Концентрація та монополізація

Значні темпи розвитку галузей важкої промисловості сприяли збільшенню кількості великих підприємств, які на початку XX ст. переважали в структурі промисловості Німеччини. Такі зміни привели до суттєвої концентрації виробництва і капіталу, а отже, до їх монополізації. Уже в кінці 80-х років XIX ст. у країні діяло 328 акціонерних товариств із капіталом 2,7 млрд марок, тобто створюються умови для формування монополістичних об'єднань у промисловості.

Особливість монополізації економіки полягала в організації переважно картелів і синдикатів. У зв'язку з недостатнім розвитком внутрішнього ринку їх частіше створювали для зовнішньоторговельної експансії. У виробництві переважали невеликі та середні підприємства, тому це була єдина країна, котра об'єднала у картелі й синдикати сотні незначних підприємств. На початку Першої світової війни їх нараховували 600.

Як і у США, на промислових підприємствах встановлювали нове оснащення. Стимулом для створення машинобудівних заводів були державні замовлення на зброю. Це характерна ознака німецької економіки аж до середини 40-х рр. XX ст. Прискоренню економічного прогресу сприяло активне спорудження залізниць. Уже у 60-ті роки XIX ст. вони з'єднали майже всі великі міста, а в 70-х роках завершили будівництво національної системи шляхів сполучення. Німеччина перетворилася на країну європейського транзиту.

Оскільки промисловість не мала достатніх нагромаджень і потребувала додаткових коштів, великі банки нею всіляко опікувалися: контролювали промислові фірми, яким надали довготермінові кредити, зміцнювали їх. Значна роль банків у формуванні монополій стала особливістю монополізації виробництва країни. Зміни відбувалися і в самій банківській системі. Поряд із концентрацією за інтересами, коли банки об'єднувалися з метою здійснення окремих операцій із фінансування, з 80-х років поширилася територіальна концентрація, яка полягала в зосередженні великих комерційних банків у Берліні. На початку XX ст. у Німеччині функціонувало п'ять могутніх груп, котрі охопили 58 комерційних банків. Вони отримали 71 % власного капіталу всіх банків країни. Кожну групу очолював великий комерційний банк: Німецький, Дрезденський, Торгово-промисловий, Облікове товариство, Шафгаузенська банківська спілка. Наймогутнішими вважали Німецький банк і Облікове товариство, котрі сконцентрували майже 50 % банківських вкладів у Німеччині.

Великі комерційні банки на початку XX ст. намагались організувати та розширити іноземні ділові зв'язки. їх діяльність розвивалась за такими напрямами: емісія іноземних державних позик, кредитування експорту й імпорту, підтримка промислових підприємств за кордоном. За 12 передвоєнних років вивезення капіталу з Німеччини збільшилося утричі, тоді як з Англії й Франції — у 1,5 разу. Англія спрямувала свої капітали переважно в колонії, Франція — в Росію і країни Європи у формі позикового капіталу. Німеччина" котра не мала власних великих колоній, рівномірно розподіляла обсяги вивезення капіталу між Європою та Америкою. Вона експортувала капітал туди, де були сприятливі ринки для німецької промисловості. Причому німецький капіталізм вирізняло проникнення і в промислово розвинуті країни. Для монополій особливе значення мав зовнішній ринок. Напередодні Першої світової війни підписали майже 100 міжнародних угод за участю німецьких монополій.

Концентрація капіталів комерційних банків та посилення їх влади обмежували безпосередні контакти з виробничою сферою та торгівлею Німецького центрального банку. Головний емісійний центр країни здійснював операції із регулювання грошового обігу, підтримував стабільність національної валюти.

Активна діяльність комерційних банків вплинула і на діяльність бірж. Доручення клієнтів на операції з цінними паперами виконували банки. На біржу цінні папери потрапляли тільки через них, що суттєво впливало на формування біржової політики.

Значні диспропорції та суперечності, зумовлені швидкими темпами розвитку монополістичного капіталізму на основі докапіталістичних відносин, вузькість внутрішнього ринку (заробітна плата працівників була нижча, ніж в Англії та США), брак широких колоніальних володінь (у 12 разів менше, ніж у Англії, у 5 разів — ніж у Франції), фінансова могутність і нагромадження "надлишкового" капіталу підштовхували Німеччину до експансії, енергійного проникнення в інші країни та чужі колонії. Розвиваючи мирну експансію, кайзерівська Німеччина посилено готувалася до перерозподілу світу (колоній). Почалася мілітаризація економіки.

Феодальні пережитки у сільському господарстві сприяли тому, що щорічний дефіцит сільськогосподарського виробництва становив 2 млрд марок і мав тенденцію до постійного зростання. Країна з експортера сільськогосподарської сировини перетворилася на її імпортера. Залежність Німеччини від імпорту бавовни, вовни, шкіри стримувала розвиток легкої промисловості, не давала можливості зменшити ціну робочої сили. Якщо в США в цей період висунули теорію американської винятковості, то в Німеччині — ідею про нестачу життєвого простору. Остання створила шовіністичний Паннімецький союз (1891—1932) і готувалася до переділу світу.

Отже, на початку XX ст. країна перетворилася з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну. Швидкі темпи розвитку промисловості, особливо важкої (за темпами розвитку і рівнем виробництва промислової продукції Німеччина посіла друге місце у світі після США), зумовили переростання нею меж внутрішнього ринку внаслідок браку запасів сировини та збуту своєї продукції. Це пов'язано із невеликим попитом на промислову продукцію на внутрішньому ринкові, оскільки зберігалася невисока платоспроможність багатьох батраків і селян. Пруссько-юнкерський шлях становлення сільського господарства Німеччини виявися неефективним. Разом із тим до кінця XIX ст. сформувався національний господарський комплекс. Відсутність колоній, що могли розв'язати низку проблем, і жорстка конкуренція на шляху мирного "завоювання" світового ринку пояснюють крайню агресивність капіталізму та його зовнішню експансію, що й призвело до Першої світової війни.