Форми об'єднання купців

Еліту становили багаті торговці купці, котрі займалися транзитною торгівлею й оптовим продажем. Між купцями виникали родинні та корпоративні зв'язки. Форми об'єднання були різні.

Створювали об'єднання купців одного міста — гільдії, до складу яких входили особи зі спільними професійними інтересами. У великих містах функціонувало по кілька гільдій. Вони мали свої статути і, як правило, спеціалізувалися на торгівлі одним або кількома товарами; забезпечували членам монопольні умови торгівлі, правовий захист. Наприклад, у Барселоні у XIII ст. виник інститут торгових консулів для здійснення правового захисту торгових людей, які прибули в Іспанію. Закономірним явищем стала поява пізніше у цьому місті морської біржі, де укладали контракти. Крім гільдій, організовували конвої — морські каравани, котрі охороняли, пайові купецькі товариства. Деякі об'єднання виходили за межі одного міста й утворювали асоціації купців кількох міст. Велику популярність мала Ганза (об'єднання, спілка) — торгово-політичний союз купців північноєвропейських міст, який монополізував торгівлю Північної Європи. Ганза виникла в середині ХШ ст. (назву використовують з 1358 р.). До початку XV ст. вона налічувала майже 170 німецьких і західнослов'янських міст (у тому числі Гданськ, Рига, Новгород Великий), мала кілька філій. Провідною вважали Вендську Ганзу на чолі з Любеком, пізніше — з Гамбургом. До XVI ст. вона посідала головне місце в північноєвропейській торгівлі. Не менш значну роль відігравала Паризька Ганза. Купці союзу мали низку привілеїв. На ярмарках ніхто не мав права конфіскувати їхні товари за борги, арештувати їх за злочини, вчинені в інших місцевостях. Купець не відповідав за дії компаньйонів. Влада не могла розпоряджатися майном купця, який помер на ярмарку. Ганзейський союз охороняв своїх членів від пограбування та насильства з боку феодалів, піратів, місцевої влади.

Отже, в XI—XV ст. торгівля сприяла економічному розвитку європейського суспільства, незважаючи на те, що ринок був дуже вузьким, охоплював лише невелику частину виробленої продукції та працівників, майже не мав в обігу земельної власності, характерною для нього була велика кількість особистих зв'язків. У XV ст. в економічній політиці різних країн простежуються елементи протекціонізму (митні пільги вітчизняним купцям). Поширенню торгівлі перешкоджало переважання натурального господарства, недостатній розвиток техніки обміну та шляхів сполучення, феодальна роздробленість і беззаконня феодалів — власників земель, через які проходили торгові каравани, — різноманітні обмеження, митні побори з їх боку.

Утворення грошового ринку

Розвиток торгівлі — важливе джерело первісного нагромадження грошових засобів купцями та лихварями й формування грошового ринку. Проникнення торгового капіталу в ремісниче і мануфактурне виробництва передбачало генезис ринкового устрою в економіці європейських країн.

З метою забезпечення правильності укладання торговельних угод в Італії з XII ст. почали карбувати важку (вагою понад 20 г) срібну монету — гросо. Доки цією справою займалися італійські монетники, гроші залишалися повноцінними. Потім, коли їх почали карбувати королі, сеньйори, єпископи, у великих містах, у тому числі й за межами Італії, гроші стали знецінюватись.

Потреба у повноцінних засобах обігу зумовила появу в XIII ст. золотої монети, відомої під загальною назвою голдин вагою 3,25 г. У Голландії подібні монети називали гульденами, у Флоренції — екю, Англії — соверенами, Венеції — дукатами та ін.

Пізніше вага золотої монети зменшилася до 2,5 г, а своєрідним міжнародним еквівалентом став флорин, що свідчило про могутність Генуї, Флоренції та Венеції.

У XV ст. у Німеччині, в Йоахімсталі, де відкрили новий срібний рудник, почали карбувати знаменитий німецький талер, вага якого становила 30 г. Проте ця монета також швидко знецінилася.

