витрати, а значить і утримання виробничої продукції, зниження показової ефективності виробництва і конкурентоспроможності продукції. У цих умовах господарюючі суб'єкти не зацікавлені у впровадженні ресурсозберігаючих технологій і в дотриманні принципів збалансованого еколого-економічного господарювання. З іншого боку життєдіяльність людини і суспільства не може існувати без розвитку матеріального виробництва, а значить без втручання в баланси природних систем. Вирішення цих протиріч, як відзначає М. Лемєшев, можливо в тому випадку, якщо «сучасне виробництво враховуватиме вимоги природи, тобто використовуватиме таку техніку і технологію, які можуть органічно вписуватися у функціонування біосфери або принаймні, не вступати в конфліктні протиріччя з природними процесами, що протікають в живій природі» [13, с. 221]. Реальне завдання полягає в тому, аби органічно поєднувати соціально-економічний розвиток території з діяльністю по збереженню і поліпшенню стану природного довкілля. Для вирішення цього завдання, як відзначає автор роботи [13], потрібна не відмова від економічного зростання, а його планомірне здійснення в повній відповідності з екологічними закономірностями розвитку природи. Звідси слідує висновок: не можна протиставляти завдання підвищення або збереження темпів економічного зростання проблемі охорони природного довкілля.

Якщо допустити, що протиріччя між зусиллями підвищення ефективності виробництва і збереження природного довкілля економічно нероздільні, то виявляється, що підприємства повинні здійснювати природоохоронну діяльність всупереч своїм економічним інтересам, а держава забезпечуватиме її проведення за допомогою адміністративних, правових і морально-психологічних методів. Якщо заздалегідь визначити, що суспільне виробництво здійснюване з метою задоволення матеріальних і духовних потреб людини і збереження природного довкілля є двома сторонами єдиної мети соціально-економічного розвитку, в цьому випадку держава, галузі і господарюючі суб'єкти одночасно будуть зацікавлені в такому розвитку за рахунок збалансованого витрачання природних ресурсів (з темпами їх відтворення), запобігання забрудненню природного середовища ( у поєднанні з її асиміляційним потенціалом). Завданням держави і територіальних органів управління буде створення умов і механізмів, що забезпечують баланс інтересів суспільства, виробничого колективу і окремої людини у виробництві і у вжитку матеріальних благ і задоволення екологічних потреб на кожному тимчасовому інтервалі на конкретній території.

Регіональні органи влади з одного боку повинні забезпечувати збереження територіальних ресурсів біосфери, оскільки об'єм і якість разом з матеріальними благами визначають рівень життя, з іншого боку сприяти зростанню економічного потенціалу регіону, масштабу виробництва, розвитку бізнесу і зайнятості працездатного населення. Якщо розглядати матеріальні, духовні і екологічні потреби як рівноцінні і такі, що не забезпечуються одні за рахунок і на шкоду іншим, тоді сукупність цих потреб повинна реалізовуватися у відповідних стосунках між територією і розташованих на ній господарюючими суб'єктами і населенням. Отже, стратегічне планування розвитку економіки регіону і відтворення природного середовища повинні бути засновані на загальній концепції збалансованого еколого-економічного і соціального розвитку даної території. Реалізація даної концепції можлива за наступних умов:

1. формування еколого-орієнтованих потреб населення;

2. екологізація економічного потенціалу території;

3. екологізація територіальної системи управління.

В. Шевчук розглядає можливість збалансованого розвитку економіки території за рахунок відповідних ресурсів, ґрунтуючись на наступних принципах [34]:

1. встановлюються кордони використання природних ресурсів і забруднення природного довкілля

2. природні ресурси отримують вартісну оцінку з врахуванням екологічних витрат;

3. економічна система забезпечує ефективність використання кожної одиниці природних ресурсів;

4. усвідомлюється суспільна відповідальність за формування і здійснення екологічної політики;

5. гарантується достовірність інформації.

При цьому людина розглядається як частина екосистеми, а не як споживач її благ.

