54. Завдання і зміст роботи з вимови у спеціальній школі

В процесі перебування дитини навчально-виховному закладі в систем загального розвитку дитини передбачено і формування вимови.

Мотиваційна, емоційно-вольова, комунікативна, фізична підготовка майбутніх першокласників, розвиток пізнавальних психічних процесів і мовлення, прищеплення елементарних навчальних умінь - пріоритетні напрямки роботи з дітьми. Оволодіння рідною мовою і мовленням як найголовнішим засобом пізнання і специфічно людським способом спілкування залишається одним з першочергових завдань у роботі з дітьми упродовж дошкільного дитинства. Навчання мови та розвиток мовлення спрямовується на формування у дітей лексичної, фонетичної, граматичної, діамонологічної та комунікативної компетентності.

Завданнями формування вимови є:

• розвиток фонетичного сприймання мови;

• формування правильної вимови звуків рідної мови та їх сполучень;

• розвиток фонематичного слуху та відповідно вміння розрізняти різні фонеми на слух;

• розвиток вмінь використання інтонаційних засобів мовлення.

Головним завданням навчання людей з вадами слуху вимові -- це забезпечення їх мовленню достатньої виразності. При навчанні вимові глухих та слабочуючих використовують аналітико-синтетичний полі сенсорний метод. Робота по формуванню вимови включає в себе корекцію дефектів та автоматизацію правильних навичок, щодо різних складових частин вимови: мовного дихання, голосу, звуків мови, словесного і логічного наголосів, орфоепії, темпу мови, інтонації. Головне місто відводиться роботі над словом і фразою.

Робота над словом охоплює різні боки його фонетичного оформлення: звуко-складову й ритмічну структуру, орфоепію, темп. Правильне відтворення слова обумовлює його злитну (без пауз) вимову, незалежно від кількості складів і звукового складу.

Робота над фразою включає формування в учнів навиків злитної вимови слів у синтагмах і невеликих фразах, членування великих фраз на синтагми за допомогою пауз, виділення логічного наголосу, дотримання необхідного темпу.

Вся робота по формуванню вимови має спиратися на використання залишкового слуху учнів, як на спеціальних заняттях, так і на уроках з любого учбового предмету з використанням звукопідсилюючої апаратури.

Уроки техніки мовлення плануються, виходячи з фактичного стану вимови учнів кожного конкретного класу. Використання різноманітних дидактичних засобів має відбуватись шляхом продуманих, апробованих завдань технологій, методів і прийомів їх реалізації, диференційованих та індивідуальних підходів до навчання.

Таким чином, кінцевою метою розвитку вимови є досягнення правильної вимови всіх звуків та звукосполучень рідної мови, добре розвинений фонематичний слух, володіння інтонаційними засобами виразності мовлення (темп, тембр тощо).

57. Теоретичні підходи р. Г. Краєвського до жестового мовлення

Людина – соціальна істота. Спілкування з іншими людьми є її потребою – життєвою необхідністю. Вся багатогранна діяльність людини зв’язана безпосередньо з мовною діяльністю. Внутрішня потреба в спілкуванні з людьми, осмислене, свідоме сприймання навколишньої дійсності є факторами формування у глухонімих дітей , які не володіють мовою, як засобом спілкування, міміко-жестикулярної мови, за допомогою якої вони задовольняють цю внутрішню потребу спілкування з присутніми, виражати їм свої думки, обмінюватись ними, розвивати своє мислення, збагачувати свій життєвий досвід.

Глухонімий оволодіває мовою жестів за допомогою наслідування . В основі цих процесів лежать рефлекторні механізми. Первинною формою мімічного спілкування між глухою дитиною і присутніми є насамперед є виражальна міміка і вказівні жести. На першому етапі свого розвитку міміко-жестикулярна мова глухої дитини дуже примітивна і складається переважно з жестів у поєднанні з виражальною мімікою обличчя.

Із зростанням життєвого досвіду зростає і соціальний запит глухонімого. Поступово виникає, особливо в умовах діяльності цілого колективу глухонімих, потреба в більшій точній, диференційованій міміці. Спілкуючись один з одним, з людьми, які чують, і оволодіваючи словесною мовою, глухонімі збагачують свою міміко-жестикулярну мову. Все більше уточнюється значення вже відомий жестових знаків, появляються нові знаки.

Особливо впливає на міміку розвиток словесної мови глухонімих. Оволодіваючи словесною мовою, глухонімі всіляко намагаються все більше і більше уточнювати жестові знаки. Крім того, усе збільшується питома вага дактилології, яка поповнює прогалини в міміці і уточнює недостатньо диференційовані жестові знаки.

Найхарактернішою особливістю міміко-жестикулярної мови є образоописова (ідеографічна) форма вкладу. Міміко-жестикулярна мова амфорна, у ній є лише дуже мало елементів граматичної будови (число, час, особа). Відмінкові форми іменників, яких немає в жестовій системі знаків, поповнюється в деякій мірі жестовими знаками-прийменниками (які спостерігаються в міміці глухих ,що володіють словесною мовою).

Для того, щоб навчитися розуміти в цілому амфорний (позбавлений граматичного ладу) текст, потрібно насамперед добре знати систему жестових знаків. Нерозуміння одного-двох жестових знаків позбавляє можливості зрозуміти навіть нескладний мімічний виклад.