Теорія грошей і доходів

А. Сміт зазначав, що гроші стали загальноприйнятим засобом торгівлі з того часу, як завершилася мінова торгівля, але подібно до всіх інших товарів, золото і срібло обмінювалися за своєю вартістю. Автор доводив, що праця, а не особливий товар чи група товарів є дійсною мірою вартості срібла (грошей); засуджував меркантилістську систему поглядів, відповідно до котрої національне багатство полягало у достатній кількості золота і срібла, а національна бідність, навпаки, — в їх нестачі.

Однак проблематику грошей учений розглядав в окремому, другому розділі другої книги, де проголосив, що падіння курсу паперових грошей нижче вартості золота і срібної монети зовсім не означає зменшення вартості цих металів. Автор "Багатства народів," як й інші класики, сутність грошей визначав не інакше як технічне знаряддя для обміну та торгівлі, ставлячи на перше місце їх функцію засобу обігу.

З положень Д. Рікардо щодо категорії "вартості" слід звернути увагу на ще два, які належать до "золотого фонду" класичної політичної економії. Суть їх полягає в такому:

1) гроші як товар під час зниження їх вартості зумовлюють потребу збільшення заробітної плати, що у свою чергу незмінно призводить до підвищення ціни товарів;

2) гроші як загальний засіб обміну між усіма цивілізованими країнами розподіляються між ними в пропорціях, що змінюються з кожним удосконаленням торгівлі й машин, з виникненням труднощів у процесі добування їжі та інших предметів життєвої необхідності для населення, чисельність котрого збільшується.

Такі логічні судження привели Д. Рікардо до висновку про зміну вартості грошей як товару, залежно від їх кількості в обігу, про що йтиметься нижче.

Ця кількісна теорія грошей відома з праць Д. Юма (1711 — 1776). Стійкий грошовий обіг він вважав найважливішою умовою розвитку економіки.

Погляди Д. Рікардо стосовно паперових грошей зумовлені досвідом нерозмінного паперово-грошового обігу. їх купівельна спроможність справді визначається в основному їх кількістю. Скільки б їх не випускали, вони становитимуть ту кількість повноцінних золотих грошей, що необхідна для обігу. Якщо паперових фунтів стерлінгів буде удвічі більше, ніж потрібно золотих, кожен паперовий фунт стерлінгів знеціниться удвоє. Проте Д. Рікардо не бачив принципової відмінності між паперовими грошима і золотими, вважаючи золото, по суті, знаком вартості; у грошах вбачав тільки засіб обігу і не враховував усієї складності та багатогранності їх функцій.

В останніх своїх працях учений пропонував право емісії банкнот й управління державними засобами передати Національному (державному) банкові, надавши йому всі права з емісії, відібравши це право в Англійського банку (приватна компанія).

За А. Смітом, дохід робітників — заробітна плата — прямо залежить від рівня національного багатства країни, визначаючи такі можливі етапи його розвитку: економічний прогрес, економічний регрес і незмінний стан. Основою величини заробітної плати є вартість засобів існування, необхідних для життя працівника і його сім'ї. "Природну" (нормальну, середню) заробітну плату на визначеному рівні підтримує стихійний ринковий механізм, що обмежує її різкі відхилення від середнього рівня. Достатність його теорії доходу полягає насамперед у тому, що, на відміну від В. Петті, фізіократів, а потім і Д. Рікардо, він не визнавав так звану закономірність зменшення величини оплати праці до рівня мінімуму. Більше того, на його думку, за наявності високої заробітної плати працівники завжди будуть більш діяльними, старанними і кмітливими, ніж за низької. Але автор "Багатства народів" попереджав: "Господарі завжди і всюди перебувають у своєрідній, мовчазній, але постійній і одноманітній змові з метою не підвищувати заробітну плату робітників вище, ніж її існуючий рівень".

