Виникнення міста в Європі

"Молоді" європейські міста утворювалися:

1) із античних міст (Рим, Афіни, Марсель та ін.);

2) на місці колишніх племінних поселень, частіше німецьких;

3) на перехресті торговельних шляхів — сухопутних, річкових і морських;

4) поблизу вотчин, замків і монастирів, де поселялися ремісники і продавали свої товари та купували продукти харчування.

Середньовічне місто цікавило людей як сприятливе місце для занять промислами, пов'язаними з ринком. Формування середньовічного міста визначав суспільний прогрес, насамперед прогрес аграрного виробництва. Особливе значення мав розвиток товарного виробництва (заінтересованість феодала в додаткових джерелах доходу) й обміну (розширення торгівлі зі Сходом). Найперші феодальні міста сформувалися в Італії (XI ст.) — Венеція, Генуя, Піза, Флоренція, Неаполь, Амальфі — та на півдні Франції (X ст.) — Марсель, Арль, Монпельє, Тулуза та ін. їх виникненню в цих регіонах сприяли вплив античної міської традиції та розвиток торговельних зв'язків із розвинутішими на той час Візантією й країнами Сходу. У цей самий період почали з'являтися міста в Північній Франції, Нідерландах, Англії, по Рейну і Верхньому Дунаю в Німеччині. Тут більшість міст утворювались по-новому. Особливими були райони Зарейнської Німеччини, Скандинавських країн та інших територій, в яких розвиток феодальних відносин відбувався уповільнено, а міста формувались у ХП—XIII ст. із базарних містечок і колишніх племінних центрів. Отже, найурбанізованішими зонами Західної Європи стали місцевості, де спостерігався стійкий прогрес сільського господарства або завершувались чи перетиналися великі торгові шляхи.

Найбільше нових міст утворилось на межі XIII—XIV ст. — понад 200. Серед них розрізняли малі (І—2 тис. осіб), але найчисленніші міста; середні (3—5 тис.) з розвинутими ремеслами й торгівлею, муніципальною системою; великі (9—-10 тис). Міст із населенням по 20—40 тис. осіб у всій Західній Європі налічували близько 100 (Любек, Кельн, Мец, Лондон, Рим та ін.). Тільки деякі мали населення майже 80 тис. У найбільшому місті — Венеції — нараховували 100 тис. жителів (після нього йшли Константинополь, Париж, Мілан, Кордова, Севілья, Флоренція). У містах мешкали ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі). Значна частина населення працювала в сільськогосподарському виробництві. Важливу роль у їх розвитку відігравали так звані міністеріали — службовці феодалів, як правило, вихідці з рабів або закріпачених селян, які швидко просувались у феодальній ієрархії.

Власник землі, на котрій розміщувалося місто, був його сеньйором. Він керував судами, грошима, присвоював значну частину доходів; установлював митні збори, дні торгу, шляхи проїзду купецьких караванів; організовував захист міста та його жителів від нападу грабіжників. Його прагнення отримати якомога більше прибутків призвело до утворення комунального руху. Так називали боротьбу між містами і сеньйорами в XI—XIII ст. Вона розпочалася із сутички за зменшення поборів і торгові привілеї, а потім переросла в боротьбу за міське самоврядування й правову організацію. Здебільшого міським управителям удавалося купити у феодала окремі вільності та привілеї, іноді вони домагалися цього шляхом тривалої боротьби. У Північній і Середній Італії, Південній Франції в IX—XII ст. унаслідок таких рухів міста набули статусу комун (Південна Франція— Ам'єн, Сен-Кантен, Суассон, Марсель, Монпельє, Тулуза), трохи пізніше—у Північній Франції та Фландрії (Гент, Брюгге, Іпр, Дує, Сент-Омер, Аррас таін.).

Міста-комуни мали:

1) виборних радників, мерів (бургомістрів), інших посадових осіб, які становили малу раду міста (як правило, 12—24 особи), що була законодавчим і виконавчим його органом;

2) власне міське право (наприклад, правові кодекси міст Німеччини — "Саксонське дзеркало", "Магдебурзьке право" та ін.), суд, до складу якого входили війт і обрані міщанством присяжні судді; фінанси, право самообкладання і розподілу податків, особливе міське утримання, військове ополчення. За цим правом регулювали торгівлю, мореплавство, діяльність ремісників та їх корпорацій. У ньому містились розділи про права бюргерів, умови наймання, кредиту, оренди, побутові розпорядження;

3) право оголошувати війну й укладати мир, вступати в дипломатичні відносини. Таке місто виплачувало сеньйору невеликий щорічний внесок.

Деякі з комун (їх називали міста-республіки) в Італії стали майже містами-державами (Генуя, Венеція, Флоренція, Лукка, Равенна, Болонья та ін.) і своєрідними колективними сеньйорами — їх влада поширювалася на сільські поселення і невеликі міста в радіусі десятків кілометрів.

Подібно до міст-комун у XII—XIII ст. у Німеччині були імператорські міста (належали безпосередньо імператорові). Насправді вони були міськими республіками (Любек, Гамбург, Бремен, Нюрнберг, Магдебург, Франкфурт-на-Май-ні, Аугсбург).

У значно гіршому становищі перебували міста в країнах із відносно сильною централізованою владою. Хоч вони і мали привілеї, але виборні установи діяли під контролем королівських чиновників. Найбільші свободи таких міст — скасування необгрунтованих податків, обмеження в успадкуванні майна, економічні привілеї. Така ситуація спостерігалася в багатьох містах Франції (Париж, Орлеан, Нант), Англії (Лондон, Лінколн, Оксфорд, Кембридж, Глостер). Більшість європейських міст у XI—XV ст. отримали лише часткові привілеї, але й вони сприяли їхньому розвитку. Жителів, як правило, звільняли від особистої залежності. У міських грамотах зазначалося: "Якщо кріпосний проживе рік і один день у стінах міста і за цей період господар не заявить на нього права, то він одержує назавжди повну свободу".

Комунальні революції зумовили формування керівної ролі міста над сільською місцевістю, що встановлювалася за допомогою ринків, котрі вже не контролювали феодали. Через ринки відбувалося підвищення економічного та політичного статусу міських прошарків, особливо купецтва. Купці, які з'явилися у західноєвропейських містах у XI—XII ст., ставали найбільш активною й могутньою групою міського населення.

У XIV—XV ст. збільшення кількості великих міст уповільнилося, здебільшого виникали малі. Розвиток великих міст спричинив посилення їх спеціалізації в торгівлі (Гамбург, Любек, Брюгге, Марсель, Бордо, Лувр, Портсмут, Брістоль) або в ремісничому виробництві (Ам'єн, Іпр, Гент, Нюрнберг, Аугсбург, Ульм, Йорк). Окремі міста поєднували обидві функції (Париж, Лондон).