9. Запорозька Січ у складі Гетьманщини у др.П. 17 – на п. 18. Економічне життя Запорізької Січі

У 1654 р. Запоріжжя як частина Української гетьманської держави увійшло до складу Росії. Згідно з поділом України у 1667 р. воно мало перебувати під спільним управлінням Росії та Польщі, але фактично визнавало верховенство тільки Росії, що й було закріплено «Вічним миром» у 1686 р. Внутрішній устрій Січі залишався незмінним. Січ у період Руїни намагалася грати самостійну роль у політичному житті України. При І. Виговському Запоріжжя склало йому опозицію, а кошовий Я. Барабаш був одним із керівників повстання проти гетьмана. Січове козацтво на Правобережжі активно протидіяло політиці П. Дорошенка і підтримувало його суперників П. Суховія й М. Ханенка. Січ залишалася однією з головних сил для захисту України від набігів кримських татар. Непримиренною багаторічною боротьбою проти Криму особливо уславився Іван Сіркo. Він неодноразово здійснював походи на Крим, визволив тисячі невільників, переміг у 55 битвах. За військову звитягу І. Сірко протягом останніх 17 років життя 8 разів обирався кошовим. Саме з іменем Сірка усні перекази пов’язують написання запорожцями турецькому султану листа у відповідь на пропозицію султана Магомета IV Запоріжжю визнати його владу й перейти до нього на службу. Цей лист став основою для картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».

Із припиненням Руїни і зміцненням позицій Росії на Лівобережній Україні стало помітним прагненням уряду обмежити запорізькі вольності. Загальний наступ царизму на українську автономію породжував протест, тому до 8 тисяч козаків на чолі з кошовим К. Гордієнком підтримали І. Мазепу, перейшовши у березні 1709 р. у шведський табір. Цей крок був використаний Петром І як привід для знищення Січі. Січові споруди були знищені, артилерія, майно, цінності вивезені.

1687 року новим гетьманом козацької держави було обрано Івана Мазепу. Він підписав з московським урядом Коломацькі статті, які сильно урізали автономію Гетьманщини. За часів головування Мазепи на території Лівобережжя громадянські війни були припинені. Тут сформувалися норми суспільного устрою, які визначали політичне обличчя козацького краю впродовж усього 18 століття. Зусиллями Мазепи була створена нова титулована козацька аристократія — знатні товариші, встановлена нова форма поміщицького землеволодіння, запроваджено панщину та елементи кріпацтва. Курс гетьманського уряду на повернення до політично-соціального устрою, що передував Хмельниччині, був непопулярним серед населення. Обурення також викликала лояльність Мазепи до Москви. Українці мусили збройно і господарчо підтримувати російський похід на Крим 1689 року, а також антитурецькі азово-дніпровські війни Петра І в 1695–1699 роках. 1692 року гетьман придушив антигетьманський переворот Петра Іваненка, організований за підтримки запорожців і татар.

10. Ліквідація гетьманства та перша Малоросійська колегія

Катерина ІІ, ставши у 1762 р. російською царицею, намагалась уніфікувати систему управління по всій країні, перетворити навколишні землі, у тому числі й Україну, на провінції Росії.

У 1764 р. цариця викликала гетьмана К. Розумовського до Петербурга і під загрозою кари «за зраду» змусила написати прохання про вивільнення його «от столь тяжелой и опасной должности», тобто від гетьманства. Гетьманство було ліквідовано. Розумовський дістав від цариці велику пенсію й чималі земельні володіння в Україні. У тому ж 1764 р. він дістав чин генерала-фельдмаршала. У 1794 р. переїхав до Батурина. Помер 15 січня 1803 р. і похований у Батурині у невеликій Воскресенській церкві, збудованій його коштом.

Для управління Лівобережною Україною було створено Малоросійську колегію, яка складалася з 4 російських і 4 українських членів. Президентом цієї колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Румянцев. У «Секретном наставлении», даному Румянцеву, Катерина ІІ наказувала повністю ліквідувати всі залишки автономії в Україні, маючи при цьому «і вовчі зуби, й лисячий хвіст».