На антропоцентричний характер формування стратегії подальшого розвитку вказується в роботі [3, c.175], де наголошується, що природне середовище розцінюється не як рівновеликий партнер соціоприродної взаємодії, а як засіб забезпечення благополуччя для нинішніх і майбутніх поколінь. Все це, врешті, веде до визнання того факту, що регіони в області соціоприродної взаємодії мають тенденції до спрощення метеріально-духовних систем, що склалися, і до збільшення напруженості їх стану. Звідси робляться спроби створити екологічно прийнятну модель соціоприродної взаємодії, яка б працювала на локальному і регіональному рівнях. Як вважає автор роботи [3], ідея розробки і реалізації моделі екосоціотехнополісної системи регіону передбачає переорієнтацію природогосподарювання на природорозвиток. Дана концепція обумовлює мінімізацію параметрів природоосвоєння, природовикористання і максимізацію параметрів природовідновленя, оптимізацію параметрів природокористування, максимізацію параметрів природоохорони та природо-творчості. Модель екосоціотехнополісної системи регіону пропонується розробляти і реалізовувати на наступних принципах соціоприродної взаємодії [3, c.176]: мислення; оптимізації речового, енергетичного, інформаційного та інтелектуального потоків; розробки екологічно прийнятних технологій; економічно прийнятного природогосподарювання; співвідностності економічних і екологічних оцінок; контролю за збереженням і підтримкою кордонів природних екосистем; демографічної і екологічної співвідностності; ергономічної і екологічної сумісності.

М. Дробноход основними принципами реалізації концепції збалансованого розвитку (екорозвитку) вважає: постійне і безперервне використання природних ресурсів; збереження біорізноманітності; поліпшення стану здоров'я населення, безпеку праці і побуту [7, c.24]. Автор вважає, що одним з основних завдань періоду до збалансованого розвитку суспільства є оцінка економічних зв'язків між господарською діяльністю людини і природним середовищем, яке одночасно є чинником і бар'єром економічного зростання і досягнення на цій основі динамічної рівноваги системи «природне середовище - суспільство». В цілому формування концепції збалансованого розвитку базується на системі екологічних обмежень, пов'язаних з вичерпанням природних ресурсів, зниженням темпів відтворення поновлюваних ресурсів, обмеженими можливостями асиміляційної здатності довкілля. В цьому випадку збалансований розвиток сприймається автором роботи [17, c.111] як такий розвиток, при якому задоволення потреб здійснюється в рамках екологічних обмежень, збереження динамічної рівноваги між всіма компонентами біосфери, раціонального використання і відтворення природних ресурсів із широким залученням до господарського звороту відходів виробництва і вжитку. Така стратегія передбачає досягнення погодженого розвитку природи і суспільства, заснованого, як вважає автор, на наступних принципах:

• визначення екологічної ситуації;

• обґрунтування граничних параметрів забруднення довкілля і використання природно-ресурсного потенціалу;

• розробка економічного механізму, що забезпечує досягнення вказаних параметрів.

Орієнтація на нову стратегію розвитку економіки, засновану на екологічних обмеженнях, одночасно передбачає необхідність обмеження самих потреб і перехід до раціональних екологічно-обумовлених потреб.

Необхідність трансформації структури споживчих благ у напрямі їх екологізації підтримується багатьма авторами. Так П.В. Касьянов відзначає, що загальним напрямом діяльності за рішенням екологічних проблем є усунення протиріч між екологією і економікою шляхом повернення економіці функції механізму задоволення суспільних потреб і розвитку екологічної потреби до рівня основний. Відсутність або нерозвиненість екологічних потреб наводить до того, що природні ресурси набувають економічної оцінки лише в разі їх господарського використання. При цьому використання одного природного ресурсу, наприклад видобуток руди, призводить до впливу на інші природні ресурси, наприклад, землю, воду. В той же час, ці ресурси нічого не коштують виробникові і не стимулюють його на дбайливе відношення до них. Тому А. Калінін, кажучи про розвиток екологічних потреб, пропонує розглядати їх в рамках системи: «екологічні потреби – екологічно-об'єктивна для попиту ціна ресурсу-зниження витрат ресурсу-зменшення навантаження на довкілля» [36, c.48]. Як вважає автор, для досягнення паритету економічних і екологічних цінностей і інтересів в умовах переходу на принципи збалансованого, екологічно сталого природокористування важливе значення має повніший облік стану і тенденцій розвитку споживчого ринку. Через екологічну поведінку, посилення екологічної мотивації споживачів і виробників, може бути досягнуте значне зниження тиску на довкілля. Взаємозв'язок між екологічними потребами і екологічними обмеженнями досліджується І. Потравним, який показує, що економіка і екологія знаходяться в нерозривній єдності і взаємозв'язку, а так як еколого-економічні системи тонко збалансовані в ході природної еволюції, на даному етапі важливим завданням є формування системи екологічних обмежень, в рамках яких і повинна розвиватися економіка регіону [17, c.117;56]. Такими обмеженнями, на думку автора, є:

• річні об'єми викидів, скидань забруднюючих речовин і розміщення відходів по територіях з врахуванням їх екологічної ємкості;

• граничнодопустимі рівні річного вилучення природних ресурсів, при якому дотримуються екологічна рівновага в екосистемі, наприклад, біологічні ресурси повинні використовуватися лише в межах їх природної здібності до відтворення.

