7.2. Економічна думка індустріального суспільства
Під впливом становлення класичного капіталізму в Англії розвивалася і класична економічна думка. Найвизначнішими представниками цієї школи в Англії були А. Сміт (1723—1790) і Д. Рікардо (1772—1823).
У книзі "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776) А. Сміт визначив центральну проблему — економічний розвиток суспільства і поліпшення його добробуту. Свої погляди на питання економіки Д. Рікардо послідовно відстоював у памфлеті "Досвід про вплив низької ціни хліба на прибуток з капіталу" (1815), який мав великий успіх у прогресивних суспільних колах Англії, та "Засадах політичної економії й оподаткування" (1817). Систему економічних поглядів А. Сміта подано на рис. 7.1. На рис. 7.1 перше положення А. Сміта про трудове походження вартості показано у вигляді суцільної стрілки "Праця", що символізує працю як єдине джерело створення вартості. Друге положення про різні джерела вартості подано пунктирними стрілками "Праця", "Капітал" і "Земля". Це означає, що поряд із працею (пунктирна стрілка) одночасно і рівноправно фактори капітал і земля також беруть участь у створенні вартості продукту, а отже, і доходів. Капітал створює дохід у вигляді прибутку, земля — ренти, а праця — у вигляді заробітної плати. Пунктирні стрілки від "Вартість" до доходів "Заробітна плата", "Прибуток", "Рента" показують розподіл доходів відповідно до другого положення А. Сміта про суть і джерела створення вартості.
Уперше в економічній думці в працях А. Сміта зустрічаємо доктрину технічного прогресу як головного засобу збільшення багатства будь-якої країни. Причиною поділу праці він вважав потребу в обміні, а вигоди поділу праці вбачав у підвищенні продуктивності праці, поліпшенні якості продукції, у зменшенні матеріаломісткості, збільшенні фондовіддачі, що в цілому сприяє підвищенню ефективності виробництва.
Центральне місце в методології А. Сміта належало концепції економічного лібералізму, в основу якої він, як і фізіократи, поклав ідею природного порядку, тобто об'єктивних економічних законів в умовах ринкових економічних відносин. Ринкові закони краще можуть впливати на економіку, коли приватний інтерес вищий, ніж суспільний, тобто коли інтереси суспільства загалом розглядають як суму інтересів осіб, в якому вони виникають. Розвиваючи цю ідею, автор "Багатства народів" увів поняття "економічна людина" ("homo economicus") і "невидима рука" ("invisible hand").
Учений характеризував "економічну людину" так: "Не від добродійства м'ясника, пивовара чи пекаря очікуємо отримати свій обід, а від дотримання ними власних інтересів. Ми звертаємося не до їх людяності, а до їх егоїзму, і ніколи не говоримо їм про нашу потребу, а про їх користь. Кожна окрема людина намагається використати свій капітал так, щоб продукти його мали найбільшу вартість. Звичайно, вона і не думає при цьому про суспільну користь і не усвідомлює, наскільки сприяє їй. Людина має на увазі лише власні інтереси, але в цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в її наміри".
Рис. 7.1. Система економічних поглядів А. Сміта
Без особливих коментарів А. Сміт подає положення про "невидиму руку". Він вважає, що її суть полягає у створенні таких суспільних прав і умов, за яких завдяки вільній конкуренції підприємців і через їх власні інтереси ринкова економіка якнайліпше вирішуватиме суспільні завдання і приведе до гармонії власну і колективну волю з максимально можливою користю для всіх і кожного. "Кожен індивід намагається використати свій капітал так, щоб він приніс найбільший прибуток. Він, як правило, не має наміру забезпечувати суспільні інтереси і не знає, наскільки їх забезпечує. Вів опікується лише власним добром, дбає тільки про власну користь. І в цьому ним керує невидима рука, аби досягти мети, що не є частиною його намірів. Дбаючи про свої інтереси, він часто забезпечує інтереси суспільства ефективніше, ніж коли він має намір забезпечити їх насправді”, — зазначає економіст.
Отже, "невидима рука" А. Сміта припускає таке співвідношення між "економічною людиною" і суспільством, тобто "видимою рукою" Державного управління, коли остання, не протидіючи об'єктивним законам економіки, перестає обмежувати експорт й імпорт і бути штучною перешкодою "звичайному ринковому порядку".
