Економіка в період кризи 1929—1933 рр

Світова криза глибоко вразила економіку Німеччини, що пояснюється насамперед її залежністю від іноземного капіталу. Тільки у 1932 р. промислове виробництво, найбільш уражене кризою, скоротилося на 40 % порівняно з 1929 р. До промислової кризи додалася аграрна. На 60 % зменшився обіг зовнішньої торгівлі, порушилася діяльність кредитно-грошової системи. Припинення допомоги з боку країн, що також зазнали кризи, погіршувало становище Німеччини.

Брак ефективної антикризової програми і неспроможність режиму Веймарської республіки ефективно протистояти економічній кризі, загострення соціальних суперечностей, прагнення монополій до відновлення втрачених позицій на світовому ринку, ностальгія широких суспільних кіл за минулою величчю Німецької імперії в умовах різкого падіння життєвого рівня, байдужості до внутрішніх проблем з боку урядів інших країн стали головними чинниками встановлення фашистського режиму в країні в 1933 р. Президент Німеччини П. Гінденбург у січні 1933 р. на вимогу фінансових магнатів, які відкрито підтримували нацистів (Рейнсько-Вестфальський вугільний синдикат прийняв рішення відраховувати в касу нацистської партії по п'ять пфенігів із кожної проданої тонни вугілля), призначив А. Гітлера рейхсканцлером, передавши йому владу.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений етатистський характер і спрямовувалася на загальну мілітаризацію Німеччини та підготовку до Другої світової війни. Нацистський уряд віддав перевагу відновленню важливих у військовому значенні важкої й паливної галузей промисловості, створенню підприємств, котрі випускають військову техніку. Це потребувало зосередження величезних засобів і коштів у державі.

Німеччина не здійснювала націоналізації, засоби виробництва залишалися переважно в приватній власності. Проте підприємці мали надто обмежені можливості розпоряджатися своїми засобами виробництва. Промислові ресурси розподіляли і надавали тільки для виконання завдань централізованого плану. Питання обсягів виробництва, його асортименту, цін на продукцію вирішували централізовано.

Фашистський режим встановив жорсткий контроль за валютними розрахунками, зовнішньою торгівлею. Широко застосовували методи податкового регулювання, надання субсидій, кредитів, проте головним став прямий адміністративний диктат.

Відмінною особливістю державного регулювання був так званий фюрер принцип, закріплений Законом "Про органічну побудову німецького господарства" (1934). Згідно з цим документом підприємницькі спілки переходили в підпорядкування міністерства економіки, їх очолював фюрер німецького господарства, який міг створювати або розпускати господарські об'єднання, призначати їх керівників. Ним обрали Ф. Кеслера — голову електропромисловців. Усе господарство поділили на сім головних імперських груп: промисловості, енергетики, ремесел, торгівлі, банківської та страхової справ і транспорту. Через ці групи реалізовували державні рішення в галузі економіки.

Поряд із галузевою створили регіональну структуру управління. Країну поділили на 18 господарських областей, у кожній з яких функціонувала господарська палата, що виконувала функції місцевого органу економічної влади. Діяльністю територіальних палат керувала імперська економічна палата, підпорядкована міністерству економіки. Загальна чисельність чиновників і службовців збільшилася в 1939 р., порівняно з 1933 р., на 869,5 тис. осіб.

У1933 р. ухвалили також Закон "Про примусове синдикування", відповідно до якого підприємства зобов'язані були входити до складу діючих картелів і синдикатів. Насамперед документ упровадили в металургійній промисловості. Внаслідок примусового синдикування шість банків і 70 великих компаній почали контролювати 2/3 промислового потенціалу країни, що полегшувало державне регулювання.

