3.2. Формування цивілізаційного суспільства Стародавнього Єгипту Особливості господарської діяльності

Становлення єгипетської цивілізації було відносно швидким і неспокійним, що зумовило створення єдиної централізованої держави. До цього існувало два царства — Нижній і Верхній Єгипет, які можна вважати протодержавними утвореннями. Жодне з них не мало ні розгалуженого державного апарату, ні міст. Вважають, що міський і теологічний (релігійний) чинники не відіграли вирішальної ролі у централізації країни. Специфіка географічного положення Стародавнього Єгипту визначила основу основ економічного життя єгиптян — іригаційне землеробство. Про його значення свідчить той факт, що воно залишалося високоефективним навіть у періоди політичного занепаду держави. Іригаційне землеробство у Верхньому Єгипті характерне здебільшого для розвитку зернового господарства, землі Дельти (Нижнього Єгипту) придатні для пасовиськ. Тому мисливство витіснило тваринництво. На відміну від іригації Месопотамії, де система каналів і дамб мала передусім дренажне призначення, у долині Нілу, з об'єднанням країни в єдину державу, єгиптяни побудували просту та надійну басейнову систему іригації. Вона мала якомога триваліший час, протягом посівного періоду, затримувати воду на полях. Спорудження й експлуатація такої системи штучного зрошування потребували зусиль усіх номів (так називали в Єгипті перші держави. — Авт.), що дуже вплинуло на політичну організацію давньоєгипетського суспільства. Займаючись організацією робіт і розпоряджаючись землями, племінна знать поступово захоплювала владу.

Переваги цієї системи полягали у тому, що:

1) вода у долині Нілу стояла в каналах лише під час повені, упродовж 6—9 тижнів, потім вони були сухими. За каналами у Месопотамії доводилося наглядати протягом року;

2) коли мул осідав, паводкову воду відводили назад у річку, що давало змогу підживити ґрунт, оберігаючи його від засолювання;

3) вологи впродовж двох місяців вистачало, щоб зернові культури проростали й дозрівали. Тому тиск на природу був меншим, ніж у системі іригації в Месопотамії. Отже, саме в Єгипті створили іригаційну систему на зразок басейнової: насипи, греблі, дамби, відвідні канали, за допомогою яких зберігалися запаси води для поступового її використання.

Ще в IV тис. до н. е. єгиптяни винайшли ніломір, за котрим хлібороби прогнозували не лише час розливу Нілу, а й обсяги паводка. У П тис. до н. е. з'явився шадуф, за допомогою якого два робітники за світловий день могли полити майже півгектара землі. Шадуф дав змогу населенню інтенсивно освоювати високі поля і сприяв насамперед розвитку садівництва. УІ тис. до н. е. почали використовувати для поливання землі водоналивне колесо сакіє, котрим користуються і сучасні єгипетські селяни. Ремонт дамб, очищення каналів, регулювання послідовності багаторазового поливання полів, польові роботи, пов'язані з режимом зрошування, здійснювала держава за жорсткого дотримання графіка, постійного контролю й управління з єдиного центру. Отже, давньосхідна держава виникла за потреби об'єднання сил землеробів-общинників з метою будівництва й обслуговування зрошувальної системи.

Першим, хто об'єднав Єгипет, був цар Міне (гр. Мінес) — виходець із тваринницького півдня, що свідчить про другорядну роль землеробської общини, хоча остання у Стародавній Шумерії стала основою для виникнення міст-держав. Можна стверджувати, що найважливіше значення у становленні єгипетської цивілізації мав природно-географічний фактор. Проживання на прибережній території по річці Ніл від 24—35 км робило усіх залежними від води річки, що вимагало об'єднання, як зробив Міне.