1.5. Методологія курсу

У дослідженні та вивченні історії економіки й економічної думки важливе і специфічне місце посідає методологія економічної науки (економічна методологія). Це один із найважливіших розділів економічного знання та напрямів у дослідженні економічного життя суспільства.

Методологію економічної науки становлять: 1) вчення про основні методи економічної науки; 2) сукупність методів економічної науки.

Необхідно розрізняти методологію як сукупність методів економічних досліджень і методологію як об'єкт вивчення в історії економіки та економічної думки. На цю відмінність звертає увагу відомий методолог економічної науки М. Блауг: "Мета вивчення економічної науки полягає саме у тому, щоб виявити правила та положення, які ми постійно використовуємо з метою захисту власних теорій і критики теорій опонента... При застосуванні терміна "економічна методологія" йдеться не про методи і техніку економічних досліджень, а вже про методологію у безпосередньому розумінні слова і вивчення принципів, що регулярно використовуються у процесі формулювання й обґрунтування економічних теорій"1. Дослідження питань методології в історії економіки та економічної думки передбачає як з'ясування розробки їх у працях визнаних у світі методологів науки, так і у роботах провідних учених — представників різних напрямів власне економічної науки. Вчені акцентують увагу на тому, що для методологічної ситуації у сучасній економічній науці характерні надзвичайне різноманіття позицій і, разом з тим, наполегливе дотримання кожною з наукових шкіл своїх уявлень. Діалог тут дуже ускладнений, оскільки неминуче торкається базових передумов теоретичних позицій, що примушує учених залишити звичний світ "нормальної науки".

Специфіка місця економічної методології в інтегральному курсі історії економіки і економічної думки така:

1) методологію як сукупність методів економічної науки використовують з метою дослідження позитивної та нормативної складових усіх історико-економічних наук, включаючи економічну історію та історію економічної думки;

2) водночас сама методологія є об'єктом наукового історичного дослідження і викладення у спеціальних навчальних курсах.

Насправді обидва процеси (застосування методів наукових досліджень і вивчення історії цього застосування в економічних теоріях) переплітаються. Особливо це помітно у випадку дослідження і вивчення науково-дослідних програм (парадигм). Кожна з таких парадигм є одночасно й особливим методом дослідження історичного процесу розвитку економіки та економічної думки, і певним трактуванням змісту історії, й об'єктом вивчення власне економічної історії та історії економічної думки.

В економічній науці виокремлюють та розглядають, як мінімум, чотири головні школи економічної методології XVIII—XIX ст.: 1) англійську і французьку класичні політекономії; 2) марксистську політекономію; 3) маржиналізм; 4) кембриджську школу. Водночас звертають увагу на розвиток економічної методології у XX ст. в економічній теорії, в результаті якого сформувалися нові школи методологічного аналізу. Серед них вирізняють: 1) австрійську методологічну школу (Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк, К. Поппер); 2) кейнсіанство в його різних варіантах (Дж. Кейнс, Дж. Хікс, Дж. Робінсон); 3) неокласичну школу (М. Фрідмен, Р. Лукас, М. Блауг); 4) інституціоналізм і неоінституціоналізм (Дж. Гелбрейт, Д. Норт, Р. Томас, О. Вільямсон, Дж. Б'юкенен). Інколи як окремий методологічний напрям виділяють російську методологічну школу філософії господарства (С.М. Булгаков, Ю.М. Осіпов та ін.).

Неважко помітити, що у такому випадку сучасними методологічними напрямами або школами в економічній науці є, по суті, школи (напрями) власне економічної теорії. Очевидно, на цій підставі наведений вище перелік можна доповнити такими впливовими методологічними школами, як німецький лібералізм (В. Ойкен, А. Мюллер-Армак, Л. Ерхард та ін.), неомарксизм (А. Райт, О. Бузгалін, О. Колганов та ін.), постіндустріалізм (Д. Белл, П. Дракер, А. Іноземцев, А. Чухно та ін.).

Проблему здійснення наукових революцій в економічній науці (відповідно наявність основних парадигм, дослідницьких програм) різні вчені вирішують неоднаково. Наприклад, О.І. Ананьїн визначає чотири головні парадигми в економічному знанні: 1) класичної політичної економії (вивчення "світу багатства"); 2) історико-інституціональної теорії (вивчення інститутів та їх історії); 3) маржиналізму (вивчення "світу господарських суб'єктів"); 4) еклектики (заснована на незрозумілій, "різнорідній" методології).

П.М. Леоненко звертає увагу на множинність моделей розвитку економічної теорії (фактично — методологічних парадигм) і вирізняє серед них такі моделі: кумулятивну (П. Дюгем, Р. Барр та ін.); циклічного розвитку (Ш. Жід, Ш. Ріст та ін.); фальсифікаційну (К. Поппер); наукових революцій (Т. Кун); програм дослідження, що конкурують (І. Лакатош); класичних ситуацій (Й. Шумпетер) та ін.1

На думку A.M. Орєхова, відбулося, як мінімум, п'ять революцій в історії економічної науки: 1) сміторікардіанська (кінець XVIII — початок XIX ст.); 2) марксистська (кінець XIX—XX ст.); 3) маржиналістська (приблизно той самий період); 4) кейнсіанська (30—60-ті роки XX ст.); 5) консервативно-монетаристська (80—90-ті роки XX ст.). Учений зазначає, що таке виокремлення є досить умовним, але власне ці наукові революції найчастіше "фігурують" у сучасній економічній літературі.