Звідси ринковий механізм господарювання, а за А. Смітом — "очевидна і проста система звичайної свободи", завдяки "невидимій руці" завжди автоматично зрівноважуватиметься. Тобто, на його думку, економічні явища і процеси регулюють стихійні об'єктивні закони. Умови, за яких найефективніше відбувається дія цих законів, називав "природним порядком". Держава, щоб досягти правових й інституціональних гарантій і визначити межі свого невтручання, мас виконувати три важливі обов'язки. До них належать: витрати на суспільні роботи (щоб створити й утримувати громадські споруди і заклади, забезпечувати винагороду викладачам, суддям, чиновникам, священикам і всім, хто служить інтересам державотворця й держави); витрати на забезпечення військової безпеки; витрати на здійснення правосуддя, включаючи охорону прав власності. Таким чином, смітівський господарсько-суспільний устрій спирався на гру приватних інтересів у межах і під захистом права.
Неодмінною умовою дії економічних законів А. Сміт вважав вільну конкуренцію; тільки вона може позбавити учасників ринку влади над ціною, і чим більше продавців, тим менш імовірний монополізм, адже монополісти, підтримуючи постійну нестачу продуктів на ринку і ніколи не задовольняючи повністю дійсний попит, продають свій товар набагато дорожче, ніж він коштує, і підвищують власні доходи.
Розкриваючи сутність механізму "невидимої руки" у сучасних умовах, лауреат Нобелівської премії з економіки Фрідріх Август фон Хайєк (1899—1988) зазначав, що конкуренція через механізм цін інформує учасників ринку про можливості, якими вони можуть скористатися для ефективного використання тих обмежених ресурсів, якими розпоряджається суспільство. Водночас ринок сприяє концентрації знань, умінь і навиків, які розсіяні у суспільстві і можуть бути використані для виробництва товарів. Саме так Ф. Хайєк розглядав конкуренцію як процедуру відкриття.
Отже, найважливішими принципами ефективного господарського розвитку суспільства, що випливають із "Багатства народів” А. Сміта, є:
— лібералізація в галузі економічного розвитку з метою ефективного досягнення цілей "економічною людиною", діяльність якої спрямована "невидимою рукою";
— свобода економічної діяльності індивідів з мінімальною регламентацією з боку держави;
— ліквідація обмежень свободи руху трудових ресурсів;
- вільна торгівля землею, як основа розвитку фермерського господарства;
— скасування усіх законів, за якими забороняють поділяти велике землеволодіння;
— анулювання будь-яких урядових і цехових регламентацій розвитку промисловості та внутрішньої торгівлі;
— втілення політики фритредерства у зовнішньоекономічній діяльності. Лауреат Нобелівської премії з економіки Дж. Б'юкенен (США) констатував:
"Нормативні докази на користь режиму laissez-faire тісно переплелись (можливо, це було неминучим) з позитивним аналізом взаємодії суб'єктів у межах конкретної структури обмежень, що, по суті, характеризувала "мінімальну", "захисну" або виконуючу роль "нічного сторожа" — державу"1. На основі зробленого А. Смітом та його сподвижниками, економістами-класиками, аналізу виникли як позитивне розуміння економічного процесу, так і філософські докази на користь конкретного економічного режиму — ринкової економіки вільної конкуренції.
Відповідно до концепції природного порядку А. Сміта, для примноження багатства країни, котре класики визначали як відповідну величину фізичного обсягу виробництва, Д. Рікардо вважав, що головною умовою має бути вільна конкуренція та інші принципи політики економічного лібералізму. Це, зокрема, випливає з його твердження про те, що тільки процвітаюча країна, особливо якщо в ній дозволено вільно ввозити харчові продукти, може нагромаджувати значний капітал без істотного зменшення норм прибутку або значного зростання земельної ренти.
А. Сміт визнав, що достоїнства ринкового механізму виявляються повністю лише тоді, коли діє система стримувань і противаг досконалої конкуренції. За таких умов ринки генеруватимуть ефективний розподіл ресурсів, так що економіка перебуватиме на межі виробничих можливостей (МВМ). Якщо всі галузі є об'єктами стримувань і противаг досконалої конкуренції, ринки можуть забезпечити ефективну товарну номенклатуру за найефективніших технологій та використання мінімальної кількості ресурсів.
Коли виникає недосконала конкуренція, то суспільство рухається всередину від МВМ. Це може статися, наприклад, якщо єдиний продавець або монополіст надто підвищує ціну товару з метою отримання додаткових прибутків. Виробництво такого товару зменшується порівняно з найефективнішим рівнем, і внаслідок цього потерпає ефективність економіки. Коли мало продавців, є недостатньо стримувань для того, щоб забезпечити визначення цін витратами виробництва.
