Розвиток у 70—90-х роках

У Німеччині протягом 60-х років зменшувалися темпи економічного зростання, а в 1966—1967 рр. сталася перша післявоєнна циклічна криза. У зв'язку з цим прийняли Закон про підтримання стабільності й економічного зростання, відомий як стабілізаційний закон. Згідно з ним уряд мав здійснювати активну кон'юнктурну і структурну економічну політику, щоб протидіяти кризовим явищам і пришвидшити економічне зростання. У документі передбачалося планування державного бюджету, державних інвестицій, а також створення спеціального Фонду вирівнювання кон'юнктури. Уряд був зобов'язаний проводити антициклічну бюджетну політику, сутність якої полягала у збільшенні державних витрат з метою пожвавлення попиту під час погіршення кон'юнктури, і, навпаки, зменшення витрат в умовах економічного зростання. Варто зазначити, що цей нормативно-правовий акт започаткував перехід у Західній Німеччині від ідеї вільного ринкового господарства через теорію соціального ринкового господарства до концепції ринкового господарства з глобальним регулюванням, яка по суті була своєрідним синтезом ідей В. Ойкена і Дж. Кейнса. Як і в інших країнах, у ФРН в соціальне ринкове господарство вбудовувалося неокейнсіанське глобальне регулювання економікою.

Визначають такі найважливіші ідеї В. Ойкена:

— у різних типах економічних систем господарську діяльність можуть регулювати або плани адміністративного апарату, притаманні централізованій економіці, або самостійні плани численних економічних суб'єктів господарювання, які поєднуються в процесі взаємодії та регулюються ринком;

— переважання в економіці адміністративного типу господарювання характеризується зміною господарської кон'юнктури коливаннями споживання, а домінування ринкової моделі виявляється зі зміною кон'юнктури у коливаннях рівня зайнятості трудових ресурсів;

— з огляду на таку ситуацію кожен тип господарювання може здійснювати інвестиції або шляхом скорочення споживання, будівництва нових фабрик і заводів (в умовах адміністративної системи), або з метою стимулювання споживання, ефективно використовуючи робочу силу і матеріальні засоби виробництва для випуску споживчих благ і надання послуг (в умовах ринкової системи);

— кожній із двох економічних моделей властиві такі головні параметри, як потреби, природа, праця, пов'язана з керівництвом і виконанням, запаси споживчих благ, технічне значення, соціальна та правова організація господарства, що зумовлює в господарській практиці значну сукупність їх комбінацій;

— економічний порядок існує разом із правовими й політичними аспектами, це ті форми, в яких здійснюється діяльність підприємств, організацій та індивідів;

— головна проблема на шляху створення конкурентного порядку полягає у виявах монополізму і жорсткій системі державного регулювання, потрібна політика "середнього шляху".

Модель соціально-ринкового господарства

Надзвичайно важливе значення для нинішньої ситуації в Україні, де становлення ринкового господарства відбувається за моделлю "законодавчо встановленого устрою", мають основні характеристики неоліберальної теоретичної моделі В. Ойкена, яка, по суті, постулювала такі три фундаментальні принципи теорії устрою:

1) принцип індивідуальної свободи: із концепції, згідно з якою економічний устрій має відповідати ідеалам свободи і гідності людини, випливає необхідність приватної власності та приватної автономії (держава не повинна регулювати господарські процеси);

2) принцип системної економічної політики: концептуальна економічна політика має орієнтуватися на ієрархію політичних цілей і спрямовані на їх реалізацію програми, щоб не перетворитися на "політику експериментів", яка передбачає розв'язання всіх проблем, що виникають у результаті постійного втручання держави;

3) принцип сильної держави: держава безпосередньо не втручається у господарські процеси, а лише створює правові умови з метою їх безперешкодної дії. Вільний від державного дирижизму економічний устрій не є апріорним, незмінним: це законодавчо встановлений лад, для виникнення, підтримки і подальшого розвитку якого потрібна сильна держава.

У концепції В. Ойкена ці три принципи утворюють структурну основу устрою ринкового господарства, у межах якого економічна політика має враховувати доповнювальні, конституційні, регулювальні та гуманітарні принципи (принципи політики ладу).

До конституційних принципів як передумов виникнення системи ринкового господарства належать такі:

— ринок у формі досконалої конкуренції (безліч виробників протистоїть безлічі споживачів), за якої ціна регулюється співвідношенням необмеженої пропозиції та багатостороннього попиту на ринку;

— вільний доступ на ринки (свобода заняття промислами, виробничої діяльності й торгівлі), включаючи зовнішні ринки; гарантія приватної власності на засоби виробництва;

— захист свободи угод тією мірою, в якій вона не порушує свободи інших;

— взаємозв'язок свободи дії підприємця з його повною відповідальністю (шанси на одержання прибутку поєднуються з ризиком);

— стабільність валюти.