Централізаторська політика Катерини ІІ поклала край слобідській автономії. Уже у 1762 р. цариця призначила слідство над місцевою старшиною. За його підсумками у 1765 р. був виданий маніфест, де говорилося про безладдя і непотрібність козацької служби. Слобожанське козацьке військо було ліквідоване, а замість нього створено 5 гусарських полків. Поділ території на полки і сотні теж був скасований. Натомість із центром у Харкові була створена Слобідсько-Українська губернія, що складалася з 5 провінцій, назви яких збігалися з назвами колишніх полків. У 1780 р. її замінило Харківське намісництво з 15 повітів. У 1796 р. Слобідсько-Українська губернія була відновлена, але ці поверхневі зміни істотного значення не мали.

11. Третє гетьманування Юрія Хмельницького (1677—1681) Юрій Хмельницький після свого зречення був ченцем, архимандритом з ім'ям Гедеона, якийсь час перебував у в'язниці в Мальборку, в Прусії, та Едичкульській в'язниці, у Туреччині. Турки звільнили його і посадили як «Князя Сарматського, Малої Росії-України і вождя Війська Запорізького». Спочатку, завдяки його імені, багато людей стало повертатися до нього. З допомогою турків Юрій здобув сильно укріплений Самойловичем Чигирин; з великим трудом Хмельницький з турками взяли його, але то були вже самі руїни. Свою столицю Юрій влаштував у Немирові, на Поділлі . Самойлович закликав населення переходити на Лівобережжя, а тих, хто не хотів — переганяв силою Це був так званий «великий згін». Юрій не спромігся створити міцної влади. Незрівноважений, підзорливий, позбавлений реальної влади, він відштовхував від себе людей жорстокими карами і тортурами. Навіть близьких співробітників він стратив. І нарешті турки усунули його самого. Турки передали країну Молдавському воєводі Іванові Дуці, і той почав колонізувати її, закликаючи утікачів вертатися та приваблюючи нових переселенців різними обіцянками. Спочатку люди охоче верталися на старі місця, але цей поворот припинили поляки. Року 1681 укладено в цій справі угоду спочатку між Польщею та Москвою, а потім між Москвою та Туреччиною. На підставі «вічного миру» Москви з Польщею, Київ відійшов до Лівобережної України, а вся земля між Дніпром і Богом мала залишитися пусткою. «Було санкціоновано пустиню в самому серці багатого краю, там, де була колиска його історичного життя, там, де був осередок держави Богдана Хмельницького. Ця пустиня була немов надгробним пам'ятником на могилі визвольних змагань народу, який волів зруйнувати свій край і засіяти його власними кістками, ніж добровільно скоритися такому політичному й соціяльному ладові, який не відповідав його поглядам». Року 1683 Польща зробила спробу залюднити Правобережну Україну: поновила козацтво, призначила на гетьмана Степана Куницького, колишнього Дорошенкового співробітника, доручивши йому скликати населення, але 1684 року козаки його забили і обрали Андрія Могилу.