Виникнення різноманітних монетних систем і одиниць зумовило необхідність операцій з обміну грошей. Таким чином виокремилася професія міняйл, які орієнтувалися в грошових системах і відрізняли повноцінну монету від фальшивої, займалися переказом грошових сум і лихварством (їх називали банкіри — від слова банко — лава, на котрій сидів у ломбарді міняйло). З XIII ст. у зв'язку з розоренням незначних працівників міста й села і розширенням торгівлі кредитно-позикові операції набули значного розвитку, особливо у сфері транзиту й оптових операцій. Діловим людям було незручно й небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей, тому вони могли отримати їх від агентів міняйла, які перебували там, де пролягали торгові шляхи, пред'явивши його розписку (вексель), завірену спеціальною особою — нотаріусом. У XIV—XVI ст. утворення банківських контор і банків набуло широкого розмаху. Характерно, що виокремлення фінансової діяльності в особливу галузь відбувалося насамперед в Італії. Наприклад, у Генуї банк "Сан-Джорджо" виник ще в XI ст., а в XV ст. його капітал перевищував 10 млн лір. Італійці успішно опановували такі інструменти, як векселі, кредит, торговельні угоди, позики тощо. У Безансоні, імперському місті у Франш-Конте, у XV ст. намагалися заснувати центр грошового рийку. Хоча цього не сталося, ярмарки без місця, що кочували і збиралися в різних містах, завжди називали Безансон. Його господарем була Генуя, і його вважали законодавчим органом фінансового світу — своєрідною міжнародною фондовою біржею. Тут установлювали курс грошей, здійснювали грошові перекази, підписували фінансові угоди. У XV ст. обсяг угод становив майже 40 млн золотих флоринів. Це був попередник майбутніх біржу Лондоні й Антверпені.

В Італії у XV ст. у більшості міст діяли заклади, які давали позики під заставу речей, збирали за це близько 5 %. їх ініціаторами були францисканські монахи. Спочатку такі установи називали горою милосердя, потім — ломбардами. Перший ломбард заснували в Перуджі (провінція Ломбардія, звідси й назва установи) в 1462 р. Через 50 років вони функціонували вже у 87 містах Італії. Найстаріші вільні форми капіталу — торговий і лихварський — у XIV—XV ст. проникали у виробництво. Купці оптом закупляли сировину та перепродували її ремісникам. Потім вони скуповували готові вироби для продажу. Ремісник не мав права займатися справами ринку сировини і працював на торговця-скупника як найманий робітник-надомник. Так виникла рання форма капіталістичного виробництва — розсіяна мануфактура. У XIV—XV ст. у найліпших умовах перебували міста Південної Європи. Найурбанізованішими вважали Північну й Центральну Італію, де відстань між містами не перевищувала 15—20 км.

У XVI—XVII ст. на державному і міжнародному рівнях створили національні та міждержавні кредитно-грошові системи. Із розвитком світової торгівлі й формуванням світового ринку завдяки Великим географічним відкриттям національні грошово-кредитні системи поступово перетворилися на міжнаціональні. Формувалися інститути ринку капіталів паралельно ринкові товарів. Усе це відбувалося у Західній Європі в результаті еволюції ярмарків.

Ярмарком капіталів, центром платежів європейського рівня були у XIII ст. Женева, у XV ст. — Ліон (Франція), а в кінці XVI ст. — П'яченца (Італія). На ярмарку в П'яченці неподалік від Генуї з усієї Європи на початку XVII ст. (до 1622 р.) привозили не товари й особисті гроші, а величезну кількість векселів. Це було об'єднання (на зразок клубу), утворене внаслідок укладання спільної угоди декількох десятків купців із Генуї, Мілана і Флоренції (прообраз сучасного Паризького клубу). Щоб вступити до об'єднання у П'яченці, потрібно сплатити заставу в 3 тис. екю. Самі члени товариства встановлювали котирування — обмінний курс для розрахунків під кінець кожного ярмарку. На умовах особистої секретності купцям-міняйлам і представникам великих фірм дозволяли бути присутніми під час визначення котирування.

Отже, у Європі вже у XVII ст. функціонували товарні та кредитні ярмарки, які були основою для створення у загальносвітовому масштабі товарно-сировинних і фондових бірж.

