Розглянемо головні причини відставання командно-адміністративної економіки

1. Невирішення питань радикалізації системи стимулів до праці. Незважаючи на деяке посилення матеріальної заінтересованості робітників та службовців і підвищення ролі економічних важелів в управлінні підприємствами, радикальної перебудови господарського механізму на практиці не було здійснено. У результаті в країні на повну силу працював лише кожен третій робітник.

2. Слабка сприйнятливість економіки, що ґрунтувалася на централізованому директивному плануванні й управлінні, до НТП. Середньорічний приріст використаних у виробництві винаходів і раціоналізаторських пропозицій неухильно скорочувався: у 50-х роках він становив 14,5 %, у 60-х — 3, а в 70-х — 1,8 %. У виробництво впроваджували лише 1/5 винаходів. Отже, виявилася протилежність в освоєнні досягнень НТР на попередньому і поточному її етапах.

3. Україна, яка входила до складу СРСР, як і раніше, розвивалася в межах індустріального суспільства з опорою на традиційні галузі, тоді як провідні країни Заходу в 70-х роках почали переходити до нового постіндустріального або інформаційного суспільства. Для нього були характерні різке посилення ролі нематеріального виробництва, особливо освітньої галузі, припинення діяльності ряду традиційних галузей промисловості, перехід до ресурсозберігаючих і наукомістких технологій, індустріалізації споживання. У 1985 р. у США майже кожна п'ята сім'я мала персональний комп'ютер, 3/4 населення працювало у сфері послуг. В Україні у галузях нематеріального виробництва було зайнято менше 27 % працівників.

4. Моральне зношування і технологічне "старіння" вітчизняного устаткування в провідних галузях промисловості. Під час перевірки в 1979—1980 рр. технічного рівня майже 20 тис. видів вітчизняних машин та устаткування з'ясували, що не менш як 1/3 з них потрібно було зняти з виробництва або докорінно модернізувати. На середину 80-х років у більше ніж половині парку виробничого устаткування спостерігалося зношування, що перевищувало 50 %.

5. Загалом екстенсивний характер розвитку української економіки і збільшення труднощів у господарстві різко обмежували можливість вирішення соціальних завдань. Поліпшення добробуту в 70-х — на початку 80-х років швидко сповільнювалося. Житлове будівництво з другої половини 70-х років практично припинили. Частка коштів союзного бюджету, спрямована на освіту й медицину, до 1985 р. зменшилася порівняно з рівнем 1940 р.

6. Випереджальне зростання грошових доходів населення (у 1970—1985 рр. середньомісячна заробітна плата збільшилася з 122 до 190 руб.) щодо пропозиції товарів і послуг загострило продовольчі труднощі, дефіцит товарів народного споживання. Нерівномірний доступ до товарів і послугу зв'язку з розгалуженою якістю та системою пільг, наявністю розподільників тощо значно збільшив розрив у рівні життя основної маси населення України — робітників, селян, інтелігенції — та привілейованих суспільних груп, насамперед партійної та державної номенклатури.

7. Значне відставання інфраструктури галузей від головного виробництва. У легкій і харчовій промисловостях (так звана група Б) зосереджувалося тільки 10 % основних виробничих фондів, тому в загальному обсязі промислової продукції систематично знижувалася частка предметів споживання, що в 1986 р. становила лише 24,7 % порівняно з 60,5 % у 1928 р. Це означало, що всупереч пропагандистським твердженням економіка не орієнтувалася передусім на задоволення потреб людини. Велику частину промислової продукції вилучили зі сфери товарно-грошового обігу, оскільки засоби виробництва не продавали, а розподіляли.

8. Гіпертрофований розвиток ВПК — мілітаризація економіки. Економічна віддача ВПК, на який витрачали величезні матеріальні, фінансові і трудові ресурси, була незначною. Діяльність цих підприємств потребувала величезних бюджетних асигнувань, а їх продукцію здебільшого складували. Навіть нові технології, розроблені у ВПК, унаслідок засекреченості не надходили в інші галузі народного господарства, тому не мали достатнього впливу на розвиток НТП у країні.

9. На початку 80-х років виникли труднощі в отриманні головної експортної сировини — нафти, що доповнилося змінами кон'юнктури міжнародного нафтового ринку. Вичерпалися старі нафтопромисли. Погіршилися геологічні умови видобутку. Суттєво зменшилися обсяги легкої нафти, а для добування важкої нафти потрібне спеціальне устаткування, однак для його виробництва не підготовували машинобудівної промисловості. Конкуренція і перехід до енергозберігаючих технологій у світі вплинули на ціни на енергоносії. Ціна на нафту впала, скоротилися валютні надходження в СРСР. Обсяг експортних надходжень у 1983 р. становив 91,4 млрд дол. США, а у 1985 р. — 86,7 млрд дол.