12.Причини та наслідки ліквідації царатом Запорозької Січі у 1775 р. Причини :Якщо в центральних районах Росії давно існувало і дедалі ширилось кріпацтво, то на Запорожжі його не було. Цей факт надзвичайно важливий. Замість кріпосницьких відносин тут розвивались нові, буржуазні відносини. Як ми вже показали, зимівчанське (хуторське) господарство на Запорожжі, не кажучи вже про промислове (рибальство та ін.), мало товарний характер. Продукція його йшла на ринок, робочою силою ж були не кріпаки, а наймані робітники. Таким чином, на Запорожжі переважали і успішно розвивалися передові форми господарства і соціальних відносин, насамперед в сільському господарстві. Нові, буржуазні відносини пробивали собі шлях, як відомо, і в центральних .областях Російської імперії, зокрема в промисловості і сільському господарстві. Йшов процес розкладу феодально-кріпосницької системи. Разом з тим застарілі, феодально-кріпосницькі відносини щораз більше гальмували розвиток нових процесів. Народні маси дедалі рішучіше виступали проти кріпацтва — посилювався пасивний опір селян, частішали заворушення і повстання, на боротьбу піднімалися робітники маніфактур, народи окраїн. Зруйнування Запорожжя слід розглядати в контексті з ліквідацією автономії Гетьманщини. Це був дальший крок на шляху перетворення України у: звичайну область Російської імперії. Слід брати до уваги і те, що в цей час царський уряд провадив колонізацію і загосподарення півдня України в інтересах зміцнення імперії. З 1774 року на чолі величезної території півдня України стояв головний командир новоствореної Новоросійської губернії Г. О. Потьомкіню Наслідки: Г. Потьомкін швидко збагнув свою помилку і надалі намагався виправити її. Перед ним уже постала нова проблема: відвернути бодай решту запорожців від утечі до Туреччини. Він змінив політику щодо запорожців і почав роздавати запорозьким старшинам армійські чини, які їх урівнювали з російськими дворянами, і наділяти землями. За ними не тільки залишали колишні запорозькі землі з їхніми зимівниками, а й навіть додавали «до норми» — ще стільки, скільки треба було, щоб припадало по 1.500 десятин на особу. Дехто отримав і більші наділи. Так, полковник Стрець на Токмаківці — 14.636 десятин; полковий осавул Пишмич — 12.490 десятин на Камишеватій Сурі; отаман Кирпан — 11.912 десятин на Токмаківці; старшина С. Білий — 9.000 на Інгульці; отаман Вершацький — 7.950 десятин на Дніпрі. Рядових козаків спочатку залишили жити в їхніх зимівниках, а з 1776 року почали переселяти до великих слобід, що робилось як для нагляду за ними, так і для кращої організації господарства. Гірша доля спіткала запорожців, які опинилися на землях, відведених поміщикам — вони пізніше були закріпачені . Репресії царизму щодо козацтва, яке зажило гучної слави своєю боротьбою проти чужоземних загарбників і кріпоснивів, викликали в країні подвійну реакцію. Поміщики раділи: віднині здавалося їм, кріпакам нікуди буде тікати. Народ же, природно, з глибоким сумом зустрів ці прикрі вісті. Запорозького козацтва не стало, закінчилась в історії України козацька доба. Землі Запорозької Січі увійшли до складу спочатку Новоросійської і Азовської губернії, а з 1784 року — до Катеринославського намісництва. Ці землі, политі кров'ю і потом українського січового козацтва, російський уряд став щедрою рукою роздавати поміщикам, офіцерам і іноземцям. Наприклад, на уславленій Хортиці в 1796 році було поселено 86 родин німців — менонитів. А для українського селянства запроваджувалось кріпосне рабство. Не стало вже за порогами його захисників.

13.Соціально-політична ситуація в Україні у 80-х рр.. 18 ст. Для стабілізації внутрішньополітичної ситуації у регіоні після ліквідації Січі уряд мав вирішити наступні завдання: 1) ліквідація соціальної напруги у регіоні, пов'язаної з маргіналізацією запорізького козацтва; 2) припинення втеч запоріжців до Османської імперії; 3) контроль щодо життєдіяльності запорізьких зимівників і їх поступове зведення до стану державних слобід. Розробка і впровадження проектів щодо реалізації даних завдань було покладено на генерал-губернатора південноукраїнського регіону Г. Потьомкіна Вже ордером від 8 серпня 1776 року Г. Потьомкін наказував новоросійському губернаторові М. Муромцеву розподілити запорізьке населення на верстви селян, міщан, купців. Втечі запорожців до Османської імперії були небажаними для Російської імперії по декільком причинам. По-перше, з втечами запорожців зменшувалася чисельність населення у регіоні. Кількість запорожців, які покинули Запорозькі Вольності, була не дуже великою. Однак, в умовах здійснення російським урядом активної колонізаційної політики, зменшення людності у краї було вкрай небажаним явищем. І що було ще важливішим, дані втечі могли стати традиційними також для новоприбулого населення південноукраїнського регіону. По-друге, перебіг запорізького населення до Османської імперії мав несприятливі наслідки для зовнішньополітичного авторитету Російської імпеірії. І по-третє, Османська імперія отримувала додаткову військову силу. Для запобігання втеч запорожців генерал-губернатором наказувалося на кордонах, у місцях, де запоріжці переходили за межі Російської імперії, встановити караульні пости. Одним із заходів для запобігання втеч запорожців було встановлення урядової паспортної системи у регіоні. Російський уряд розумів, що найкраще було б взагалі заборонити перехід запорожців за кордон. Однак це б перешкодило здійсненню запорожцями рибного промислу, який був одним з важливих складових добробуту, і уряд, який ще не мав достатніх важелів для контролювання ситуації, змушений був миритися з усталеним станом. У 1775-76 роках відбувалося встановлення нових органів влади Новоросійської і Азовської губерній. Губернатори були перевантажені спрами щодо складання нових штатів, збирання статистичних відомотей, тощо. Значний обсяг складали також справи стосовно загальногубернського управління. У 1775 році для контролювання політичної ситуації у повіти з запорізьким населеням було призначено земських комісарів. Для розширення сфери впливу російської урядової адміністрації на території запорізьких повітів в об'язки земського командира вводилося здійснення судочинства на запорізьких землях. На командира покладався розгляд судових справ, рішення по яким земської адміністрації чи отаманів не задовольнило запоріжців. За умови необхідності популяризації російської адміністрації у даний період, у інструкції було зроблено наголос на швидкому і "безкорысном" судочинстві. Посада командира відкривала чудові можливості для збагачення за рахунок місцевого населення. Тож в інструкції наголошувалося на те, що офіцер не мав права втручатися в господарче життя запорожців, чи відбирати у них майно або землі, що було досить притаманним для тогочасної адміністрації Отже, у 70-80-х роках відбувався пошук російським урядом компромісних рішень щодо запорізької спадщини. Необхідність вирішення даного питання стала визначальним фактором у формуванні напрямків діяльності повітових установ.

