31. Національно-визвольний рух на Правобирежжі наприкінці 17-на поч. 18 ст. С. Палій.

Українські землі перебували в складі двох імперій: Російської та Австро-Угорської. Могутнім каталізатором визвольних процесів в Україні були реформи 60–70-х рр. в Російській імперії, що привели до ліквідації кріпацтва, поступового демонтажу феодальної системи та неминучих буржуазних соціально-економічних і політичних перетворень. Таким же імпульсом змін в Галичині була революція 1848 р. Опинившись в умовах безпосереднього тиску, український рух другої половини ХІХ ст. в Російській імперії скотився до рівня “українофільства” – м’якого, лояльного до влади руху в чисто культурницьких формах. Сам термін “українофільство” показує патологічність українства в імперії (як би сприймалось, наприклад, німецькофільство в Німеччині, тобто любити німецьке в Німеччині? Абсурд). Характерними ознаками національного руху в другій половині ХІХ ст. були:

− відсутність власної політичної орієнтації, копіювання чужих зразків;

− домінування ідей федералізму та автономізму, концепції самостійності України перебували в зародковому стані;

− національний нігілізм (байдужість до національних проблем) тощо.

Тільки в 90-х рр. ХІХ ст. український національний рух вийшов на якісно новий рівень, характерною ознакою якого була його політизація та творення українських національних партій. На політичну арену вийшло нове покоління діячів, яке не хотіло задовольнятись лише дозволеною урядом культурницькою діяльністю.

Характерною ознакою політичного руху в Галичині було те, що тут на відміну від Наддніпрянської України, ідея політичної самостійності була домінуючою, вона стала гаслом українських змагань. Щодо українського національного руху в Російській імперії, то тут у 90-х рр. лише закладалась база, фундамент тих процесів, які принесли свої плоди десятиліттям пізніше.

С. Палый

Семемн Палімй (справжнє ім'я — Гурко Семен Пилипович); народився 1640-і роки — помер між 24 січня і 13 травня 1710) — полковник білоцерківський (фастівський), керівник національно-визвольної боротьби українського народу проти польської влади у Правобережній Україні в кінці XVII-го на початку XVIII століть. За даними канадського історика Н. Полонської-Василенко, справжнє прізвище Семена Палія — Паливода.

У 1660-х роках перебував на Запоріжжі, де відзначився військовими та організаторськими здібностями. На початку 1680-х років кілька полків на чолі з Семеном Палієм перейшли на малозаселену територію півдня Київщини. Опорним пунктом Семен Палій обрав місто Фастів.

У 1683 загін козаків, очолюваний Палієм, брав участь у розгромі турків під Віднем. У1684—1685 роках при сприянні Палія були засновані Фастівський, Богуславський та віддалені Брацлавський і Корсунський полки.

У 1680—1690-их роках вів спільно з лівобережними козаками боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства. Основним завданням, яке ставив перед собою Семен Палій, стало визволення Правобережної України з-під польської влади і приєднання її до Гетьманщини.

В кінці 1680-х рр. боротьба проти польської шляхти, яку очолював Палій та його сподвижники Самійло Самусь, 3ахар Іскра, Андрій Абазин велася на значній території. Козацькі війська, під керівництвом Семена Палія визволили Богуслав, Корсунь, Лисянку та інші міста.

Ще у 1688 році С. Палій вперше звертається до московського уряду з проханням об'єднати Правобережну і Лівобережну Україну в єдиній гетьманській державі під зверхністю царя. Однак, зважаючи на укладений між Польщею і Москвою в 1686 році «вічний мир», його ініціатива не була підтримана. 21 квітня 1690 року С.Палій звернувся з листом до Івана Мазепи, де повідомляв лівобережного гетьмана про вдалу битву з татарами під Білою Церквою, а також просив його посприяти в тому, щоб «через милість вашу у пресвітлих монархів…, аби прийнятий був». Отримавши відмову, з огляду на небажання царського Уряду порушувати московсько-польську угоду, правобережний полковник вирішив запевнити короля Яна III у своєму підданстві.

Завдяки таким заходам правобережного полковника, взаємини між ним і королівською владою, незважаючи на періодичні сутички з місцевою польською шляхтою, були досить стабільними. У червні 1692 року до Фастова прибула делегація київського стольника Кшиштофа Ласки, якому Палій також повідомив про свою прихильність до монарха Речі Посполитої. Саме тому, після 1692 року польські військові частини на Правобережній Україні діяли вже не так енергійно. Хоча вони і витіснили палієвих козаків з Полісся, але планований наступ на Фастів не відбувся.

Помер у січні 1710. Похований у Києво-Межигірському монастирі