Згортання неПу і формування командної економіки

Як і кожна перехідна модель, НЕП не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. Наприкінці 20-х років резерви "ефекту відбудування" вичерпались, країна перебувала на межі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. У1926 р. виявили брак металу, а потім інших матеріалів та сировини, що було зумовлено новим будівництвом, напруженими планами випуску продукції на діючих підприємствах. Для регулювання постачання створили Комітет державних замовлень. Товарний голод охопив і споживчий ринок.

Головні причини цього полягали:

1) у невиконанні хлібозаготівлі (внаслідок невдоволення селян державними заготівельними цінами) та експортних зобов'язань, що зменшило валютні надходження, і відповідно скороченні промислового виробництва та капітального будівництва;

2) значно швидшому зростанні попиту на внутрішньому ринкові порівняно з пропозицією (збільшення чисельності робітників у промисловості та будівництві, зниження на 10 % у 1927 р. цін з одночасним зростанням номінальної заробітної плати працівників збільшили платоспроможний попит);

3) політиці активного витіснення з 1926 р. приватного капіталу: підвищення тарифів на перевезення приватних вантажів, призупинення державного кредитування приватних підприємств, уведення в 1927 р. податку з надприбутку, заборона надавати приватним особам в оренду державні підприємства і поновлювати старі договори, зменшення кількості іноземних концесій (до 1930 р. ліквідували більшість концесій, у 1931 р. — приватну промисловість);

4) одержавленні розподілу: в 1929 р. було здійснено перехід на карткову систему постачання; у лютому 1930 р. ліквідовано товарні біржі та ярмарки.

Перед урядом СРСР постали такі альтернативи:

1) або помірні темпи розвитку всього господарства на базі НЕПу і поступове скорочення відставання від провідних капіталістичних країн;

2) або відмова від ринку, повернення до командно-адміністративних методів, концентрація ресурсів і форсований розвиток головної ланки господарства — важкої індустрії.

Вибрали другу альтернативу.

На думку радянських економістів-істориків, нова економіка була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною перспективною лінією. Згортання наприкінці 20-хроків НЕПу зумовлене внутрішніми економічними суперечностями цієї політики та суперечливими процесами в суспільстві. Серед них: зниження темпів розвитку, вичерпання ресурсів, небажання більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політики, швидка диференціація суспільства, зростання соціальної напруженості, а отже, і створення соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин. Цього потребувала і державна політика реалізації курсу індустріалізації, ухваленого XIV з'їздом ВКП(б) у грудні 1925 р. Почала розкручуватися "машина надзвичайності": у 1927 р. програма переконструювання НЕПу, розвиток кооперування за виробничим принципом і колективізації, розширення планових засад в економіці, активний наступ на капіталістичні елементи міста і села.

Відновлення і розширення державного сектору створили умови і зумовили потребу переходу від річного планування у формі контрольних цифр до перспективного. Перший п'ятирічний план (1928—1932) затвердили в 1929 р., за ним в 1933—1937 рр. втілювали у життя другий і в 1938—1942 рр. — третій п'ятирічні плани. Держплан УСРР, як і союзний, щодо першого п'ятирічного плану стояв на таких позиціях: у 1932 р. частку першого підрозділу у валовій продукції всієї промисловості збільшили до 53,4 % порівняно з 39,5 % в 1928 р.

Після взяття курсу на модернізацію промислового потенціалу країни перед радянським керівництвом одразу виникло три проблеми: кошти, сировина і трудові ресурси для розвитку індустрії. Одержати це можна було від селянства, яке становило більшість населення. Звичні адміністративні методи в економіці — перекачування коштів шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію (в роки першої п'ятирічки вони іноді становили 1/8 ринкових) — уже не могли ефективно задовольнити потреби індустріалізації. Виходом була колективізація, оскільки колективне (контрольоване і кероване державою) господарство могло швидко забезпечити збільшення обсягів виробництва та фінансових надходжень.

Колективізація розпочалась у 1928 р. Першочергове завдання у галузі сільського господарства полягало у розвитку всіх форм кооперації (виробничої, житлової, кредитної, споживчої тощо), а перспективне завдання — у поступовому переході до колективного обробітку землі на основі нової техніки (механізація, електрифікація). Проте не встановлювалися терміни, форми і методи кооперування. XV з'їзд ВКП(б) (1927) передбачав повільний, поступовий, добровільний перехід до кооперації, однак більшовики на практиці прагнули і вдалися до швидких темпів і жорстких методів. Було порушено закріплені на папері головні принципи кооперації. Форсування колективізації призвело не лише до різкого скорочення поголів'я худоби і збору зернових, а й до величезних людських жертв (майже 10 млн осіб). Трагедією українського народу став свідомо організований більшовицькою владою голодомор 1932—1933 рр. У роки перших п'ятирічок діяла карткова система постачання населення (до 1936 р.). Водночас колективізація насильно створювала нову соціальну базу для перетворень в аграрному секторі, підвищення продуктивності праці, вивільнення трудових ресурсів для інших галузей економіки.