14.Олешківська Січ (1711-1728 рр.) Оле́шківська Січ — територіально-військова організація запорозьких козаків України у пониззі на лівому березі Дніпра на території володінь Кримського ханства. Землі під Січ були надані ханом Девлет-Гіреєм ІІ на прохання кошового отамана Костя Гордієнка. Заснована у 1711 році після зруйнування царським військом у 1709 році Старої Чортомлицької Січі — Бердичева Фортеця Січ розташувалася в урочищі Олешки, навпроти сучасного міста Херсона. Спершу територія Олешківської Січі була незначною, з 1712 року, після поразки Росії у війні з Туреччиною, запорозькі володіння поширилися на північ до річок Орель та Самара. З цієї Січі козаки на певний час переселялися на місце колишньої Кам'янської Січі, але повернулися назад. Січ являла собою правильний чотирикутник з ровами й валами заввишки 1,5 метри, з редутами по кутах та брамою з північного боку. У центрі розташовувалися курені-напівземлянки (вони досліджувалися археологами у 1990–2003 роках). На захід від коша стояла церква Покрови Пресвятої Богородиці, зроблена з очерету, біля якої був цвинтар і криниця, де ніколи не замерзала вода. Умови перебування в Олешка не йшли ні в яке порівняння з тими, що були в старій Чортомлицькій Січі. Відірвана від земель Запоріжжя Олешківська Січ, що розташовувалася на малопридатній для життя місцевості, являла собою досить сумну картину. Річка Конка з вузьким руслом і піщаними берегами, яка тут пробігала, нічім не нагадувала низовини могутнього Дніпра. Невелика церква, котра швидше нагадувала курінь з очеретяними стінами, ніж божий храм, також не сприяла піднесенню козацького духу. Нестерпні умови життя, непевність становища змушувала олешківців усе частіше звертатися зі скаргами до володаря Кримського ханства, його це дратувало, він наказував окремих козаків хапати й продавати в рабство. І ніщо не могло допомогти січовикам, навіть клопотання про їх долю П.Орлика перед монархами багатьох країн. Тому впродовж усього часу перебування козаків в Олешківській Січі серед них точилася гостра політична боротьба і не припинялися спроби встановити контакти з гетьманським урядом Скоропадського та повернутися в Україну. Наприкінці 1728 року промосковське налаштована партія перемагає на Січі. Були заковані в кайдани Гордієнко, Сидоренко, розбили і пограбували всі вірменські та грецькі торгові лавки і вирушили в Стару Січ на Чортом лик.

