Економічна думка

У дискусіях про традиційні теорії економічних систем в основному обговорюються питання поєднання ринку і державного регулювання. Проте обмеження аналізу економічних систем лише цими двома структурами іноді може перешкоджати виявленню національної специфіки системи — механізмів історико-культурного характеру, що мають доповнити роль, яку відіграє ринок і держава.

Це стосується насамперед Японії, котра в післявоєнний період була прикладом формування оптимального варіанта суспільства, або так званої системи наздоганяючого типу ("розвитку навздогін"). Економіка післявоєнного періоду характеризувалася високим ступенем державного втручання і наявністю специфічної форми організації бізнесу — так званого групування. Державно-монополістичне регулювання, що виявляється у активному впливі держави на макроекономічні параметри, відбувалося в неокейнсіанському напрямі. Пряме втручання держави в економіку здійснювалося за допомогою ринкових механізмів ринкової структури і досить вагомої державної власності. На відміну від інших країн, тут поширеною була практика створення підпорядкованих адміністративним органам картелів, за допомогою яких держава впливала на процеси внутрішньогалузевої конкуренції. Принцип сильної держави реалізувався через інститут адміністративного керівництва з його методами безпосереднього втручання в діяльність корпорацій у галузі матеріального виробництва і сфері кредиту. Історично обумовлені форми поєднання управлінсько-організаційної структури корпорацій з державним адміністративним апаратом стали головною особливістю методу контролю держави над ринком.

Під час циклічних і структурних криз економіки 70-х років (1970—1971 і 1974—1975) виникла важлива проблема— необхідність розробки нової моделі управління й організації народного господарства з метою пристосування до потреб нової епохи економічного зростання на сучасному етапі НТР та Інтернаціоналізування господарських зв'язків.

У запропонованих у 70-х роках XX ст. теоріях економістів простежувалися концепції винятковості японської економічної моделі. Якщо "диво" розглядали як результат політики, що спиралася на запозичення іноземного науково-технічного і господарського досвіду, то високу пристосованість визначали уже безпосередньо зі специфіки власне соціальної економічної системи Японії. До її переваг належить насамперед загальновідома працелюбність населення у поєднанні з високим рівнем освіти і сильними традиціями взаємодопомоги, тобто перевагами в галузі людського капіталу. Не менш важливими вчені вважали також стабільність і активність суспільства, які визначаються такими аспектами, як значна мобільність між соціальними станами, інтенсивна конкуренція, що вирівнює можливості кожного, порівняно рівномірний розподіл доходів, мирні трудові відносини та ін. Все це, на думку японських економістів, полегшувало формування атмосфери злагоди, давало змогу знайти оптимальне поєднання суспільних і особистих інтересів, запобігти "надто громіздкому уряду" та іншим негараздам держави.

В умовах енергетичної кризи 70-х років радник японського уряду О. Сімамура запропонував теорію нульового зростання. Проблему пристосування до умов відтворення 70—80-х років і забезпечення економічної стабільності потрібно розв'язувати шляхом стримування збільшення заробітної плати, головним чином за допомогою такого допоміжного засобу, як політика доходів. Заробітна плата не має торкатися капіталістичного прибутку. Внаслідок реалізації таких ідей на практиці в Японії до 90-х років XX ст. спостерігався один з найнижчих рівнів заробітної плати серед розвинутих країн у новоствореній вартості (60-ті роки — 35,5 %, 70-ті — 38,7 %). О. Сімамура повторив досить поширену тезу, згідно з якою попит на працю — функція реальної заробітної плати, він вважав, що стримування їх зростання — один із засобів розв'язання проблеми економічного зростання і зайнятості. У середині 70-х років О. Сімамура радив вживати заходи "жорсткої економії" і виступав проти політики стабілізації споживчих цін. Економічна політика 70-х років відійшла від кейнсіанської моделі.

Головну увагу під час аналізу професор X. Канаморі звернув на новий етап науково-технічної революції, котрий назвав третьою промисловою революцією, зумовленою прискореним темпом технічного прогресу. Нововведення мають відновити внутрішні стимули розширення і модернізації виробництва. На його думку, за допомогою активної політики розширення сукупного попиту можна повернути економіку на шлях сталого зростання (5—5,56 % приросту ВВП у рік). X, Канаморі свої припущення назвав кейнсіанською моделлю. Здійснювали активну політику в сфері макроекономічного регулювання Міністерство фінансів та Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості (МЗТП).