Дещо інший підхід пропонується С. Бобильовим, який вважає, що збалансований розвиток території повинен ґрунтуватися на системі обмежень: ці обмеження взаємозв'язані. Виснаження природних ресурсів і деградація природного середовища є «екологічним бар'єром» для економічного і соціального розвитку. Відвернення виробничих ресурсів в екологічну сферу знижує економічний потенціал території і її можливості вирішення соціальних завдань. Соціальні обмеження виявляються в погіршенні здоров'я населення у зв'язку з екологічним чинником, що знижує продуктивність трудових ресурсів території. У той же час, як відзначає Н. Тіхоміров, методичні підходи до розробки нормативів, що визначають еколого-економічний баланс або граничні умови розміщення продуктивних структур в природних комплексах, розроблені недостатньо [31, c.75]. До теперішнього часу зусилля територіального екологічного нормування направлені на встановлення кордонів зон забруднення, а не на критерії еколого-економічної збалансованості.

Принципово новий підхід до формування системи збалансованого розвитку пропонується Т. Акімовою, яка вважає, що концепція еколого-економічної системи вимагає такої самоорганізації економіки і збалансованості виробничого і природного потенціалів території, при якому саме зростання виробництва забезпечувало б природозберігаючу функцію [1]. Ця збалансованість залежить від екологічної ємкості території. Поняття екологічної ємкості території, само по собі є комплексом екологічних обмежень і однією з найважливіших характеристик еколого-економічного балансу території. Вміст категорії екологічної ємкості території за останній час значно змінився. Так, ряд авторів визначає екологічну ємкість території як сукупність показників демографічної ємкості і репродуктивної ємкості екосистеми, виходячи з параметрів екосистеми. З'явилися дослідження, в яких екологічна ємкість представляється як характеристика території, відповідна максимальному техногенному навантаженню, яке може витримати і переносити протягом довгого часу екологічні системи і реципієнти без порушення їх структурних і функціональних властивостей [17, с. 132]. В даному випадку екологічність території сприймається як здібність природної системи до відтворення вилучених з неї ресурсів і нейтралізації шкідливих дій. Даний показник може показувати також міру допустимої антропогенної дії на екосистему регіону.

З позиції формування збалансованої еколого-економічної системи заслуговує на увагу визначення екологічної ємкості території по величині основних природних резервів – повітряного балансу, поверхневих водоймищ, підземних вод, земельних площ, покладів корисних копалини, об'ємів біомаси, - а також по швидкості оновлення цих резервуарів. При цьому швидкість атмосферного газообміну, заповнення запасів чистої води, відновлення ґрунтового покриву і продуктивності повинні зіставлятися з витрачанням цих елементів для виробничих цілей. При цьому такі природні компоненти, як атмосферне повітря, чиста вода можуть безпосередньо використовуватися для виробництва продукції, а також для розбавлення рідких і газоподібних відходів виробництва з метою доведення їх до нормативного рівня. Так по оцінках фахівців близько 75% атмосферного кисню, що вилучається, витрачається на спалювання палива, а 25% на розбавлення шкідливих викидів в атмосферу, одна третина свіжої води безпосередньо споживається у виробництві, а дві третини йдуть на розбавлення забруднених стоків, що ще раз підтверджує про нераціональне використання екологічної ємкості території.

Важливим критерієм екологічної ємкості території можуть бути регіональні ліміти на вжиток окремих видів природних ресурсів (вилов риби, вирубка лісу, відстріл диких тварин і так далі), а також ліміти на розміщення шкідливих відходів виробництва і вжитку в довкіллі, зокрема по викидах вуглекислого газу (парниковий ефект), озоноруйнуючих речовин (фреон) і так далі. Перевищення об'ємів вжитку природних ресурсів з екосистеми регіону веде до зниження її продуктивності, а значить і екологічної ємкості.

