Феодальна власність в Англії

На відміну від країн континенту, для Англії властивий безсинтезний шлях розвитку феодалізму, що зумовило відносно повільну феодалізацію, яка завершилася в XI ст.

Починаючи з VII—VIII ст., феодальна власність виникала здебільшого внаслідок масових королівських дарувань землі дружинникам і церкві або чинного права збирати з окремих ділянок королівських володінь побори. Земля, доходи від якої передавали кому-небудь, називалася бокленд. Із його появою формувалося велике феодальне землеволодіння, адже право на отримання доходів швидко перетворилося на право власності на цю землю. Селяни ставали залежними, хоч і зберігали особисту свободу. Великі церковні та світські землеволодіння утворилися в IX—XI ст.

Виникнення й утвердження приватної власності общинника на наділ із правом відчуження в IX ст. сприяло виокремленню малих сімей, що у свою чергу спричинило поділ наділів (замість 50 надавали 10 акрів) і стимулювало майнове розшарування. Багато селян перебувало в поземельній залежності від лорда. Якщо він одержував судовий імунітет над певною територією, то її жителі потрапляли в судову залежність. Така територія перетворювалася на феодальну вотчину — манор.

Нормандське завоювання (французько-нормандські феодали на чолі з герцогом Нормандії Вільгельмом) Англії в 1066 р. пришвидшило феодалізацію, оскільки французький феодалізм був більш розвинутим. Захопивши землю та політичну владу, завойовники встановлювали звичні їм порядки. Господарство, з огляду на поземельний перепис, що здійснили ("Книга Страшного суду”), ґрунтувалося на праці залежних селян на панщині. Удосконалення землеробства в XII—XIII ст., збільшення орних земель і попиту на вовну сприяли розвитку товарно-грошових відносин. Під впливом цього простежувалися дві тенденції до:

1) зменшення власних орних земель поміщика і збільшення територій, котрі передавали селянам за грошову плату, особистого звільнення селян і комутації ренти;

2) розширення доменіального господарства, зростання панської експлуатації, посилення особистої залежності віланів.

Це відбувалося унаслідок збільшення обсягів експорту вовни й зерна, значний прибуток від якого мали феодали. Проте особливість феодалізації в Англії полягала у бракові позаекономічного примусу селян. Призначені королем шерифи (чиновники) контролювали збір податків, судові й адміністративні справи.

Комутація ренти в XIV—XV ст. (переведення селян із панщини на оброк (чинш)) сприяла тому, що селянське господарство конкурувало з доменіальним. Це було невигідно, тому феодали все частіше відмовлялися від панщини, що призвело до нестачі робочої сили. У таких умовах держава ухвалила низку заковів (1349, 1351, 1361, 1388 рр., відомих як "робоче законодавство"), за якими всі особи від 12 до 60 років, хто не мав засобів до життя, обов'язково повинні найматися на роботу. Невиконання правила загрожувало ув'язненням. У такий спосіб феодали намагалися розв'язати проблему залучення робочої сили, повертаючи у свої манори віланів, котрі від'їхали до міст. Це призвело до низки селянських повстань (найбільше відбулося в 1381 р. під керівництвом Уота Тайлера). Незважаючи на поразку, селяни отримали право викупу. Наприкінці XIV — на початку XV ст. більшість із них стали вільними. Звільнення спричинило ліквідацію доменіального господарства, землі почали здавати в користування або фермерську оренду. Незначне селянське і поміщицьке господарства нового зразка стали головними постачальниками продукції на ринок.

Як бачимо, у V—XV ст. аграрний сектор різних країн західноєвропейського регіону мав деякі спільні ознаки: насамперед формувалося велике феодальне землеволодіння — англійський манор, французька й німецька сеньйорії, які оброблялися працею різних категорій залежних селян (сервів, віланів, котерів, копигольдерів); розвивалася система імунітету та васально-ленних відносин; виникали міста і поширювалися товарно-грошові відносини; посилювався їх вплив на аграрний сектор: поступово обмежувалась діяльність доменіального господарства феодалів, зростало значення продуктової, а потім грошової ренти, селян звільняли від особистої залежності, посилилось їх майнове розшарування, збільшувалась економічна роль сільського господарства.

Середньовічне аграрне суспільство до кінця XV ст. загалом перебувало на етапі розквіту, але усередині нього зароджувались передвісники кардинальних змін, пов'язані з розвитком міст, торгівлі, ремісничого та мануфактурного виробництв.