Економічна думка

Під впливом утвердження принципів індустріального суспільства відбувалося становлення і нової економічної думки. Послідовником і продовжувачем творчих надбань А. Сміта у першій третині XIX ст. у Франції був XJB, Сей (1767—1832). Головні його погляди зафіксовані у таких працях: "Трактат політичної економії, або Просте викладення способу, яким створюються, розподіляються і споживаються багатства" (1803); "Катехізис політичної економії" (1817); "Повний курс практичної політичної економії" (1828—1830) в шести томах, це розширене відтворення "Трактату".

Економіст здобув авторитет смітіанця, беззастережно сприйнявши принципи вільності ринків, ціноутворення, внутрішньої та зовнішньої торгівлі (фритредерство), необмеженої вільної конкуренції підприємців, недопущення жодних виявів протекціонізму, і звів ці положення до абсолюту. В разі їх прийняття він передрікав людству об'єктивну неможливість ні перевиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту, тобто — загальних економічних криз.

Положення Ж.Б. Сея про реалізацію суспільного продукту отримало назву закону ринків, або закону Сея. Визнали його не тільки видатні діячі класичної політичної економії (Д. Рікардо, Дж.С. Мілль та ін.), але й економісти багатьох інших шкіл економічної думки до початку XX ст.

Суть закону Сея полягає в тому, що будь-яке виробництво зумовлює доходи, які витрачають на придбання товарів відповідної їм вартості, а сукупний попит в економіці завжди дорівнюватиме сукупній пропозиції. Зокрема, він зазначав, що продукт не може бути створений без того, щоб водночас він не породив ринку для інших продуктів на повну суму своєї вартості. Помилка вченого в тому, що пропозиція спричинює рівний їй попит лише в довготривалій перспективі. А у короткотерміновий відрізок часу диспропорції виникають унаслідок того, що одного товару в якийсь момент може не вистачати, а іншого виробляють більше, ніж потрібно, сукупна пропозиція не збігається із сукупним попитом.

У сучасній економічній літературі такий підхід характерний для неокласичного напряму — можливість автоматичного попередження серйозних потрясінь без втручання держави.

З'ясуємо причини "тривалої життєздатності" концепції Ж.Б. Сея про безперешкодну і повну реалізацію суспільного продукту та безкризове економічне зростання, втілене у так званому законі ринків. Варто звернути увагу на три обставини (про них йшлося ще у А. Сміта):

1) смітівський "природний порядок” припускав гнучкість цін і заробітної плати, взаємовигідний за пасивної ролі грошей обмін між працею і результатами своєї праці всіх суб'єктів ринку. Якщо ціни і заробітна плата пристосовувалися швидко, то короткотерміновий період, в якому ціни жорсткі, буде настільки коротким, що ним можна нехтувати для всіх практичних цілей. З урахуванням цього за законом Сен інший спосіб речей зовсім не прийнятний;

2) у законі ринків не передбачається будь-яке втручання в економіку ззовні; підтримувалася вимога мінімізувати бюрократичний за сутністю державний апарат, не допустити протекціонізм;

3) закон Сея передбачав поступальний розвиток ринкових економічних відносин у суспільстві на основі досягнень науково-технічного прогресу, а не катаклізми, котрі "обіцяв" С. Сісмонді у разі зменшення пріоритетної ролі в економічному житті країни учасників натурального господарства — ремісників, селян, кустарів.

Отже, квінтесенція закону ринків полягає в такому: якщо суспільство досягне усіх принципів економічного лібералізму і дотримається їх, виробництво (пропозиція) забезпечуватиме адекватне споживання (попит), тобто виробництво товарів і послуг в умовах смітівського "природного порядку" обов'язково спричинює доходи, на які ці товари і послуги вільно реалізуються. Подібним чином закон Сея сприймали прихильники концепції економічного лібералізму, які вважали, що гнучке і вільне ціноутворення на ринку зумовлюватиме миттєву реакцію на зміни в кон'юнктурі господарства, буде гарантом саморегулювання економіки.

Звичайно, якщо припустити можливість бартерної економіки, в якій гроші — лише облікові одиниці і сукупний попит на них дорівнює цінності всіх товарів, котрі можна обміняти на гроші, то загальне перевиробництво справді було б неможливим. "Продукти платяться (купуються) за продукти" у внутрішній торгівлі так само, як у зовнішній — у цьому суть закону ринків Сея.

Слід зазначити, що практика ринкової економіки в цілому спростувала закон Сея. Разом із тим вона не може заперечити справедливість висновків, котрі вчений зробив із цього закону:

— чим більше в кожній державі виробників і чим багатоманітніше виробництво, тим різноманітніший і просторніший збут продуктів;

— та галузь торгівлі, яка процвітає, дає засоби купити, а таким чином, дає можливість і продати усім іншим галузям торгівлі, і навпаки, тобто збут одних товарів позитивно впливатиме на збут інших;

— потрібно допомагати споживачам отримувати більше заробітку, на який вони могли б купувати, тобто з метою розвитку виробництва варто стимулювати зростання і задоволення потреб.

У політичну економію та її історію Ж.Б. Сей увійшов також як автор теорії продуктивності трьох факторів виробництва (капіталу, праці, землі), що ґрунтується на положенні про визначальну роль корисності у створенні цінності. Зв'язок її з версією нетрудової теорії вартості А. Сміта, відповідність інтересам панівних класів, з одного боку, і постійна критика її марксистами — з іншого, сприяли широкому прийняттю та поширенню трифакторної теорії вартості Сея у немарксистській політичній економії. На думку вченого, у створенні вартості (відповідно — доходів) одночасно і рівноправно беруть участь всі фактори виробництва, кожен з яких надає корисну послугу в процесі виробництва і створює свою частку вартості (відповідно — факторний дохід). Тому власник певного фактора виробництва отримує свій дохід; капіталіст— прибуток, найманий робітник — заробітну плату, землевласник — ренту. Отже, питання про експлуатацію найманої праці капіталом знімається з порядку денного. Навпаки, на перший план виходить питання про взаємодію та взаємодоповнення діяльності власників кожного з факторів у процесі виробництва. Власник і робітник однаково потребують один одного, підкреслював Ж.Б. Сей, оскільки перший не може отримати жодного прибутку без допомоги другого.

Найвідоміший послідовник ідей Ж.Б. Сея — французький економіст Ф. Бастіа (1801—1850), який висунув і обґрунтував теорію послуг, а також концепцію економічної гармонії. В теорії послуг виробництво трактувалось як обмін послугами. Внаслідок такого обміну, на думку вченого, створювалася корисність — одна з частин сукупного продукту у вигляді товарів або послуг. Отже, ідея Ф. Бастіа подібна до ідеї Ж.Б. Сея: робітник створює певну корисність, що втілюється у готовому продукті.

На основі теорії послуг економіст розробив ідею утвердження економічної гармонії і вільного підприємництва. Він вважав, що капітал створюється у результаті намагань або відмов з метою отримання якої-небудь користі у майбутньому. Отже, поступитись капіталом — означає позбавити себе зиску, зробити послугу іншій особі. Той, хто зробив послугу, має право на одержання відповідної винагороди, яка може бути у вигляді орендної плати, ренти, процента та ін.

Ринкова економіка в ученні Ф. Бастіа — це справжнє царство волі й гармонії, оскільки члени ринкового суспільства "повинні надавати один одному послуги і взаємну допомогу заради загальної мети".

Отже, всі атрибути капіталістичного устрою були реальністю. Франція впевнено рухалася до індустріальної цивілізації.