Реалізації програм МЗТП сприяла й специфічна роль держави в економіці - макроекономічне регулювання органічно поєднувалося з досить ефективним механізмом державного втручання на мікрорівні. Саме адміністративне керівництво забезпечувало злагоджені і погоджені дії урядового апарату і приватного бізнесу, швидку реакцію відповідних відомств на потреби бізнесу, на підставі чого західні економісти говорили про Японію, "як єдине акціонерне товариство".

Ефективність адміністративного керівництва ґрунтувалася на авторитеті виконавчих органів влади. Організаційною формою, що забезпечувала постійне контактування державного апарату з підприємцями, були численні дорадчі комітети при різних міністерствах і відомствах, пов'язані з управлінням економікою. У межах цих комітетів, до складу яких в основному входили представники державної бюрократії та великого бізнесу, ухвалювали погоджувальні рішення з питань економічної політики. Такий процес, як правило, ґрунтувався на визначенні фінансових стимулів, але іноді мав характер традиційної підлеглості.

Створенню нових, здатних витримати конкуренцію на світовому ринку, галузей сприяли галузеві програми, розроблені МЗТП та іншими установами за активної участі заінтересованих ділових кіл. Об'єктом безпосереднього регулювання були такі найважливіші параметри господарської діяльності приватних підприємств, як інвестиції та їх фінансування, виробничі потужності, асортимент продукції, ціни та ін.

Поєднання обмежень зовнішньої конкуренції (шляхом протекціоністської торговельної і валютної політики) зі стимулюванням внутрішньогалузевої конкурентної боротьби, пов'язаної з інвестиціями і технічними нововведеннями, посилило ефективність цієї політики. Нестача власних фінансових, валютних і технологічних ресурсів зумовила тісне співробітництво приватного капіталу і держави, що супроводжувалося засобами заохочення по лінії субсидування, кредитування, оподаткування, надання валюти, технічних ліцензій тощо. Не менш важливе значення мали значний організаційний досвід економічних відомств і висока ефективність державної зовнішньоекономічної дипломатії. Зазначені важелі доповнювали і такі загальні для усіх держав, як система законодавчо закріплених регламентацій. При цьому особливо високим ступенем державної регламентації з самого початку відзначалися зовнішньоекономічна і кредитно-фінансова галузі.

У дискусії а кейнсіанцями виокремився японський варіант ідеології неолібералізму, котрий був подібний до ідей західнонімецької школи "ордо" і Ф. Хайєка про правову державу, а також втілював окремі ідеї американського консервативного лібералізму (М. Фрідмен та ін.). Багато дослідників, членів ради з вивчення японської економіки (Ніккейте) на чолі з професором Т. Нісіямою у колективній двотомній праці "Прогрес лібералізму" (1978) виступили з доктриною японського варіанта неолібералізму. її утвердженню та популяризації принципів обмеженого державного втручання в економічну діяльність сприяла підтримка ділових кіл, зацікавлених у перебудові державно-монополістичних організацій. У своїй доктрині автор першого тому цього видання Т. Нісіяма ("Принципи лібералізму") на перший план висунув такі завдання: захистити індивідуальні свободи, зміцнити державний устрій і створити визначений порядок як умови функціонування ринкової економіки, порядок рівноваги, що спонтанно виникає у вільній економіці. Звідси випливає власне назва орієнтованої на закон і порядок доктрини Т. Нісіями "ордолібералізм" (від нім Ordnung — порядок, лад). Автор вважав, що держава, крім сприяння створенню інституціональних основ, формує господарський устрій і здійснює контроль за дотриманням установлених законом юридичних норм, головне — сприяє і підтримує конкурентні відносини.