Оскільки конкуренція зовсім не обов'язково чи автоматично забезпечується у такій структурованій системі ринкового господарства, В. Ойкен запропонував регулювальні принципи, за допомогою яких державні інститути можуть впливати на результати й умови господарських процесів:

— контроль за монополіями з метою запобігання появі монополій (олігополій), але включаючи їх діяльність у тих галузях, де це можливо, і регулювання (цінова політика, квотування) там, де вони неминучі;

— коригування ринкового механізму розподілу доходів за допомогою фінансової політики (прогресивного оподаткування) без обмеження прагнення підприємця до інвестування;

— соціальна політика, спрямована на забезпечення мінімального прожиткового мінімуму (мінімальна заробітна плата, регулювання робочого часу, регламентація праці жінок і дітей);

— захист природних ресурсів від хижацького використання (вода, земля та її надра, повітря тощо).

Учений розрізняв дві галузі економічної політики.

1) створення і вдосконалення економічного порядку, тих реальних форм, у яких здійснюється діяльність фірм, організацій, приватних осіб;

2) власне політика впливу на процес економічного розвитку і зростання. Модель ринкового господарства В. Ойкена випливає з людського егоїзму — бажання отримати більший прибуток, що не лише виявляється в сприятливій економічній конкуренції, а й становить небезпеку для суспільної системи (рис. 10.2). Тому конкурентний устрій ринкового господарства мають, на думку неолібералів, доповнювати різні заходи, спрямовані на його гуманізацію.

Рис. 10.2. Взаємозв'язок і взаємодія основних складових економічної системи а умовах соціальної ринкової економіки

Усвідомлюючи неможливість автоматичного функціонування вільного ринкового господарства, В. Рьопке і Л. Ерхард вважали, що потрібно протиставляти будь-яким проявам анархії виробництва відповідні засоби державного втручання, які забезпечували б "синтез між вільним і соціально зобов'язаним суспільним устроєм”. Значення держави, на їх думку, подібне до становища судді (арбітра) на футбольному полі, який спостерігає за діями футбольних команд відповідно до встановлених правил, але не має права безпосередньо брати участь у грі. Тобто, держава з метою підтримки умов функціонування соціального ринкового господарства як "ідеального типу" вільного ринкового господарства має стежити за виконанням правил вільної конкуренції ("чесної гри"), контролювати умови ціноутворення і не дозволяти встановлювати монопольні ціни, гарантувати охорону і пріоритетне значення приватної власності в товарно-грошовому господарстві без монополій.

Отже, практика утвердження концепції соціально орієнтованого ринкового господарства у Німеччині засвідчила, що:

1) в основі господарської системи має бути вільна ринкова економіка і конкурентний ринок, проте вони не функціонують автоматично. Для її утвердження потрібна відповідна діяльність держави, спрямована на створення необхідних форм економічного порядку, при цьому виключається безпосереднє регулювання економічного життя суспільства;

2) найважливіша умова реалізації державою її функцій — розробка і здійснення соціально-економічної політики, спрямованої на установлення економічного, соціального і політичного порядків у їх взаємозв'язку і взаємозалежності;

3) визначальною умовою формування соціально орієнтованого ринкового господарства є організація необхідних інституціональних передумов, ініційованих державою і спрямованих на всебічний розвиток конкурентного середовища, а саме:

— боротьба з тенденціями до монополізації економіки;

— сприяння малому і середньому бізнесу;

— подолання надмірної різниці у доходах та частковому перерозподілі доходів на користь малозабезпечених і фінансуванні низки соціальних програм;

— створення кожному індивідові умов для вияву творчих здібностей;

— врегулювання (у виняткових випадках) цін на найважливіші товари і послуги, наприклад продовольство, електроенергія, транспорт.

Посилення державного регулювання на макрорівні розпочалося з приходом до влади в 1969 р. соціал-демократів. Неокейнсіанська модель ринкового господарства зберігала приватну власність, економічну самостійність підприємців, соціальну захищеність населення. Водночас збільшилася роль держави в регулюванні економіки. Уряд практикував державне економічне програмування, розробляв довготермінові завдання та орієнтири економічного розвитку на десятиріччя, здійснював політику свідомого формування постійного економічного зростання, що охоплювала складові довго - і середньотермінового прогнозування та планування. Використання кейнсіанських методів управління в економіці ФРН сприяло скороченню безробіття і відновленню економічного зростання, яке в 1970 р. становило 4 %.

