Тема 8. Національна економіка

ТА ЇЇ ФУНКЦІОНУВАННЯ

1. Основні макроекономічні показники. Цілі та інструменти макроекономічної політики

Національне господарство (економіка країни, національна економіка) – сукупність всіх галузей і регіонів країни, об’єднаних в єдине ціле різноманітними економічними зв’язками; історично сформована в певних територіальних межах система суспільного відтворення. Складовими частинами народного господарства виступають: галузь, сектор, сфера, тощо. Суб’єктами національної економіки є домашні господарства, підприємства, держава, а у відкритій економіці також іноземні країни.

Структура народного господарства – співвідношення між галузями народного господарства, яке виражає народногосподарські пропорції і стан суспільного поділу праці.

Підрозділи народного господарства: І – сукупність галузей, які створюють засоби виробництва; ІІ – сукупність галузей з виробництва предметів споживання (у промисловості це група “А” і група “В”).

Пропорції суспільного виробництва – співвідношення матеріально-речових елементів виробництва і робочої сили, а також галузей виробництва і частин суспільного продукту в процесі відтворення.

Пропорції загальноекономічні – між сукупним попитом та сукупною пропозицією, між сферою матеріального виробництва і сферою послуг, між І та ІІ підрозділами суспільного виробництва, тощо. Існують також пропорції галузеві, міжгалузеві, територіальні, зовнішньоекономічні, тощо.

Проблеми функціонування національної економіки вивчає розділ економічної теорії “макроекономіка”.

В країнах з розвинутою ринковою економікою виділяють чотири ключові проблеми її функціонування:

• рівень обсягу національного виробництва;

• рівень зайнятості і безробіття;

• рівень цін;

• розвиток міжнародної торгівлі.

Найважливішою проблемою в національній економіці є обчислення обсягу національного виробництва.

Суспільний продукт – головний узагальнюючий результат діяльності національного господарства. Існує два методи його підрахунку, в основі яких лежить різне розуміння економічними школами поняття “продуктивна праця”. Класична школа вважала будь-яку працю корисною, але безпосередньо продуктивною – лише працю, яка створює і збільшує вартість (матеріальне виробництво). Західні теоретики включають до складу суспільного продукту результати діяльності виробничої і невиробничої сфер, оскільки вважають продуктивною будь-яку діяльність, яка приносить доход.

Довгий час одним з найбільш загальних показників національної економіки у нашій країні вважався сукупний суспільний продукт (ССП), який визначали як суму валової продукції всіх галузей матеріального виробництва. В складі ССП розрізняли проміжний продукт і кінцевий продукт. Цей показник мав два недоліки – повторний рахунок і врахування лише сфери матеріального виробництва. В той же час на Заході була поширена система національних рахунків (СНР), уніфікована статистичною комісією ООН. Перехід до ринкової економіки зумовив запровадження цієї системи національного рахівництва і в Україні.

Головним показником в СНР вважається валовий внутрішній продукт (ВВП), поряд з ним застосовується також показник валового національного продукту (ВНП). Обчислення цих показників започатковано в Україні у 1988 році.

ВВП і ВНП мають спільні риси і особливості. Спільне в тому, що вони відображають кінцеві результати діяльності людей не тільки в матеріальному, але і в нематеріальному виробництві. Основна відміна в тому, що ВВП вимірює сукупну ринкову вартість кінцевих продуктів, створених в межах території даної країни, незалежно від того, чиїми факторами виробництва вони були створені – вітчизняними чи іноземними, а ВНП обчислюється за принципом власності. Він включає сукупну ринкову вартість усіх кінцевих товарів і послуг, створених національними факторами виробництва, незалежно від того, в якій країні вони виробляли цей продукт.

Кількісно ВВП і ВНП відрізняються на суму чистих факторних доходів (ЧФД). Чисті факторні доходи визначаються як різниця між доходами, отриманими національним капіталом і робочою силою від іноземних країн, і доходами іноземців, вивезеними з нашої країни: ВНП = ВВП – ЧФД.

Існують три методи обчислення ВВП:

• за доданою вартістю (виробничий метод);

• за видатками (метод кінцевого використання);

• за доходами (розподільчий метод).

За виробничим методом додану вартість визначають як різницю між обсягом виробленої продукції та поточними витратами на придбання сировини, матеріалів, палива, енергії, послуг інших підприємств. Додана вартість включає в себе оплату праці, прибуток, процент.

За видатками ВВП включає в себе суму видатків всіх макроекономічних суб’єктів на придбання кінцевих товарів ВВП = споживчі видатки (С) + валові приватні внутрішні інвестиції (І) + державні видатки (G) + чистий експорт (NX);

ВВП = C + I + G + NX.

Чистий експорт – це різниця між сумою експорту та імпорту.

За доходами ВВП обчислюється як сума всіх факторних доходів учасників виробництва, а також для балансування додають амортизацію та непрямі податки.

ВВП= заробітна плата найманих робітників + рента + процент + прибуток корпорацій + доход від індивідуальної власності + амортизація + непрямі податки.

До ВВП не зараховують: чисто фінансові угоди (купівля-продаж акції, облігацій); перепродаж старих речей, які були у користуванні; трансфертні платежі ( виплати по соціальному страхуванню, допомога по безробіттю, стипендії та ін.) і операції, які взагалі неможливо врахувати (робота домогосподарок, бартер, тіньова економіка).

