45. Гетьманування п. Полуботка

Після смерті І.Скоропадського Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Тому

старшина призначила наказним гетьманом Лівобережжя чернігівського полковника Павла

Полуботка (1722— 1724). Він походив із козацько-старшинського роду Сіверщини, навчався у Києво-Могилянській колегії, був одним із претендентів на гетьманство ще в

1708 p., але через недовіру Москви його кандидатура була відхилена. Ставши наказним

гетьманом, П.Полуботок намагався чинити опір російській політиці ліквідації української

автономії. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішнє життя

Гетьманщини розпочав реорганізацію суду, спрямовану на викорінення хабарництва та

волокити, погрожував суворими карами старшині за утиски простого населення,

вимагав нещадно розправлятися з ініціаторами різних заколотів. Одночасно

відправляв до царя численні петиції та делегації з проханням розпустити

Малоросійську колегію та відновити гетьманство.Уперта опозиційна діяльність українського уряду викликала роздратування Петра І.

Одночасно він викликав П.Полуботка та його однодумців до Санкт-Петербурга, де наказав їх заарештувати та ув'язнити у Петропавловській фортеці. Частина з них, у

тому числі й сам Полуботок, померли від жорстоких катувань під час слідства

Такою була розплата за оборону автономних прав Гетьманщини. У народній пам'яті Павло Полуботок залишився зразком героя мученика, який у період загального занепаду національної гідності кинув звинувачення в обличчя російському самодержцеві.

46.Зрушення в сільському господарстві Гетьманщини та Слобожанщини у XVIII ст. остаточне закріпачення селянства.

у сільському господарстві України відбувалися певні зрушення. Розширилися посівні площі, зросло значення зернового господарства,поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули племінна і селекційна Характерною рисою господарства магнатів Західної та Правобережної України, козацької старшини було підприємництво, використання найманої праці. . На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 % площі), на Півдні — пшениці, на Волині — озимої пшениці (до ЗО %). Для

Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський,

Стародубський, Сумський полки були головними районами посівів коноплі.

Чернігівський, південні полки, землі між Дністром і Прутом — тютюну. В

лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових —

коней.

Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали

сільськогосподарські промисли — бджільництво, рибальство, мисливство.

Селянські та козацькі господарства залишалися натурально-споживчими,

їхньою основою було хліборобство. Однак потреба грошей для сплати ренти,

податків, купівлі необхідних товарів змушувала селян і козаків дедалі

більше продуктів вивозити на ринок.

Заможні козаки часто здавали землю в оренду. Значну роль в їхніх

господарствах відігравали промисли, пов'язані з сільським господарством, —

обробка льону, коноплі, млинарство, ґуральництво, а також з гутництвом,

рудництвом, чумацтвом, торгівлею.

У карпатських районах в умовах недостатньої кількості орної землі основу

господарства доміній становило промислове виробництво (металургія та

добування солі).

Товарний характер селянських господарств обмежувало розширення

фільварково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім'ї хлібом

необхідно було мати наділ у 10 моргів , то більшість селянських господарств

не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали

участь чиншові господарства, ті, що мали не менше двох волів, орендарі

землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким

промислом.

По всій Україні широко застосовувалася праця наймитів.

Крім зернових і технічних культур селяни вирощували багато городніх

культур: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю,

У фільварках магнатів з'явилися парники.

Відбулися зрушення в садівництві. Зросли площі садів, з'явилися нові

сорти, почали застосовувати щеплення дерев. Сади були при кожному домі.

У Галичині овочів, фруктів культивували мало. Однак зростало

господарське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася

внутрішніми потребами господарств, розмірами орної землі, сіножатей.

Чисельність худоби була значною.

У фільварках Правобережної України тваринництво в основному

використовувалося на потреби панського маєтку

У фільварках появилося молочарське

господарство. Важливе місце в господарському житті займало вівчарство.

У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшуються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Панщина на Лівобережжі для окремих категорій селян досягла вже п'яти і більше днів на тиждень. На Правобережжі та в Слобідській Україні панщина також становила 4—5 днів на тиждень. Натуральний оброк все частіше заміняється на грошовий. Проводячи заздалегідь продуману політику поступового закріпачення селянсько-козацьких мас України, царизм вже в 20-ті роки XVIII ст. дозволяє поміщикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи і на поселення в Сибір, а також віддавати їх в рекрути. У 1721 році універсал Скоропадського наказував не допускати селянських переходів. У 1739 році Генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втечам селян за кордон заборонила їхнє переселення на інші землі. 22 квітня 1760 року гетьман Розумовський видає універсал, за яким селянам дозволялося переходити на інше місце тільки втому випадку, якщо вони мали письмовий дозвіл від пана, при цьому все нерухоме майно селянина залишалося у землевласника. У 1763 році цей універсал підтверджується царським указом. Фактично це було затвердженням кріпосного права в Україні. Указом від 3 травня 1783 року Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими власниками, на землях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне і остаточне закріпачення селянства України. Встановлення кріпосного права позбавило селян особистої волі і будь-яких громадянських прав.

47.Соціально-станова структура суспільства Гетьманщини в кінці XVII ст.

