Причини економічного відставання Франції

Незважаючи на поразку у франко-прусській війні, Франція залишалася великою державою, яка володіла значним економічним потенціалом. Країну вважали однією з колоніальних імперій, вона мала могутню армію і флот, що поступався лише Англії. На початку XX ст. темпи промислового зростання Франції становили 2,6 %. За темпами розвитку економіки країна відставала від Німеччини і США, а за обсягом промислового виробництва, незважаючи на вищі темпи річного приросту, — від Англії.

Розглянемо головні причини відставання Франції в економічному розвитку.

1. Значні матеріальні втрати внаслідок війни і революції. Початок 70-х років для Франції був руйнівним: поразка у війні з Пруссією (1870—1871), ще одна революція — Паризька комуна (1871). Загальна сума збитків лише від війни становила понад 16 млрд франків. Унаслідок розорення й знекровлення країни різко зменшилися виробництво промислової продукції, експорт готових виробів та імпорт сировини, машин, палива. Шкоди завдали 43 найбільш промислово розвинутим департаментам, які охоплювали 54 % території Франції. В Німеччину вивезли обладнання значної частини підприємств, зруйнували велику кількість громадських споруд, склади, сховища. В зоні окупації вирубали ліси, вивезли худобу, конфіскували запаси продовольства та сільськогосподарської сировини. Крім того, за мирним договором 1871 р. країна зобов'язувалася виплатити за короткий термін контрибуцію 5 млрд франків, а частина її території як гарантія виплати (18 департаментів) підлягала окупації німецькими військами. Витрати на їх утримання здійснювала французька сторона, їх не включали до контрибуції. Багаті на природні ресурси й промислово розвинуті провінції Ельзас та Лотарингія переходили у володіння Німеччини. Виведення з єдиного економічного простору двох розвинутих регіонів також негативно відобразилося на темпах зростання валового національного виробництва. Для металургійної промисловості завозили майже 60 % необхідного вугілля з-за кордону, що вплинуло на собівартість французької металургійної і машинобудівельної продукції. Це призвело до втрати конкурентоспроможності національних товарів на внутрішньому і зовнішньому ринках країни.

2. Аграрні проблеми капіталізму. Наслідком парцелярності (роздробленості) землеробства була значна відсталість сільського господарства. Неефективне, відстале господарювання на селі стримувало розвиток внутрішнього ринку та промисловості, заважало формуванню ринку праці, негативно впливало на приріст населення.

Парцелярне господарство — сукупність незначних частин землі, що належали одному господареві. Наприкінці XIX ст. на одне господарство припадало близько 30 парцел загальною площею від 5 до 40 акрів. Для мільйонів господарів на таких ділянках було проблематично використовувати навіть робочу худобу, не кажучи вже про машини. Важке матеріальне становище селян знижувало місткість внутрішнього ринку — одна з причин промислового відставання Франції від країн-лідерів. Країна із другого місця у світі після Англії за рівнем промислового розвитку в XIX ст. посіла четверте-п'яте на початку XX ст.

Під час збільшення кількості парцелярних господарств на межі століть у селі прискорився процес формування фермерських господарств, який супроводжувався концентрацією земельних ділянок. Така тенденція посилилася унаслідок аграрної кризи. У цей період також спостерігалася тенденція до перетворення тваринництва на провідну галузь сільського господарства, що зумовило зміни у структурі рослинництва на користь технічних культур. Посилилася товаризація виробництва, що зумовило значне збільшення частки плодівництва й овочівництва в обсягах продукції. Зростання фермерських господарств і вирощування технічних культур сприяли розширенню сфери застосування техніки. У регіонах країни поглиблювалася спеціалізація виробництва. У1892 р. держава збільшила мито на ввезення у країну сільськогосподарської продукції, що розширило внутрішній ринок для вітчизняних виробників. Це сприяло подоланню загальної аграрної кризи, спричиненої і завоюванням зернового ринку американським хлібом у 1875—1894 рр. Ринкові відносини проникали і в аграрний сектор, поширювалася оренда землі.

3. Своєрідність структури французької промисловості, в якій переважали малі підприємства. Наприкінці XIX ст. 94 % усіх підприємств мали від одного до десяти робітників. Як і в інших країнах, тут спостерігалось зростання концентрації виробництва. У 1906 р. уже налічувалося 611 фабрик, на кожній з яких працювало майже 500 і більше робітників. Проте поряд із великим виробництвом велику роль відігравала незначна й середня промисловості.