Зі зміцненням свого становища у середині XVII ст. Амстердам став центром товарного і грошового ринків. Зі становленням міста Нідерландів як світового центру капіталів почалася ера занепаду ярмарків в Європі з переважанням на них кредитних угод. Товарно-сировинні ярмарки діють і нині, а ярмарки капіталів трансформувалися у фондові біржі. Домінування оптової торгівлі над роздрібною сприяло процесові формування й іншого типу бірж, які функціонуватимуть паралельно з ярмарками. Біржі— найважливіший інститут ринкової інфраструктури. З XVII ст. їх визначали як місце зустрічі банкірів, торговців, негоціантів (купців-оптовиків), біржових маклерів і агентів банків, комісіонерів та інших осіб.

Тривалий період ці зібрання називали по-різному: у Брюгге (Голландія) вони відбувалися в особняку Ван-дер-Бюрса (звідси й назва біржа); у Ліоні — площею обмінів; у містах Ганзи — купецькими колегіями; у Марселі — ложею. У Голландії (Брюгге) біржа виникла у 1409 р., Антверпені —1460, Амстердамі —1530, Лондоні — 1564, Парижі — 1563, Берліні — 1716, Нью-Йорку — 1772 р.

На початку становлення (середньоморські біржі з'явилися ще у XIV ст. — Венеція, Генуя, Флоренція, а у Стародавньому Римі ще у II ст. до н. е.) на них укладали угоди — товарні, вексельні, страхові. Одночасно це був ринок — товарний, грошовий та цінних паперів. Із XVII ст. відбувалася їх диференціація: в Амстердамі виокремилася страхова біржа, котра працювала лише три дні на тиждень; закупки в Англії та навколо Парижа здійснювали за зразками товарів; в Амстердамі водночас формується ринок цінних паперів — акцій Ост-Індської компанії (прообраз фондової біржі); облігації державних позик продавали у Венеції та Флоренції ще на початку XIV ст.; з того самого часу на ярмарках Лейпцига продавали акції німецьких рудників; ринок цінних паперів діяв із XV ст. у містах Ганзи. Отже, фондові біржі в Європі виникли у Середземномор'ї ще у XV ст.

Водночас в Амстердамі набувають чинності перші спекулятивні угоди. На грі акцій часто збагачувалися маклери — представники торговців, а купці бідніли. Недосконалість ринкової інформації виявилась уже на початку становлення ринкових відносин.

До 1747 р. офіційні курси акцій не друкували, що давало змогу маклерам наживатися. Вони перші отримували інформацію про збільшення або зменшення курсу акцій. Цьому сприяв і обмежений доступ на біржі — укладати угоди мали право тільки купці й маклери. Хоча спекуляцію на акціях не вважали головною діяльністю Амстердамської та Лондонської бірж, але вони забезпечили тріумф паперових грошей усіх видів. Обміни зростали, металевих грошей не вистачало. Хоч паперові гроші виникли ще в Китаї IX ст. до н. е., для Європи вони стали потрібними лише у XVI—XVII ст. Поява таких грошей наблизила процес утвердження ринкової економіки. Процеси запровадження ще у XIII ст. у містах-республіках Італії векселів і облігацій державної позики, потім прийняття в обіг різних банківських білетів завершилися поширенням у Європі у XIV—XVII ст. паперових грошей. Випуск їх кількості спочатку прирівнювали до маси металевих у співвідношенні 1:3 або 1:4. Насправді, особливо у XVII ст., співвідношення становило 1:15. Банки та біржі відігравали провідну роль в "агресії" паперових грошей в Європі, забезпеченні повноцінного обігу цінних паперів і грошей. Найлегша ліквідність, активний обіг — один із секретів досягнення успіхів в економіці Нідерландів та Англії XVI—XVII ст. (Ліквідність — легке перетворення матеріальних цінностей на готівкові гроші.)

На Сході також діяло багато ярмарків: в Індії" країнах Арабського халіфату, відбувалися іноді й у Китаї. Інститутів на зразок Амстердамської або Лондонської бірж не було, проте існували великі зібрання негоціантів (купців). Ярмарки на ісламському Сході називали "маусі" (походить від назви мусонних вітрів, коли до гавані Червоного моря прибувало багато торговельних кораблів з Індії. Індонезії, Північної Африки). Найактивніші ярмарки були в Єгипті, Сирії, Аравії. В XII ст. вісь мусульманської торгівлі розміщувалася в напрямі Перської затоки і Багдада, потім вектор руху відхилився до Червоного моря й Єгипту. Сюди пролягали і караванні маршрути, тут організовувалось багато незначних ярмарків.