Американський методолог науки Т. Кун (1922—1995) концепцію наукових революцій і парадигм виклав у монографії "Структура наукових революцій" (1962, рос. пер. 1974, 2002). Ключовими її положеннями є: парадигма, її пізнавальна і нормативна функції, допарадигмальний період розвитку науки, або "нормальна наука", аномалія парадигми, криза, наукова революція.

Вчений подав різні визначення парадигми, серед яких найбільш уживане таке: "визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковому співтовариству модель формулювання проблем і їх розв'язання". Іншими словами, це певні наукові стереотипи, шаблони мислення, за допомогою яких учені у певний період у межах наукового співтовариства вирішують дослідницькі проблеми.

На думку Т. Куна, парадигма виконує дві функції: пізнавальну і нормативну. Суть першої полягає в отриманні нових знань, другої — у встановленні нових норм для наукового співтовариства. Поняття "норм" розглядають як методи наукового дослідження, ідеали (оцінні настанови), що впливають на вибір того чи іншого напряму пізнавальної діяльності, і схеми вирішення "стандартних головоломок" у науці. "Парадигми дають ученим не лише план діяльності, але й вказують певні напрями, суттєві для його реалізації, — зазначав Т. Кун. — Освоюючи парадигму, вчений оволодіває одразу теорією, методами і стандартами (ідеалами та схемами рішення. — Лет.), які звичайно найтісніше переплітаються. Тому, коли парадигма змінюється, відбуваються значні зміни у критеріях, що визначають правильність як вибору проблем, так і пропонованих рішень".

Допарадигмальний період розвитку науки — це період суперництва різних теорій, шкіл і напрямів у науці, методологічних дискусій стосовно вибору парадигми із пропонованих дослідницьких програм. Після прийняття науковим співтовариством однієї з програм як парадигми у розвитку науки настає період "нормальної науки". Т. Кун звернув особливу увагу на вирішальне значення прийняття парадигми: "Як тільки вихідна парадигма, що була засобом розгляду природи, знайдена, жодне дослідження вже неможливе, якщо немає парадигми, і відмова від будь-якої парадигми без заміни її іншою означає відмову від науки взагалі". Це свідчить про настання "нормальної науки" — такого періоду в розвиткові науки, коли в ній переважає одна дослідницька програма, прийнята як парадигма для наукового співтовариства загалом.

Період "нормальної науки" може тривати від кількох десятків до сотень і навіть тисяч років. Наприклад, панування геоцентричної системи Птоломея — Арістотеля в астрономії продовжувалось приблизно 2000 років — доти, доки її внаслідок наукової революції замінила геліоцентрична система М. Коперника. Парадигма класичної механіки І. Ньютона у фізиці панувала майже 230 років — з кінця XVII ст. до 20—30-х років XX ст., доки під час нової наукової революції її не замінила парадигма теорії відносності А. Ейнштейна.

Щодо економічної теорії, то переважання в ній певної парадигми менш тривале, порівняно з природничими науками. До того ж із плином часу в XX ст. воно "стискується", стає коротшим. Варто порівняти, наприклад, період домінування парадигми класичної політекономії (80-ті роки XVIII ст. — 60-ті роки XIX ст.), неокласики (70-ті роки XIX ст. — 20-ті роки XX ст. ) і кейнсіанства (30—60-ті роки XX ст.).

У межах "нормальної науки" розв'язується переважна більшість теоретичних і практичних проблем. "Доти, доки засоби, надані парадигмою, дають змогу успішно вирішувати проблеми, породжувані нею, наука просувається успішно і проникає на найглибший рівень явищ, впевнено використовуючи ці засоби, — констатує Т, Кун. — Причина цього зрозуміла. Як і у виробництві, у науці зміна інструментів — крайній захід, до якого вдаються лише за нагальної потреби. Значення криз полягає у тому, що вони свідчать про своєчасність зміни інструментів".

Проте, зазначає Т. Кун, із часом у парадигмі неминуче виникають "аномалії", тобто накопичуються наукові факти, які не мають пояснення у межах панівних теорій, методів і стандартів. Учені наполегливо намагаються вирішити "аномалії" у межах наявної парадигми і виникнення кризи науки. Вона охоплює позитивну і нормативну складові економічної теорії.

