21. Адміністративно-політичний устрій Слобідської України в другій половині 17 ст.

Територія Слобідської України охоплювала землі, які нині входять до складу Харківської, східної частини Сумської, північної частини Донецької і Луганської областей, а також частина сучасних Бєлгородської, Курської та Воронезької областей. Здавна в цьому краї проживали українці та їхні предки. Майже безлюдні землі пізніше називалися Диким Полем. Після кількох воєн Слобожанщина на початку XVII ст. залишилася за Росією. Сюди постійно стало прибувати населення Лівобережної і Правобережної України, що тікало від польського гноблення. Переселенців із Росії було небагато. Зате український потік дедалі зростав, особливо після поразки під Берестечком і під час Руїни. Протягом другої половини XVII ст. населення Слобожанщини збільшилося від 50 до 250 тисяч чоловік, 80 % яких складали українці.

Щоб привабити українців, московський уряд надавав їм певні свободи: право займанщини (займати землі), податкові та інші пільги.

Уже в середині XVII ст. переселенці заснували кілька міст — Острогозьк, Лебедин, Охтирку, Суми, Харків і багато містечок, сіл, хуторів і слобод (від останнього слова пішла й назва — Слобідська Україна).

Утікачі з України переносили на Слобожанщину й козацький устрій. Як і на території Лівобережжя, на Слобожанщині існували козацькі полки, що були військовими й адміністративно-територіальними одиницями. У другій половині XVII ст. на Слобожанщині утворились Острогозький, Охтирський, Сумський, Харківський, у 1685 р. — Ізюмський полки. Полково-­сотенний устрій в основному був таким же, як і на Лівобережжі, але залежність від царської адміністрації — більшою. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною. Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів. Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобідській Україні нерідко траплялось успадкування посади полковника. У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі.

До Старшинської ради входили гетьман і генеральна старшина — обозний, писар, двоє суддів, підскарбій, двоє осавулів, бунчужний, а також 10 полковників. Ця рада встановлювала розміри податків, оренди, виносила ухвали з питань оборони. Безпосереднє діловодство покладалося на Генеральну військову канцелярію.

Головними заняттями слобожан були хліборобство і скотарство. Розвивалися також ремесла і промисли: винокуріння, пивоваріння, млинарство, у місцевостях, багатих на ліс, — виробництво смоли й дьогтю.

На території Слобідської України козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували у своїх руках дедалі більше земельних володінь і ставили у залежність від себе й експлуатували населення.

Посилювався також і гніт царизму. Майже в усі значні міста призначалися царські воєводи, які утискували місцеве населення, установлювали повинності й обмежували права козаків.

Народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони брали участь у повстанні 1668 р., що розгорнулося на Лівобережжі, а також підняли велике повстання в 1670 р. під впливом селянської війни на чолі зі Степаном Разіним.