Парцелярний характер землеволодіння

Наприкінці XVIII ст. налічували майже 26 млн осіб, із яких лише 2 млн жили у містах. Франція залишалася аграрною країною: 75 % її національного доходу становило сільське господарство. Від 20 до 80 % землі перебувало в спадковому користуванні селян у формі малих парцел, обсяги котрих не перевищували 1 га і котрі належали поміщикам або монастирям. Великого поміщицького господарства не було. Селяни обробляли свої ділянки та виконували повинності на користь феодалів і церкви.

У 70—80-х роках XVIII ст. поліпшилася техніка обробітку землі, зросла продуктивність тваринництва. Сільське господарство ставало більш товарним. Потреби, що постійно збільшувалися, спонукали сеньйорів посилювати феодальні побори, а також здавати в оренду або продавати власні володіння. Завдяки цьому частина заможних селян ставала орендарями, займалася лихварством, експлуатуючи сільську бідноту.

Багато підприємців скуповували частинами, а іноді повністю маєтки сеньйорів з правом на побори із селян. Перед революцією 1789—1794 рр. буржуазія отримала майже стільки земельної власності, скільки її було у дворянства і духовенства. Сеньйори й землевласники із буржуазії намагалися замінити селян фермерами, які орендували землю на невеликі терміни, тому їм підвищували орендну плату.

Майже 90 % селян були особисто вільними. Чисельність сервів (закріпачених) незначна. Більшість селян вважали цензитаріями, тобто вони платили сеньйору за користування землею гроші, так званий ценз, виконуючи також низку феодальних повинностей та вносячи платежі. Усе разом це інколи становило 25—30% вартості землі.

Непосильні платежі та феодальна власність на землю позбавляли селян коштів на розширення виробництва й поліпшення обробітку землі. Феодальні порядки гальмували розвиток сільського господарства, капіталістичного фермерства, яке вже виникло в північних районах країни, перешкоджали купівлі й продажу землі.

Фізіократи (їх первісна назва — економісти) вимагали звільнення сільського господарства від феодалізму. Зокрема, вони бажали, аби поліпшилась діяльність фермерів, відмінили регламентацію, надали свободу підприємництва в промисловості та торгівлі. І хоча фізіократи помилково вважали, що національне багатство створюють виключно в сільському господарстві, їх намагання вирішити ці економічні питання відіграли позитивну роль в економічному розвитку країни.

Один із "адвокатів" сільського господарства П'єр Буагільбер (1646—1714) — родоначальник політичної економії у Франції. Цікавився економічними проблемами країни, намагався з'ясувати причини низького рівня життя у провінціях Франції на межі XVII—XVIII ст.

У 1691 р. він висловив думки про свою "систему", які зафіксував на папері. "Система" — серія буржуазно-демократичних реформ. До складу "системи" П. Вуагільбера, і спочатку, і в остаточному варіанті (1707 р.), входили три головні напрями:

1) він вважав за необхідне здійснити велику податкову реформу; пропонував замінити стару, яскраво виражену регресивну систему пропорційним або прогресивним оподаткуванням. Ці способи оподаткування актуальні й нині. За регресивної системи чим більший був дохід певної особи, тим менше у процентному відношенні податкове вилучення; за пропорційної — вилучена частка доходів однакова; за прогресивної — вона зростала разом зі збільшенням доходів. Пропозиція П. Вуагільбера надзвичайно смілива для того часу: адже, напевно, і церква по суті зовсім не платила податків, а він пропонував оподатковувати її так само, як і бідняків;

2) рекомендував звільнити внутрішню торгівлю від обмежень: за його висловом — "очистити дорогу" (від митних застав). Діючи таким чином, передбачав розширити внутрішній ринок, поліпшити поділ праці, посилити обіг товарів і грошей. Багатство П. Буагільбер ототожнював не тільки з грошовою масою, а й з усією багатоманітністю корисних благ (матеріальних цінностей, насамперед засобів праці);

3) учений вимагав ввести вільний ринок зерна і не стримувати природне підвищення цін на нього. Він вважав, що становлення ринкової економіки відбуватиметься краще в умовах вільної конкуренції, коли товари зможуть знаходити на ринку свою "справедливу ціну".

Внесок П. Вуагільбера в розвиток економічної думки і формування ринкових відносин у Франції важко переоцінити. Саме його твори стали теоретиками /педологічною основою засудження меркантилістських ідей і утворення специфічних традицій французької школи політичної економії. Він, незалежно від В. Петті, також сформулював концепцію, згідно з якою багатство країни полягає не у фізичній масі грошей, а у всій багатоманітності благ і речей.