Неолібералізм Японії в дусі сучасного консерватизму полягає в тому, що не заперечуючи окремих позитивних аспектів кейнсіанської політики, зокрема у сфері галузевого регулювання, пріоритет надають активності суб'єктів господарювання. Замість активної державної політики неоліберали пропонували покладатися на спонтанний ринковий механізм, підприємницьку ініціативу, життєвість підприємств, їх адаптацію до умов відтворення. Виступаючи з ідеєю спонтанності вільної економіки, Т. Нісіяма нічого не говорить про заходи захисту конкуренції, боротьбу з монополістичними тенденціями. Причому порушення ринкової функції він розглядав як наслідок втручання в економіку профспілок і держави, а не діяльність монополій. Звідси випливає потреба здійснення жорсткої політики стосовно профспілок і зняття усіх обмежень з діяльності корпорацій.

Втрата динамізму японською економікою викликана, на думку Т. Нісіями, активним втручанням уряду в приватний сектор. Пряме втручання в економічну діяльність автор обмежив ліквідацією негативних наслідків функціонування капіталістичної економіки (забруднення середовища та ін.), а також традиційним наданням суспільних послуг і створенням виробничої та соціальної інфраструктур економіки. За межами цієї сфери, вважав учений, діяльність держави негативно впливає на розвиток економіки Японії.

Політику уряду "суспільного добробуту", яку здійснювали в 70-х роках і котра спрямовувалася на пом'якшення проблеми платоспроможного попиту, неоліберали розглядають як послаблювальний стимул до праці. Отже, пропонували значно скоротити державні асигнування на соціальні потреби суспільства, що надавало доктрині Т. Нісіями ультра консервативного значення. У цьому самому напрямі він вимагає послаблення прогресивності податкової системи, зменшення максимальних ставок оподаткування найвищих доходів і податку на корпорації, з одного боку, й інтенсивнішого оподатковування доходів середніх суспільних класів — з іншого. Найефективніший захід стимулювання вкладів та активізації інвестиційної діяльності корпорацій і необхідна умова для розгортання в Японії третьої промислової революції сміливе і радикальне зниження податків на юридичні особи (корпорації) й інші радикальні економічні реформи.

Ідеї неоліберальної доктрини відображають намагання удосконалити практику, яка більше відповідатиме новій глобальній стратегії — курсу на розгортання в Японії НТР і активнішому використанню досягнень науки і техніки з метою зміцнення внутрішніх і зовнішніх позицій японського капіталізму. Окремі політики та практики вважають неоліберальні ідеї найефективнішими у сфері прискорення НТП, головним чином шляхом ширшого використання таких економічних важелів, як конкуренція. Вважають, що кейнсіанці недооцінювали фактор економічного прогресу. Саме цим пояснюється життєвість окремих ідей неолібералізму в органах макроекономічного регулювання і серед лідерів правих партій (партія "Неоліберальний клуб", створена в 1976 р.).

Протягом останнього десятиліття розвитку економічної думки Японії спостерігається активне освоєння монетарної теорії. Важливою умовою монетаристської політики професор Є. Судзукі, як і інші японські монетаристи, визначає обмеження прямого втручання держави в економічну діяльність і надання більшої свободи ринковій конкуренції. Виняткове значення надано стабільності цін. Штучне регулювання цін на продукцію і послуги, вважає Є. Судзукі, знижує функції ринкової економіки, призводить до втрати її життєвості, створює найбільшу загрозу приватному підприємництву. До його порад стосовно ринкового регулювання належать: 1) жорсткий контроль грошової маси в обігу, обмеження емісії грошей; 2) "маркетизація" ринку капіталів; 3) рівновага державного бюджету; 4) податкові пільги великим корпораціям і підвищення непрямих податків; 5) послаблення державного регулювання.

Японські монетаристи проблему економічної рівноваги пов'язували з проблемою соціальної стійкості, що є особливістю японського монетаризму. Тому вони пропонували не зменшувати, а економити та стримувати зростання витрат держави на соціальні потреби, а ліквідацію бюджетного дефіциту здійснювати шляхом значного скорочення державних витрат на субсидування галузей, які відстають у розвитку, і витрат, пов'язаних зі структурною перебудовою економіки, що прискорить вимивання недостатньо розвинутих підприємств.