З метою подолання нестачі валюти залучали зовнішні позики і використовували золотий запас, що знизився з 2050 т у 1953 р. до 681 т у 1987 р. Зовнішній борг у 1987 р. становив майже 80 млрд дол. США (приблизно такий самий борг мали і перед СРСР). Країна заборгувала переважно фірмам і банкам за придбану промислову та сільськогосподарську продукцію. СРСР надавав кредити іншим державам для реалізації продукції свого ВПК, зокрема країнам соціалістичної системи (В'єтнаму, Кубі та ін.), але більшість із них належали до так званого третього світу (Ірак, Сирія, Єгипет, Ангола, Афганістан та ін.), валютна платоспроможність яких була надто низькою. Отже, якщо витрати державного бюджету на погашення зовнішньої заборгованості збільшилися, то надходження із зовнішніх джерел зменшилися.

Протягом тривалого часу до початку 80-х років бюджет СРСР мав досить сталі показники структури доходів і витрат, не було дефіциту або він був невеликим і покривався, як правило, залишками бюджетних коштів на початок року. Доходи консолідованого бюджету були на рівні приблизно 48—50 % ВВП, витрати — 47—49, перевищення доходів над витратами — майже 0,5—1 % ВВП. При цьому до 80-х років дохід від зовнішньоекономічної діяльності становив приблизно 18—20 % доходу бюджету, а витрати на народне господарство — 21—27 % витратної частини бюджету.

Усі зазначені причини зумовлювали погіршення державних фінансів, зростання державного дефіциту. Його щораз у більших обсягах покривали за рахунок грошової емісії та зростання внутрішнього боргу країни. На цьому тлі зростала потреба у збільшенні державних асигнувань на добувні галузі народного господарства. Дотації, які становили 1/5 частину всіх бюджетних витрат, практично заохочували утриманство і безгосподарність промислових підприємств, радгоспів і колгоспів України. Зростали понадпланові втрати внаслідок браку в промисловості та будівництві, недоспорудженого і призупиненого капітального будівництва, зменшення поголів'я худоби. У 1988 р. вони становили понад 7 % бюджетних витрат (29 млрд руб.).

Отже, у 70-ті — середині 80-х років спостерігалося поглиблення "застою" планово-розподільної системи управління господарством. Вона не змогла призупинити падіння темпів виробництва, домогтися виконання встановлених планів випуску продукції, не зважаючи на зниження їхніх завдань у кожній п'ятирічці, перевести економіку на інтенсивний шлях розвитку, хоча це неодноразово декларувалося, звільнитися від збиткових підприємств (їх частка в 1985 р. становила 40 % від загальної кількості), забезпечити зменшення витрат матеріальних, енергетичних, трудових та інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції. Економіка була недостатньо сприйнятливою до НТП, унаслідок чого СРСР залишив поза увагою другий етап сучасної НТР і технологічно значно відстав від провідних країн Заходу.

У роки "застою" (70-ті — середина 80-х років XX ст.) в економічній теорії та господарській практиці переважали погляди "антитоварників". Українські представники цього напряму політекономії:

1) відстоювали теоретичні положення про переваги державної власності, суспільний характер праці та товару в умовах соціалізму;

2) вважали, що товарно-грошові відносини, закон вартості відіграють другорядну роль, орієнтували суспільство на поступове припинення товарно-грошових відносин в умовах формування так званого розвиненого соціалізму;

3) приділяли головну увагу розвиткові директивної планомірності в організації суспільного виробництва й обґрунтуванню потреби посилення дії закону планомірного розвитку, що відповідно відобразилося і на економічній політиці держави — гіпертрофована роль державної власності, надмірна централізація і бюрократизація під час прийняття господарських, науково-технічних, соціально-економічних та інших рішень.

Потрібні були суттєві зміни, зокрема і в теорії щодо розуміння товарно-грошових відносин, щоб перетворити їх на економічний інструментарій підвищення матеріальної заінтересованості працівників у збільшенні обсягів виробництва, продуктивності праці, поліпшенні якості продукції, економії матеріалів, трудових, фінансових витрат, широкому використанні НТП, що сприяло б значному підвищенню ефективності національної економіки.

1985—1991 рр.