соціальна структура суспільства Гетьманщини була слідуючою: шляхта, козацька старшина, міщани, духо­венство, селянство, козацтво. Основу населення Гетьманщини складали козаки, українська шляхта, селянство та міщанство. Панівною верствою була козацька старшина та українська шляхта. Привілейований шляхетський стан користувався особливими правами й привілеями у кримінальних справах Водночас соціально-правовий статус козацької старшини й рядового козацтва основувався на різних засадах, виявляючи прямо протилежні тенденції у своєму розвитку. Козацька старшина посіла місце колишньої польсько-шляхетської конституційної верхівки. Це була нова соціальна еліта, яка формувалася з представників козацького товариства, реєстрових козаків, православних шляхтичів, місцевих урядовців і вихідців із середовища православного духовенства і посідала чільні позиції в державі. Генеральна й полкова старшина дедалі більше зосереджувала у своїх руках величезні земельні володіння, що становили основу її економічної могутності. Упродовж XVIII ст. чітко визначилася суспільна позиція кожної з ланок цієї структури. Верхній щабель посідали бунчукові товариші. Вони належали до елітарної верхівки козацької старшини і суттєво впливали на соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток краю. Середню ланку становили військові товариші. Вони відбували військову службу, мали значні маєтності та владу в суспільно-політичному житті, себто володіли відповідними суспільно-політичними та економічними засадами для панування. До нижчої ланки - значкових товаришів - належали здебільшого нащадки полкової й сотенної старшини, заможного козацтва, частково бунчукових і військових товаришів. Козацтво (реєстрове) становило прошарок між новою шляхтою та селянством. Усіма правами реєстровиків вони користувались у тому випадку, коли за походженням належали до реєстрових козаків. Духовенство, яке в Гетьманщині XVIII ст. різнилося соціальним становищем, достатком і політичним впливом, належало також до привілейованих верств суспільства. Будучи юридично відокремленим від решти населення автономною адміністрацією та судочинством, духовенство звільнялося від податків, військової служби і трудових повинностей. На нижчому соціальному щаблі від нової шляхти перебували міщани - ремісники й купці, а також численне селянство. Саме ці суспільні категорії забезпечували економічний фундамент української й російської влади в Козацько-гетьманській державі - Гетьманщині. Селяни (посполиті), що були позбавлені особливих привілеїв, становили низ соціальної піраміди. Вони мешкали здебільшого у селах, були зайняті переважно сільським господарством, обробляючи власну або чужу землю.

48. Запорозьке козацтво під Турецькою протекцією.

Від 12 липня 1711 року, з Прутського миру, а потім з 3 квітня 1712 року, після Константинопольського трактату, Росія формально відмовилася від Запоріжжя й визнала його улусом турків, а запорожців — райями Порти, підлеглими ханським сераскирам. За Прутським миром цар, зокрема, віддав туркам усі землі колишнього Запоріжжя по ріку Оріль і зобов'язався знести свої фортеці в Самарі, Кодаку й Кам'яному Затоні. Перейшовши під владу кримського хана й турецького султана, запорізькі козаки залишились вірними своїй релігії і своїм законам, хоча й терпіли початково велику нестачу руського православного духовенства: спішно тікаючи з Чортомлицької Січі, вони ледве встигли забрати з собою частину військового скарбу й церковного начиння; Спочатку життя запорізьких козаків під кримським ханом було дуже вільним: запорожці користувалися різними земельними угіддями, нічого не платили у ханську скарбницю, навпаки, самі отримували від хана милостиву платню. Та з плином часу це становище змінилося: взамін платні запорізьким козакам дозволили брати сіль із кримських озер, початково з певними послабленнями супроти встановлених у Криму правил, з меншим митом, ніж те, яке татари звичайно побирали з малоросійських козаків та інших українських промисловців. Потім татари, довідавшись, що запорожці, під приводом вивозу солі для себе, брали її для українців і продавали з великим зиском, позбавили їх і цього дарованого їм привілею. Крім того, за протекцію кримського хана запорізькі козаки повинні були ходити в походи в кількості 2000 і більше чоловік на допомогу татарам, на чолі з кошовим отаманом, за першим закликом хана; Запорожцям якнайсуворіше заборонили тримати в Січі гармати. Запорожцям заборонялося будувати будь-які укріплення як у самій Січі, так і в інших місцях; зноситися з Росією та їздити в російські міста, торгувати в Криму і в Очакові; дозволялося лише купувати у визначених місцях товари й відвозити їх не далі Січі. В тій же Січі право торгувати надавалося кримчакам, очаківцям, грекам, євреям, вірменам. Крім того, запорожців обкладали різними данинами, коли до них приїжджали для огляду війська, їх громадського ладу чи якоїсь іншої справи кримські хани, мурзи з численним почтом і слугами; в цей час запорожці мусили всіляко вшановувати їх і, скільки б вони в них не були, годувати як їх самих, так і їхній почет і коней, а при від'їзді, крім того, робити їм різні коштовні подарунки. хан заборонив запорожцям будувати постійну церкву в Олешківській Січі й під кінець почав обмежувати їх у сповіданні православної віри. Запорозька страшина зверьається до Київського генерал-губернатора, і 31 серпня 1733 р був виданий наказ, що запорожцям вибачено всі їхні провини і дозволено повертатись під протекцію Росії

49.Боротьба за збереження держ. Форм Гетьманщини у 20-30 рр XVIII ст