"Усі кризи завершуються одним із трьох можливих наслідків, — вважає американський учений. — Іноді нормальна наука доводить свою спроможність розв'язати проблему, що зумовлює кризу, не дивлячись на розпач тих, хто розглядає її як кінець існуючої парадигми. В інших випадках не виправляють становища навіть радикальні підходи. Тоді вчені можуть прийти до висновку, що за існуючого в їх галузі дослідження стану речей вирішення питання не передбачається. Проблемі надають відповідну етикетку і залишають осторонь у спадщину майбутньому поколінню з надією на її розв'язання за допомогою досконаліших методів. Нарешті, можливий випадок, який нас особливо цікавитиме, коли криза розв'язується унаслідок виникнення нового претендента на місце парадигми і наступної боротьби за її прийняття"1.

Останній випадок — це і є, за термінологією вченого, "наукова революція". Вона, як правило, розпочинається з відмови певної групи вчених усередині наукового співтовариства від "старої" парадигми і прийняття за основу сукупності інших теорій, гіпотез і стандартів. Потім нову парадигму приймають й інші представники науки. Отже, звершення наукової революції означає переворот у свідомості членів наукового співтовариства і початок нової наукової традиції. "Традиція нормальної науки, що виникає після наукової революції, не тільки не сумісна, але й часто фактично не співмірна з попередньою традицією", тобто знаходиться у принципово іншій площині розгляду.

В аналізі змісту і розвитку економічної думки поряд із моделлю наукових парадигм і революцій Т. Куна широко використовується також модель науково-дослідних програм, які конкурують, відомого вченого І. Лакатоша (1922—1974).

Центральне поняття моделі — "науково-дослідна програма" (або "дослідна програма") як певна сукупність теорій, що розвиваються на основі єдиних методологічних і дослідницьких принципів. До складу програми входять:

1) "жорстке ядро" — фундаментальні принципи всіх теорій програми, завдяки яким зберігається її цілісність;

2) "захисний пояс" — допоміжні гіпотези програми, що забезпечують збереження "жорсткого ядра".

Функції та специфіку цих складових І. Лакатош формулює так: "Захисний пояс має витримати головний удар з боку перевірок; захищаючи таким чином закостеніле ядро, він повинен пристосовуватися, перероблятися чи навіть повністю замінюватися, якщо цього вимагають інтереси оборони. Коли у результаті цього відбувається прогресивне зрушення проблем, дослідна програма вважається успішною. Вона не успішна, якщо це приводить до регресивного зрушення проблем"8;

3) методологічні принципи, які визначають перспективи застосування цієї програми ("позитивна" чи "негативна евристика").

На думку І. Лакатоша, позитивна евристика — сукупність правил, що дають змогу модифікувати програму з метою її збереження або покращання.

Негативна евристика означає наявність деяких обмежувачів у формі певних методологічних правил, за допомогою котрих можна уникнути хибних шляхів пізнання.

"Якщо негативна евристика визначає "тверде ядро" програми, яке згідно з рішенням його прихильників вважається "неспроможним", то позитивна евристика складається із ряду доказів, більш або менш зрозумілих, і припущень, більш або менш вірогідних, спрямованих на те, щоб змінювати і розвивати "спростовані варіанти" дослідної програми, як модифікувати, уточнювати "спростований" захисний пояс"1.

На відміну від моделі Т. Куна, у моделі І. Лакатоша передбачається, що періоди "нормальної науки", як панування однієї дослідної програми (парадигми), вкрай рідкісні. Типовим явищем є існування періодів з багатьма дослідними програмами, що конкурують між собою.

"Історія науки була і буде історією суперництва дослідних програм (або "парадигм"), — вважає І. Лакатош. Він водночас наголошує: "Але вона не була і не має бути чергуванням періодів нормальної науки: чим швидше розпочинається суперництво, тим ліпше для прогресу"2.

Щоб правильно розуміти процес розвитку науки, особливо історико-економічної, важливе значення має виокремлення вченим двох головних типів науки: "зріла" і "незріла". їх можна співвіднести з двома періодами у розвитку науки. Згідно з І. Лакатошем, "зріла наука" — це той тип науки, де має місце суперництво, конкуренція різних дослідних програм, йому протистоїть "незріла наука", в якій дослідження здійснюється "за заяложеним зразком проб і помилок".

"До складу зрілої науки, — вважає І. Лакатош, — входять дослідні програми, які передбачають не лише раніше невідомі факти, але й (що особливо важливо) нові дослідні теорії; зріла наука на відміну від нудної послідовності намагань і помилок має "евристичну силу". Позитивна евристика потужної програми з самого початку задає загальну схему захисного поясу. Ця евристична сила зумовлює автономію теоретичної науки".

Між парадигмою і науковим співтовариством існує складна взаємодія: співтовариство виробляє та відбирає парадигми, а ті, у свою чергу, формують співтовариство. З одного боку, відбувається конкуренція між кількома парадигмами (іноді встановлюється повне переважання однієї), з іншого — між відповідними науковими групами.

Неминучий консерватизм наукового співтовариства приводить до того, що якийсь час невдачі при розв'язанні "наукових головоломок" класичними засобами сприймаються насамперед як невдачі окремих учених, а не загальноприйнятої теорії. Доти, доки такий стан зберігатиметься, наукове співтовариство не готове відмовитися від старої парадигми і сприйняти нову.