На тлі стагнації економіки СРСР швидкими темпами розвивалася світова економіка. Позитивні зміни у промислово розвинутих країнах впливали на радянське керівництво, підштовхували його до вироблення планів прискореного соціально-економічного розвитку країни на основі науково-технічного прогресу. Розроблена програма докорінної реконструкції передбачала забезпечення оптимальних темпів економічного зростання на основі великих інвестицій у сферу виробництва засобів виробництва. На розвиток машинобудування з метою оновлення його основних фондів у 12-й п'ятирічці (1986—1990) планували використати вдвічі більше коштів, ніж у попередній, 11-й, п'ятирічці. Передбачали значні кошти спрямувати на розвиток і впровадження наукових розробок, насамперед у приладобудуванні. По суті, намагалися по-новому індустріалізувати країну шляхом централізації бюджетних ресурсів, розподілу та перерозподілу їх, зміни структури бюджету під жорстким адміністративним контролем. Отже, в основу стратегії прискорення було покладено два імперативи: 1) догнати і випередити Захід у найближчі часи; 2) здійснити економічний прорив, спираючись на переваги державного соціалізму.

Однак мобілізувати необхідні для нової індустріалізації кошти не вдалося. На початку 1989 р. стало зрозуміло, що ухвалені раніше програми не реалізовано. Зменшення капіталовкладень призвело до зростання незавершеного будівництва, збільшення термінів уведення в дію об'єктів будівництва, зниження темпів зростання виробництва у різних галузях. Головні причини цього полягали у тому, що бракувало бюджетних коштів, спрямованих для вирішення поставлених завдань, і не можна було забезпечити в межах функціонуючої економічної системи високої ефективності капіталовкладень у нову індустріалізацію.

Основними джерелами отримання бюджетних коштів для розвитку машинобудування і прискорення науково-технічного прогресу мали стати доходи від експорту енергоносіїв та підвищення прибутковості галузей народного господарства. Проте ціни на нафту, яку продавали за вільно конвертовану валюту, становили в 1988 р. лише 44 % від рівня 1985 р. Аналогічну динаміку мали ціни на газ. Унаслідок цього в 1985—1990 рр. доходи від продажу енергоносіїв впали вдвічі. Скорочення доходів бюджету спостерігалося також у результаті зменшення імпорту товарів народного споживання на користь збільшення імпорту машин та устаткування і втрати внаслідок цього частини податку з обігу. Несприятливі для СРСР зміни кон'юнктури на світовому ринку і неможливість скоротити імпорт спричинили, починаючи з 1985—1986 рр., прискорення зростання зовнішньої заборгованості країни. З 90-х років XX ст, країна зазнала фінансової кризи.

Усі ці фактори змушували партійно-державне керівництво країни шукати шляхи виходу зі становища. Було усвідомлено потребу структурної перебудови промисловості, зміни економічних відносин у народному господарстві. Це виявилося у намаганнях розширити госпрозрахунок, встановити прямі економічні зв'язки між підприємствами, сформувати орендні відносини тощо. Проте поступово формувалося розуміння необхідності не поліпшення, а великих перетворень, зміни економічної моделі, що діяла в СРСР. Важливим кроком на цьому шляху було прийняття законів "Про індивідуальну трудову діяльність" (1986), "Про кооперацію" (1988), які з численними застереженнями легалізували мале приватне підприємництво. Через два роки 15 % активного населення займалося малим приватним підприємництвом. Більшість кооперативів працювала у сфері послуг, виробництві товарів народного споживання, будівництві та торгово-посередницькій діяльності, проте швидко з'являлися кооперативні комерційні банки. В1990 р. було ухвалено закони "Про акціонерні комерційні товариства" і "Про цінні папери", що засвідчили появу складових ринкової економіки в СРСР. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років у СРСР почалася "комп'ютерна революція" — масове поширення персональних комп'ютерів, імпортованих з інших країн.

Разом із тим, нові підприємці, використовуючи ненасиченість ринку товарів та послуг і слабкість законодавчого регулювання, різко збільшували ціни й орієнтувалися здебільшого на заможних людей. Як правило, не маючи банківських кредитів, вони активно "відмивали" капітали тіньової економіки (за оцінками, майже 70—90 млрд руб. щороку) і швидко потрапляли під вплив організованої злочинності, яка зростала і зуміла створити тотальну систему рекету приватного бізнесу. Отримані приватними підприємствами (насамперед у торгово-посередницькій сфері) і тіньовиками гроші започаткували первісне нагромадження капіталу.