Протягом 1929—1933 рр. здійснили господарські реформи, що завершили процес обмеження ринкових відносин і сприяли формуванню економічної системи, яка ґрунтувалася на командно-адміністративних методах управління економікою. Різко збільшилася чисельність чиновників (лише за роки першої п'ятирічки у 16 разів), адміністрування охопило всю соціально-економічну структуру суспільства. Посилилась єдиноначальність, що утвердило командний стиль в управлінні економікою і панування директивних методів керівництва.

Заперечення ринкових відносин зменшувало роль і значення господарського розрахунку. З посиленням директивного планування й управління економікою послаблювалася роль прибутку, він майже повністю надходив до бюджету, з якого фінансували капіталовкладення. Ввели пряме банківське кредитування (1930 р.), а матеріально-технічне постачання здійснювали за принципом розподілу. Підприємства, що входили до складу трестів, отримували кредити згідно з планами, які утверджували трести. Передбачалося, що відкриття підприємствами власних рахунків у банку підвищить їх оперативність, проте реалізація цих заходів призвела до протилежного результату. Кредитування почали здійснювати "під план", що підривало власне основи госпрозрахунку. До того ж розуміння госпрозрахунку змінилося: фінансово-господарська самостійність зводилася до простого порівняння доходів і витрат підприємства, а сам госпрозрахунок розглядався як форма обліку і контролю. Держбанк за рахунок покупців оплачував рахунки постачальників незалежно від якості й асортименту продукції, а також компенсував усі витрати постачальників.

Не стимулювала розвитку ініціативи підприємства і податкова реформа, хоча замість великої кількості податків і видів податкових вилучень у бюджет запровадили податок з обігу та відрахування з прибутку.

Отже, у 30-х роках було створено економічну систему, що ґрунтувалася на жорсткому централізмі та директивності. По суті, держава знову перейшла до своєрідної розкладки як у сільському господарстві (обов'язкові поставки), так і в промисловості, де встановлювали жорсткі директивні завдання щодо виробництва та розподілу продукції, а прибуток підприємства практично повністю вилучали в бюджет держави. Утвердилися командно-бюрократичні методи управління. Урізання самостійності та прав підприємств призвело до того, що підприємства як одиниці господарювання перетворювалися на виконавчі органи центрального керівництва. Все це завершилося виникненням командно-адміністративної системи управління народним господарством.

Слід зазначити, що були спроби повернутися до економічних методів управління. Наприклад, у 1931 р. розгорнувся рух госпрозрахункових бригад, почали переводити на госпрозрахунок цехи, намагалися здійснювати нову тарифну реформу, спрямовану на збільшення різниці в оплаті кваліфікованої та некваліфікованої праці. Однак це відбувалося під централізованим контролем і завершилося розширенням сфери застосування адміністративно-командних методів. Якщо у період НЕПу в плануванні брали до уваги регулювальну роль ринку і закону вартості, то за централізованого директивного планування й управління регулятором виробництва вважали план, який недостатньо враховував ринок предметів споживання, а часто й зовсім його ігнорував. До того ж ринку засобів виробництва, капіталу, найманої праці вже не було.

Розвиток централізованого планування відбувався по лінії все більшого охоплення планом усього народного господарства. На відміну від першого п'ятирічного плану другий охопив розвиток усіх галузей господарства — промисловості, сільського господарства, транспорту, товарообігу. У першому п'ятирічному плані визначили завдання розвитку промисловості колишньої ВРНГ (60 % усієї промисловості), другий п'ятирічний план охоплював усю промисловість. Якщо план ГОЕЛРО вирішував конкретні виробничі завдання по 17 галузях, а перша п'ятирічка — по 50, то друга — по 120 галузях промисловості. Жорстко регламентували не лише планові завдання, а й ресурси для їх виконання, форми та обсяги оплати праці, інші показники.

