Розділ 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VIII-V ст. До н. Е.)

Цивілізація — це специфічний, своєрідний розвиток у комплексі характеристик матеріального, духовного та соціального життя тієї чи іншої групи країн, народів (або окремої країни, народу) на певному історичному етапі. Невід'ємний атрибут цивілізації діяльність держави і наявність писемності. Саме з її появою у процесі переходу від протодержави до держави відображається (фіксується) у різноманітних законах (указах, розпорядженнях) утворення та існування останньої.

Якщо за основу вважати ці чинники, то відлік часу передумов становлення цивілізацій на Землі слід здійснювати з аграрної неолітичної революції. Приблизно у X—VIII тис. до н. е. в період нового кам'яного віку (неоліт) на Близькому Сході у первісних людей почався перехід від привласнювального господарства до виробляючого. Цьому сприяли кліматичні умови. Зникнення мамонтів під час останнього зледеніння значно ускладнило проблему добування їжі. Щоб вижити, населення збирало трави, ягоди, різноманітні плоди. Почався природний відбір найпридатніших для харчування рослин і плодів, водночас одомашнювали диких собак, свиней, овець, кіз та інших тварин. Процес доместикації (окультурення, одомашнення) здійснювався відповідно до особливостей клімату, рельєфу місцевості, звичок людей. Це перетворилося на стале заняття людей землеробством і скотарством, тобто своєю працею вони виробляли продукти харчування, а із шкур і кісток тварин, каменю, глини та дерева майстрували одяг, предмети побуту, прикраси та ін.

Землероби переходили до осілого способу життя, будували поселення, на основі яких виникли міста. У господарському житті землеробські общини здебільшого мали змішаний характер, їх цікавило тваринництво, оскільки вони потребували тяглової сили, в тому числі й для перевезення товарів. Разом з тим, багато було і пастуших племен, котрі займалися тільки тваринництвом. Значна частина із них потім перетворилася на агресивні кочові орди, які розоряли землеробські поселення, міста та царства.

У процесі суспільного розвитку виокремлювалися групи людей, котрі займалися ремеслом і первинною міновою торгівлею. Під час удосконалення поділу праці збільшувались обсяги торгівлі. З'явилися гроші, що пришвидшило формування товарно-грошових відносин. Почалося становлення виробляючого господарства, яке на Стародавньому Сході завершилося у IV тис. до н. е. Потім людство перейшло до бронзового віку, з'явилися перші центри цивілізації.

3.1. Економіка найдавніших цивілізацій Месопотамії Загальна характеристика країни

Месопотамія — один із найдавніших центрів землеробства (XI—УПІ тис. до н. е.). Так називали стародавні греки рівнинні землі між ріками Тигром і Євфратом, що у перекладі з грецької означало межиріччя. Великі території придатної для посівів землі сприяли розвитку землеробства і скотарства. Інтенсифікація її використання здійснювалася шляхом зрошування за допомогою іригаційних споруд. Поява значного додаткового продукту внаслідок зростання продуктивності праці привела до того, що наприкінці

IV тис. до н. е. на півдні Месопотамії утворилися міста-держави Шумер, Ніпур, Ур, Урук, Еріду, Лагаш, Ларе, котрі об'єдналися в царство Стародавній Шумер.

V Ш тис. до н. е. останнє унаслідок об'єднання з північним містом-державою Аккад та іншими містами цього регіону створили Шумеро-Аккадське царство, а у II тис. до н. е. економічної могутності набула Вавилонія, де і виникла перша державність.

Отже, у формуванні світової цивілізації велику роль відіграв міський чинник. Оскільки шумеро-аккадські міста очолювали насамперед представники жрецьких кіл — енси, то можна твердити про важливе значення у становленні цивілізації й релігійного (теологічного) чинника.

Жерці з великими наділами землі одні з перших виокремлювались, коли розпадались родоплемінні общини, на основі чого утворювалися храмові землі. У Месопотамії такий процес відбувався з одночасним визначенням господарств старійшин і вождів, що в перспективі приводило до створення царських земель. Таким чином поступово утверджувалася об'єднана форма власності у вигляді царсько-храмових земель — прообразу державних. Функціонував також общинний сектор в економіці, поступово формувався і приватновласницький. Отже, стосовно епохи Стародавнього світу йдеться про генезис багатоукладної економіки. Цей феномен пошириться лише у XX ст.

На базі спільних господарських інтересів, будівництва й експлуатації місцевих іригаційних систем відбувалося об'єднання міст на чолі з сильнішим. Однак таке було винятком, нормою залишався полісний устрій країни, зумовлений наявністю в країні низки важливих водних шляхів (Євфрат у межах півдня Месопотамії поділявся на кілька русел). Це давало змогу міським общинам споруджувати магістральні канали і в такий спосіб забезпечувати економічну та політичну самостійність. Очолював місто-державу ежі, влада якого переходила від батька до сина.