Монетаристські ідеї Є. Судзукі мали суттєвий вплив на формування грошово-кредитної політики Японського банку у 70—80-х роках XX ст. Проте не можна стверджувати, що неолібералізм або різні варіанти монетаризму стали офіційною доктриною Японії та теоретичним фундаментом її сучасної економічної стратегії. Разом із тим консервативні напрями відіграють помітнішу роль в обґрунтуванні її господарської політики. Головна мета нового економічного курсу накасонеоміки, за аналогією з американською рейганомікою, в кінці 80-х — на початку 90-х років полягала у зміцненні ринкової основи капіталізму. Доктрина колишнього прем'єр-міністра Я. Накасоне свідчила про намір активізувати приватнокапіталістичний сектор, мобілізувати його потенціал шляхом обмеження державного втручання і ширшого використання механізмів конкуренції.

Дослідники Є.А. Пігулевська, Г.Г. Фетисов та інші специфічною рисою японської економічної думки вважають її інституціоналізацію, тобто розвиток її об'єднаними в організації та установи експертами, що виступають під колективним (інституціональним) началом. В Японії головним носієм кейнсіанських ідей в апараті мікроекономічного регулювання країни тривалий час було міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості, пропагандистом монетаристських ідей — колективи наукових інститутів, підвідомчих Японському банку, а ідеї "неоконсервативної хвилі" випливають переважно із надр Кейданрена — об'єднаного штабу японських корпорацій1.

Адміністративно-ринкова реформа 80-х років розширила простір для утвердження неоконсервативних доктрин з ідеєю спонтанного розвитку економіки. Головним її змістом було: переоцінювання економічної ролі та функцій держави, радикальні зміни методів розподілу економічних ресурсів і перерозподілу національного доходу, переміщення активності держави в нові галузі. Держава, не відмовляючись повністю від методів прямого втручання, почала висувати на перше місце нормативне регулювання, посилила обмежувальні норми законодавчого порядку.

Важливими сферами розширення участі держави залишаються галузі, пов'язані з активізацією зовнішньоекономічної діяльності японських корпорацій і новими формами завоювання ринків, що потребує нових засобів впливу, а також з новим зовнішньоекономічним курсом країни, який передбачає збільшення військових витрат. До найважливіших сфер діяльності держави належать стимулювання фундаментальних теоретичних досліджень на головних напрямах НТР, підготовка кваліфікованих кадрів для інформаційного постіндустріального суспільства (індустріально-інформаційного комплексу) й управління науково-технічним прогресом.

Нова концепція "японської моделі суспільного добробуту ринкового типу" — спроба теоретично обґрунтувати скорочення державних соціальних програм, приватизацію соціально-економічних функцій. Перебудова соціальної політики в межах модифікованої моделі з її принципами забезпечення соціально слабких (незаможних) верств населення через систему трансфертів з боку держави передбачає обмеження діяльності уряду: поширення ринкових принципів на систему соціального забезпечення, медицину, освіту, інші суспільні послуги.

В економічній політиці на макрорівні поєднуються в прагматичному синтезі складові кейнсіанської, неоконсервативної та постіндустріальної доктрин. "Технізація" економіки, розвиток принципово нових технологій потребують посилення соціальної спрямованості економічної політики, підтримання у суспільстві певного рівня соціальної справедливості, звернення до кейнсіанської політики ефективного попиту, яку постійно застосовує ринкова капіталістична держава з метою утримання економічної рівноваги.

Активну розбудову східної цивілізації здійснювали з огляду на теорію постіндустріального суспільства. Постіндустріальна теорія (В. Ростоу, К. Томінагі, А. Турен, Р. Ріхта та ін.) формувалася, з одного боку, шляхом широких узагальнень, глибоких пошуків і ґрунтовного порівняльного аналізу тощо, особливо це було характерним для 60—70-х років; з іншого — вже у 80-ті роки детально досліджували часткові питання постіндустріального суспільства" що забезпечувало теоретичні здобутки у розкритті окремих важливих аспектів його становлення.

У процесі цивілізаційного розвитку постіндустріальна теорія зміцнювала позиції, її більше визнавали, використовували у філософських, економічних та соціологічних працях, обґрунтовували відмінність індустріального суспільства від постіндустріального, детально визначали його основні властивості, характер людської діяльності, типи використовуваних ресурсів, зміни у структурі постіндустріального суспільства, тобто накопичувалися позитивні розробки, знання про суспільно-економічний розвиток.