Отже, А. Сміт відкрив специфічну властивість конкурентної ринкової економіки — за досконалої конкуренції ринки настільки сприяють виробництву корисних товарів і послуг, наскільки це можливо. Проте, якщо сили монополії або збитки від забруднення навколишнього середовища стають надто поширеними, властивості "невидимої руки" зникають.
Д. Рікардо, аналізуючи вільну торгівлю, сформулював положення про порівняльні переваги у вигляді особливого принципу або закону, покладеного в основу суспільного поділу праці. У своїй книзі "Засади політичної економії й оподаткування" він на конкретному прикладі у цифровому вираженні показав, чому Англії вигідно експортувати сукно в Португалію й імпортувати звідти вино. В Англії умови можуть бути такими, коли виробництво сукна потребує праці 100 робітників протягом року, а на виробництво вина потрібна праця 120 осіб. У Португалії його виготовленням займаються тільки 80 осіб, тому для Англії вигідніше завозити вино, а вивозити сукно. Узагальнюючи цей приклад, Д. Рікардо сформулював такий принцип: "За системи повної свободи торгівлі кожна країна витрачає свій капітал і працю на такі галузі промисловості, котрі дають найбільші вигоди. Потреба індивідуальної вигоди пов'язана із загальним благом для всіх. Стимулюючи працю, винагороджуючи винахідливість, використовуючи найдієвішим способом те, що дає природа, цей принцип призводить до найефективнішого поділу праці між різними націями і водночас збільшує загальний обсяг продуктів, поліпшує загальне благополуччя і сприяє об'єднанню через загальну користь цивілізованих націй в одну всесвітню общину".
Незважаючи на те, що у принципі порівняльних переваг, за Д. Рікардо, враховано лише один фактор виробництва — працю, у зв'язку з чим він набув особливої ясності, простоти і переконливості, сфера його застосування може розширюватися і поширюватися на всі фактори, що беруть участь у виробництві. Подальший розвиток цей принцип одержав у моделях шведських економістів Е. Хекшера і Б. Уліна, які розглядали два фактори виробництва — капітал і працю. Тобто у будь-якій країні буде такий товар, виробництво якого коштуватиме їй відносно дешевше, порівняно з іншими товарами, хоча витрати на нього можуть бути дещо більшими, ніж в інших країнах. Саме спеціалізація на виготовленні таких товарів і міжнародний обмін ними становлять основу порівняльних переваг, що дає змогу отримати державі максимальну вигоду від зовнішньоекономічної діяльності, а в межах світового господарства досягти найбільших обсягів виробництва.
Отже, аналіз Д. Рікардо порівняльної переваги свідчить про те, що коли починається торгівля і кожна країна зосереджує зусилля у своїй сфері порівняльної переваги, то всі одержують вигоду. Робітники різних країн можуть отримати більшу кількість споживчих товарів за ту саму працю, якщо країни спеціалізуються у сферах порівняльної переваги й обмінюють власну продукцію на товари, для виробництва яких у них не зовсім сприятливі умови. Коли кордони відкриті для міжнародної торгівлі, національний дохід кожної країни, котра займається торгівлею, збільшується.
Визначаючи сутність вартості товару, А. Сміт висловив ідею про природну та ринкову ціни товару. Природна ціна — грошове вираження вартості, а ринкова - фактична ціна, за яку продають товар, вона встановлюється відношенням між його кількістю, яку доставляють на ринок, і попитом на нього з боку тих, хто готовий сплатити за нього природну ціну. Тобто учений ототожнював вартість товару з ціною його виробництва, не розмежовуючи сутність і форму прояву явища. По суті, вже сформувалася своєрідна "теорія витрат" для аналізу співвідношення всіх факторів виробництва у процесі створення вартості (цінності) товару.
Варто звернути увагу на значний вплив промислового перевороту на формулювання і розв'язання класиками нових актуальних проблем політичної економії. До них належать: трактування предмета політичної економії; визначення вартості товару в умовах машинного виробництва; з'ясування відмітних особливостей обігу капіталу, вкладеного у машини, від капіталу, вкладеного у сировину і матеріали; розкриття механізму відшкодування затрат на капітал; вплив промислового перевороту на розподіл; з'ясування сутності нової класової структури суспільства; аналіз впливу застосування машин на головні класи суспільства та ін.
