Корпорація з її техноструктурою

Дж.К. Гелбрейт (1908—2006) у своїх дослідженнях детально розглянув індустріальну систему, корпорації, висвітлив проблеми власності й управління всередині монополії та в суспільстві, з'ясував роль держави і питання економічної політики, розкрив сутність профспілок, господарського механізму і методів господарювання капіталістичної системи. Трансформацію економіки він простежив на великих корпораціях в умовах НТР. Дж. Гелбрейт запропонував поняття зрілої корпорації, порівнюючи її зі звичайною виробничою корпорацією (монополією), розглянув її як носія НТП.

Об'єднання таких корпорацій становить основу індустріальної системи, яку вів назвав плануючою системою, американський економіст Д. Сіссел назвав концепцію такої системи замінником теорії ринку. Дж. Гелбрейт зважав на те, що у зрілих корпораціях і плануючій системі загалом влада і правління перемістились від власника до техноструктури, до складу якої входить інженерно-технічний персонал, що не належить до власників. Техноструктура, за словами Д. Сіссела, — "соціальний клас, провідні позиції якого в економіці зумовлені його участю у процесі прийняття стратегічних рішень; цей клас контролює власність, не володіючи нею". Дж. Гелбрейт вважає, що до техноструктури належать ті, хто має спеціальні знання, здібності та досвід групового ухвалення рішень. Головну роль у техноструктурі відіграють провідні менеджери, які приймають основні управлінські рішення.

Аналіз і висновки Дж. Гелбрейта з питань структури й управління корпорацією та плануючою системою спираються на виявлення влади техноструктури й інституціональної влади корпорацій. Його заслуга полягає в тому, що він перший серед економістів обґрунтував тезу про заміну влади ринку рішеннями менеджерів. Він підсумував, що з появою зрілої корпорації та плануючої системи змінилися мета і характер їх діяльності. Оскільки плануюча система зумовлювала появу нової "розумної цілі суспільства", максимізація прибутку вже не потрібна.

Дж. Гелбрейту доводилось неодноразово переглядати свої погляди стосовно окремих проблем економіки і розвитку суспільства. В 50-х роках він був переконаний, що вже найближчим часом трансформація капіталізму забезпечить розв'язання головних соціальних проблем, а також писав про суспільство достатку. В подальшому автор теорії індустріального суспільства змушений був переглянути деякі положення і внести корективи у власну концепцію. У зрілій корпорації Дж. Гелбрейт побачив засіб збереження нерівності в суспільстві і фактор зростаючої нестійкості економічної системи. У зв'язку з подіями 70-х років він не тільки переглянув можливості техноструктури, а і шукав засобів оздоровлення власне плануючої системи. Дж. Гелбрейт визнав, що плануюча система без державного регулювання, як правило, є нестабільною. У ній відбуваються спади і депресії, що не самообмежуються, але можуть набувати кумулятивного характеру. На неї впливає інфляція, яка має хронічний характер і не піддається саморегулюванню. Він вважав за потрібне обмежити владу корпорацій та техноструктури, послабити тиск "бюрократичного симбіозу" військових концернів та апарату військового відомства. На думку Дж. Гелбрейта, негативні процеси могла припинити тільки держава і лише за допомогою незалежної від корпорацій держави можна послабити вплив негативних процесів і забезпечити подальший розвиток системи.

Дж. Гелбрейт надто критично оцінив сучасний стан економіки, як і перспективи розв'язання соціальних проблем. Він зазначав, що надто багато людей не мають роботи і засобів для існування, що наявною є разюча нерівність у розподілі доходів, непомірно велика частина багатства залишається невеликій купці людей. Увагу представника інституціоналізму все більше привертають питання боротьби із засиллям бюрократії. Великі корпорації й управлінська революція призвели до бюрократизації значної частини капіталістичного виробництва, у результаті чого став очевидним "корпоративний артеріосклероз". Американський економіст також зазначив, що різко погіршилося становище транспортної системи США, спостерігався дефіцит дешевого житла, з'явилися проблеми в галузі освіти тощо.

Думки Дж. Гелбрейта спрямовані на розробку системи реформ, які можуть розв'язати гострі соціально-економічні проблеми, істотно поліпшити становище суспільства. Він, як і раніше, переконаний у потребі трансформації капіталізму, його оновленні, для чого слід забезпечити гарантійний прибуток усім членам суспільства, значно розширити соціальні програми. Дж. Гелбрейт велику увагу приділив створенню системи перенавчання осіб, які втрачають роботу. Він рішуче виступав за зменшення військових витрат, що завдають збитків економічному добробуту. Ці засоби варто використати у мирному будівництві.