Друге важливе досягнення П. Вуагільбера, як і В. Петті, — обґрунтування трудової теорії вартості шляхом аналізу механізму мінових відносин між товарами на ринку з урахуванням кількості затраченої праці або робочого часу. Незважаючи на певну недосконалість такої концепції (в її основі лежав принцип витрат), її вважали, безперечно, прогресивною, оскільки, на відміну від меркантилістської, вона не визнавала так звану природну роль грошей у процесі ціноутворення.

Найважливішою умовою економічної рівноваги і прогресу, на думку вченого, є пропорційні, або нормальні, ціни (теорія оптимального ціноутворення). До них належать:

1) ціни, що забезпечують у середньому в кожній галузі покриття витрат виробництва і певний прибуток, чистий дохід;

2) ціни, за яких спостерігатиметься стійкий споживчий попит;

3) ціни, за котрих гроші "знають своє місце", обслуговують платіжний обіг і не набувають тиранічної влади над людьми.

П. Буагільбер вважав, що така структура цін формуватиметься стихійно в умовах вільної конкуренції. Головне порушення вільної конкуренції він вбачав у встановленні максимальних цін на зерно. З їх відміною ринкові ціни на зерно підвищаться, що зумовить збільшення доходів селян і відповідно їх попиту на промислову продукцію. Потім зросте виробництво цих товарів. Така ланцюгова реакція забезпечить одночасно і всезагальне встановлення "пропорційних" цін, і розвиток господарства загалом.

Учений розумів, що процеси виробництва і збуту товарів гальмуватимуться, якщо уповільнити потік споживчих витрат. Тому держава за допомогою розумної податкової політики може сприяти високому рівню споживання і ліпшому попиту в країні. Підвищення заробітної плати для бідняків зумовить більші обсяги споживання.

Розуміння закону цін, тобто закону вартості як вираження пропорційності народного господарства, було новою і сміливою думкою. З цим пов'язані інші основні теоретичні ідеї П. Буагільбера.

Він намагався дізнатися, за яких умов обмін здійснюватиметься на справедливих засадах. Учений вважав, що за допомогою вільної конкуренції встановлюються правильні пропорції у розподілі праці між різними галузями виробництва. Розрізняв "істинну вартість", в основі якої лежить кількість затраченої праці, і ринкову ціну, котра відхиляється від цієї вартості внаслідок обігу грошей, що опосередковують обмін товарів. Отже, гроші — причина того, що товари обмінюють не за "істинною вартістю". Тому економіст пропонував замінити метал, що відігравав роль грошей, на паперові гроші, сподіваючись таким чином повернутися до справедливого обміну. П. Буагільбер був єдиний серед усіх представників наукової політичної економії, хто вважав можливим і потрібним скасування грошей, які порушують, на його думку, обмін товару за "істинною вартістю". Будучи всезагальним податком, гроші оголошують війну всьому роду людському.

Разом із тим, багато в чому справедливо засуджуючи меркантилізм з його абсолютизацією зовнішньої торгівлі, П. Буагільбер навмисно абсолютизував значення сільського господарства в економічному розвитку країни, недооцінював роль грошей як товарів, заперечував їх значення у примноженні майнового багатства, промисловості й торгівлі.

Питання про землю також перебувало в центрі уваги якобінців під час революції 1789—1794 рр. Декрет 17 липня 1793 р. скасовував безвикупно усі феодальні повинності і побори, пов'язані з феодальними відносинами, припиняв судові процеси, а всі документи, що закріплювали феодальні права, спалювали у тримісячний термін.

Сільське господарство значно розвинулося у період Реставрації (1814— 1830) та Липневої монархії (1830—1848).

Постійному зростанню обсягів продукції сільського господарства протягом XIX ст. сприяли збільшення площі для оранки, поліпшення агротехніки, ширше використання машин. Якщо в 1812 р. продукцію сільського господарства оцінювали у 3 млрд, то в 1870-му — в 7,5 млрд франків. Проте, на відміну від Англії, у сільському господарстві Франції переважало невелике землеволодіння.

Чисельність селян — власників незначних і середніх сільських господарств — становила майже 2,5 млн. Окрім того, у країні налічувалося понад 4 млн сільських пролетарів та напівпролетарів, у тому числі 2 млн безземельних найманців. Украй тяжкі умови життя змушували їх тікати до міст, емігрувати в Алжир, Америку та інші країни Європи.

Отже, парцелярний характер французького землеволодіння сприяв збереженню аграрно-індустріальної структури економіки, а вартість сільськогосподарської продукції в 70-х роках XIX ст. у 2,5 разу перевищувала вартість промислової. У "вік монополій" французька економіка входила аграрно-індустріальною країною.