Витрати інституціальної трансформації

Реформатори, які сприйняли неоліберальні ідеї зміни суспільства, проігнорували прогнозування витрат інституціональних трансформацій (власне цього не було відображено і в неоліберальній теорії), не припускаючи, що суспільство не має достатньо засобів для формування нового господарського механізму. Зрозуміло, точно підрахувати втрати інституціональної трансформації надзвичайно важко. Безумовно, вони величезні (для більшості країн СНД обсяг ВВП зменшився більше ніж на 40%). Проте до 1992 р. уже був досвід Польщі, Чехії й Угорщини, на який могли б орієнтуватися колишні республіки СРСР. Ігнорування ним призвело до того, що навіть через 20 років реформування (2010 р.) більшість пострадянських республік, у тому числі Україна, не досягли дореформеного рівня ВВП, життєвого рівня населення тощо.

Серед значних причин трансформаційного спаду, які визначають сучасні економісти (розпад РЕВ, помилкова макроекономічна політика, відплив капіталу та ін.), виокремлюють три узагальнювальні фактори:

1) відволікання ресурсів із традиційних сфер інвестування на створення нових інститутів;

2) витрати дезорганізації (передбачалося, що після лібералізації ціни досягнуть рівноваги (попит і пропозиція врівноважується) за досить нетривалий термін, тому втратами від нерівноваги в перехідному процесі можна знехтувати; досвід свідчить про те, що час перехідного періоду вираховується десятиліттями);

3) витрати перерозподілу перехідної ренти.

Досвід постсоціалістичних країн свідчить про те, що темпи зростання (або спаду) ВВП для економік, що реформуються, суттєво залежить від початкових умов. Проаналізувавши витрати інституціональної трансформації України, можна пояснити механізм цієї залежності. Чим гірша висхідна якість інститутів, тим більше інвестицій відволікається для їх удосконалення; чим далі система від рівноваги, тим триваліший перехідний процес і більші втрати від дезорганізації. Віддаленість від рівноваги означає більші масштаби перерозподілу перехідної ренти, а отже, більші втрати внаслідок боротьби за неї.

На відміну від інших напрямів сучасної економічної теорії в інституціональній теорії головну увагу звертали на аналіз специфічних умов застосування моделей взагалі, причому як на мікро-, так і на макрорівні. З огляду на обґрунтування неоінституціоналістів, що деякі "інституціональні пастки" пояснюються труднощами, пов'язаними з находженням рівноцінної заміни учасникам угоди на мікрорівні, можна з'ясувати, наприклад, сутність того самого бартеру. Підприємство в структурі радянської економіки не мало особливих альтернатив у виборі постачальника і покупця. Після скасування директивного планування підприємства, які перебували у середині виробничого ланцюжка, перетворилися на заручників тих, які були ближчими до споживача. Враховуючи безвихідність ситуації, покупець потенційно міг знизити ціну на продукт, який виробляло це підприємство, навіть нижче собівартості. За збереження попередніх виробничих зв'язків обмежити опортунізм покупця дав змогу тільки перехід на бартерні розрахунки. Як показав досвід України, такий стан характерний до появи інфраструктури посередників.

Обмеження стосовно застосування моделей економічного розвитку, що виникають на мікрорівні, виявляють шляхом аналізу формальних і неформальних інститутів. До перших належать закони, писані правила, до других — звичаї, неписані норми і загальноприйняті умовності. Працювати з формальними інститутами досить легко: інформація про них доступна і можливі досить швидкі зміни за допомогою вольових рішень. Розуміння пріоритетності змін у формальних інститутах відображає зміщення акцентів за реалізації другої хвилі реформ у колишніх соціалістичних країнах на основі "Поствашингтонського консенсусу". Зокрема на новому етапі реформ пріоритетними завданнями були: створення сприятливого інвестиційного клімату, забезпечення гарантій приватної власності, зміцнення структур корпоративного управління, розвиток приватних і суспільних регулятивних структур, збільшення ефективності діяльності податкових органів. Тобто на відміну від реформ першої хвилі, що ґрунтувалися на копіюванні абстрактних моделей з немовби попередньо відомим результатом — досконало конкурентний ринок, реформи другої хвилі спрямовані на досягнення цього результату за допомогою зміни формування інститутів.

Разом із тим, як показав досвід, "інституціональні пастки" виникають і у нових умовах не тільки у результаті неадекватності формальних інститутів та механізмів примусу до використання їх розпоряджень, а внаслідок обмежень, які створюють неформальні інститути. На практиці їх врахування є складнішим процесом, тому неформальні межі діяльності за неоінституціонального підходу практично не враховуються. Саме неформальні інститути найменше піддаються вольовим впливам, а їх зміна має інерційний характер. Ще Т. Веблен з цього приводу зазначав, що інститути — це результат процесів, які відбулися в минулому, тому вони пристосовані до обставин минулого. Звичайний спосіб мислення має тенденцію існувати невизначено довго.

Виявлення обмежень, пов'язаних із неформальними інститутами, потребує застосування наукових методів аналізу, які більше характерні для соціології та інших соціальних наук — польові дослідження або робота з історичними документами. Це зумовлено їх прихованим, імпліцитним характером. Щоб їх визнали, слід надати реформам не виключно технологічного, а генетичного характеру, що означає перенесення акценту з бажаного результату на "спадщину минулого". Неформальні обмеження аналізують переважно в межах класичного інституціоналізму й економіки узгодження. їх вивченню, на думку Т. Еггертссона, за допомогою неоінституціональної теорії перешкоджає переважно теологічний характер неокласичного підходу, прихильниками якого є неоінституціоналісти, і брак нехарактерних для стандартної (неокласичної) економічної теорії методів аналізу.

Не менш важливо для успішного втілення реформ враховувати обмеження, що виникають у середовищі учасників трансакцій внаслідок владних відносин. Більшість сучасних економістів зводять вивчення влади до питань примусу до виконання зафіксованих у законах розпоряджень, тобто ставлять владу в контекст формальних інститутів державності. М. Вебер зазначає, що примусова політична організація, яка функціонує на постійній основі, називається державною, її адміністративний персонал успішно зберігає монополію на легітимне використання фізичної сили з метою забезпечення порядку.

Проте розуміння влади значно ширше, оскільки охоплює також неформальні відносини, які виникають на основі звернення до силових структур держави, і пронизує найрізноманітніші сфери повсякденного життя. На такі локальні та неформальні відносини панування і підлеглості до останньої третини XX ст., як правило, не звертали увагу економісти. Це була швидше прерогатива соціологів і політологів. Разом із тим, вони е одним із найважливіших механізмів інертності та правонаступництва в інституціональних змінах, що особливо виявляється у трансформаційній системі України.