Отже, основу економічного розвитку півдня Месопотамії становило іригаційне землеробство. Використовували примітивні знаряддя обробітку (заступ, плуг, сівалка), жали глиняним серпом з уставленими в нього крем'яними зубчиками, молотили на току ціпом або спеціальними санками, у полозках яких розміщувались кремінці. Вирощували у XI—VIII тис. до н. е. ячмінь, пшеницю, просо, горох, боби, гірчицю тощо, лікарські рослини, культивували фінікові пальми. Населення Месопотамії вважало фінікову пальму справжнім "деревом життя", адже з неї виробляли майже 360 видів різноманітної продукції. З метою підвищення її врожайності застосовували штучне запилення. Також вирощували яблуні, гранатове дерево, а в другій половині III тис. до н. е. і виноград. Держава сприяла розвитку садівництва; якщо зрубували садові дерева у чужому саду, встановлювали штраф — півміни срібла (252 г). Головною технічною культурою був кунжут (сезам), з якого виготовляли олію для натирання та культових ритуалів. Розвивалося також тваринництво.

У Південній Месопотамії поширилися ремесла, особливо будівельна справа, теслярство, ткацтво, чинбарство, пивоваріння, виробництво парфумів та ін. Убогість сировинної бази змушувала населення виготовляти знаряддя праці, навіть інструменти, з глини. Велику кількість в'язкої алювіальної (наносної) глини використовували в гончарній справі. Перший на планеті гончарний круг зробили в Месопотамії в першій половині V тис. до н. е. Тут почали виробляти глиняну цеглу, що стала основним будівельним матеріалом.

Надлишки сільськогосподарської продукції та нестача сировини для розвитку ремесел зумовили пожвавлення зовнішньої торгівлі. У країні побутувала торгівля у формі простого обміну без купців та загального торгового еквівалента.

Населення об'єднувалось в іригаційно-землеробські общини (міські та сільські) і спільно володіло не тільки землею, а й водою для її зрошування. Держава підтримувала в належному стані всю іригаційну мережу, а община — окремі її ділянки. Общинна організація дуже міцна, але в ній не було ні майнової, ні соціальної рівності. Жрецтво й чиновництво становили її верхівку. Незначна частина збіднілих общинників виходили з неї і влаштовувалися за службовий наділ чи пайок.

Шумеро-аккадське суспільство (XXII—XXI ст. до н. е.) зазнало рабства, щоправда в патріархальній формі. Крім полонених, були боргова кабала, само-продаж і продаж членів сім'ї, спадкове рабство, обернення в рабство за вироком суду. Розрізняли рабів приватних і державних, їх використовували на іригаційних роботах, у ремеслах, що вважилося ганебним заняттям. Раба сприймали не як знаряддя праці, а як члена общини. Ціна за нього коливалася від 14 до 20 шекелів срібла (шекель — 8 г). Праця рабів не мала суттєвого виробничого значення. Головний виробник матеріальних благ і робоча сила у будівництві — одержавлені сусідські общини. У цьому полягала особливість економіки Сходу й основна причина консерватизму цивілізацій.

< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Господарство Вавилонської держави Утворення Вавилонської держави (II тис. до н. е.) на території Месопотамії на основі нововведень Шумеро-Аккадського царства було наступним кроком у розвитку цивілізацій. В економіці відбулися значні зміни. Вавилоняни почали застосовувати в землеробстві шадуф, за допомогою якого подавали воду на ті земельні ділянки, куди не доходили паводкові води. Освоєння високих полів сприяло поширенню садівництва. Функціонуванням іригаційної системи займалася держава. Спеціальні чиновники відповідали за регулярне і достатнє поливання земельних ділянок, котрі орендували приватні особи в держави, за вчасний та якісний ремонт каналів і дамб. Раціональне ведення іригаційного землеробства зумовило успішну діяльність тваринництва. Заможні господарі тримали великі стада худоби, яку здавали в оренду безтягловим селянам. У країні розвивалося ремісниче виробництво, але найбільших успіхів місцеве населення досягло в торгівлі, чому сприяли вигідне положення Вавилона на прадавніх караванних шляхах і поширення ремесел, що потребували сировини, якої бракувало на півдні. Загалом торгівлю здійснювали під контролем держави. Колишніх вільних купців держава перетворила на торгових агентів — тамкарів. Вона також управляла ринковими цінами. Проте господарство країни залишалося надто натуральним. Хоча торговим еквівалентом вважали срібло, однак не меншу роль у торгових операціях відігравали зерно, рослинна олія, фініки та вовна, котрі обмінювали на залізну руду, рабів тощо. Найману працю оплачували переважно натурою. В умовах нерозвинутого грошового обігу невеликі господарства залежали від кредиту, що зумовило інтенсивний розвиток лихварства. Кредиторами були здебільшого храми, а також окремі приватні особи. Позику надавали під заставу майна, майбутнього врожаю, оскільки, за законами, заборонялося перетворювати боржників на рабів довічно. У Вавилоні співіснували державна, общинна та приватна форми власності на землю, з переважанням першої. Землю з державного фонду роздавали в службове користування за виконання певних повинностей на користь держави (воїнам, чиновникам, персоналові царсько-храмового господарства та ін.). Наприклад, верховний жрець отримував 36 га землі, жрець 18, чиновник — 15, невеликий землевласник — майже 2 га. Приватного землеволодіння у чистому вигляді не було, воно зберігало традиції общинної власності. Розвиток торгівлі й лихварства негативно впливав на вавилонську общину зсередини. Посилювалася диференціація суспільства; верхівка общини замість захисту рядових общинників від свавілля чиновників сама утискувала їх. У цей період формувалися орендні відносини. Закон регулював цю сферу суспільних зв'язків; дозволяв орендувати поле терміном на 1—2 роки, цілину — на З, садок — 5 років, регламентував орендну плату за користування. У разі половинщини землевласник мав допомогти орендареві робочою худобою та посівним матеріалом. Найважливішим здобутком держави стали Закони Хаммурапі (цар Вавилонії у 1792—1750 рр. до н. е). їх історико-економічне значення полягало в тому, що: 1) уперше у світовій цивілізації законодавчо констатовано в країні приватну власність і гарантію її охорони з боку держави. Із 282 статей законів про охорону власності царя, храмів, общини йшлося у статтях 6—41. За цими ж документами під захистом перебувало майно, отримане від царя за службу, в тому числі й військову, тобто були закладені правові основи володіння, користування і розпорядження; 2) не менш важливим було законодавче (цивілізаційне) закріплення відносин між головним керівником країни і служивими людьми. За законом регулювалися й економічні відносини. Наприклад, статті 42—71 і 78—126, в яких ішлося про "операції з нерухомістю й охорону її від неправомірних посягань сторонніх", упорядковували і систему оренди: за оренду поля платили 1 /3 врожаю, за оренду саду — 2/3; 3) значна частина цих статей стала основою формування цивілізаційних ринкових "правил гри" у суспільстві та економіці. Приміром, через 1000 років їх розвинув афінський архонт Солон: "Батько мав научити сина будь-якому ремеслу". Подібні статті відіграли позитивну роль у становленні першого етапу світової промисловості — ремісничого виробництва; 4) чітко визначаючи головні соціальні групи Вавилонії (мушкети — повноправні вавилоняни; авілуми — обмежені в правах жителі; раби — представники найнижчого стану), Закони Хаммурапі з метою соціальної стабільності в суспільстві захищали бідних від лихварів, кредиторів та ін. Скажімо, боргове рабство обмежувалося лише трьома роками роботи на кредитора. Масштаби лихварства "впорядковували" так, що межа грошової позики не перевищувала 20 %, а натуральної — 35 від первинної суми; 5) Хаммурапі вперше поставив у межі закону найважливіше джерело поповнення державної скарбниці — податки, визначив основні напрями діяльності держави у розвитку товарно-грошових відносин. Як бачимо, у Законах Хаммурапі йдеться про використання найманої праці, хоча її і не регламентували. Це зробив пізніше цар Ешнунна (приблизно XX ст. до н. е.): установив норму оплати за працю та матеріальну відповідальність за невиконану роботу. Держава намагалася обмежити тільки лихварство. За такими законами періодично скасовували боргові зобов'язання, регламентували лихварський процент. Забороняли забирати в боржника весь урожай, майно, він мав відпрацювати свій борг не більше трьох років. Найрозвинутішим був державний сектор. Цар за допомогою чиновників контролював усі сфери життя суспільства. Велика армія фіскалів пильнувала, щоб населення справно сплачувало податки. Лише в середньо-вавилонську добу царських наближених та їх оточення нагороджували з державного земельного фонду полями, причому без сплати поземельного податку. Такі тимчасові пожалування поступово ставали спадковою власністю, яку закріплювали царським декретом. Таким чином почали ліквідовувати централізоване державне господарство, найвпливовіша частина суспільства переходила на податкову форму утримання державного апарату. Общинники й ті, хто мав службові наділи, не відрізнялися, їх вважали оподатковуваними приватними власниками. З метою захисту інтересів власника землі у статті 62 Законів Хаммурапі особливу увагу звертали на те, що у разі зниження обсягів урожайності внаслідок поганого обробітку землі орендна плата не зменшується і її розміри визначають із середньої врожайності в місцевості. Щоб стимулювати освоєння цілинних земель, орендареві дозволяли платити за них на другий рік оренди.