Здійснення реформ Дж. Гелбрейт пов'язує з посиленням регулювальної ролі держави. Категорично заперечуючи програми монетаристів і прихильників економіки пропозиції, він закликає звільнитися від сліпого поклоніння перед кредитно-грошовою політикою, від віри у те, що її магія може скеровувати і регулювати розвиток капіталізму. На його думку, слід значно більше покладатися на фінансово-бюджетну політику, ніж на кредитно-грошову, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням федерального дефіциту і значним зниженням процентних ставок.

В економічній теорії Дж. Гелбрейта досить реалістично відображено сучасний стан і проблеми економіки, передбачено вжиття певних дій з метою її часткового оздоровлення.

Прихильники соціально-інституціонального напряму не сприймають концепцію Дж. Гелбрейта як досконалу. Не всі погоджуються з протиставленням планової та ринкової систем. І саме це положення викликає найбільше заперечень у багатьох економістів. Говорячи про три складові планової системи (корпорація з її техноструктурою, система управління сукупним попитом, управління споживанням), Д. Сіссел віднайшов у їх взаємозв'язку значні суперечності, оскільки плануюча структура стабільна доти, доки функціонує дуже складна система взаємозалежних інститутів, і назвав це парадоксом Гелбрейта. Д. Сіссел вважає, що слабкість цієї будови полягає в ігноруванні ринкових сил, які діють в економіці, не виключаючи її корпоративного сектору. Підтвердження цього він вбачає у гострій ринковій конкуренції, що охоплює й корпорації всередині власне планової системи.

Останнім часом намагаються доповнити інституціоналізм шляхом введення в його концепцію нових складових, перегляду застарілих положень. Намітилася чергова форма синтезу: спроба поєднати положення інституціоналізму з неокласичною теорією. Наприклад, з позиції неокласичної теорії прибуток, отриманий від виробничої діяльності, люди розподіляють між різними товарами і послугами, які можуть придбати на ринку. Розподіл згідно з маржинальним, або граничним, аналізом відбувається так, щоб одержати однакове задоволення від останньої одиниці витрат на будь-який необхідний товар. Воля покупців виражається у попиті, який і передається виробнику. Мотивація виробника, зазначає Дж. Гелбрейт, пов'язана з перспективою отримання прибутку, який він намагається максимізувати за невизначений період. На перший погляд формується враження, що сучасний ринок — демократична економічна система, адже ґрунтується на волі окремих, вільних споживачів, які своїми голосами вирішують питання про виробництво тих чи інших товарів. Однак така думка одразу зникає, якщо врахувати, що прибутки людей неоднакові, оскільки від них залежить платоспроможний попит. Наявність монополій ще більше погіршує ситуацію, адже вони шляхом підвищення цін на товари значно знижують попит.

Про це зазначав У. Ростоу, який запропонував модель цивілізованого синтезу, що передбачає максимальне використання приватного підприємництва, вільного ринку в поєднанні з адміністративною і фінансовою підтримкою ініціативи з боку держави. Висувається й обґрунтовується ідея створення нової інституціональної економіки. Таким шляхом передбачається розширити і посилити методологічну та теоретичну основу інституціоналізму, сформувати фундаментальну економічну концепцію інститутів, більш обґрунтовану, ніж раніше. Прихильники такого оновлення спираються на ідеї Й. Шумпетера і Ф. Хайєка, використовують еволюційну теорію Р. Нільсона і С. Вінтера, правові концепції власності.

Отже, концепція соціально-інституціонального напряму зазнає постійних змін. У сучасній західній теорії інституціоналізму напевно, є найрухомішою системою поглядів, еволюція яких відбувається наочно під впливом змін економіки європейських країн.

Разом із тим, щоб втілити такі ідеї в економічний розвиток України як концептуальні у стратегії принципів розвитку економіки потрібно:

— комплексно вирішити завдання стосовно формування людського потенціалу та нової якості життя;

— розв'язати проблеми, пов'язані зі становленням технологічної бази економіки і людського потенціалу;

— забезпечити випереджальний розвиток науки, освіти, охорони здоров'я, культури порівняно з іншими складовими, які забезпечують позитивну динаміку сталого економічного зростання;

— сформувати єдиний соціальний простір для вирішення завдань, пов'язаних з якістю життя і людським потенціалом;

— посилити роль держави у процесі становлення, відтворення й удосконалення людського потенціалу;

— мінімізувати ризики та втрати;

— вирішити поставлені питання у співрозмірному масштабі з макроекономічною динамікою структурних пропорцій національного господарства.

Зазначені цільові настанови стратегії розвитку української економіки потрібно втілити шляхом розвитку конкурентного суперництва, створення адекватних форм державного і соціального регулювання, вдосконалення ринкової інфраструктури й інститутів. У цьому процесі державне регулювання має бути виключно активним і дієвим у створенні умов для подолання вже сформованої сировинної спрямованості розвитку економіки і протидії кризі, що прогресує, розвитку основного і людського капіталів як основи, що забезпечить конкурентоспроможність економіки.