Система економічних поглядів Д. Рікардо схематично зображена на рис. 7.2.
Рис. 7.2. Система економічних поглядів Д. Рікардо
Під впливом загострення суперечностей між працею і капіталом, спричинених промисловим переворотом, учений висунув на перший план дослідження законів розподілу. Він наголошував: "Визначити закони, що управляють розподілом, —- головне завдання політичної економії". Водночас Д. Рікардо розглядав виробництво як визначальну сферу економічного життя суспільства. У структурі суспільного виробництва він розрізняв його соціально-економічну і технологічну складові, тобто, по суті, розмежовував економічні відносини й продуктивні сили.
При встановленні вартості товарів Д. Рікардо розрізняв індивідуальну та суспільну вартості. Першу він визначав затратами праці конкретного виробництва, а другу — працею, суспільно необхідною для виробництва товару. На думку вченого, вартість товарів визначається затратами праці за гірших умов виробництва.
Д. Рікардо вперше в теоретичній формі сформулював і розв'язав проблему перенесення вартості засобів праці (машин, виробничого устаткування та ін.), що використовуються у виробництві, на товар. Він показав, що ці засоби праці не створюють нової вартості, а переносять свою, раніше сформовану працею вартість, на створювані за допомогою них товари. Вартість засобів виробництва відшкодовується після продажу вироблених товарів. Д. Рікардо виступив проти концепції продуктивності капіталу Ж.-Б. Сея та Т.Р. Мальтуса, згідно з якою капітал розглядався як джерело прибутку.
Полемізуючи з А. Смітом, Д. Рікардо заперечував його двояку оцінку категорії вартості, безапеляційно наполягаючи тільки на одній — однофакторній: "Вартість товару або кількість якогось іншого товару, на який його обмінюють, залежить від відносної кількості праці, необхідної для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, що сплачують за цю працю". Отже, Д. Рікардо підтримав трудову теорію вартості. Він зробив суттєві та принципові застереження і коментарі. Наприклад: мінову вартість зумовлює, поряд із кількістю й якістю праці, рідкісність товару; про відносні ціни на товари варто говорити лише тоді, коли їх кількість можна збільшити працею людини і під час виробництва яких конкуренція не має жодних обмежень.
Працю різної якості швидко оцінюють на ринку, це здійснюють досить точно і значною мірою оцінка залежить від порівняльного мистецтва робітника і напруги виконуваної ним праці. Отже, стосовно теорії вартості Д. Рікардо спирався на висновки А. Сміта. При цьому чіткіше виокремив дві властивості товару: корисність (споживна вартість), що є необхідною умовою мінової вартості, але не може бути її мірилом; мінова вартість усіх товарів, за винятком невеликої кількості невідтворювальних благ (наприклад, картини старих майстрів або унікальні вина), котра визначається затратами праці на їх виробництво.
Водночас у книзі Д. Рікардо, як і в "Багатстві народів" А. Сміта, категорії "вартість" і "ціна" використано фактично як синоніми. Проте він чітко розмежував вартість і багатство: якщо друге визначав як кількість доступних споживних вартостей, то вартість — саме мінова вартість, яка залежить не від достатку, а від складності чи легкості виробництва. На основі аналізу вчений робив такий висновок: громадянам держави вигідно, коли багатство як сукупність споживних вартостей збільшується, а його вартість зменшується.
Стосовно твердження Д. Рікардо про те, що на рівень цін товарів, поряд із затраченою живою працею, впливає й уречевлена праця, тобто праця, затрачена на знаряддя праці, інструменти і будівлі, які використовують, то з ним, звичайно, не можна не погодитись. Отже, в низці випадків учений дотримувався думки, що до вартості товару належить не тільки затрачена на його виробництво праця, але і вартість капіталу, зайнятого у виробництві. Д. Рікардо розвинув ідею А. Сміта про те, що вартість визначається працею тільки в умовах простого товарного виробництва, в короткотерміновий період, а в довготерміновий на ціну товару впливає не тільки кількість праці, що потрібна для його створення, але і тривалість виробництва, оскільки це час переймання (запозичення) засобів, які через деякий період зумовлюють виникнення процента.
Автор "Засад політичної економії й оподаткування" був абсолютно правий, коли стверджував, що зниження рівня мінової вартості товарів безпосередньо залежить від збільшення використання на їх виробництво основною капіталу.