Відбудова і розвиток народного господарства

Згідно з офіційними даними, вже в 1948 р. за обсягом промислового виробництва Україна досягла довоєнного рівня, проте промислове виробництво формувалося в основному на екстенсивній основі.

Успіхам у розвитку індустрії, капітальному будівництві сприяли не тільки внутрішні чинники (важка праця людей, концентрація ресурсів за рахунок економії на життєвому рівні народу, сільському господарстві, легкій промисловості та соціальній сфері), а й репарації Німеччини. Загалом вони становили майже половину устаткування для об'єктів промисловості України, що прискорило НТП. Проте репарації та воєнні трофеї не могли компенсувати брак великих іноземних інвестицій, масштабну допомогу СРСР східноєвропейським країнам радянського блоку, Китаю та Кореї.

Значні промислові потужності вивільнила конверсія. У 1946 р. частка військових витрат знизилася до 24 % (порівняно з 32 % у 1940 р.); чисельність збройних сил у 1945—1948 рр. зменшилася більш ніжу 3,9 разу: з 11,4 до 2,9 млн осіб. Щоправда, у 1947 р. спад у деяких військових галузях знову змінився піднесенням. Однак, навіть за офіційними даними радянської статистики, у четвертій п'ятирічці на зміцнення обороноздатності спрямували 19,8 % держбюджету (у першій п'ятирічці — 5,4 %, у другій — 12,7 і за три роки третьої — 26,4 %). Завдяки цьому на середину 50-х років в Україні почав формуватися військово-промисловий комплекс, який працював на забезпечення потреб СРСР і був важливою, пріоритетною частиною економіки.

Важким залишалося становище в сільському господарстві. Тиск на село можна порівняти хіба що з періодом масової колективізації, але у післявоєнний період головні зусилля державно-адміністративного апарату зосереджувались не на створенні колгоспів, а на безжалісному вилученні у них продовольчих ресурсів і грошей. Часто, виконавши державний план поставок, колгоспи залишалися без хліба. У 1947 р. середня норма видачі зерна на трудодень була нижча від рівня 1940 р. майже в 2 рази, а в деяких колгоспах селянам взагалі не видавали зерна. У наступні роки, незважаючи на деяке поліпшення, доходи від колгоспів становили в середньому лише 20,3 % грошових доходів сім'ї селянина, а 27,4 % колгоспів у 1950 р. зовсім не видавали грошей на трудодні. Внаслідок розгорнутої державної кампанії протягом 1946—1947 рр. зменшили площу присадибних ділянок селян на 10,6 млн га.

Українське село було основним "донором" національної економіки і разом з тим перебувало на другому плані щодо виділення державних ресурсів. Не випадково на початку 50-х років виробництво сільськогосподарської продукції лише наблизилося до довоєнного рівня, хоча за планом четвертої п'ятирічки мало перевищувати його на 27 %. За офіційними даними середньорічні темпи збільшення обсягів сільськогосподарського виробництва в 1950—1953 рр. становили 1,6%.

Незважаючи на посилення тиску на село, продовольча проблема в післявоєнні роки залишалась гострою. Лише в грудні 1947 р. скасували карткову систему на продовольчі та промислові товари і їх почали продавати у відкритій торгівлі за єдиними державними роздрібними цінами. Водночас зі скасуванням карткової системи здійснили грошову реформу, мета якої полягала у ліквідації наслідків війни у фінансово-грошовій сфері та впорядкуванні усієї фінансової системи. Такі заходи уряду мали неоднозначні наслідки. Зокрема, скасування карткової системи, безумовно, свідчило про певну стабілізацію народного господарства. Проте після 1947 р. заробітна плата більшої частини населення, що зросла лише на половину довоєнного рівня, суттєво відставала від нових державних цін, які майже втричі перевищували його. Тому в 1947—1950 рр. ціни ва товари знижувалися у п'ять разів. Потім цей процес назвали сталінським курсом на регулярне зниження цін.

Неоднозначно вплинула на життєвий рівень населення і грошова реформа. З одного боку, вона привела грошову масу, що була в обігу, у відповідність до потреб господарства. У роки війни у зв'язку з великими воєнними витратами і дефіцитом державного бюджету країна вимушено здійснювала грошову емісію. Крім того, на окупованих територіях фашисти з метою підривання економіки СРСР пустили в обіг значну кількість фальшивих грошей. Тому після війни грошова маса була в обігу в 3,8 разу більшою за довоєнну і значно перевищувала потреби народного господарства. Внаслідок цього купівельна спроможність рубля знизилася. Переоцінили трудові заощадження населення в ощадних касах на кількох умовах: до 3 тис. руб. грошові знаки обмінювали як 1: 1; для тих, хто мав вклади від 3 до 10 тис, обмін здійснювали як 2:3, а для вкладів понад 10 тис. руб. — як 1: 2. З іншого боку, грошова реформа негативно вплинула на селянство, яке зберігало гроші головним чином удома і було змушене зробити обмін із розрахунку 1:10.

Незважаючи на поступове збільшення номінальної, а частково і реальної заробітної плати, навіть у містах рівня життя 1940 р. досягли тільки в 1951 р., а рівня 1928 р., який у свою чергу наближався до рівня 1913 р., — лише в 1954 р. Украй погіршилася ситуація з житлом.