Погляди Д. Рікардо на заробітну плату, або, як він зазначав, на "природну і ринкову ціну праці", напевно, сформувалися під впливом теоретичних поглядів Т. Мальтуса, який попереджав людство про катастрофічні наслідки, якщо темпи збільшення чисельності населення випереджатимуть приріст необхідних засобів для існування людей.

У будь-якому разі, визначаючи "природну ціну праці" як можливість робітника утримувати своєю працею себе і сім'ю, здійснюючи витрати на їжу, предмети першої необхідності та інші речі, а ринкову ціну праці" — як плату, що виникла під впливом реального співвідношення попиту і пропозиції на працю, економіст зробив надто сумнівний прогноз стосовно перспективного рівня заробітної плати у суспільстві у зв'язку з темпами народонаселення. Він зазначив: "Під час істинного руху суспільства заробітна плата має тенденцію зменшуватися, оскільки регулюється попитом і пропозицією, тому що приплив працівників постійно зростатиме в одному і тому самому ступені, тоді як попит на них буде повільнішим".

Щоб підтвердити песимістичний прогноз, Д. Рікардо доводив також, що заробітна плата підвищуватиметься завжди не такою мірою, "аби робітник міг купувати настільки багато предметів комфорту і необхідності, скільки він купував до збільшення ціни на ці товари". Щоправда, досліджуючи "закони", за якими регулювалася заробітна плата, він застерігав, що обґрунтована ним тенденція заробітної плати до зменшення може мати місце тільки в умовах особистої та вільної ринкової конкуренції, і тоді заробітна плата не контролюватиметься втручанням законодавства.

Неоднозначні судження висловив Д. Рікардо щодо формування, динаміки і перспектив зростання прибутку підприємця. При цьому він так само зважав на сумнівне положення про те, що "прибуток залежить від високої чи низької заробітної плати, а вона — від ціни предметів життєвої необхідності..., головним чином від ціни на їжу, тому що кількість усіх інших потрібних предметів може бути збільшена майже безмежно".

Як і у випадку із заробітною платою, в умовах вільної конкуренції, на думку вченого, прибуток має природну тенденцію падати, адже з прогресом суспільства і збільшенням чисельності населення, котре потребує додаткової кількості їжі, члени суспільства отримують заробітну плату за затрат більшої і більшої праці. Однак при цьому він додавав: "На щастя, така тенденція, так би мовити, тяжіння прибутку, призупиняється через повторні проміжки часу завдяки вдосконаленням у машинах, які використовують при виробництві предметів життєвої необхідності, а також відкриттям в агрономічній науці, що дають змогу зберегти частину праці, а отже, знизити для робітника ціну на предмети першої необхідності".

А. Сміт вважав, що прибуток як дохід на капітал визначається вартістю використаного на справу капіталу і буває більшим або меншим залежно від величини цього капіталу. Проте не слід його плутати із заробітною платою, яка нібито встановлюється відповідно до кількості, складності та важкості праці щодо нагляду й управління. На думку вченого, сума прибутку підприємця, котрий ризикує своїм капіталом, — це частина створеної робітниками вартості, яка спрямовується на оплату прибутку підприємця на весь капітал, що він авансував у вигляді матеріалів і заробітної плати; спостерігав тенденцію норми прибутку до зменшення, яку розглядав як вияв економічної розвиненості нації, адже вважав, що норма прибутку завжди нижча у найрозвиненіших країнах.

Ще одному виду доходів — ренті — присвячений останній, 11 розділ першої книги. Це поняття менш досліджене, ніж згодом у Д. Рікардо, але на окремі положення варто звернути увагу. Зокрема, за А. Смітом, харчові продукти — єдиний сільськогосподарський продукт, від якого землевласник має певну ренту. Він дав кілька визначень ренти:

1) відрахування від продукту праці робітника, що їх привласнюють землевласники;

2) наслідок дії природних чинників;

3) результат монополії на сільськогосподарську продукцію.