У січні 1934 р. прийняли Закон "Про організацію національної праці", що закріплював систему примусової праці. Згідно з цим нормативно-правовим документом забороняли страйки і перехід робітників з одного підприємства на інше. Робітники перетворювалися на "солдатів праці". У травні 1933 р. вперше встановили трудову повинність для студентів і поширили на решту молоді відповідно до закону про добровільну (1934) й обов'язкову (1935) трудову повинність. Уся молодь віком 18—25 років мала відбувати її у спеціалізованих військових таборах. 22 червня 1938 р. ввели загальну примусову трудову повинність. Робочий день перед війною становив 10—14 годин.

У фашистській Німеччині здійснювали державно-монополістичне регулювання сільського господарства. З цією метою створили "Імперський стан з продовольства", в якому об'єднали сільськогосподарських робітників, селян, юнкерів, торговців сільськогосподарськими товарами, власників харчової промисловості. Це була громіздка бюрократична машина, що мала 10 центральних і 4 господарських управління, 20 союзів. Кожен підрозділ очолював фюрер вищого або нижчого рангу. Політика в сільському господарстві спрямовувалася на формування продовольчих резервів. У1933 р. ухвалили Закон "Про спадковість дворів", за яким селянські господарства від 7,5 до 125 га землі вважали невідчужуваними. їх звільняли від поземельного податку та податку на спадок. Згідно з цим документом вводили середньовічний принцип майорату — спадковість землі від батька до старшого із синів, молодші мали служити державі та завойовувати собі "життєвий простір".

Значне місце в економіці країни посідав державний сектор, частка якого зростала. Він розширювався за рахунок конфіскованого майна осіб неарійського походження ("аріїзація" підприємств), репресованих із різних причин осіб, шляхом захоплення власності демократичних організацій (лише в Робітничому банку конфіскували 5 млрд марок), пізніше — за рахунок підприємств на окупованих територіях. Якщо в 1932 р. державний акціонерний капітал становив 13,2 млрд рейхсмарок, то в 1939 р. він збільшився до 17 млрд.

Отже, до 1938 р. в Німеччині сформувалася тоталітарна централізована система управління, в якій ринок перестав відігравати роль регулятора економіки. Основну структуру такого управління створили на базі діючих синдикатів, які без жодних змін перетворили на органи централізованого управління, а їхній апарат виконував суспільно-правові функції. В умовах фашистської диктатури унаслідок браку необхідних інвестицій на широкомасштабні воєнні заходи, без допомоги інших країн, при самоізоляції економіки (автаркії) країни методи державного регулювання з самого початку набули яскраво виражених прямих адміністративних форм.

Такий варіант втручання держави в господарське життя виявився ефективним і дав змогу фашистському режимові протягом 1934 р. припинити кризу, насамперед у важкій промисловості, і на основі цього забезпечити швидкі темпи зростання, хоч і не ліквідувавши народногосподарських диспропорцій.

Фашистську модель використала велика група країн, рівень економічного розвитку яких досяг, як правило, середньої позначки, а часто був нижчим (відомі країни — сателіти Німеччини). Виняток становили високорозвинуті країни — союзниці Німеччини — Італія та Японія, їх зближували агресивні наміри до нового переділу світу, незважаючи на те, що вони, на відміну від Німеччини, належали до переможців у Першій світовій війні.

Італія

Подібно до Німеччини, Італію, економіка якої дуже постраждала в роки Першої світової війни, на початку 20-х років XX ст. охопила глибока економічна й політична кризи, у результаті яких до влади прийшли фашисти. В жовтні 1922 р. у країні було встановлено фашистську диктатуру Б. Муссоліні (1883— 1945). Створення тоталітарної системи державного регулювання економіки відбувалося за корпоративним варіантом, який несуттєво за формою і змістом відрізнявся від нацистського в Німеччині. Ставилися однакові завдання: централізація управління, концентрація всіх ресурсів країни для її мілітаризації. Тому не дивно, що схожість двох варіантів однієї й тієї самої етатистської системи дала змогу одразу ж після приходу Гітлера до влади в Німеччині укласти воєнно-політичний союз із диктаторським режимом Муссоліні.