Поняття екологічної ємкості території використовується при проведенні екологічної експертизи проектів будівництва виробничих об'єктів. При цьому ув'язуються три показники: демографічна ємкість території, економічна щільність населення і репродуктивний потенціал біосистеми регіону у вигляді показника його екологічної ємкості. В цьому випадку екологічна ємкість території оцінювалася по наявності земель, придатних для будівництва, за об'ємом поверхневих і підземних вод, величиною рекреаційної зони [17, с. 133].

При розробці проектів міст використовується поняття "Зони екологічної рівноваги" тобто території на якій відтворюються необхідні для міста елементи довкілля. Розмір цієї зони залежить від чисельності населення, потреби в кисні і чистій воді, біологічній продуктивності біосфери даної території.

Можна передбачити, що різні види природних комплексів території характеризуються різною екологічною стійкістю, а значить, мають різну ємкість допустимого екологічного навантаження. Звідси, кожна територія має свою екологічну ємкість і допустиме екологічне навантаження, залежне від здібності довкілля до асиміляції шкідливих відходів і відтворення природних ресурсів. Тому оптимізація взаємодії виробничої і природної систем передбачає приведення у відповідність масштабів і форм господарювання з природними можливостями території. В цьому випадку екологічну ємкість території можна визначити як граничну можливість природного середовища протидіяти антропогенній дії господарської діяльності – як здатність певної еколого-економічної системи забезпечувати екологічну рівновагу на даній території. При зіставленні екологічної ємкості еколого-економічної системи з фактичним екологічним навантаженням можна встановити міру розбалансованості території з позиції розвитку економіки, соціальної сфери і деградації довкілля. Дане зіставлення дозволить розробити комплекс заходів щодо проведення у відповідність темпів розвитку еколого-економічної системи з її екологічною ємкістю.

Враховуючи, що в більшості регіонів України в даний час значно порушена екологічна стійкість, приведення еколого-економічної системи в рівноважний стан можливе шляхом поетапних дій, об'єднаних в регіональні екологічні програми. В умовах нового будівництва в рамках діючого промислового вузла, для забезпечення відповідності між екологічним розвитком і екологічною ємкістю території можливо передбачити інші варіанти будівництва виробничих об'єктів або перерозподіл екологічного навантаження між діючими підприємствами так, щоб не вийти за екологічні обмеження по регіону. В цілому встановлення екологічних обмежень виходячи з екологічної ємкості території сприятиме структурній перебудові економіки у напрямі її екологізації, витісненню екологічно ємких виробництв і заміною на ресурсозберігаючих і маловідхідних, проте для цього необхідні відповідні організаційно-економічний заходи.

Гострота екологічних проблем обумовлена в основному розвитком економіки, тому виникає наполеглива необхідність розвитку теоретичних і методологічних основ збалансованої взаємодії економіки і екології. Вирішення даної проблеми ускладнюється просторовою нерівномірністю антропогенних дій, обумовленою нерівномірністю розміщення продуктивних сил і їх структурою. В першу чергу це відноситься до промислових вузлів з високою концентрацією виробництва. Висока концентрація виробництва, обумовлює концентрацію екологічного навантаження і концентрацію населення в цих районах, а значить концентрацію екологічних впливів на людину і об'єкти її життєдіяльності. В результаті населення промислово-розвинених районів опиняється в зоні підвищеного ризику з боку деградованого довкілля. Звідси незбалансованість між підвищенням концентрації виробництва, зниженням простору життєзабезпечення для населення регіону і зменшенням екологічної ємкості території. Причини такого положення Т. Моїсеєва бачить в наступному [23, с. 14]

• відсутність глибоких передпроектних інженерно-екологічних досліджень, науково-господарського обговорення і відповідної екологічної експертизи проектів;

• істотна розбіжність між територіальними і відомчими підходами до природокористування, характером природоохоронного планування і фінансуванням природоохоронних об'єктів;

• відсутність дієвих економічних механізмів регулювання і стимулювання природозберігаючих функцій промислових підприємств, зменшення їх природоємності;

• слабкість юридичного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства, надмірний вплив суб'єктивних чинників в ухваленні господарських рішень у поєднанні з екологічною безвідповідальністю господарюючих керівників, безпринципністю учених і фахівців.