Централізоване директивне планування спостерігалося також у сільському господарстві. Ще в роки першої п'ятирічки почали розробляти державні посівні плани, які доводили до кожного району та колгоспу. У 1932 р. уперше створили план тракторних робіт машинно-тракторних станцій (МТС) (у 1937 р. їх налічувалося 5518 і вони обслуговували 91,5 % колгоспів), у 1935 р. — розвитку тваринництва на кожний рік, у 1938 р. — здійснення агрокультурних заходів. Відновили методи позаекономічного примусу, які використовували в роки "воєнного комунізму".

У найпотворнішій формі командно-адміністративні підходи виявилися в насильницьких методах і прискорених темпах колективізації, затвердженої у другій п'ятирічці (у колгоспи об'єднали 93 % усіх селянських господарств і 99 % посівних площ). Управління ґрунтувалося не на економічних методах, а на волюнтаристському втручанні в процеси виробництва, обміну та розподілу сільськогосподарської продукції. Планування, яке ігнорувало об'єктивні закони розвитку, набувало по суті волюнтаристського бюрократичного характеру.

Результати розвитку економіки, сформованої на основі такої плановості, були суперечливими. З одного боку, система допомогла швидко мобілізувати і сконцентрувати економічні ресурси в чітко визначених сферах господарської, наукової, соціальної діяльності. Наприклад, у період другої п'ятирічки досягли збільшення валової продукції промисловості у 2,2 разу, 80 % якої отримали від нових і реконструйованих підприємств, зростання обсягів продукції в сільському господарстві— у 1,5 разу, зниження собівартості продукції на 10,3 % (у першій п'ятирічці спостерігалося її збільшення на 2,3 %). Країна здобула техніко-економічну незалежність. Вона виробляла практично всі види промислового устаткування, а в 1936 р. посіла перше місце в Європі та друге у світі за обсягом промислової продукції, хоча за виробництвом на одну особу ще відставала від розвинутих країн. З іншого боку, вже тоді неодноразово виникало питання про ліквідацію воєнно-комуністичних командних методів управління аграрним сектором, які ґрунтувалися на жорсткій регламентації господарської діяльності колгоспів і радгоспів, а непрямо — і особистих підсобних господарств.

У роки третьої п'ятирічки поряд із посиленням галузевого планування більшу роль відігравало планування народного господарства в територіальному значенні. Це супроводжувалося зміцненням централізованого планування. В Україні в 1940 р. при Раднаркомі республіки було створено Економічну раду, яка мала посилити роботу уряду з керівництва господарськими наркоматами, здійснювати контроль за виконанням планів, розглядати мобілізаційно-оборонні питання. Організовували такі самі ради з контролю за випуском товарів широкого вжитку, сільського господарства і заготівлі, комунального господарства, палива та транспорту. Утверджувався принцип директивності господарських планів, збільшився ступінь централізації планування виробництва та розподілу продукції, фінансових і трудових ресурсів. Значно зросла роль Держплану СРСР як народногосподарського штабу країни і Держплану України як такого самого штабу в масштабі республіки. Однак для другої половини 30-х років характерні значні проблеми у господарському житті. У лютому 1941 р. зробили спробу визначити методи їх розв'язання. Знову передбачалося повсюдне втілення госпрозрахункових відносин і низки інших заходів, але розпочати їх реалізацію не вдалось. Ставало зрозумілим те, що форми і методи планового управління, які сформувалися, значною мірою вичерпали себе і спричинили багато негативних явищ в економіці.

Слід зауважити, що це був період утвердження сталінізму, який в особливо жорстокій формі виявився в Україні у вигляді голодомору 1932—1933 рр. — політика придушення забезпечених господарів-селян, яких на території України налічувалося майже втричі більше, ніж у цілому на території Росії. Це люди, які виросли в ринковій боротьбі та не вважали за потрібне, щоб влада втручалася у ринкову гру. Для більшості з них бідняк — лише невдаха і ледар, який винен у власній бідності. Забезпечений господар чітко прислуховувався до ідеологів правого реформізму, йому подобалися статті та промови "пізнього" М. Бухаріна, який з 1925 р. з невеликим відхиленням виступав з вимогою нормального відтворювального процесу, що створюватиме однакові умови для всіх.

На думку М. Бухаріна, для індустріалізації необхідні нагромадження, що є у забезпеченого селянина — куркуля. Середняк успішно забезпечує просте відтворення, а у бідняків відтворення від'ємне. Передання нагромаджень забезпечених селянських господарств через податки можливе лише шляхом нормального розширеного відтворення у цьому господарстві. Забезпеченого господаря ображати не можна, адже він джерело нагромадження. Процес індустріалізації М. Бухарін пропонував здійснювати за класичною схемою — від легкої промисловості до важкої, від виробництва предметів споживання до виробництва засобів виробництва.