Отже, політичне і господарське керівництво СРСР у післявоєнні роки обрало найбільш складний і ресурсномісткий варіант відбудови та розвитку радянської економіки. Він не лише передбачав авторитарний розвиток з опорою на власні сили, а й обмежувався курсом на максимальне форсування важкої промисловості і ВПК шляхом безпрецедентного пограбування села, стримування життєвого рівня населення, гальмування розвитку соціальної сфери, легкої та харчової промисловостей. Реалізація такого курсу потребувала не тільки масштабного позаекономічного примусу, а й масових репресій і разом з тим формального схвалення його (курсу) населенням країни. У цей період СРСР, до складу якого входила Україна, завершив формування післявоєнної командно-адміністративної системи.

Теоретичне закріплення сформованої системи відобразилося у розвитку економічної думки Радянського Союзу й України. її спрямування простежується у книзі Й.Сталіна "Економічні проблеми соціалізму в СРСР" (1952). Помилкові положення цієї роботи, які увійшли до нового підручника з політекономії в 1954 р. вже після смерті Й. Сталіна, негативно вплинули на розвиток економічної думки та господарську практику в Україні. Вони полягали у тому, що:

1) помилково трактували проблеми розвитку колгоспної власності, яку порівнювали з державною, що призвело до формальної відмінності між колгоспами і радгоспами, яка відображала становлення державного монополізму в аграрному секторі, коли країна повністю розпоряджалася колгоспним майном і не турбувалася про самих колгоспників;

2) сформувалася неправильна думка, згідно з якою в умовах соціалізму попит населення на товари має завжди випереджати їх виробництво, що виправдовувало постійний товарний дефіцит, який є прихованою формою інфляції;

3) закон переважного зростання виробництва засобів виробництва однобічно трактували як безперервне випередження І підрозділом суспільного виробництва (виробництво засобів виробництва) темпів зростання II підрозділу (виробництво засобів споживання), який на практиці використали з метою проведення політики форсованої індустріалізації, першочергового розвитку ВПК, відмови від можливості швидко розвивати галузі, що виробляють предмети споживання, сільське господарство, нематеріальне виробництво;

4) закону "відповідності" виробничих відносин характеру продуктивних сил надали статус жорсткої неминучості ("закон обов'язкової відповідності").

Неправильно розв'язали проблему товарного виробництва за соціалізму, що також вплинуло на розвиток економічної думки та практики.

Аналізуючи товарне виробництво і дію закону вартості за соціалізму, Й. Сталін неправильно трактував причини збереження товарного виробництва в радянській економіці. Єдиною причиною він вважав колгоспну власність, а з майбутнім відмиранням її пов'язував і зникнення товарного виробництва.

Й. Сталін проголосив тезу: товарне виробництво за соціалізму є особливим. У його тлумаченні ця особливість полягала у таких властивостях:

— товарне виробництво не має капіталістичного характеру (ліквідовані система найманої праці, оскільки робоча сила — не товар, і система експлуатації чужої праці, виробництво додаткової вартості);

— за сутністю товари є лише предметом споживання і деякою частиною засобів виробництва у вигляді сировини;

— засоби виробництва в умовах соціалізму по суті не є товарами і не мають вартості на тій основі, що не перебувають у вільному товарообігу, не є об'єктом купівлі-продажу (розподілялися державою), не переходять від одного власника до іншого (є власністю держави), хоча і мають товарну форму ("зовнішню оболонку товарів").

На його думку, вітчизняні засоби виробництва справді беруть участь у товарообігу і їх продають тільки у сфері зовнішньої торгівлі. Це суперечило навіть Марксовому закону вартості як одному з основних законів товарного виробництва.

Насправді, з теоретичного погляду, всі галузі національного господарства взаємопов'язані процесом виробництва і відтворення матеріальних благ незалежно від того, чи здійснюються господарські процеси планомірно чи шляхом саморегулювання (ринковими механізмами). Якщо є об'єктивна основа функціонування товарного виробництва (суспільний поділ праці, різні форми власності, самостійність виробництв та ін.), то цей взаємозв'язок не відбувається за межами законів вартості та обігу. Неправильне розуміння товарної природи засобів і дії закону вартості зумовлювало свавілля в політиці, а у практиці ціноутворення призвело до порушення планомірного, пропорційного розвитку економіки.

Після опублікування праці Й. Сталіна у розвитку української економічної думки виокремилося декілька течій, які суперечили одна одній:

1) "товарники", які вважали соціалістичне виробництво хоч і некапіталістичним, але на противагу сталінській концепції товарним за суттю;

2) "антитоварники", котрі підтримали сталінські ідеї та визнали наявність товарного виробництва за соціалізму лише під час виробництва й обміну товарів народного споживання і тільки в одній сфері — у зовнішній торгівлі;

3) "антитоварники" консервативного напряму, які вважали, що вироблений за соціалізму товар взагалі не є товаром у класичному розумінні. їх аргумент полягав у тому, що в умовах соціалістичної економіки товар виробляють не на стихійний ринок, а на відомий, раніше запланований. Ще до виробництва суспільство визнає його необхідним, він уже має планову ціну.

Полеміка між цими напрямами української економічної думки тривала до 80-х років XX ст.