У цих умовах надзвичайно важлива розробка наукових принципів еколого-економічної взаємодії. Автором роботи [23, с. 17] сформований закон збалансованого природокористування, згідно якому регулювання і розвиток матеріального виробництва на певній території здійснюється відповідно до її екологічної стійкості до техногенних дій. Цей закон визначає верхню межу антропогенної дії на довкілля, що реалізовується за допомогою лімітації господарської діяльності і оптимізації взаємодій виробництва і природи в рамках еколого-економічної системи. Як вважає Т. Моїсеєнкова, зв'язаність потоків соціально-виробничої сфери і природного довкілля визначають співвідношення швидкостей звороту речовин і енергії в загальних частинах еколого-економічної системи [23, c.19]. Так, вилучення в процесі господарської діяльності місцевих природних ресурсів не повинно перевищувати швидкості їх відновлення або природного імпорту в систему, а викиди відходів виробництва і вжитку в довкілля – швидкість їх розсіювання, винесення і асиміляція. В тому разі. коли потужність асиміляції забезпечує нейтралізацію забруднень до прояву їх шкідливого впливу на реципієнтів, стан еколого-економічної системи можна характеризувати як стійкий.

Рядом авторів основним напрямом забезпечення збалансованості промислового виробництва природного середовища розглядається обмеження економічного розвитку. В той же час автор роботи [12, с. 202] відзначає, що приведення у відповідність "швидкостей екологічного звороту" в різних галузях з швидкостями "звороту елементів екосистеми", на яких базуються ці галузі, не обов'язково вимагає обмеження економічного зростання, а лише вказує на нові вимоги оптимального розміщення продуктивних сил, трансформації галузевої структури виробництва і екологізації технологій.

Стає очевидним, що ідея збалансованості природних і економічних потенціалів стає необхідністю не лише для природних біологічних комплексів, але і для самого промислового виробництва. Ця ідея має не лише природоохоронне, але і економічне значення. Нерівноважне поєднання економічних і екологічних процесів призводить до зниження ефективності функціонування суспільного виробництва через підвищення рівня його витратності у зв'язку із зниженням природно-ресурсного потенціалу екологічної системи і збільшенням превентивних і компенсаційних витрат в економічній системі. Що б почати управляти матеріально-енергетичним обміном між виробництвом і природним середовищем на користь обох підсистем, необхідні, в першу чергу, дослідження матеріальної і функціональної структур еколого-економічної системи. Основним принципом і механізмом порівняння взаємодії між продуктивними силами і природними системами, на думку П. Олдака, [25, c.3] є контроль суспільства всіх сторін свого розвитку, прагнення того, аби "сукупне антропогенне навантаження на довкілля не перевищувало самостійно відновлюваного потенціалу природних систем". У реальності доки складно оцінити "сукупне антропогенне навантаження" і ще складніше оцінити стійкість "самостійно відновлюваного потенціалу природної системи".

У загальному випадку при ухваленні господарських рішень, що зачіпають екологічні інтереси території, необхідно, щоб загальні викиди або скидання забруднюючих речовин, а також вилучення з екологічної системи природних ресурсів не перевищували лімітованого рівня. При цьому рівень, що лімітується, характеризується відтворювальними можливостями екосистеми території, тоді запас екологічної ємкості території визначатиметься різницею між лімітованим рівнем дії на довкілля і фактичним об'ємом антропогенних дій на території регіону. В межах цього запасу і можливий подальший розвиток економіки регіону.

1.3. Принципи збалансованого функціонування еколого-економічних систем

Природні біосистеми будуються на основі складних взаємозв'язків між різними видами живих організмів, у результаті яких продукти життєдіяльності одних біологічних видів служать основою існування для інших. Кожен вид організмів виступає ланкою у біологічному кругообігу. Це забезпечує багаторазове використання необхідних елементів і включення їх до постійного кругообігу та дозволяє збільшувати чисельність популяцій і підтримувати відносну рівновагу біологічних систем.

Головною функцією живих систем є виробництво вільної енергії.

Вільна енергія - це енергетичний потенціал системи, який характеризує її здатність виконувати роботу. У загальному вигляді вільна енергія може бути визначена як різниця між внутрішньою і втраченої енергією системи. Таким чином, в поняття вільної енергії включається лише та кількість внутрішньої енергії, яку система може мобілізувати для виконання роботи .

Функціонування екологічної системи характеризується збалансованими процесами взаємообміну речовиною, енергією та інформацією в природних системах і підвищенням рівня виробництва вільної енергії.