15. «Вічний мир» та його наслідки для України Вічний мир— мирний договір між Річчю Посполитою і Московською державою, підписаний 6 травня 1686 р. у Москві. В переговорах, які тривали сім тижнів, з польської сторони брали участь посли Кшиштоф Гжимултовський і Марціан Огінський, з московської — канцлер і начальник Посольського приказу князь Василій Голіцин. Текст договору складався з преамбули і 33 статей. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир'я (1667). Умови договору :

• Річ Посполита визнавала за Російським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Смоленськ і Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом.

• Річ Посполита отримувала 146 000 рублів компенсації за відмову від Києва.

• Північна Київщина, Волинь і Галичина залишалися у складі Речі Посполитої.

• Південна Київщина і Брацлавщина від містечка Стайок до річки Тясмин з містами Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та інші, тобто землі, сильно спустошені за роки війни, повинна була стати нейтральною територією між Царством Російським і Річчю Посполитою.

• Річ Посполита зобов'язалась надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяло їх захищати.

Царство Російське анулювало попередні договори з Османською імперією та Кримським ханством і вступило в антитурецьку Священну лігу, а також зобов'язувалося організувати військовий похід проти Кримського ханства ( кримські походи в 1687 і 1689 роках). Хоча умови Вічного миру набували чинності відразу після підписання договору, Сейм Речі Посполитої ратифікував його тільки в 1710 році. Наслідки: Договір закріпив за Царством Російським Смоленщину, Лівобережну Україну з Києвом, Запоріжжя і Сіверську землю з Черніговом і Стародубом. Це означало що в Україні настали важкі часи.. Висновок "вічного миру" відкривало можливість для об'єднання держав проти татаро-турецької агресії і стало основою російсько-польського союзу в Північній війні 1700-1721 років. Росія приєдналася до антитурецької "Священної лізі" - союзу Австрії, Речі Посполитої та Венеції.

16. П. Калнишевський останній кошовий отаман Запорозької Січі. Петро Іванович Калнишевський прожив досить довге життя – 113 років, був родом із Сумщини (Лубенський полк). Отаман Запорізької Січі у 1762-1775 рр. На Січі, куди, за переказами, Калнишевський потрапив ще в дитячому віці, він пройшов шлях від джури до найвищих посад у Війську Запорозькому. Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового (1760). У1762 р. обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади. У січні1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим і переобирала на цю посаду протягом наступних 10 років (до ліквідації Січі 1775). За доблесть у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці. Кошовий отаман став кавалером найвищого ордену Російської імперії — Андрія Первозванного, йому було присвоєно військовий чин генерал-поручика Російської армії. Обстоював земельні володіння і територіальні права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями доПетербурга (1755—56, 1762, 1765). Намагався посилити свою владу і обмежував права старшин та козацької ради. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах, про заселення запорозьких земель, сприяючи переселенню туди селян з Лівобережної України, Правобережної України й Слобідської України. Незважаючи на вимоги поміщиків, не видавав із володінь Січі втікачів. Вважав створення хуторів і зимівників засобом стримування наступу царизму на територію Вольностей Війська Запорозького низового: 1770 там налічувалося 45 сіл та бл. 4000 хуторів-зимівників. Коштом Калнишевського збудовано церкви: св. Трійці в с. Пустовійтівка, Покрови Пресвятої Богородиці в м.Ромни, Свято-Миколаївську в м. Сміла та ін.; придбано багато церковної літератури тощо. Відомо, що Петро Калнишевський знаходився у товариських стосунках із князем Потьомкіним-Таврійським. Протягом 1765–1766 рр. кошовий отаман Петро Калнишевський перебував у Петербурзі з делегацією старшин, серед яких був і військовий осавул Пшимич Василь Андрійович (Писмич). Метою поїздки було розмежування запорозьких та слобідських земель, також козаки подали клопотання про повернення запорозьких земель та підпорядкування Війська колегії іноземних справ. Князь Потьомкін виступив на засіданні уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі 23 квітня 1775 року. 4 червня за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Загарбники розграбували військову скарбницю, припаси, архів, церкву. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року. Монастирському керівництву було наказано утримувати Калнишевського «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з іншими персонами та тримати під вартою солдат монастиря». 3 серпня 1775 року Катерина II видала маніфест, яким оголосила, що Січі більше не існує.