На початку Середньовіччя банків не було взагалі. Міняйли (перші банкіри) вперше появилися на територіях середземноморських країн. Більшість із них переїздили з одного ярмарку на інший або поступово приживалися на ринках італійських міст-держав. До промислової революції в Англії банківська справа в Європі намагалася зайняти пануюче становище в економіці тричі: у 1300 p. у Флоренції; з середини XVI ст. до 1620 p. у Генуї; у XVIII ст. в Амстердамі. Проте еволюції загальноєвропейського рівня не відбулося. Успіхи змінювалися на тривалий період послабленням у розвитку кредитних операцій.

Загалом поширенню ринкових відносин у містах-республіках Італії перешкоджали феодальна система і децентралізація країни. Саме італійці Каспійським і Чорним морями добиралися до Індії та Китаю, торгували у Франції, Іспанії, Португалії, Англії, Нідерландах. Головне їх заняття полягало у здійсненні грошових операцій. Флоренція споряджала купців готівковими грошима, надавала дешеві кредити. Від Чорного моря до Північного, від Арагону до Вірменії виконували непрості операції з грошима: переказ, трансферт від однієї філії до іншої.

Нелегка боротьба з іншими компаніями завершилась завоюванням флорентійцями і ринку Англії, що сприяло розвитку грошових операцій у цій країні. Після того, як король Італії Едуард III не сплатив борг банкірам у середині XIV ст., флорентійці не могли впливати на європейський континент. Економічне піднесення Італії змінилося занепадом. Завдяки завоюванню Центральної та Південної Америки збільшився вплив Іспанії й Португалії. У 1550—1560 рр. діловий центр грошового і кредитного обігу перемістився у Геную. Тут почали діяльність і банкіри з Флоренції. Генуезці були кредиторами Іспанської корони, контролювали процес доставки золота і срібла в Європу, потіснивши зі свого ринку Антверпен. Врахувавши досвід німецьких купців, які збагатіли в період розвитку Ганзи і втратили багатство у результаті знецінення срібла, внаслідок його безконтрольного завезення в Європу з Америки, генуезці за допомогою векселів взяли під контроль обіг золота в Європі. Населення Генуї першим зрозуміло, що у зв'язку із знеціненням срібла подорожчає золото, тому впровадило векселі, котрі забезпечували стабільність ціни на золото.

Слід зазначити, що саме з метою збереження торговельних зв'язків Візантії зі Сходом у другій половині IX ст. відокремлювалися міські республіки — Венеція, Генуя, Флоренція — від імперії. У XI—XII ст. в Італії, раніше, ніж будь-де в Європі, почали застосовувати найману працю в ремісничому і сільськогосподарському виробництвах. У цій країні водночас виникли перші європейські приватні комерційні банки з новим комплексом активних і пасивних операцій.

Ярмарок в П'яченці закріпив зростаючу роль банкірів в економіці Європи. Там поширення набув кліринг (система безготівкового рахунку) у розрахунках міжнародної торгівлі. Криза сталася на початку XVII ст. унаслідок значної кількості наприкінці XVI ст. білого металу на європейському ринкові. У результаті того, що в обігу перебували значні металеві гроші, зростання ціни векселя припинилося. Це призвело до занепаду ринку цінних паперів у Генуї.

У подальшому панування банків відновилося в межах чотирикутника: Амстердам — Лондон — Париж — Женева. Найвпливовішими у XVШ ст. вважали банки Амстердама. У них на високому рівні відновили операції з кредитом і обліком векселів. Однак у результаті значного боргу Франції перед Нідерландами й Італією в роки Французької буржуазної революції банки Амстердама збанкрутували (1789). Французам, котрі одними із перших освоїли ази ринкової економіки, не вистачило досвіду для здійснення масштабних операцій.

До створеного у 1694 р. Англійського банку, який уперше отримав емісійне право, державні банки займалися лише депозитами і переказами із рахунків, не видавали позики й аванси. З найдавніших часів це була прерогатива приватних банків.

Новий етап у розвитку банків почався у кінці XVIII — на початку XIX ст. Саме тоді державні банки виникають і на території України. Таким чином завершився процес формування інфраструктури, яка подібна до сучасної. Виникли рекламні агентства, страхові компанії тощо. Формування в Європі найважливіших інститутів інфраструктури ринку сприяло становленню ринкової економіки вільної конкуренції.