Проте і в нових умовах в економіці Німеччини відбувалися великі спади виробництва. Найглибша в історії ФРН криза перевиробництва охопила всі галузі західнонімецької економіки, спричинила зменшення валового національного продукту на 5 %, промислового виробництва — на 12,3, внутрішніх приватних інвестицій в основний капітал — на 18,6 %. Різко зросла кількість банкрутств, збільшилися показники інфляції. Циклічний спад виробництва супроводжувався енергетичною кризою, що мала світовий характер, і структурними кризами низки галузей промисловості. У1980—1982 рр. в економіці країни спостерігалася третя за післявоєнний період циклічна криза перевиробництва.

Як і в деяких інших розвинутих капіталістичних країнах, у Німеччині під час кризи відбулися політичні зміни: до влади у 1982 р. прийшов консервативний уряд на чолі з Г. Колем. Відмовившись від кейнсіанських методів регулювання економіки, уряд в основу своєї діяльності поклав монетаристську концепцію пропозиції. Специфіка західнонімецького консерватизму полягала в "пом'якшеному" варіанті консервативної політики за стратегічної лінії, спрямованої на забезпечення прибутку великого капіталу. Це було своєрідним поверненням до ордолібералізму Л. Ерхарда. Економічне зростання 1983—1990 рр. ґрунтувалося на інтенсивних процесах нагромадження, збільшенні інвестицій, розширенні експорту, який у 1989 р. зріс порівняно з попереднім роком на 10 %. У межах ЄС Німеччина продавала понад 50 % своїх товарів. Було переглянуто державні пріоритети в науково-технічній політиці: разом з Японією Німеччина до 90-го посідала провідні позиції у витратах на науково-дослідні й експериментально-конструкторські розробки (НДЕКР). Країна досягла значних успіхів у створенні наукомістких галузей виробництва, а на світовому ринку наукомістких товарів випередила Японію.

На початку 90-х років спостерігався різкий спад динаміки економічного зростання. Головні причини полягали у несприятливій кон'юнктурі на ринку збуту, зумовленій втратою ринку в Центральній та Східній Європі і СРСР, погіршенні конкурентоспроможності національних товарів, глобальному спаді світової економіки в 1990—1992 рр. Доповнило ці причини об'єднання Німеччини 3 жовтня 1990 р. Територія країни збільшилася на 1/3, чисельність населення — з 64 до 80 млн осіб. У п'яти нових землях почались ринкові перебудови, що потребували величезних капіталовкладень (у 1991р. вони становили 140 млрд марок, у 1992 р. — 152 млрд, у 1993 р. — 182 млрд марок), що призвело до бюджетного дефіциту, зростання державного боргу (в 1990 р. він становив 1039 млрд марок, у 1993 р. — 1850).

У 1998 р. канцлером став голова Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) Г. Шредер, який використав ідеї Л. Ерхарда і його послідовників для оновлення політики соціал-демократів. Це свідчить про те, що окремі модифікації поглядів та ідей архітектора "економічного дива" у Німеччині Л. Ерхарда реалізують і нині. Це дало змогу Німеччині посісти вагоме місце серед високорозвинутих країн. Зовнішньоекономічні зв'язки Німеччини активно розвиваються і з Україною.

У процесі здійснення реформ забезпечили стабільність німецької марки до 1990 р., що сприяло об'єднанню країни. Під час їх реалізації виявили головні ознаки сучасної ринкової економіки в умовах багатоукладності:

1) соціально-ринкове господарство є різновидом ліберальної економіки, що ґрунтується на принципі соціального неолібералізму;

2) вихідною точкою концепції є досягнення свободи індивіда;

3) свобода взаємопов'язана із господарським порядком, який контролює держава;

4) порядок має бути конкурентним за умови захисту прав власності та державного захисту конкуренції;

5) потрібна й активна соціальна політика держави з метою забезпечення довготривалої соціальної стабільності;

6) забезпечення відповідного рівня навколишнього середовища, насамперед екології.

Досвід об'єднання свідчить, що прискорена інтеграція двох протилежних економічних систем не може дати негайних позитивних результатів. Потрібен тривалий час, протягом якого здійснюватимуться трансформаційні процеси, створюватимуться ринкові механізми господарювання і робитимуться величезні трансформаційні витрати. Такий перехідний період — одна з умов проведення глибоких ринкових реформ. Разом із тим, незважаючи на всі негативні тенденції в економіці країни після її об'єднання, вона залишається однією з провідних країн ЄС. До основних причин динамічного економічного розвитку ФРН належать:

— високий рівень споживчого попиту;

— збільшення зайнятості та заробітної плати;

— розширення німецького внутрішнього ринку за рахунок п'яти нових федеральних земель;

— швидкий розвиток НТП;

— пріоритетний розвиток галузей експортної орієнтації.