Соціальні системи входять до складу природних, мають ті ж властивості, є вищою ланкою їх еволюції, і в той же час, вони набувають все більшої самостійності та збільшують вплив на навколишнє середовище.

Економічна система включає дві основні складові - соціальну і виробничу системи. Причому екосистема виступає постачальником ресурсів і умов, необхідних для існування соціальної системи. Від їх якості залежить рівень її добробуту, який характеризується такими показниками як темп приросту населення, тривалість життя і рівень захворюваності, що в свою чергу визначає якість трудових ресурсів що поставляються у виробничу систему. Вхідними потоками для виробничої системи служать потоки природних ресурсів і енергії, які за допомогою трудової діяльності перетворюються у вихідні потоки готової продукції і виробничих відходів. Готова продукція являє собою вхідні потоки для соціальної системи. У результаті споживання вони перетворюються в потоки побутових відходів, що повертаються назад в екосистему. Вхідні впорядковані потоки речовини, інформації та енергії, що залучаються економічною системою з навколишнього середовища, повертаються до неї у вигляді невпорядкованих потоків з властивостями не характерними для природних систем. Це не дозволяє їм гармонійно включатися в подальший кругообіг, і призводить до зниження ефективності обмінних процесів, зменшення виробництва вільної енергії та підвищення рівня ентропії.

Вплив природного середовища на процес виробництва не обмежується пасивною функцією джерела ресурсів. Порушення рівноваги природних систем в свою чергу призводить до зниження якості вхідних потоків, в результаті чого знижується ефективність виробництва всієї економічної системи. У таблиці 1.2. наведено порівняльну характеристику природних та штучних систем, які створюються людиною в процесі виробничої діяльності.

Як видно з таблиці, у порівнянні з природними, виробничі процеси, носять лише спрощений характер - вони не можуть гармонійно включатися в обмінні процеси навколишнього середовища. Одна з найважливіших суперечностей людини і екосистеми полягають саме в тому, що для здійснення виробничої діяльності людина використовує максимально готові до вживання, найбільш доступні ресурси, що вимагають мінімальних витрат часу, праці та енергії, але при цьому забуває, що вони вже включені в природний кругообіг і беруть участь у забезпеченні рівноваги і стійкості природного середовища.

Таблиця 1.2

Порівняльна характеристика природних і штучних систем

Природні системи	Штучні системи
Походження
- виникають в ході еволюції у шляхом природного відбору.	- створюються людиною у результаті виробничої діяльності
Характер функціонування і використання ресурсів.
- здійснюють трансформацію речовини та енергії шляхом розмноження і побудови системи харчових зв'язків; - функціонують на основі багаторазового використання природних ресурсів шляхом їх включення в природний кругообіг.	- включаються до матеріально-енергетичний обміну за допомогою трудової діяльності людини; - в кращому випадку використовується лише 1 / 5 всіх залучених ресурсів; - відходи виробництва повертаються в навколишнє середовище у невластивій їй формі і концентрації, що перешкоджає їх включенню до подальшого кругообігу;
Вплив на навколишнє середовище
- сприяють підтримці відносної рівноваги речовинно-енергетичного обміну.	- йде в розріз із напрямом основних еволюційних процесів; - спричиняє включення механізмів бурхливого зростання ентропії; - порушує відносну рівновагу природного середовища; - сприяє розвитку кризових явищ; - викликає деградацію природних систем.

Разом з тим слід відзначити той факт, що окремі види людської діяльності не мають негативного впливу на навколишнє природне середовище та сприяють збільшенню вільної енергії біогеосистеми в цілому.

Важливим аспектом функціонування еколого-економічних систем є дослідження ролі та впливу інвестиційної та інноваційної діяльності економічних суб'єктів на збалансований розвиток.

Інвестиційна стратегія є довгостроковим узагальненим планом управління капіталом. Вона обирається відповідно до стану та прогнозів щодо макроекономічного середовища, інвестиційного ринку, самого інвестора, сфери його бізнесу та ділових інтересів. Критеріями розподілу інвестиційних ресурсів в екологічній сфері можуть бути різні показники оцінки ефективності реалізація проектів. Оцінки мають бути проранговані виходячи із стратегічних пріоритетів підприємства. Однак в Україні на державному рівні методичні рекомендації щодо визначення ефективності інвестиційних проектів екологічної спрямованості відсутні. Все це призводить до того, що екологічні заходи, які потенційно мають суспільну ефективність та стратегічну прибутковість можуть мати занижену комерційну оцінку в порівнянні з іншими інвестиційними проектами.

