Післявоєнна економіка Франції

Загальний рівень французького промислового виробництва за роки війни зменшився на 40 %, сільськогосподарського — на 1/3, обсяг експорту— на 50 %. Матеріальні збитки, завдані господарству країни, оцінювали в 200 млрд франків. Частково їх компенсували переможені країни (в основному Німеччина). Згідно з положеннями Версальського договору до Франції відійшли промислово розвинуті області — Ельзас і Лотарингія, на 15 років — вугільна Саарська область (із 1920 р. Саар перебував під управлінням Ліги націй). Разом з іншими територіальними здобутками (частина колоніальних володінь Німеччини) та значною контрибуцією це стало основою для успішного розвитку народного господарства країни в післявоєнний докризовий період (1919—1930). Для Франції цього періоду були характерні найвищі, порівняно з іншими країнами-лідерами, крім США, темпи економічного зростання. Успішний розвиток економіки ґрунтувався на швидкому зростанні промислового сектору, насамперед нових і старих галузей, тісно пов'язаних із державними військовими замовленнями.

Економіка періоду світової кризи

У 1930 р. світова економічна криза спостерігалася і у Франції. У зв'язку з низкою причин вона виявилася особливо затяжною і тривала до 1936 р. У кризовий період украй радикалізувалися внутрішньополітичні відносини, що зумовлювалося відмінною від інших країн соціальною структурою суспільства, а також політичними традиціями країни. Поряд із посиленням демократичних та ліворадикальних течій підсилилась фашизація країни за прикладом Італії та Німеччини. Боротьба між різними політичними силами не лише визначила особливості антикризової політики, а й значно вплинула на тривалість кризи.

Вихід із кризи французький уряд шукав у реформуванні економіки на шляху політики дирижизму (посилення державного регулювання економіки). Це була економічна політика держави, що здійснювалася в умовах ринкової економіки і переважання приватної власності. Зачіпала вона в основному інтереси державного сектору. Уряд продовжував політику, спрямовану на збільшення державних замовлень для підприємств військово-промислового комплексу, надаючи їм кредити, податкові та митні пільги. Розроблено також соціальну програму допомоги безробітним, що позитивно вплинуло на формування ефективного попиту в країні.

Перемога на виборах 1936 р. дала змогу створити уряд Народного фронту на чолі з прем'єр-міністром Л. Блюмом (1872—1950) і почати виконувати програму, що передбачала розв'язання соціальних проблем і закріплення демократичних свобод. Уже через три дні після формування уряду уклали угоду між Загальною конфедерацією праці і підприємцями про збільшення заробітної плати, визнання профспілок та інституту цехових старост. Згідно з цими документами вводили 40-годинний робочий тиждень, надавали оплачувану відпустку, визнавали систему колективних договорів. Ці та інші положення Народного фронту закріпили через кілька днів шляхом прийняття рішення французького парламенту.

Уряд Блюма реалізував низку пунктів програми, яка випливала з кейнсіанської теорії ефективного попиту: підвищив заробітну плату шахтарям і державним службовцям, збільшив пенсії колишнім фронтовикам, організував громадські роботи, ліквідував податок на виплати з безробіття, встановив у 1937 р. для малих підприємств, як наслідок податкової реформи, 2-відсотковий податок з обігу, а для великих — 6-відсотковий, підвищив податки на великий спадок і високі доходи, у тому числі на прибутки акціонерних компаній, установив контроль над діяльністю Французького банку, здійснив часткову націоналізацію військової промисловості та повністю націоналізував залізниці; створене Національне зернове бюро регулювало ціни на зернові продукти, закуповувало зерно в селян за цінами, що іноді в 2—3 рази перевищували низькі кризові ціни.

Проведення антикризового курсу, що виявилося насамперед у збільшенні витрат за соціальними статтями, поставило уряд Блюма перед гострою проблемою дефіциту державного бюджету. Уряд змушений був здійснити першу девальвацію франка, що негативно відобразилося на життєвому рівні широких верств населення. Ліва спрямованість політики уряду, крім того, сприяла значному відпливу капіталу з країни, процесу скорочення виробництва, протидії урядовому курсу з боку капіталу. У другій половині 1937 р. країну охопила нова економічна криза.

Нестабільність економіки Франції аж до кінця 30-х років XX ст. стала наслідком непослідовності антикризових заходів і відсутності загальнонаціональної програми виходу з кризи. У результаті цього країна суттєво поступилася своїми позиціями на світових ринках. Державне асигнування на воєнне будівництво сприяло інтенсивному розвитку економіки перед війною, але головні проблеми залишалися нерозв'язаними.

Разом з тим, досвід Народного фронту підтвердив можливість і об'єктивну потребу державного регулювання економіки в інтересах суспільства, свідчив про ефективність спільних зусиль держави та частини суспільства в протистоянні тоталітаризму й фашизму.

Отже, в кінці 30-х років XX ст. було визначено два способи виходу з тривалої світової економічної кризи 1929—1933 рр.: 1) шлях держав, які розвивалися в умовах ринкової економіки і буржуазної демократії (США, Англія, Франція); 2) метод країн з тоталітарним режимом: фашистська диктатура в Італії та Німеччині, диктатура мілітаристських кіл в Японії.