Темпи розвитку важкої промисловості були вищими, ніж у легкій. Як і в інших розвинутих промислових країнах світу, у Франції друга технологічна революція сприяла створенню нових галузей — електроенергетики, автомобіле- та паровозобудування, виробництва кольорових металів. На збільшення обсягів внутрішнього ринку для багатьох галузей важкої промисловості вплинуло залізничне будівництво, яке також мало велике значення для формування єдиного економічного господарства країни. За останні 30 років XIX ст. довжина залізниць збільшилася в 2,5 разу і становила 42,8 тис. км. У цей період за довжиною залізничних колій Франція випередила Англію та Німеччину.

Франція досягла значних успіхів у розвитку важкої промисловості. Однак на межі століть за кількістю підприємств та обсягом виробництва в країні провідне місце посідала легка промисловість. В експорті товарів переважали шовкові тканини, парфуми і косметика, одяг, ювелірні вироби, інші предмети розкоші. Виробництво таких товарів зосереджувалося на малих підприємствах, де перевагу віддавали ручній праці. Це зумовило той факт, що до XX ст. Франція залишалася аграрно-індустріальною країною. Навіть на початок XX ст. із 77 підприємств капіталістичного типу понад 67 були мануфактурними, що гальмувало промисловий розвиток в останні 30—35 років цього століття.

4. Значне відставання за технічним рівнем виробництва від конкурентів. Встановлене на підприємствах у роки промислового перевороту обладнання до кінця XIX ст. фізично виробило свій ресурс, морально застаріло і потребувало заміни. На відміну від США і Німеччини, де використання електроенергії ставало звичним для виробництва, у Франції лише почали споруджувати гідроелектростанції, але масштаби були незначними.

5. Брак відповідної сировинної бази для розвитку важкої промисловості. У країні, особливо із втратою двох промислових областей — Ельзасу і Лотарингії, постійно був дефіцит сировини та палива, тому вона завозила у великій кількості коксове вугілля й залізну руду, чорні метали, мідь, бавовну. Наприкінці XIX ст. 64 % імпорту Франції становили промислова сировина та сільськогосподарські продукти. Значно дорожча привізна сировина зумовлювала підвищення вартості французьких товарів і зниження їх конкурентоспроможності на світовому ринкові. Відносна нерозвинутість фабричної промисловості спричинила переважання споживчого експорту та пасивність торгового балансу.

6. Низькі нерівномірні темпи концентрації та відповідна монополізація виробництва. Найшвидше вона здійснювалась у важкій промисловості — металургійній, гірничій, паперовій, поліграфічній галузях. Значне відставання спостерігалось у легкій промисловості.

Найтиповішими формами монополістичних об'єднань Франції були картелі Й синдикати. На початку XX ст. виникли й вищі форми монополістичних об'єднань — концерни, які об'єднували підприємства суміжних галузей.

Темпи концентрації й централізації банківського капіталу були винятково високими. У цій сфері вона посідала перше місце у світі серед інших капіталістичних країн.

7. Лихварські ознаки французького капіталізму. Вони спостерігалися вже у період промислового перевороту. Темпи зростання грошового капіталу значно перевищували темпи зростання промислового. У 1861 р. на Паризькій біржі в обігу перебувало 118 цінних паперів (загальна сума — 1 млрд франків), а в 1869-му — уже 307 (загальна сума — 33 млрд франків). Наприкінці XIX ст. Паризька біржа почала відігравати роль міжнародного позикового центру.

Позиково-лихварський характер капіталізму Франції породив прошарок так званих рантьє — людей, котрі живуть виключно за рахунок процентів на капітал.

Вивезення капіталу стримувало економічний розвиток країни. Нагромаджені величезні грошові кошти не вкладали в розвиток національної економіки, оскільки прибуток, отриманий від фінансування незначних підприємств і господарств, був значно нижчим, порівняно з прибутком від іноземних інвестицій і цінних паперів. Наприкінці XIX ст. дохідність внутрішніх цінних паперів становила 3,1—3,2 %, а іноземних — 4,28. Крім того, банки не бажали розподіляти свої кошти між тисячами незначних підприємств і залежати від результатів їх діяльності. У 80-х роках французький експорт капіталу стає переважно вивозом позикового капіталу в формі державних позик, набуваючи лихварських ознак. У 1914-му обсяги вивезення капіталу з Франції збільшилися більше ніж утричі порівняно з 80-ми роками XIX ст., у 4 рази перевершивши капіталовкладення в національну промисловість. За експортом капіталу до початку Першої світової війни країна посідала друге місце у світі, поступаючись Англії.