Управління прибутково-розподільною функцією інвестування відноситься до розробки політики і принципів розподілу наявного прибутку, включаючи його реінвестовану частину і частину, що направляється на виплату дивідендів. В цьому випадку треба мати на увазі, що акціонери схильні очікувати підвищену прибутковість акцій для компанії, що проводить екологічну політику.

В той же прагнення максимізації прибутку економічними суб’єктами і задоволення індивідумів-споживачів в кінцевому підсумку призведе до виснаження природних та соціальних ресурсів, на яких ґрунтується добробут людей і виживання біологічних видів. Все це призводить до необхідності розробки інвестиційних та інноваційних проектів, які б не тільки забезпечували підприємству прибуток та забезпечували його стійкий розвиток, а й стали передумовою збалансованого функціонування еколого-економічних систем.

Необхідність обліку та регулювання антропогенного впливу на процеси еколого-економічної системи вимагає вивчення енергетичних взаємодій.

Залежно від визначального фактора можна виділити наступні види енергетичних взаємодій (таблиця 1.3). Як видно з наведеної таблиці залежно від регулярності можна виділити постійні, регулярні, дискретні і разові взаємодії. До постійних відносять ті взаємодії, які мають місце протягом усього життєвого циклу існування досліджуваних систем. Регулярні енергетичні взаємодії виникають через певний проміжок часу. Дискретні енергетичні взаємодії мають місце впродовж всього існування систем, але відрізняються нерівномірним розподілом у часі. Разові - носять одноразовий характер.

Якщо розглядати енергетичні взаємодії в залежності від масштабу охоплюваній території, то можна виділити локальні, що протікають в рамках окремих систем, регіональні, які охоплюють сукупність систем у межах регіону і глобальні - мають місце в більшості систем глобальної біогеосистеми.

Таблиця 1.3

Види енергетичних взаємодій в еколого-економічній

системі

Визначальний фактор	Вид взаємодії
Регулярність	постійні регулярні дискретні разові
Масштаб	локальні регіональні глобальні
Швидкість протікання	пасивні активні
Форма регулювання	саморегульовані керовані
Вплив на стан еколого-економічної системи	гармонійні допустимі збурюючі руйнівні

За швидкістю протікання процесів енергетичні взаємодії можна класифікувати на пасивні та активні. Пасивні взаємодії пов’язані з існуванням неорганічних структур еколого-економічної системи. Вони характеризуються повільним перебігом процесів і стійкістю до зміни умов зовнішнього середовища, тобто можуть змінюватися тільки за умови зміни параметрів зовнішнього середовища до рівня, що перевищує енергію внутрішніх зв'язків. Активні енергетичні взаємодії виникають в органічних структурах еколого-економічної системи, мають більш високу швидкість обміну енергетичними потоками і сильно залежать від параметрів зовнішнього навколишнього середовища.

За формою регулювання розрізняють саморегульовані і керовані енергетичні взаємодії. Саморегульовані енергетичні взаємодії обумовлюються і регулюються природними процесами навколишнього природного середовища без участі людини. Керовані - формуються в результаті впливу антропогенного чинника на процеси навколишнього середовища.

Основні відмінності гармонійних, допустимих, що збуррючих і руйнівних взаємодій полягають у властивостях енергетичних потоків, які циркулюють між економічними і природними елементами, впливом на стан еколого-економічної системи та рівнем виробництва вільної енергії (таблиця 1.4).

Аналізуючи ситуацію, що склалася в системі еколого-економічних відносин, слід відзначити, що енергетичні взаємодії тільки в окремих випадках носять гармонійний чи допустимий характер, в більшості випадків їх можна класифікувати збурюючи або руйнівні. Це вимагає вивчення енергетично-речовинного обміну та розробки механізму гармонізації енергетичних взаємодій.