Отже, економіст не підтримував попередніх поглядів, згідно з якими рента — плата за капітал, колись вкладена лендлордами у поліпшення землі, оскільки землевласник вимагає ренту за будь-яку ділянку землі, в тому числі й за ту, яку ніколи технічно не удосконалював. Також звернув увагу на те, що на характер і величину ренти впливали такі чинники, як родючість і місцерозташування ділянки землі.

Д. Рікардо, на відміну від фізіократів, котрі вважали ренту (чистий продукт) даром природи, доводив, що природа у створенні ренти не брала участі та не визначала рівень цін. Джерелом ренти є не родючість землі, а праця робітників, зайнятих у сільському господарстві.

Вартість хліба й іншої сільськогосподарської продукції визначається затратами праці на гірших ділянках землі. Це регулююча ціна. За нею продають продукцію (однакової якості), отриману і на гірших, і на середніх, і на ліпших землях. На родючіших ділянках утворюється надлишок продукції, який і становить джерело рентного доходу власника землі.

Концепція ренти Д. Рікардо актуальна і нині. Головні її положення полягають у тому, що ренту завжди платять за користування землею, оскільки її кількість небезмежна, якість неоднакова" а зі збільшенням чисельності населення починають обробляти нові ділянки землі, гірші за якістю і розміщенням, що потребують більших витрат праці, за якими визначають вартість сільськогосподарських продуктів.

Як пояснював Д. Рікардо, хліб не тому дорогий, що платять ренту, а ренту платять тому, що хліб дорогий, і власне рента не є складовою ціни товару.

Переконливі його рентоутворювальні чинники: неоднаковий природний потенціал ділянок (родючість) і різна віддаленість їх від ринків, де можна реалізувати отриману з них товарну продукцію.

Очевидно, що для Д. Рікардо, як і для інших класиків, земля була невідтворюваною, її розглядали як фізичний ресурс, а не економічний. Тому вчений не тільки землю, але й ренту вважав "вільним даром землі".

Але оскільки обмежений фонд землі використовується тільки одним способом (наприклад, як рілля або пасовище) та із закономірним зменшенням віддачі, Д. Рікардо застерігав: "Праця природи оплачується не тому, що вона робить багато, а тому, що вона робить мало. Чим скупішою вона стає на власні дари, тим більшої ціни вона потребує за свою роботу".

Варто звернути увагу на те, що в часи Д. Рікардо побутувала така думка (її вперше висловив Дж. Мілль): ренту як дохід потрібно було б вилучати у вигляді податку на користь держави.

Але якби рентні суми перейшли від землевласників до орендарів, ціни на сільськогосподарську продукцію і середня норма прибутку в сільському господарстві залишились би такими самими, оскільки перехід доходу не відобразиться на граничних витратах виробництва зерна.

Тому для Д. Рікардо положення про ренту не виходило за межі суто наукових проблем, а його теорія диференціальної ренти свідчить про започаткування маржиналістського підходу в економічній теорії.

У п'ятій книзі "Про витрати правителя чи держави" А. Сміт розглядав різні правила стягнення податків, мита, принципи перерозподілу і використання доходів. Є спеціальний розділ "Чотири основні правила податків". Податки має сплачувати не один клас, як пропонували фізіократи, а всі однаково — на працю, капітал, землю.

Чотири головні правила стягнення податків полягали у такому:

1) їх мали платити всі громадяни — кожен відповідно до своїх доходів;

2) податок, що слід сплатити, потрібно точно визначити, щоб він не міг змінюватися довільно;

3) будь-який податок мали стягувати у такий час і спосіб, який найменш обтяжливий для платника;

4) його визначали за принципом справедливості.

Це стосувалося величини платежу, санкцій за несплату, розподілу рівнів оподаткування пропорційно до доходів та ін.

