Розділ 4. Становлення європейської цивілізації

Із землеробів виходять найвідважніші люди і найдіяльніші воїни; дохід землероба найчистіший, найнадійніший і найменше викликає заздрощі; люди, зайняті цією справою, зовсім благородні.

Марк Порцій Кетон

Античність — особлива епоха в історії народів Середземномор'я. Вона починається приблизно у VIII ст. до н. е. з формуванням грецьких міст-держав Спар-ти, Афін, Фів, розвитком Карфагена, заснуванням Риму, з проведенням перших олімпіад і закінчується в V ст. н. е. занепадом Західної Римської імперії. Досягнення греко-римської цивілізації в матеріальній і духовній сферах — основа подальшого розвитку європейських країн.

Для античності властиве поєднання, співіснування різних політичних і економічних цивілізаційних моделей та укладів. За 1300 років багаторазово в різних частинах басейну Середземномор'я випробували демократію і деспотію, правління ліпших — аристократію і багатих — олігархію, щоб поєднати республіканські та монархічні складові правління, принципат, військові й адміністративно-бюрократичні системи правління.

Економіка мала переважно натуральний характер. Частина населення, як і раніше, була зайнята в сільському господарстві, причому здебільшого — в землеробстві. Вироблення тканин і одягу з них — головне заняття жінок і дівчат. Однак у цю епоху високого розвитку досягли ремесла, особливо гончарне, ковальське, будівельне. Значних масштабів набуло дорожнє будівництво, кораблебудування, зведення багатоповерхівок, прокладання водопроводів, каналізації.

Оскільки не тільки відносно невеликі поліси, а й великі регіони (Греція, Італія) не могли забезпечити себе всім необхідним, насамперед зерном, а також шовком, спеціями тощо, активно розвивалася зовнішня торгівля.

Створювалися ринки: продавали-купували зерно, худобу, вина, олії, будівельні й оздоблювальні матеріали, зброю, рабів. Поширювалися товарно-грошові відносини, створили єдину, конвертовану систему мір і ваги, здійснювали широкомасштабні кредитні операції.

Соціальна структура античної епохи дуже складна. Найвищу сходинку соціальної піраміди посідала аристократія, патриції — великі земельні власники і рабовласники. їх частка в населенні (разом із членами родин) коливалася від 1,5 до 0,6 %, поступово зменшуючись.

Головну частину населення становив демос, плебеї — вільні хлібороби, власники невеликих наділів землі, а іноді й раби. Це середній прошарок античності — гарант міцності й стабільності всієї системи, його частка становила 50—80 % населення, зменшуючись у періоди криз і збільшуючись унаслідок реформ. Зниження частки вільних, повноправних хліборобів до рівня, нижчого 50 %, а потім і 33, свідчило про настання загальної кризи античної системи.

Основний соціальний конфлікт античності розгортався саме між великими і невеликими землевласниками і був пов'язаний з їхніми інтересами щодо розподілу землі та інших економічних ресурсів.

На найнижчому рівні соціального стану перебували раби. Спочатку їх частка була відносно невеликою — майже 10 % загальної чисельності населення, поступово вона збільшувалась і досягла 25—30 %, а в окремих регіонах (наприклад, в Італії) навіть 50. У пізній античний період частка рабів знову зменшилася, оскільки значну їх частину, зайнятих у сільському господарстві, перевели на орендні відносини, і вони перетворилися на залежних, неповноправних хліборобів — колонів.

Незважаючи на те, що частка рабів, як правило, була істотно меншою, ніж частка вільних землевласників, деякі вчені, наприклад К. Маркс, вважали, що головна суперечність античності — відносини між рабами і рабовласниками, і навіть називали античний спосіб виробництва рабовласницьким.

Проміжне становище посідали ремісники. Заняття ремеслом не вважали особливо почесним. Найчастіше майстерні тримали раби або вільновідпущеники, а також іноземці, котрі не мали прав. Частка ремісників, що спочатку становила незначний відсоток (3—5), поступово зросла — до 10—12 і навіть 15 %.

У двоїстому становищі були й торговці. Торгівлю визначали як ганебне заняття, і нею займалися переважно іноземці. З огляду на те, що це заняття було дуже вигідне, знатні люди теж брали участь у ньому, а також у лихварстві через підставних осіб. Частка торговців, спочатку 1,5—2 % населення, збільшувалася і становила 7—9 %.

У період пізньої античності сформувалися ще дві значні соціальні групи: люмпени — громадяни, позбавлені самостійних джерел існування, які жили за рахунок держави та приватних осіб, котрим вони надавали політичну й силову підтримку, і чиновницько-бюрократичний апарат управління, до складу якого входили переважно вільновідпущеники та збіднілі представники аристократії. Чисельність кожної групи становила 3—4 % населення Римської імперії епохи розквіту й занепаду.

В античний період досягнуто високих показників у розвитку виробництва й споживання матеріальних та духовних благ. Рівень споживання навіть у рабів був істотно вищий, ніж через 1000 років у селян середньовіччя.

Однак середня тривалість життя залишалася незначною (30—35 років), оскільки високими були показники смертності у дітей і матерів, молодих осіб під час воєн, що практично не припинялися, епідеміологічної смертності, що особливо пов'язано з чумою, шлунково-кишковими та простудними захворюваннями. Проте загальна чисельність населення Середземномор'я за античний період збільшилася приблизно втричі — з 20—25 до 70—75 млн осіб. Поширення товарно-грошових відносин сприяло розвитку економіки й економічної думки в античному світі.

Багато вчених вважають, що джерела сучасної західної цивілізації слід шукати саме в античності.