Таблиця 1.4

Порівняльна характеристика енергетичних взаємодій, що класифікуються за фактором впливу на стан еколого-економічної системи

Види взаємодій	Характеристика енергетичних потоків	Вплив на стан еколого-економічної системи
гармонійні	Склад, структура, величина і швидкість руху енергетичних потоків відповідають умовам оптимального функціонування еколого-економічної системи	Обумовлюють збалансованість еколого-економічних процесів і збільшення їх енергетичної ефективності
допустимі	Склад, структура, величина і швидкість руху енергетичних потоків відповідають умовам збалансованого функціонування еколого-економічної системи	Еколого-економічні процеси не відповідають умовам оптимального функціонування, але дозволяють підтримувати досягнутий рівень розвитку
збурюючі	Перевищення окремими потоками рівня стійкості окремих систем у межах, що дозволяють відновлюватися до початкового рівня	Викликають порушення окремих еколого-економічних процесів і зниження їхньої енергетичної ефективності внаслідок збільшення енергетичних витрат
руйнівні	Перевищують межі стійкості систем призводять до їх переходу на більш низький рівень розвитку чи повного руйнування	Негативно впливають на структурні елементи еколого-економічної системи, що призводить до витрат і нераціонального використання енергії

Зважаючи на те, що економічна система є відкритою системою, яка постійно взаємодіє з навколишнім середовищем за допомогою речовинно-енергетиного обміну, концепція збалансованого розвитку суспільства і навколишнього середовища повинна враховувати такі принципи:

- суспільне виробництво слід формувати відповідно з енергетичними законами функціонування відкритих систем і еволюційних процесів;

- енергетичний обмін, що здійснюється в системі «людина - навколишнє середовище», повинен сприяти гармонійному розвитку як економічної, так і природного систем;

- критерій ефективності економічної діяльності повинен відповідати умовам оптимізації енергетичних процесів еколого-економічної системи;

- еталоном для формування взаємозв'язків у системі «людина - навколишнє середовище» може служити енергетичний обмін, який відбувається в природних системах.

Крім того, кожній із систем глобальної біогеосистеми властивий певний рівень міцності, що дозволяє компенсувати негативний вплив зовнішніх або внутрішніх чинників і знову досягати стану збалансованості всіх процесів. Зміна рівня ентропії в межах рівня міцності системи не являє небезпеки для її існування. Однак якщо ентропія системи досягає критичного рівня, в ній починають розвиватися незворотні деградаційні процеси, що може призвести до її повного руйнування.

Запропонований нами підхід відповідає таким основним принципам:

Принцип 1. Система обліку суспільного добробуту ґрунтується на базових положеннях концепції збалансованого розвитку людства і природи.

Принцип 2. Всі досліджувані об'єкти і процеси розглядаються як елементи єдиної глобальної біогеосистеми.

Принцип 3. Комплексний показник приросту енергетичного потенціалу людського суспільства нової СНР формується відповідно до положень системно - енергетичного підходу для повного обліку еколого - економічних взаємодій і запобігання труднощів, що виникають при зіставленні грошових і фізичних одиниць.

Принцип 4. Показник сприяє максимально точному системному обліку руху і трансформації енергетичних потоків, що циркулюють у природній, економічної та соціальної системі і дозволяє отримувати вичерпну інформацію, яка необхідна для розробки заходів щодо ефективного використання наявних ресурсів і оптимізації управління рухом і трансформацією енергетичних потоків.

Принцип 5. При визначенні величини проводиться розрахунок обсягу енергії необхідного для гармонійного розвитку природних систем. Залучення і використання цієї енергії в господарській діяльності людини не допускається.

Принцип 6. Основним критерієм добробуту людства є збільшення енергетичного потенціалу глобальної біогеосистеми, величина якого залежить від зміни енергетичного потенціалу природного, економічної і соціальної підсистем.

Принцип 7. Господарська діяльність людини повинна бути спрямована на пошук оптимуму цільової функції збільшення енергетичного потенціалу людського суспільства і максимально можливе наближення до цього оптимуму, з урахуванням обмежень, накладених умовами збалансованого розвитку і мінімально необхідними потребами природної, економічної та соціальної систем.

Розроблені на основі системного та енергетичного підходів, показник енергетичного потенціалу та модель оптимізації структури компонентів енергетичного потенціалу, дозволяють оцінювати приріст енергетичного потенціалу системи за певний проміжок часу. Збільшення енергетичного потенціалу при незмінному значенні показника ентропії або його зменшення буде свідчити про зниження ресурсоємності суспільного виробництва, поліпшення добробуту, підвищення стійкості глобальної біогеосистеми, а також давати точну інформацію про величину антропогенного впливу на навколишнє середовище і зміну стану природних систем [29].