Уже у другій половині 70-х років стало зрозуміло, що той технологічний прогрес, котрий уважно досліджували постіндустріалісти, очевидніше втілювався у самостійному існуванні інформації та знань, які відігравали винятково важливу роль у виробничому процесі. Галузі, безпосередньо пов'язані з виробництвом і використанням знань (Knowledge Industries), сформували виробничий комплекс, зростання якого відбувається донині. Виникла ситуація, коли не сировина, не капітал, а інформація, тобто знання, розум людини, її ідеї та їх якість почали визначати успіх діяльності підприємств. Інформація і знання активно перетворюються на безпосередню продуктивну силу, їх вважають важливим фактором сучасного господарства.

Отже, інформація і знання — це не часткові ознаки чи окремі явища постіндустріального суспільства, а корінні його категорії, головний ресурс. Якщо сировина була основним ресурсом доіндустріального суспільства, а капітал — індустріального, то постіндустріальне має принципово новий головний ресурс — інформацію та знання, інтелект людини.

На початку 60-х років Ф. Махлуп у США і Т. Умесао в Японії фактично одночасно ввели в науковий обіг термін "інформаційне суспільство", таким чином започаткувавши теорію під цією назвою. Концепція інформаційного суспільства розкрила принципово важливу особливість постіндустріального суспільства і збагатила його розуміння, показала властивості інформації та її важливу роль у житті людства. Проте вона не могла претендувати на всеосяжну характеристику нового соціуму. Тому концепція інформаційного суспільства стала важливою складовою ширшої теорії постіндустріального суспільства.

Подолання індустріального суспільства шляхом радикалізації технічних нововведень, швидке поширення інформаційних технологій, прискорення зміни поколінь комп'ютерної техніки означало технологічну революцію, що забезпечила перехід суспільства на постіндустріальний етап. Теоретики постіндустріального суспільства вважають таку революцію найзначнішою серед усіх, які будь-коли переживало людство.

Для нового суспільства характерною є пріоритетність сфери послуг — освіти, науки, культури тощо. Замість матеріального виробництва, яке визначало економіку індустріальної епохи, людина стає і метою, і критерієм суспільно-економічного розвитку, а також головною сферою вкладення капіталу. Знання та інформація перетворюються на основний і визначальний ресурс. На сьогодні знання застосовують до сфери власне знання, що називають революцією у сфері управління. Знання як визначальний фактор виробництва переважають над капіталом і робочою силою.

На думку П. Дракера (Друкера), сучасне суспільство ще передчасно вважати "суспільством знань"; нині йдеться лише про створення економічної системи на основі знання (Knowledge Society) подібно до Японії. Зміна ролі та значення знань, що почалася 250 років тому, трансформувала й економіку, і суспільство загалом. Традиційні фактори виробництва — земля (тобто природні ресурси), робоча сила і капітал — не зникли, але перетворилися на другорядні. Ці ресурси можна використовувати без особливих затрат праці, якщо е необхідні знання. Поняття "знання" у новому розумінні означає реальну корисну силу, спосіб досягнення економічних і соціальних результатів шляхом його застосування для виробництва нових знань. Використання знань для винайдення найефективніших способів реалізації інформації з метою отримання необхідних результатів — це, по суті, управління. В сучасних умовах знання систематично і цілеспрямовано застосовують для того, щоб визначити: які нові дослідження потрібні; чи доцільно здобувати ті чи інші знання; що варто зробити, аби забезпечити ефективність їх використання. Тобто знання застосовують для систематичних нововведень і новаторства. Це третя зміна ролі знань, що охопила весь світ, її визначають як революцію у сфері управління.

Промислова революція свого часу вплинула на усі сфери життя і набула всесвітніх масштабів за 100 років — із середини XVIII ст. до середини XIX ст. Така сама ситуація спостерігалася і під час революції у продуктивності праці протягом семи десятиріч — з 1880 р. до кінця Другої світової війни. Революція в управлінні продемонструвала ті самі результати менше ніж за 50 років — з 1945 до 1990 р.