Позиція М. Бухаріна для сталінського керівництва була неприйнятною, оскільки не враховувала: 1) настрій бідняцько-середняцьких селян, які підтримали ідею перерозподілу багатства; 2) політичну потребу прискореного процесу індустріалізації: країна неминуче мала зіштовхнутися у військовій боротьбі зі світом капіталізму.

Частину українського села становили бідняки — люди, котрі сприйняли ідеї всезагального добробуту і готові досягти його ціною нетривалої, але рішучої боротьби, їх завдання полягало в тому, щоб забирати у багатих, експропріювати власників великих капіталів і встановити "царство зрівнялівки", в якому б ніхто не виокремлювався із загальної, хоча і сірої маси. Такому господареві ближче не конкурентна боротьба на ринку, а ідеї Л. Троцького (1879—1940) — червоногвардійської атаки на капітал і націоналізації.

Значна частина середняків покладалася на вождя" як колись на царя, наївно сподіваючись на те, що він допоможе утримати спокій. Обіцянки Й. Сталіна — жити артіллю, господарювати самостійно, виконувати лише податкові зобов'язання перед державою, використовувати державні трактори і машини — приваблювали життям у перспективі під опікою держави.

Й. Сталін вибрав простий шлях, практично подібний до троцькізму — насильно здійснив колективізацію, обманувши селян. Цьому сприяло фізичне знищення інакодумців, що посилило загальне однодумство і згоду з лінією Сталіна. Багато політичних діячів легко відмовилися від своїх поглядів, не змогли організувати опозиції під тиском репресивної "машини" і взагалі ідеологічної боротьби, "здавали" один одного, залишаючи Сталіну карт-бланш для безконтрольних Дій.

Отже, політика прискореного руху шляхом індустріалізації, виразником якої був Й. Сталін, переважала. Колгоспи розглядали не як самостійні господарства, а як спосіб забирання засобів із села. Збільшення обсягів промисловості, розвиток продуктивних сил не супроводжувалися формуванням реальних соціалістичних виробничих відносин. Останні в Україні не набули адекватної соціальної форми, ще більше деформувалися з появою на селі колгоспів у часи голодомору 1932—1933 рр. Ідеї сталінізму, які хибно видавали за істинно марксистські, охопили діяльність господарського комплексу.

Таким чином, економіка та економічна наука набули нових ознак, що виокремилися з кінця 20-х — на початку 30-х років XX ст.:

1) посилення впливу політичного чинника як у економічній теорії, так і в господарській практиці, що призвело до падіння рівня і звуження сфери теоретичних досліджень, насадження стереотипів, догматизму, цитатного методу доказів, утвердження партійного монополізму в науці;

2) самоізоляції радянської економічної думки від досягнень іноземної економічної теорії та практики, що постійно прогресувала;

3) теоретико-економічного обґрунтування командно-адміністративної системи.

Під час дискусій про плановість переважали докази про об'єктивну зумовленість народногосподарського планування наявністю суспільної власності на засоби виробництва. Особливо це виявилося у процесі підготовки другого п'ятирічного плану. Вже не було інших думок, будь-якого критичного аналізу практичного досвіду планового господарювання. Плановий фетишизм із властивим йому суб'єктивним трактуванням реальних виробничих відносин і одночасним зведенням волюнтаристської планово-управлінської діяльності в ранг об'єктивних економічних законів переважав у дослідженнях 30-х років XX ст. Теза про те, що план (або планування) є основним законом соціалізму, так званим законом руху радянської економіки, була найяскравішим вираженням цього фетишизму.

Для розвитку економічної думки України цього періоду характерне дотримання такого наукового надбання. Утвердження плановості пов'язувалося не з досягненнями та проблемами адміністративно-керованої реальної економіки, а з охопленням жорсткими завданнями всіх сфер і галузей господарства. При цьому все менше уваги звертали на об'єктивні закони економіки, господарські явища і процеси. Аналіз виробничих відносин заплутувався ідеологічними пересудами, що призвело до вульгаризації української економічної теорії та господарської практики. У 30-ті роки XX ст. українські економісти підхоплюють поняття "політична економія соціалізму", вжите М. Вознесенським у праці "До питання про економіку соціалізму" (1931). Розпочався період протиставлення природи об'єктивних (стихійних) економічних законів капіталізму і нібито свідомо встановлених панівним пролетаріатом в умовах соціалізму, пошуку докорінних відмінностей економічних категорій капіталізму і соціалізму.