Щоб можна було порівняти динаміку дійсних обсягів виробництва, обчислюють не тільки номінальний ВВП (в поточних цінах), але й реальний ВВП (в цінах базового року), таким чином знімається вплив інфляції.

Приклад 1. Припустимо, що національна економіка складається з 4 фірм. Перша виробляє за рік 1 млн. комп’ютерних плат (ціна кожної 200 грн.), друга – 1 млн. моніторів для комп’ютерів (ціна кожного 300 грн.), третя – 1 млн. комп’ютерів (ціна кожного 1200 грн.), четверта - 200 млн. блоків пива (продає по 1,5 грн. за блок). Жодного комп’ютера остання не купувала. Визначте величину ВВП за виробничим методом.

ВВП як суму доданої вартості можна визначити двома способами:

1) як суму ринкової вартості кінцевої продукції третьої, четвертої фірм:

вартість продукції 3 фірми становить 1 млн. штук  1200 грн. = 1200 млн.грн.

вартість продукції 4 фірми становить 200 млн. блоків  1,5 грн. = 300 млн. грн.

ВВП = 1200 + 300 = 1500 млн. грн.

2) як суму добавленої вартості, створеної всіма фірмами:

1 фірма: 1 млн. шт.  200 грн. = 200 млн. грн.

2 фірма: 1 млн. шт.  300 грн. = 300 млн. грн.

3 фірма: (1200 - 200 - 300) млн. грн. = 700 млн. грн.

4 фірма: 200 млн. блоків  1,5 грн. = 300 млн. грн.

ВВП = 200 + 300 + 700 + 300 = 1500 млн. грн.

Відповідь: ВВП = 1500 млн.грн.

Динаміка ВВП показує, що ринкова економіка має тенденцію до циклічних коливань. Діловий цикл включає чотири фази, які послідовно змінюють одна одну: криза, депресія, пожвавлення, зростання:

• криза - різке падіння обсягу виробництва, відносне надвиробництво товарів, банкрутство, розорення, безробіття;

• депресія - призупиняється спад виробництва і рух цін, зменшуються товарні запаси. На цій фазі починається матеріальне оновлення основного капіталу;

• пожвавлення - розширення виробництва до передкризового рівня, скорочується безробіття;

• зростання - випуск продукції перевищує передкризовий рівень, але у прихованому вигляді знов наростає надвиробництво.

Економічна криза одночасно виступає як руйнівна і як регулююча сила.

Причина економічної кризи - невідповідність розвитку виробничих відносин і господарських зв’язків до рівня і характеру продуктивних сил. Особливість кризи в Україні - її обумовленість не економічними, а політичними причинами .

Безробіття – друга ключова проблема національної економіки, яка вивчається “макроекономікою”. Рівень безробіття показує частку сукупної робочої сили, яка не має роботи, але активно її шукає. Короткострокові коливання безробіття пов’язані з коливанням ділового циклу. Циклічне безробіття називають вимушеним. Крім того існує так зване добровільне безробіття (фрикційне, структурне). Якщо в народному господарстві відсутнє циклічне безробіття, вважається що в країні існує повна зайнятість, а ВВП досягає свого потенційного рівня. Безробіття дуже негативно впливає як на стан економіки, так і на соціальний та моральний стан суспільства.

Третя важлива проблема – інфляція. Темпи інфляції показують зміну рівня цін в економіці. Рівень інфляції визначається за допомогою індексу цін.

Існують різні види інфляції. За темпами розрізняють: помірну, галопуючу та гіперінфляцію. Помірна інфляція характеризується темпом інфляції до 10% за рік, галопуюча - стрибкоподібними темпами знецінення грошей (від 11% до 200% за рік). Для гіперінфляції характерні дуже високі темпи росту цін (понад 200% і до 1000% і вище за рік).

За причинами виникнення розрізняють інфляцію попиту та інфляцію витрат (пропонування). Інфляція попиту – викликається збільшенням сукупного попиту, який зростає швидше за виробничий потенціал економіки. Інфляція витрат зумовлюється зростанням витрат виробництва: підвищенням зарплати, цін на сировину, зниженням курсу національної валюти, що проявляється зростанням цін імпортованої сировини.

За формами прояву розрізняють відкриту та пригнічену інфляцію. Відкрита інфляція виражається в хронічному зростанні загального рівня цін на товари і послуги, характерна для ринкової економіки, де ціни вільно формуються під впливом попиту та пропозиції. Пригнічена інфляція характерна для економік з регульованими цінами, призводить до товарного дефіциту, спекуляції, диктату виробника, розвитку бартерних угод, деформує відносини розподілу.

Якщо підвищення загального рівня цін супроводжується падінням обсягів виробництва, таке явище називають стагфляцією.

Короткострокові інфляційні коливання передусім викликаються зміною кількості грошей в обігу, яка в свою чергу породжується дефіцитом державного бюджету. Якщо державний борг зростає, держава може фінансувати дефіцит шляхом випуску (емісії) додаткової кількості грошей. Інфляцію може також викликати або загострити зміна грошово-кредитної політики центральним банком країни.

Торговельний баланс – четверта ключова проблема національної економіки. Торговельний баланс представляє собою сумарний експорт країни за відрахуванням сумарного імпорту. Коли країна експортує більше ніж імпортує вона має позитивне торгове сальдо, а коли імпорт перевищує експорт, країна має дефіцит торгового балансу. Тоді країна повинна оплачувати імпорт за рахунок іноземних кредитів.