Капітал

У теорії капіталу А. Сміта очевидна його прогресивніша позиція порівняно з фізіократами. Він визначав поняття капітал як одну з двох частин запасів, від якої очікують отримати прибуток, а друга — це та, що спрямована безпосередньо на споживання. На відміну від фізіократів, учений вважав продуктивним той капітал, що був зайнятий не тільки у сільському господарстві, а й у всій галузі матеріального виробництва. Крім того, він ввів поняття поділу капіталу на основний і оборотний, показав відмінність у співвідношенні між цими частинами залежно від галузі господарства. За А. Смітом, оборотний капітал — та його частина, котра перебуває в обігу; частина, яка не бере участь у цьому, отримала назву основного капіталу. Обидва капітали приносять прибуток: основний — у виробництві, оборотний — у сфері обігу. До складу основного капіталу входили: машини, знаряддя праці, будівлі, поліпшення землі, кваліфікація працівників (за сучасною термінологією — людський капітал). До оборотного належали гроші, продовольство, сировина і напівфабрикати, готові вироби. Постійне поповнення останнього відбулося за рахунок трьох джерел — від продукту землі, копалень і рибальства.

Історичну місію підприємця А. Сміт вбачав у нагромадженні капіталу. Зберігання його значної частини сприяло розширенню виробництва, створенню нових робочих місць, економічному прогресу суспільства.

Важливий внесок економіст зробив в аналіз суспільного відтворення, розрізняючи валовий і чистий доходи держави. Вартість річного продукту суспільства він розглядав як ще раз створену працею вартість, фактично — національний дохід. К. Маркс назвав "казковою догмою" ситуацію, коли під час аналізу не звертали увагу на проблеми суспільного відтворення постійного капіталу (засобів виробництва). Пізніше термін утвердився в марксистській політичній економії як "догма Сміта".

Категорію "капітал" Д. Рікардо охарактеризував як частину багатства країни, котру використовують у виробництві та до складу якої входять їжа, одяг, інструменти, сировина, машини та ін., що необхідне, аби привести в рух працю. Така теза відрізняється від думки А. Сміта, який вважав, що до капіталу належить нагромаджена праця, втілена у знаряддях виробництва. У цьому разі позиція Д. Рікардо збігається з поглядами інших представників класичної політичної економії, які зверталися до теорії капіталу, але, на відміну від них, він зумів довести, що унаслідок нерівності прибутку на вкладений капітал останній "переміщується з однієї діяльності в іншу".

Отже, внесок А. Сміта і Д. Рікардо в економічний аналіз полягав у тому, що вони з'ясували роль ринків в організації економічного життя та забезпеченні швидкого економічного зростання; також довели, що система цін і ринків здатна координувати діяльність людей і фірм без будь-якої директиви з боку уряду (держави).

Сформулюємо коротко головні положення їх праць.

1. Стосовно мотивів і стимулів господарської діяльності, то на відміну від фізіократів, які вважали, що економічний устрій — це система, яку має відкрити винахідницький розум, а власник утвердити, А. Сміт стверджував, що ні винаходити, ні створювати господарський лад немає потреби, адже він уже є. Вчений охарактеризував його механізм, складові та відносини. В основі господарського механізму перебуває та діє "економічна людина”. У бажанні отримати вигоду її спрямовує "невидима рука" до досягнення непередбачуваного результату. Дбаючи про власний інтерес, людина сприяє загальній вигоді.

2. Свободі економічної діяльності індивідуумів не потрібно перешкоджати, її не слід жорстко регламентувати. А. Сміт і Д. Рікардо виступали проти надлишкових обмежень з боку держави, вони підтримували свободу торгівлі, в тому числі зовнішньої, тобто виступали за політику фритредерства, були проти протекціонізму, регламентації бізнесу та виробництва.

3. Теорії вартості й ціни розроблені як вихідні концепції в загальній теоретичній системі економічної науки.