У 1987 р. здійснювали економічну реформу, її порівнювали з реформою 1965 р., проте в низці аспектів вона була більш радикальною. її мета полягала у переході від адміністративних до переважно економічних методів управління. Ключовими гаслами стали розширення самостійності підприємств, переведення їх на господарський розрахунок, самофінансування і самоуправління. Такі ідеї відобразились в ухваленому 30 червня 1987 р. Законі "Про державне підприємство", який набув чинності для всіх підприємств у 1989 р. Підприємства мали право самостійно планувати свою діяльність, спираючись на рекомендовані, а не директивні завдання, на контракти із постачальниками та споживачами і на державні замовлення. Діяльність підприємства регулювали не міністерства і відомства, а довготермінові економічні нормативи. Вони могли також укладати прямі договори з іншими підприємствами, а деякі — формувати зв'язки навіть з іноземними фірмами. Проте оскільки реформа не змінила відносин державної власності, що ототожнювалася із загальнонародною, розширення прав підприємств не супроводжувалося відповідним підвищенням відповідальності їх за результати господарської та фінансової діяльності.

У процесі реформ підприємства почали зменшувати капітальні вкладення і різко підвищили заробітну плату. Використовуючи найменшу можливість, їх керівники підвищували ціни, що зумовило інфляцію. Разом із тим, незважаючи на проголошення самофінансування, багато підприємств, як і раніше, брали державні субсидії (до 40 %). Отже, порушили директивні, планові регулятори промисловості, а ринкові так і не впровадили. Половинчасте, непродумане реформування не дало змоги розв'язати гострі економічні проблеми і зумовлювало лише швидке зростання народногосподарських диспропорцій, розбалансованість економіки.

Перетворення в сільському господарстві передбачали перебудову системи управління, деяке розширення самостійності колгоспів і радгоспів, упровадження орендних договорів, тобто надання селянським сім'ям права брати землю в оренду на тривалий термін і розпоряджатися виробленою продукцією. По суті, це була спроба створити соціалістичне, тобто без запровадження приватної власності на землю, підконтрольне державі фермерство. Однак такі заходи не дали суттєвих результатів. Формування управлінської суперструктури — Державного агропромислового комітету, який об'єднував низку міністерств і відомств, що відали галуззю, також не мало ефекту в розв'язанні сільськогосподарських проблем і не дало можливості домогтися реального підвищення самостійності й ініціативи колгоспів та радгоспів. Селяни-орендарі зазнали великих труднощів у фінансуванні, придбанні техніки, а також численних бюрократичних перешкод, а іноді й недоброзичливого ставлення місцевих органів і навіть односельчан. Унаслідок цього до літа 1991 р. господарствами орендарів було охоплено тільки 2 % землі та 3 % поголів'я худоби.

Для народного господарства СРСР найгострішими були фінансові проблеми, які радянські керівники традиційно вважали другорядними порівняно з виробництвом. Недооцінення і нерозуміння цих проблем посилювали застійні явища в економіці та суспільстві і водночас прагнення швидше забезпечити прискорений економічний розвиток, вирішити соціальні завдання. На це нашарувалися помилкові рішення, особливо стосовно антиалкогольної кампанії, яка завдавала збитків, за деякими оцінками, на 10 млрд руб. щороку, і зростання заробітної плати (у 1988—1989 рр. удвічі порівняно з 1987—1987 рр.), що значно випереджало зростання матеріального виробництва та продуктивності праці, збільшення на 1/4 соціальних виплат. Це призвело до порушення макроекономічного балансу, яке посилилося також у результаті об'єктивних причин: зниження світових цін на енергоносії та непередбачені витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи (безпосередні збитки оцінюють у 8 млрд руб." близько 1,5 % національного доходу), а пізніше і землетрусу у Вірменії.

Традиційний для радянської держави незначний дефіцит консолідованого бюджету, який оцінювали приблизно в 2—3 % і покривали переважно за рахунок вкладів населення у державні ощадні банки, почав значно збільшуватися. У 1985 р. він становив, за деякими підрахунками, лише 1,8 %, у 1986 р. — 5,7, У 1987 р. — 6,4, а в 1988 р. — 9,2 %. Це у свою чергу не тільки привело до пошуку кредитів на Заході, а й зумовило інфляцію, спочатку приховану, що виявилася шляхом вимивання товарів зі споживчого ринку, різкого збільшення дефіциту.

Невдоволення населення швидко зростало, а президент СРСР М.С. Горбачов став менш популярним.

В економіці це виявилось у посиленні соціальної напруженості, виникненні масових страйків і стрімкому зростанні кількості популістських рішень. Почався розпад радянської держави. У 1988—1990 рр. він набув вигляду "параду суверенітетів", тобто розширилися повноваження союзних республік, які проголосили верховенство власних пріоритетів, місцевих законів над союзними, ігнорували розпорядження центру, в тому числі про перерахування податків, самостійно шукали шляхи виходу з кризи. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. У грудні 1991 р. лідери Росії, України і Білорусі (країн — засновниць СРСР) оголосили про скасування Союзного договору 1922 р. і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до складу якої ввійшли 11 колишніх союзних республік (без Грузії та країн Прибалтики). СРСР перестав існувати.