Особливості господарства феодальної Японії

Значно пізніше, ніж китайська, формується японська цивілізація. Тільки у 645 р. реформи Тайка (буквально — велика переміна) призвели до утворення сильної централізованої держави, в якій за китайською моделлю було введено універсальну систему оподаткування, відмінили приватне землеволодіння, уся земля переходила в розпорядження правителя.

Видали закон про земельні наділи — ханден, відповідно до якого селяни отримували земельні ділянки, але разом із тим влада вводила численні податки й повинності: поземельний, подвірний, натуральний податки, військову повинність, виплату високих відсотків за виданий у борг рис. У 701 р. панщина становила 60 днів на рік.

Реформи Тайка і кодекс Тайхорьо, який закріпив їх результати, становили основу японської економічної, соціальної й політичної структури. Це був період зміцнення державної власності на землю.

Для періоду VIII—XI ст. характерний перехід від панування державної феодальної власності до власності окремих феодалів. Проте, на відміну від Китаю, де великі землевласники виконували функції бюрократії, в цій країні родоплемінна найвпливовіша частина суспільства поступово відмовлялася здійснювати чиновницькі функції. їх виконували нижчі чиновники, а багаті феодали втрачали зв'язок із феодами та маєтками, що були їх економічною базою, і передавали все управління господарством місцевим феодалам або економам. Вища аристократія, котра отримувала із своїх наділів частину доходів, припиняла із селянами будь-які відносини і перебувала у столиці.

Уже в X ст. місцеві феодали стають повноправними господарями на місцях, що послаблює попередню централізацію влади. Однак, на відміну від Китаю, де пасивно спостерігали за міграцією селян, місцеві феодали Японії намагалися прикріпити селян до землі і певного феодала. На цій основі виник новий стан — воїни-самураї. До них належали заможні селяни, старости, яких відбирали для боротьби з повстаннями селян і міжусобних війн. Винагородою для самураїв були ділянки землі, надані в користування феодалами. Так започаткували ленні відносини — відносини васальної залежності між феодалом і самураєм, що у свою чергу зумовило формування нових відносин між власне феодалами. У їх середовищі виник і свято дотримувався кодекс військової етики (бусидо — шлях воїна, звідси і назва стану), звід норм поведінки, головною з яких була вірність господарю, готовність віддати за нього життя.

Отже, першою відмінністю Японії від Китаю, Кореї та більшості інших неєвропейських країн були соціально-економічні процеси раннього середньовіччя, які пов'язані з великою роллю родоплемінної феодальної знаті. Більш відкрито в економіці Японії виявилися тенденції до приватизації, збільшення значення приватного володіння за недостатньо розвинутої централізованої влади. У X— XI ст. державні земельні наділи перетворили на спадкове володіння селянських сімей, а сукупність декількох сіл становила володіння знатного дому. Друга відмінність від класичної китайсько-бюрократичної адміністрації полягала в присвоєнні в Японії у X ст. влади на місцях приватновласницькими впливовими сім'ями знаті. Третя, відкрито феодальна тенденція, — прикріплення до землі селян. Із XII ст. простежувалася четверта відмінність японської моделі — влада заможних і система адміністрації загалом у країні ґрунтувалася не на звичайній для східного суспільства чиновницькій бюрократії і військовому стані, а на тих, хто перебував на службі у знатних домах. Отже, базою всіх зазначених відмінностей були приватновласницькі впливові сім'ї.

Феодалізація візантійського суспільства. У X—XI ст. у Візантії сформувався типовий феодальний маєток. Головною робочою силою стає не раб, а пбрик. Він був особисто вільний, міг покинути свою землю, але його могли продати разом із землею, оскільки земля продавалася. Пбрик — той, хто не мав містій (земельної власності та плати за найми), або повністю розорений селянин, прив'язаний до двору боргами чи іншою залежністю. Останнє зумовило високий рівень феодальної ренти. Обсяг ренти, яку сплачували пбрики землевласнику, був значно більший, ніж платежі селян-власників державі. В XI ст. переважала продуктова рента, величина якої становила 30—45 % сукупного доходу пбрика.

Вільні селяни, котрі орендували державну землю, і посаджені на державних землях безземельні поступово перетворювались на державних пбриків. Отже, пбрикію як феодальну форму залежності вважали у Візантії домінуючою та провідною в усіх видах господарства.

Феодалізація візантійського суспільства виявилась і в розвитку васальних відносин, пов'язаних із поширенням форм умовного землеволодіння. Вони розвивались у формі етерії— світи, яку становили невеликі землероби, васали, котрі перебували під захистом і заступництвом багатого власника, безпосереднього утримувача землі. Такі відносини формувалися на основі дружби, тобто вірності, подяки за надані послуги, допомогу. Пріоритет обов'язку перед друзями, порівняно з посадовим та службовим обов'язками, по суті негативно впливав на ідеологічні основи централізованої державності. Це був вияв феодалізації державного апарату зсередини, коли посада вже не була способом виконання визначених функцій і перетворювалась на засіб особистої влади її носія. Наслідком такого явища стало збільшення корумпованості бюрократичного апарату та його неефективності. Накази і розпорядження не доходили до місць призначення і їх не виконували, податки вчасно не отримували, й значна частина їх зникала на шляху до казначейства.