Вплив цих економістів поширився не на одну школу, практично він спрямовувався за кількома напрямами: по лінії рікардіанської школи (трудова теорія вартості); лінії тих шкіл і окремих економістів, які розробляли проблеми цін і ціноутворення на основі співвідношення попиту та пропозиції (школа Маршалла) або на основі споживної вартості товарів (австрійська школа); по лінії тих, хто досліджував вплив і взаємодію факторів виробництва (Ж.Б. Сей). Концепція свободи торгівлі теоретично обґрунтована у теорії порівняльних витрат, згідно з котрою поділ праці у галузі міжнародного обміну є важливою передумовою підвищення продуктивності й отримання економічних вигід.

В Англії у працях Д. Рікардо класична економічна наука досягла розквіту, і 20—60-ті роки XIX ст. були періодом нової інтерпретації головних постулатів класичної школи. Із порушених Дж.С. Міллем (1806—1873) численних теоретичних проблем складно якусь із них поставити на перше місце.

Зважаючи на зізнання англійського економіста, в теоретико-методологічних поглядах він багато в чому схожий на свого кумира Д. Рікардо. Позиції, що сприймають як "логічний висновок” із учення Д. Рікардо, і погляди, котрі свідчать про творчі досягнення Дж.С. Мілля, зосереджено в його праці "Основи політичної економії та деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії" (1848).

Специфічним для методології автора є протиставлення законів виробництва і законів розподілу. Перші він вважав незмінними і зумовленими технічними умовами, тобто подібно до фізичних істин вони мали характер, властивий природничим наукам, у них немає нічого, що б залежало від волі. А другі, оскільки ними керують "людські інституції", такі, якими їх роблять думки і бажання правлячої частини суспільства, дуже різноманітні в різні століття і різних країнах. Саме закони розподілу, на котрі впливають закони і звичаї певного суспільства, наперед визначають на персональному рівні розподіл власності за допомогою розподілу доходів між трьома основними класами суспільства. Спираючись на такі методологічні посилання щодо формування законів розподілу за відповідними рішеннями, вчений розробив власні рекомендації соціального реформування суспільства. Дж.С. Мілль — перший економіст, який запропонував реформістську програму розв'язання суперечностей капіталістичної соціально-економічної системи і тим самим започаткував головні принципи для реформізму.

Ідеї активізації участі держави в соціально-економічному розвиткові суспільства і пов'язані з цим реформи простежуються в усіх роботах Дж.С. Мілля. Наприклад, вів зазначав, що державі доцільно орієнтувати діяльність центрального банку на збільшення банківського процента, що зумовить приплив у країну іноземного капіталу і посилить національний валютний курс, відповідно здійснюватимуть заходи щодо запобігання відпливу золота за кордон. Економіст значно ширше інтерпретував "закон Юма". Він довів, що приплив зменшує норму процента, навіть якщо це призводить до підвищення цін. Як тільки норма процента зменшується, короткотермінові капітали спрямовують за кордон, що спричинює вирівнювання валютного курсу. Дж.С. Мілль одним із перших звернув увагу на те, що центральний банк може захищати свої резерви під час відпливу золота за кордон, підвищуючи банківський процент і таким чином зумовлюючи зростання його ринкової норми процента, що вже й так відбувається у результаті відпливу золота з країни. Збільшення норми процента сприяє залученню капіталу з-за кордону. Виникає попит на внутрішні векселі, і в міру зростання їх ціни стає вигідним віддавати за них золоті злитки. Отже, валютний курс установлюють на користь країни, де державна політика спрямована на утримання збільшення банківського процента. Процес обігу банківського процента з рухом золота на світовому ринку детально охарактеризував Дж. Гомен у "Теорії валютного курсу" (1861 р.). Однак суть процесу розкрили уже Дж.С. Мілль і певною мірою X. Торнтон.

Проте найважливішим внеском в історію економічного аналізу є те, що Дж.С. Мілль започаткував традиції розглядати економічні проблеми відповідно до фаз відтворення: виробництво — розподіл — обмін — споживання.