Управління має загальний характер, воно не залежить від функцій і завдань конкретних організацій, як державних, так і недержавних. У суспільстві, що ґрунтується на знаннях, воно відіграє виняткову роль, адже управління — особливий вид трудової діяльності. Його значення усвідомили після Першої світової війни. Як навчальну дисципліну управління впровадили лише після Другої світової війни. Проіснувавши тисячі років, управління лише у післявоєнний період набуло наукового обґрунтування. П. Дракер зазначив, що ще під час Другої світової війни поняття "керівник", "начальник", "менеджер" визначали так: людина, відповідальна за роботу своїх підлеглих, тобто начальник — це шеф, а правління — висока посада і влада. На початку 50-х років зміст поняття "керівник" змінився і означав: людина, відповідальна за ефективність і результати роботи колективу. Нині зрозуміло, що й це трактування не повне. Тому адекватним вважають таке тлумачення: людина, відповідальна за застосування й ефективність знань. Саме це визначення найдосконаліше, оскільки воно відображає сучасний підхід до знань як до найважливішого з ресурсів. Землю, робочу силу і капітал на сьогодні визнають стримувальними, обмежувальними факторами. Тому забезпечення ефективного управління, тобто застосування знань до знань, головного ресурсу, сприяє економічному та соціальному розвитку.

Цивілізація пройшла шлях від знання (у його одиничному вияві) до множинних знань, зосереджених у численних галузях. Якщо раніше знання мали загальний характер, то нині їх вважають глибоко спеціалізованими.

У сучасних ринкових умовах знання — інформація, яка має практичну цінність, забезпечує отримання конкретних результатів, які виявляються у суспільстві, економіці чи в розвитку власне знань.

На сьогодні такі спеціалізовані знання ми називаємо не "ремеслами", а "дисциплінами". У науковій дисципліні "ремесло" належить до розряду методології — виробничі технології, наукова методологія, кількісний метод або диференціальний діагноз (у медицині). Кожна така методологія перетворює приватний досвід на систему, окремі випадки та події — на інформацію. Це одне з найбільших перетворень в історії розвитку економічної думки.

Перехід від загальних знань до комплексу спеціалізованих перетворює їх на силу, здатну створити нове суспільство. Але воно має ґрунтуватися на знаннях, організованих у вигляді спеціалізованих дисциплін, а його членами мають бути люди, котрі володіють спеціальними знаннями у різних галузях. Саме в цьому полягає їх сила й ефективність.

Отже, в концепції знання в історичному процесі розвитку людства відбулися радикальні зміни. І на Заході, і на Сході знання завжди співвідносили зі сферою буття, існування. Нині, як зазначав П. Дракер, вони миттєво перетворилися на сферу дії, стали не лише одним із видів ресурсів, а головним. В усі часи знання були приватною справою, приватним товаром, нині вони перетворилися на справу загальну, суспільну, на суспільний товар. Такі істотні зміни в суспільному розвитку дали підставу П. Дракеру зробити висновок про тенденцію переходу від капіталізму до суспільства знань. Прикладом цього є сучасна Японія.

Отже, теорія постіндустріального суспільства — не одна з багатьох концепцій, широко відомих у західному і східному суспільствознавствах, це узагальнена теорія, система знань про еволюцію та розвиток людської цивілізації, тобто наукова парадигма, що визначає теоретико-методологічні принципи і суттєві ознаки вищої стадії цивілізаційного прогресу — постіндустріального суспільства.

Теорія постіндустріального суспільства синтезувала кращі розробки багатьох напрямів розвитку економічних, філософських, соціологічних і політологічних наук, як сучасних, так і тих, що мали місце у понад 200-літній історії бурхливого розвитку науки, інформації, техніки та технології. Дослідження процесів формування і розвитку теорії постіндустріального суспільства переконливо свідчать, що маємо справу не зі звичайною концепцією, а з особливою теорією, яка інтегрувала низку концепцій і видозмінила їх на основі своєї логіки та методології.

Отже, маємо справу з комплексною, системною теорією. Цей висновок стає ще ґрунтовнішим, якщо врахувати, що саме ця теорія визначає етапи цивілізаційного прогресу, вона встановила закономірні історичні ступені руху людства до вершин цивілізації. У цьому полягає глобальність теорії постіндустріального суспільства.