61. Порівняльний аналіз вітчизняних і зарубіжних підходів до класифікації дітей з вадами слуху

У вітчизняній сурдологічній практиці досить широко застосовується класифікація порушень слуху у дітей, розроблена Л.В.Нейманом. В ній враховується ступінь ураження слухової функції і можливості формування мовлення при такому стані слуху.

Розрізняють два види слухової недостатності: туговухість (приглухуватість) і глухоту.

За Л.В.Нейманом розрізняють три ступеня туговухості в залежності від величини втрати слуху в мовному діапазоні частот (500-4000 Гц):

І ступінь – втрата слуху не перевищує 50 дБ;

(для дитини мовленнєве спілкування залишається доступним, вона може сприймати мовлення розмовної гучності на відстані більше 1-2 м.)

ІІ – середня втрата слуху від 50 до 70 дБ;

(мовленнєве спілкування утруднене, розмовне мовлення сприймається на відстані до 1 м.)

ІІІ – втрата слуху вище 70 дБ;

(мовлення розмовної гучності сприймається нерозбірливо навіть у самого вуха.)

Сприймання звуків до 15-20 дБ, за Нейманом – це межа між нормальним слухом і туговухістю. Межа між туговухістю та глухотою - 85 дБ.

Л.В.Нейман виділяє 4 групи глухих:

1 група – діти, які сприймають звуки найнижчої частоти, 125-250 Гц.

2 група – діти, які сприймають звуки до 500 Гц.

3 група – діти, які сприймають звуки до 1000 Гц.

4 група – діти, які сприймають звуки до 2000 Гц і вище.

Зараз при оцінці стану слуху в медичних закладах використовується Міжнародна класифікація порушень слуху. Відповідно до неї середня втрата слуху визначається в області 500, 1000 і 2000 Гц.

І ступінь туговухості – не більше 40 дБ,

ІІ ступінь – 40-55 дБ,

ІІІ ступінь – 55-70 дБ,

ІV ступінь – 70-90 дБ.

Зниження слуху більше 90 дБ визначається як глухота.

Важливою є також педагогічна класифікація Р.М.Боскіс, яка базується на одночасному врахуванні стану слухової функції та мовлення, і є основою для визначення напрямків і методів корекційної роботи. За Р.М.Боскіс виділяються наступні групи дітей з вадами слуху:

Слабочуючі:

§ слабочуючі, які володіють відносно розвиненою мовою з невеликими недоліками (порушення у звуковимові, відхилення в граматичному ладі мовлення);

§ слабочуючі із глибоким недорозвиненням мовної функції (фрази короткі, неправильно побудовані, окремі слова сильно перекручені й т.д.).

Серед глухих також виділяють 2 групи дітей залежно від часу виникнення дефекту:

§ ранооглухлі діти, що втратили слух на 1-2 році життя або не чують з народження;

§ пізньооглухлі діти, тобто ті, які втратили слух в 3-4 роки або пізніше, що зберегли мову у зв'язку з більше пізнім виникненням глухоти.

Б.С.Преображенським була запропонована спеціальна класифікація туговухості в шкільному віці, призначена для визначення умов, за яких учні могли б нормально засвоювати програму.

Класифікація туговухості в шкільному віці

Легкий ступінь – сприймання розмовної мови на відстанні більше 6 м, шепітної мови – 3-6 м.

Помірний – сприймання розмовної мови – 4-6 м, шепітної – 1-3 м.

Значний – сприймання розмовної мови – 2-4 м, шепітної – 0,5-1 м.

Тяжкий – сприймання розмовної мови – менше 2 м, шепітної – 0-0,5 м.

Я.С.Темкін запропонував вирізняти наступні ступені туговухості:

1. Утруднення при сприйнятті мовлення в незвичайних обставинах – при наявності стороннього шуму або деякого перекручування мовлення (на зборах, по радіо, телефону та ін.). 2. Утруднення в звичайній обстановці, нерозбірливе сприйняття окремих слів, розуміння слів лише після повторення. Оточуючі звертають увагу на те, що хворий зазнає утруднень. 3. Явна ускладнення спілкування, наближення вуха до співрозмовника, прохання говорити гучніше. 4. Явна потреба в слуховому апараті для звичайного спілкування. В основу цієї класифікації був покладений принцип соціальної адекватності, професіональної придатності та можливої компенсації дефекту слуховим апаратом.